This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Зелена Діброва – село козацьке

 Кабан Ірина, 15 р.,ЗОШ І-ІІІ ступенів № 32, м Черкаси

Розділ 1. Зелена Діброва дореволюційна (XVІІІ – поч. XX ст.)

Старовинне українське село Зелена Діброва розташоване в мальовничій місцевості серед густих лісів, у верхівцях двох річок, що впадають у річку Вільшанку. Село це дійсно неначе писанка. Особливо гарне в зеленім обрамленні, але і в полоні білих снігів привабливе й миле серцю тих, хто тут народився, зростав, ішов у світи чи лишався на отчій землі ростити хліби й народжувати дітей, щоб не переводився рід людський.


Передісторію Зеленої Діброви засвідчують археологічні знахідки різних епох. Найдавніша із них – це частина поселення трипільської культури (IV-III тис. до н. е.). При його дослідженні виявлено чимало керамічних посудин з геометричним і рослинним орнаментом, набори керамічних тягарців для рибальських сіток та ткацького верстату, унікальну чоловічу статуетку з реалістичними рисами обличчя. В межах села та на його околицях були також знайдені сліди епохи бронзи (II тис. до н. е.), а також курганний могильник скіфського періоду. Про нього згадує в своїй знаменитій «Археологической карте Киевской губернии» (1895) В. Б. Антонович: «В северной часте села есть 100 курганов, некоторые были раскопаны крестьянами, в них находились скелеты и бронзовые стрелы». Із колишніх майже ста курганів на сьогоднішній день видимими залишилися біля десяти. Решта пошкоджена сучасною забудовою, адже могильник займає сучасну центральну та східну частину села. Два з цих, майже не видимі, вдалося дослідити у 2000 році. В одному із них знаходилися рештки трьох похованих: скіфського заможного воїна, його дружини чи наложниці та раба. Воїн був одягнений у захисний панцер із бронзових та залізних лусок. Біля похованих знаходилися грецька амфора, залізні наконечники списа і дротиків, ножі, дротяні бронзові браслети та намисто зі скла, зубів лося та оленячого рогу.
Про існування поселень в наступні історичні епохи археологічні дослідження поки що відсутні, але місцеві краєзнавці вважають, що в часи розквіту Київської Русі тут був фортпост боротьби проти половців. А в період татарщини – зимівник січових козаків.
Назва села вказує, що поблизу нього знаходився гарний дубовий ліс – діброва. У пам’яті старожилів ще жива згадка про пана Рогульського, що володів селом і начебто дав йому таку поетичну назву. За другим переказом назва села походить від глибокого яру, в якому росли могутні дуби і калина. В яру протікала річка. Часто чумаки, які їздили в Крим по сіль, зупинялися в діброві на перепочинок. Саме вони й нарекли цю місцину – Зелена Діброва. Підтвердження даної версії є наяність двох фактів. Факт перший – це спогади Андрія Лебединцева, які він опублікував у журналі «Киевская старина» в 1900 році, де засвідчив, що по розповідям своєї бабусі Зелена Діброва дістала свою назву від того, що була заснована на поляні, оточеній великого розміру дубами. Факт другий – це легенда, записана зі слів жительки села Вовк Катерини Архипівни, про те що поблизу села існував сакральний Калиновий яр. Наявність таких двох фактів наштовшує на думку, що село було засновано не просто козаками, а козаками-характерниками, учнями волхвів, які знали таємниці таких сакральних місць і використали ці знання для того, щоб село вижило впродовж наступного тисячоліття.
Село поділяється на ряд кутків, які мають свої цікаві назви. Так, куток Хутір виник за околицею колишнього села, кутки Кушнерівка та Бабківка від поширених ще в давнину прізвищ, куток Перша бригада від розташування в цій місцевості колгоспної бригади, куток Воровського – за назвою вулиці, а Центральний – за розташуванням в центрі села. Топоніміку села доповнюють ряд гідронімів і оронімів. Серед них: стави Глинищівський, Колгоспівський, Лідин, Хеликова гора, урочище Гарбузів Яр, яри Глинищівський, Горошків, Глибокий та Малий.
Переважна більшість жителів села за національністю українці. В минулому в селі проживали польські та єврейські родини.
Час виникнення села невідомий. Ймовірніше село Зелена Діброва було засноване у XVIII ст. запорізькими козаками.
Перші письмові згадки про Зелену Діброву теж відносяться до XVIII ст. У 1780 році в селі була побудована дерев’яна Миколаївська церква. Зелена Діброва в той час знаходилася в межах Київського воєводства Речі Посполитої. У 1793 році, після другого поділу Польщі, Правобережна Україна відійшла до Російської імперії. А у 1796 році, за новим адміністративно-територіальним поділом, с. Зелена Діброва відійшло до Звенигородського повіту Київської губернії.
В той же час, у 1787 році, колишні вільні козаки, мешканці Зеленої Діброви, були були продані князем Ксаверієм Любомирським Григорію Потьомкину, від якого село успадкував його племінник Василь Енгельгардт. Після 1830 року Зелена Діброва перейшла до сестри останнього – графині Олександри Браницької, а після її смерті – у 1838 році – до Марії Браницької.
З 1823 року в Зеленій Діброві почала мешкати старша сестра і нянька Тараса Шевченка – Катерина, яка вийшла заміж за місцевого селянина Антона Красицького. Малий Тарас, залишившись сиротою, часто навідувався до Зеленої Діброви. Тут завжди йому були раді. Ставши відомим художником і поетом, Тарас Шевченко відвідував село у 1843-1845, 1847 роках. Тоді він привіз своїй сестрі Катерині у подарунок червоний шерстяний пояс із зеленими смужками. Та ще й грошей дав на хату, яку пізніше збудували на Кушнерівці для сина Якима. Останній раз Кобзар побував у Зеленій Діброві під час подорожі Україною у 1859 році.
Під час проведення так званої інвентарної реформи, у травні-серпні 1848 року, на Правобережжі прокотилася хвиля селянських виступів. В архівних дукументах згадується, що відмова поміщицьких селян виконувати панщину згідно з інвентарними правилами мала місце і в с. Зелена Діброва.
У фонді Зеленодібрівської сільської управи, що зберігається в державному архіві Черкаської області, є доволі цікава справа «Уставная грамота и список крестьян села Зеленая Дубрава» за 10-м народним переписом 1861 року. Документ вказує, що власником села є граф Владислав Владиславович Браницький і подає подвірний опис селянських господарств. На той час в селі було 589 «душ чоловічої статі».
Перша школа в Зеленій Діброві була побудована в 1862 році, після скасування кріпосного права. Першим учителем був священик Миколаївської церкви П. І. Левицький.
Невеликі дані про село сер. XIX ст. ми знаходимо в статистичних, історичних та церковних замітках «Сказание о населенных местностях Киевской губернии», які зібрав Л. Похилевич (1864 р.): «Зеленая Дуброва, село при вершине ручья Толсты, в трех верстах от этого села. Жителей обоего пола: православных 1316, римских католиков 21».
Короткі дані про Зелену Діброву та Миколаївську дерев’яну церкву є в «Памятной книжке Киевской епархии» (1882). Церква відносилася до 5 класу приходу, мала одного причетника, 1522 прихожан (758 чоловіків і 764 жінки), 36, 2 десятин церковної землі та церковно-приходську школу, яку відвідували 21 хлопчик і 2 дівчинки. Школа отримувала допомогу від селянської общини – 100 крб. на рік. Священником був П. І. Левицький. Кількість віруючих інших конфесій: євреїв – 14, католиків і лютеран – 6.
У 1879 році було збудовано нове приміщення Свято-Миколаївської церкви. 500 крб. на її забудову дав виходець із Зеленої Діброви кафедральний протоієрей Київського Софійського собору Петро Лебединцев.
Не оминули Зелену Діброву буремні події російської революції 1905-1907 років. Так, у фонді канцелярії київського цивільного губернатора, що нині зберігається в державному архіві Київської області, є документ про селянський виступ в економії поміщиці графині М. Браницької в с. Зелена Діброва у травні 1906 року. Тоді, група селян до 300 осіб, виступила з вимогами збільшити поденну плату з 25 до 30 коп.

Розділ 2. Радянський період в історії села (1917-1991)

В роки Української революції 1917-1920 років у Зеленій Діброві проходила боротьба за владу, в якій брали участь представники різних політичних напрямків. Радянська влада на селі встановлена в січні-лютому 1918 року. Першим головою сільської ради був обраний Олексій Олексійович Вікнянський. У 1920 році створено комітет незаможних селян, головою якого був Филимон Якович Красицький.
До початку 20-х років село залишалося в складі Козачанської волості Звенигородського повіту Київської губернії. У березні 1923 року було введено адміністративний поділ на округи, за яким Зелена Діброва відійшла до Вільшанського району Корсунської округи. В березні 1925 року Корсунський округ був переіменований на Шевченківський. 9 лютого 1932 року було введено адміністративний поділ України на області. Згодом с. Зелена Діброва відійшло до Вільшанського району Київської області.
У 1928 році біля 20 незалежних селянських дворів об’єднались в ТСОЗ, який назвали «Червона роза». В користуванні ТСОЗ було близько 100 гектарів землі. Село тоді мало 876 дворів, в яких проживало 2918 осіб.
Перший колгосп у Зеленій Діброві було створено у 1929 році. Він отримав назву колгосп імені Петровського. Першим головою колгоспу був обраний Олександр Єрмолайович Годований. А у 1932 році колгосп придбав перший трактор. На ньому працювали Федот Панькович Матлах і Василь Дорофійович Годований.
Надзвичайно тяжким був для жителів села 1933 рік. Навіть у довколишніх селах до сьогодні люди пам’ятають, що Зелена Діброва вимерла майже вся, хати стояли жахливими пустками. В цей період від голоду вимерло 75 % населення. З 2918 осіб – вижило лише 724, з наявних 540 дворів життя продовжувалось лише в 285 дворах і то не повними сім’ями.
Не обминули Зелену Діброву і сталінські репресії. За 1929-1943 роки в селі репресовано 19 осіб.
Нові випробування чекали на зеленян у 1941 році. Велика Вітчизняна війна прийшла у кожний дім. На захист Батьківщини пішло 350 мешканців села. З них смертю хоробрих загинули 190 чоловік. За участь у боротьбі з гітлерівцями нагороджено орденами і медалями 197 осіб. 73 жителя села були вивезені на примусові роботи до Третього рейху.
Ще не затих гуркіт гармат, ще ятрили не залічені рани, а зеленяни самовіддано взялися за відбудову рідного села. У 1955-1960 роках було побудовано дитячий садок, який в зимовий час використовувався під школу. В 60-х роках у Зеленій Діброві було побудовано сільський Будинок культури, адмінприміщення (контора, сільська рада), лазню, продуктовий магазин, ФАП, розпочато будівництво птахоферми.
Ще у 1964 році, на таємних зборах сільського товариства, було вирішено відродити славні козацькі традиції. Засновником козацького кошу був Михайло Григорович Цьопа, а після його виїзду із села кошовим став Іван Миронович Ясиновий. Ті перші ентузіасти, лицарі шаблі і козацької честі, й досі у строю.
У 1970 році в Зеленій Діброві проживало 1157 осіб. На території села була розміщена центральна садиба колгоспу «Маяк», який користувався 1465 га землі, в тому числі 1365 га орної. В господарстві вирощувалися зернові, технічні і садово-городні культури. Було розвинуте м’ясо-молочне тваринництво і птахівництво, існували пасіка і рибне господарство. В селі діяла восьмирічна школа, в якій навчалося 169 учнів, бібліотека із фондом 13 тис. книг і ФАП з пологовим відділенням.
В 70-х – 80-х роках в селі тривало будівництво підвалів і приміщень в садоогородній бригаді, складу запасних частин; прокладено дорогу з твердим покриттям до села, під’їзні дороги до ферм; побудовано літній табір для худоби, вісову, платну бензозаправку, розпочато будівництво промтоварного магазину; реконструйовано токарний цех, тракторну бригаду, ремонтувалися і прокладались дороги (бруківки). Куплялись нові трактори і вантажні автомобілі. Побудовано для спеціалістів і працівників КСП «Маяк» вісім жилих будинків.
1 вересня 1979 року в селі відкрито нове приміщення школи на 192 учнівських місць. Згідно постанови Ради Міністрів Української РСР «Про присвоєння імен учбовим і культурно-освітнім закладам» від 19 травня 1989 року №141, за пропозицією Черкаського облвиконкому, Зеленодібровській неповній середній школі присвоєно ім’я Т. Г. Шевченка. На подвір’ї школи красується пам’ятник Т. Г. Шевченку. В школі оформлено музей про життя та діяльність Великого Кобзаря. Поряд із подвір’ям школи знаходиться могила сестри Тараса Шевченка – Катерини Красицької.
За успіхи в розвитку колгоспного виробництва 32 трудівники села були нагороджені орденами й медалями СРСР.

Розділ 3. Зелена Діброва в роки незалежності (1991-2015)

Не дивлячись на труднощі перших років незалежності для потреб колгоспу «Маяк» в Зеленій Діброві було придбано нову сільськогосподарську техніку. Побудовано критий тік, майже на 95% закінчено будівництво автогаража, збудована заправка на тракторній бригаді. Реставрувались приміщення для ВРХ та свиноферми, будувались літні табори для ВРХ. Асфальтувались вулиці: Бабківка, Кушнерівка, 1-а бригада, дорога від села Товста до Зеленої Діброви. Побудовано два жилих будинки для молодих спеціалістів та вчителів.
У 1995 році розпочато роботу по розпаюванню землі колишнього КСП «Маяк», а в 1996 році видано земельні сертифікати жителям села. Розпаювання майна завершено в 2003 році, коли були видані майнові свідоцтва.
Першим приватним підприємцем села з 2000 по 2002 рік був Юрій Клименко, який мав приватну олійницю. В цей же період, з 2000 року, займався підприємницькою діяльністю Ігор Щербак, маючи магазин по забезпеченню населення продуктами харчування, господарськими та іншими товарами. А з 2002 року цю справу продовжила його дружина Світлана Щербак. Магазини РСТ з 2002 року орендує Зоя Калініченко.
У 2002 році в селі відновилось церковне життя. Богослужіння відбувається у пристосованому приміщенні, на якому в 2003 році було встановлено купол. Священиком Миколаївської церкви УПЦ-Московського патріархату став Ігор Савчак. Того ж року село стало першим в районі, яке започаткувало власну Інтернет-сторінку.
З 2003 року і по сьогоднішній день землі Зеленодібрівської сільської ради орендує – СПОП «Відродження» (генеральний директор Юрій Ляшенко).
В лютому 2003 року в Зеленій Діброві було створено комунальне господарство по обслуговуванню населення
У 2004 році делегація із Зеленої Діброви вперше побувала в Польщі. Наступного року створено громадську організацію «Зелена Діброва за міжнародне співробітництво», а через рік – підписано угоду про побратимство і співпрацю з ґміною села Хоч Плєшиського повіту Великопольського воєводства Республіки Польща. Ці дружні стосунки тривають донині. Того ж року Зеленодібрівська сільська рада зайняла ІІІ місце в обласному конкурсі «Найкраща сільська рада року».
У 2006 році вийшла друком книга «Село Зелена Діброва». Її авторами виступили сільський голова Ігор Щербак та київський науковець, уродженець села Борис Сидоренко. Це один з перших, в межах Городищини, історико-краєзнавчих нарисів про минуле і сьогодення окремого населеного пункту району.
У грудні 2006 року на сесії сільської ради було затверджено програму «Розвиток зеленого туризму в селі Зелена Діброва Городищенського району». У ході реалізації програми створено музей історії села, музей «Козацький двір», готельний комплекс із обрядовою залою. Для прийому туристів підготовлено 12 приватних садиб із душовими, туалетами, бойлерами для підігріву води; виграно грант обласної організації Комітету виборців України; розроблено туристичний маршрут. Село із задоволенням відвідували туристи із Польщі, Німеччини, Литви, Казахстану, Росії.
Нині в селі проживає 502 жителі (248 – чоловічої і 254 – жіночої статі), 219 з них пенсіонери, дітей до 18 років – 54, активного трудового населення – 222 особи.
До історико-культурної спадщини села відносяться: Братська могила з пам’ятником (1951), могила сестри Т. Г. Шевченка Катерини Красицької (1957, реконструйована у 1984), пам’ятник Т. Г. Шевченку (1963), пам’ятні знаки на місці, де була хата Красицьких (2005), на місці, де була церква (2010), жертвам Голодомору і репресованим (2013).
Жителі села пишаються своїми знаменитими землякам, серед яких:; художник і педагог, внучатий небіж Т. Г. Шевченка Фотій Степанович Красицький (1873-1944); письменник і літературознавець, правнук Катерини Шевченко Дмитро Филимонович Красицький (1901-1989); науковець в галузі теоретичної ядерної фізики Борис Іванович Сидоренко; педагог та самодіяльна поетеса Галина Федорівна Степаненко.
Зелена Діброва багата як історичними, так і трудовими традиціями, а її родзинкою є козацький кіш. Козак – це особливий стан душі українця. Тільки людина, яка є справжнім патріотом Батьківщини, чиє серце горить національною ідеєю, має право носити це високе звання. І даремні балачки, що часи слави запорізької спливли за водами Дніпра-Славутича. Справжня жага правди та волі живе в душах і багатьох зеленян. Козаки знають і шанують українську історію та народні традиції. Щороку, у день народження Тараса Шевченка, зеленодібрівські козаки обов’язково покладають квіти до пам’ятника генію української нації, декламують його вірші, співають пісні, приймають нове поповнення кандидатами в козацтво. Якщо вони своїм достойним повсякденним життям і добрими справами підтверджують козацьку придатність, то 22 травня, коли щороку відзначається День села, кандидатів в козаки урочисто приймають до коша. Під час свята козаки влаштовують яскраві історичні реконструкції. Зеленодібрівських козаків знають не лише у своєму селі, а й далеко за його межами. Вони в центрі всіх святкових заходів Городищини.

 

 

 

 

Політика конфіденційності сайту

Створення сайтів і підтримка студія PBB design

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123