This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Загадка Оріян-граду (нарис-опис села Оране Іванківського району)

Краєзнавчий гурток «Полісяночка» Центру дитячої творчості, смт. Іванків, Київська обл.

Анкета населеного пункту

Назва − Оране
Стан − існуюче село
Країна − Україна
Область − Київська
Район − Іванківський
Рада − Оранська сільська рада


Адреса ради − 07250, Київська обл., Іванківський р-н, с. Оране, тел. 29-2-87
Поштовий індекс − 07250
Телефонний код − 04591
Перша письмова згадка – 1848 рік
Населення – 624 особи
Площа – 3, 1км2
Густота населення – 228, 39 осіб/км2
Кількість дворів − 283
День села – 9 жовтня
Географічні координати − 51°03′13″ пн. ш.30°07′11″ сх. д.
Середня висота над рівнем моря – 111м
Водойми – річка Тетерів

Вступ

Історія кожного українського міста й містечка, селища й села, та, навіть, маленького хутірця, починається не з видатних історичних подій та імен уславлених земляків. Подібно до людини, життя якої починається з наречення іменем, історична доля населених пунктів увінчується їхніми назвами. Можуть вимерти цілі народи, зникнути мови, зрівнятися із землею могутні міста, але імена їх дбайливо збережуться в пам’яті народній. Вони виринуть із мороку історичного забуття, щоб нагадати нам, нащадкам, «що ми?.. Чиї сини? яких батьків?».
Багато чого цікавого змогла б розповісти нам, поколінням сучасним, здавалося б, проста назва невеличкого поліського сільця – Оране. Хто з отих невідомих орачів уперше провів борозну по прадавній древлянській землі? Хто дав початок життю на цьому клаптику землі, захованому у правічних поліських лісах?
Достеменна дата заснування поселення невідома. Архівні документи вказують лише на рік першої письмової згадки про село – 1848 рік.
І донині існує кілька версій походження назви села. Так, Лаврентій Похилевич, автор «Сказання про населені місцевості Київської губернії» (1864 рік), стверджує, що «Оране по словопроизводству означает вспаханное, взоранное поле, без сомнения среди обширных лесов к северу и к югу, в глубокой древности оно имело какое-то значение». Цю версію підтверджують слова місцевої жительки Устини Марченко (1922 р.н.). Зокрема, вона говорить про те, що «там був колись ліс. Ще при моїй пам’яті. Даже це уже після війни було. За нашими городами могилки стояли і там два дуби були. Вони такі, що були зазначені, як ото колишні дерева, аж по картам написані. Так ото, кажуть, ті дуби од колишнього лісу. А серед того лісу, як люди селиться начали, то поле орали. Того Оране кажуть».
Інша версія виводить походження назви села від міста, яке існувало між нинішніми селами Оране та Фрузинівка й носило назву Оран.
Про легендарні вали під час експедиції нам вдалося почути й від тих, хто народився у першій половині XX століття. Так, і Устина Марченко (1922 р.н.), і Надія Мурашко (1936 р.н.) розповідали про «могелки за городами й селом» а також – про місцевий ліс, де, за їхніми словами «колись щось таке, мабуть, ото було, бо малими, помню, бігали по гриби, так, наче ото переорав хто – такі канави великі».
Археологічна експедиція Академії Наук СРСР 1939 року під час здійснення розвідувальних дій на околицях Ораного знайшла могильник та залишки давньоруського городища. Фахівці довели, що останнє було зруйноване у ІХ столітті.
Цікаво, що археологічні знахідки, що побічно підтверджують існування міста Оран, яке й дало назву сучасному селу Оране, описує ще Лаврентій Похилевич. У «Сказаннях про населені місцевості Київської губернії» бачимо:«недавно здесь найдены скребрянные шпоры с железными кольцами». А в описі села Подол (сучасна Фрузинівка) знаходимо вже пряму вказівку на існування пра-міста: «близ деревни находится замок – Оран-город».
Історія Оран-граду послугувала канвою для історичного роману нашому видатному землякові – Іванові Захаровичу Кірімову, авторові книги «Оріян-Град». У ній він дотримується думки про те, що «Оріян-Град – місто, що було розташоване на високому березі Тетерева − правої притоки Дніпра… В Оріян-Граді проживали нащадки батька Ора та його сина Кия – оріянці, орачі, сонцепоклонники».
Усі, зазначені вище факти, дають нам змогу говорити про те, що етимологія назви села Оране подвійна. Цілком ймовірно, що сучасне своє ймення воно отримало від Оран-граду, існування якого підтверджене фахівцями на основі цінних археологічних знахідок. А саме пра-місто, e свою чергу, могло вирости поблизу невеличких бідних поселень, для жителів яких основним заняттям було рільництво.

Від Оран-граду до Ораного.

На жаль, достеменно невідомо, чим жили і що хвилювало жителів древнього Оран-граду. Про це ми можемо лише здогадуватися, перечитуючи скупі літописні пам’ятки тих часів. Про життя оранців ми довідуємося значно пізніше.
Так, за польського панування село Оране належало митрополиту Київської метрополії Феліціанові Володкевичу. Намісником Володкевича в Ораному був Грегор Тетеруковський, фундатор хутора Зорин. Тетеруковського було висвячено на священика 1745 року. До нього, за словами ж самого пана пробоща, цю посаду 20 років обіймав якийсь «священик Оранський», імені якого історія не зберегла.
На першу чверть XVІ століття припадає закладення найстарішої архітектурної пам’ятки села – церкви. Сучасні дослідники називають роком фундації 1720. А Леонід Похилевич у своїй праці вказує на те, що «о времени построения ее еще в прошлом веке никто не помнил». Церквиця була дерев’яною й нареченою на честь Іоанна Богослова. На відстані півверсти, униз за течією Тетеріва, біля підошви «Панської гори» знаходилася капличка з колодязем усередині. Про це ми довідуємося зі «Сказання про населені місцевості Київської губернії» (1864 рік) Лаврентія Похилевича. А місцеві старожили (Устина Марченко та Ольга Марченко) пригадають із розповідей своїх батьків, що ще до Жовтневого перевороту в Ораному існувала древня традиція: освячувати воду в тій капличці 1 серпня. На жаль, вже достеменно невідомо, з якої сивої давнини взяло початок це релігійне дійство.
Залишилися спогади й про зруйнування Дому Божого більшовицьким режимом у 60-ті роки ХХ століття.
1795 року (за два роки після Другого поділу Речі Посполитої) землі Володкевича наказом царського уряду були відписані Степанові Іскрі – нащадкові полтавського полковника Івана Іскри.
До 1861 року село Оране разом із Хочевою, Подолом (Фрунзинівкою), Зориним і Ритним належало пані Марії Коперницькій (володіла 1605 десятинами землі) та нащадкам Степана Іскри (володіли 2 373 десятинами землі). На цей час у селі проживало близько 600 осіб як чоловічої, так і жіночої статі. Ще й досі серед оранців передаються із вуст у вуста страшна оповідь Феодори Давидчук (1887 р.н.) про те, як оранський пан виміняв її матір-кріпачку на собаку свого диканського приятеля.
Оране було досить таки заможним селом. До послуг місцевих жителів були винна лавка, водяний та вітряний млини та церковно-парафіяльна школа. Ольга Денисівна Марченко оповідала, що в Ораному ще до Жовтневого перевороту діяло дві(!) школи: церковно-парафіяльна та земська, збудована 1908 року. Сучасне ж приміщення школи, яка, до речі, минулого року відсвяткувала своє сторіччя, земство почало будувати ще 1912 року. А вже восени 1914-го перші учні переступили поріг нового навчального закладу.
Жовтневий переворот 1917 року приніс і до загубленого у поліських лісах Ораного віяння нового часу – почали створюватися комітети незаможних селян (комнезами). Першим головою Оранського комітету незаможників став Григорій Іванович Сидоренко. А сільську раду очолив Іван Трохимович Коваленко.
На окрему увагу заслуговую історія побудови в Ораному крохмального заводу. Рішення про це уряд Радянської України прийняв 1926 року. Зводити корпуси підприємства почали на території садиби сільськогосподарської агрономічної ділянки, створеної в селі ще в перші роки після Жовтневого перевороту на колишніх землях поміщика Григоровича-Барського. Завод виявився ровесником першої соціалістичної п’ятирічки. Цей факт надовго став предметом гордощів для оранчан.
1929 рік ознаменувався для Ораного ще однією подією – було створено колгосп «Нове життя», що згодом почав носити ім’я Куйбишева, головою якого став Іван Петренко. Про ці часи у старожилів залишилися суперечливі спогади. Ольга Денисівна Марченко (1922 р.н.) зі сльозами на очах згадувала: «Батько був міцним хазяїном. Велике господарство було: корови, коні. Поле мали. Але й трудився вельми тяжко. А то ще прийшли комісари й вигнали батька з рідної хати. І нас, манєньких, вигнали. Сказали – куркулі. А худобу в колгосп забрали. Там вона скоро й повиздихала, бо не було кому правильно ходить за нею». Ольга Денисівна пам’ятає, що жертвами нової влади стала не лише її родина. Розкуркулили й виселили на Соловки родину оранчанина Антона Євстратовича Сошка.
Не оминула своїм чорним крилом Оране й трагедія Голодомору 1932- 1933 років. Багатьом людям тоді врятував життя крохмальний завод. Із усіх навколишніх сіл тягнулися, зморені голодом, налякані привидом близької смерті люди. Добиралися із останніх сил до жомної ями, що знаходилася на території підприємства. Із тих залишків господині пекли так звані «жомники». Згодилася для вживання й гнила картопля, яка мали знищувати, як браковану сировину, бо ж для виробництва крохмалю її не можна було використати.
Ольга Денисівна Марченко (1922 р.н.) добре пам’ятає те голодне лихоліття. Найбільше ще й дотепер вражає жінку те, що найбільшого лиха завдавали не приставлені з Києву та Москви посіпаки, а свої ж, місцеві. Серед таких «активістів», які видирали з рота голодної дитини останню крихту хліба, часто-густо зустрічалися куми, двоюрідні брати, дядьки, свати. Ось що пригадала бабуся про долю одного такого «партійного діяча»: «То був такий собі один. Він вдень із бригадами ходив, останнє віднімав. А увечері свою «колєхтівізацію» проводив – торбу у двір на шворці спускав і щоб, значить, харчі туди кидали. А хто не кине, то до того вранці комнезамівці приходили й останнє з рота видирали. Дядько мій по батьку якось в ту торбу не схотів кидать, а став із веслом за хвірткою. І коли той за торбою потягнувся, то дядько так йому вухо веслом й відтяв. Тоді ми дуже страшилися, щоб дядька до Сибіру не відправили. Але після того ніхто нас не займав і з торбою по селу вже більш не ходив. А людей мало мерло, бо завод рятував. Багато гнилої картоплі звідки вигрібали й пекли. А то ще як млинчики із неї робили».
Залишилися спогади Ганни Іванівни Комини (1914 р.н.), збережені Михайлом Кузьмовичем Коминою (1938 р.н.). Лише вчитайтеся в ці короткі рядки людського відчаю та горя, що їх пригадала бабуся: «Якось до мене у двір прийшов чужий дядько. Я пожаліла його й винесла йому їсти. Він попоїв і помер у мене на лавочці у дворі. Люди із сіл приходили до нас на крохмальний завод. Там була така велика яма, куди виливали жом. І люди їли його сирим. Від цього багато умирало там, коло цієї ями».
Найстрашнішим було те, що люди зникали без вороття, засуджувалися до розстрілів, як то кажуть, без суду й слідства. Рідні таких людей були змушені чи не все життя носити огидне тавро «член родини ворога народу», зазнавати глузувань і знущань партійної верхівки на місцях, а, інколи, й презирства односельчан. Реабілітація, як правило, проводилася зрідка й на розгляд широкого загалу не виносилася. Та й що вона могла допомогти згорьованим людям? Рідних не повернути й колишньої честі вже не відновити. Так, посмертно було реабілітовано трьох мешканців Ораного: Антона Івановича Пасюка, Лаврентія Васильовича Мозговенка та Михайла Максимовича Комину.
Великим випробуванням лягла на плечі поліщуків і Друга світова війна. «Дай Бог, щоб ото такого лиха не бачити нікому», − хитає головою Ольга Денисівна Марченко (1922 р.н.), коли запитуємо про ті часи. «Новий порядок» для Ораного почався зі спалення крохмального заводу. Було знищено колгосп, сплюндровано техніку, спалено 260 дворів. На німецьку каторгу відправлено 20 оранчан. Побувала на німецькій каторзі й Устина Йосипівна Марченко. Ще й досі сняться літній жінці жахіття пережитого.
«Після того, як спалили завод, − розповідає бабуся, − ми [працівники заводу] в землянках ховалися, щоб на роботи в Германію не їхати. Але хтось, видно, виказав… Везли нас товарняками, як худобу. Отака коробка залізна, ні вікон, ні дверей. Багато тоді похворіло й померло. А, хто живий зостався, то тих по бараках розселили в Австрії [м. Лінц, територія сучасної Австрії]. Робить тяжко було. Били весь час. І їсти давали так, як худобі». У неволі жінка провела три довгих роки, а після звільнення міста повернулася на малу Батьківщину.
Ольга Денисівна Марченко 1941 року разом із односельчанами працювала на будівництві Димерського аеродрому. Під час атаки німецької авіації дивом залишилася живою. «Бігли, в чому стояли й куди бачили. А людей тоді багато повбивало бомбами», − пригадує жінка. Довелося Ользі Денисівні, або, як її ще називають в рідному селі, бабі Олі й копати окопи в селі Янпіль (зараз на його місці Київське водосховище).
Остаточно Оране було звільнено від нацистських загарбників у жовтні 1943 року.
Розпочалася відбудова поруйнованого села. Розбудували приміщення школи, відновили крохмальний завод. А 1953 року за ініціативою робітників підприємства було зведено новий Будинок культури.
Після трагедії 1986 року для Ораного почався новий відлік часу. Жителів не евакуювали. Але поблизу села розмістилися військові частини. Особовий склад брав у селі воду для своїх потреб, користувався послугами пошти та ФАПу. Було встановлено комендантську годину. А в приміщенні клубу, де зовсім нещодавно лунали українські пісні й виконувалися запальні танці, розмістилася комендатура. Так оранці жили до січня 1987 року.. Остаточно військові частини розформували вже 1991 року. Але землі, використані ними, вже не були придатні для господарювання...
Із травня по серпень 1986 року в приміщенні школи мешкали шахтарі із м. Вороніж, які ліквідовували наслідки аварії на Чорнобильській АЕС. Новий навчальний рік тоді розпочався вчасно лише завдяки зусиллям педагогічного колективу. Вчителі до свята Першого дзвоника встигли провести дезактивацію приміщення та зробити ремонт.
У 1988-1989 роках у селі Оране, як населеному пункті, що відноситься до ІІІ зони ґарантованого добровільного відселення, було споруджено дитячий садок і закладено фундамент нової школи. На жаль, її так і не було добудовано, а садочок припинив своє існування на початку 90-х років ХХ століття. У 2001 році на його території була створена прикордонна застава «Оране», першим командиром якої став Максим Володимирович Шунько.

Видатні постаті

Древлянська земля здавна багата людьми талановитими, щедрими, сердечними. Поліссю ніколи не бракувало таких людей. Пишаються своїми земляками й оранці.
Ніна Василівна Малашенко  вчителька молодших класів Оранської зош І-ІІ ступенів, поетеса. Неодноразово друкувалася на сторінках Іванківської районної газети «Трибуна праці». Її поезії сповнені любові до рідного села, зраненого Чорнобильським лихом. Твори Ніни Василівни увійшли до збірки «Натхненні рідною землею», видану до 90-річчя утворення Іванківського району.
Іван Федорович Злобенко  лауреат Ленінської премії.
Устина Йосипівна Марченко  довгожителька села Оране.
Ольга Денисівна Марченко  довгожителька села Оране, нагороджена медаллю «Ветеран праці» (1979р.).
Микола Павлович Даниленко  ветеран. Нагороджений орденом Червоної Зірки, орденом Слави третього ступеня, орденом Вітчизняної війни першого ступеня, медалями «За відвагу», «За визволення Варшави». «За штурм Берліна», «За перемогу над Німеччиною». Незмінний голова ветеранської організації при Оранській сільській раді.
Чернишов Андрій Володимирович  інвалід із дитинства з діагнозом ДЦП. Художник. Картини майстра, в яких відображено дитячо-наївне сприймання рідної природи, прикрашають сільський клуб та бібліотеку.

Живи та возрадуйся, роде наш красний! (сучасність села)

Здавалося б, яка доля чекає на невеличке поліське сільце, загублене серед боліт і лісів? Повільне вимирання? Деградація? Руїна? Та Ораному, яке ніби підтверджує всім своїм існуванням чарівну легенду про казковий Оріян-град, не лише вдалося вижити, але й примножити здобутки славних предків.
Сьогодні на території села успішно функціонують Оранське лісництво, ВАТ «Оранський крохмальний завод», ТОВ «Україна», ТОВ «Екополіс», ТОВ «Діва» та прикордонна застава «Оране». У селі діють Оранська зош І-ІІ ступенів та молодіжний центр, працюють клуб, сільська бібліотека, пошта, ФАП.
Оранці старанно бережуть історичну пам'ять про традиції та звичаї наших своїх предків, отих древлян-засновників Оріян-граду. І тягнеться тонесенька ниточка із віків прадавніх до сердець сучасників. А допомагає відроджувати стародавні традиції в рідному селі завідувач клубом с. Оране Раїса Михайлівна Мурашко
Найяскравішими перлинами у чудовому намисті народних обрядів та звичаїв для нащадків мешканців Оріян-граду стали вечорниці на Катерини (7 грудня) та Андрія (13 грудня). Найцікавіше, що активними їх учасниками бувають не лише молоді та завзяті, але й оранці вже похилих літ, але молодої душі.
7 грудня традиційно готують пісний стіл. Дівчата ставлять у воду гілочку вишні й чекають її квіту аж до Різдва Христового. Не забуває молоде покоління й про інший звичай: «слухати» під вікнами свою долю. А традиційний для Ораного обряд – вітання місцевих представниць прекрасної статі, яким випала честь бути нареченими на славу Святої Катерини.
Не менш цікаво проходять і вечорниці на Андрія. Улюбленим обрядом дівчат із давніх часів залишалося ворожіння на пампушках (тут їх називають балабухами). Робити це зовсім не складно: печені балабухи ставлять у широку миску. При цьому, кожна молода господиня намагається певним чином «помітити» свою страву. Після чого до приміщення впускають голодного собаку. Чию балабушку пес з'їсть першою, та дівчина і заміж піде. Погана прикмета, якщо собака пампушку не проковтне, а лишень надкусить та кине. Значить, не бачити дівчині сімейного щастя в цьому році.
Дотримуються в Ораному й стародавнього звичаю кусання калити (медовий корж із отвором посередині). Його підвішують до стелі на шворочці. Перед тим обирають «пана Калитовського». Йому дозволяється кусати корж без допомоги рук лишень у тому випадку, якщо він не розсміється жартам і вигадкам, якими його звідусіль обсипають інші учасники дійства.
Відійшло в минуле неписане правило бешкетування парубоцької громади у вечір на свято Андрія. Замість того, щоб знімати ворота й запихати горобців у комин, хлопці й дівчати щоразу готують для односельчан цікаву виставу.
Не менш яскраво й запально святкують в Ораному Зелені Свята. Місцеві й досі переконані, що це день усього живого, наповненого духом природи. День розквітлого дерева, молодої трави, чарівної квітки, що здатні подарувати людям цілющу силу на весь наступний рік. Оранці, як і більшість поліщуків, дотримуються думки, що русалки − то молоді потопельниці, здатні як зберегти врожай, так і наслати на людину лихо, якщо та не буде дотримуватися певних обрядових ритуалів. Кожен, хто помер, а, особливо, втопився на «зелені святки», стає русалкою.
У понеділок у селі влаштовуються так звані «розигри» – русалчині проводи. Символічно їх мають провести за село, на кладовище. До цього дійства готується заздалегідь. Ще у четвер дівчата плетуть віночки та вішають їх на гілках беріз. У неділю їх потрібно оглянути, адже вони віщують долю на рік прийдешній усьому селищу. Чисті, не зів'ялі (їх ще називають тут «не побиті») передбачають добру, ясну долю.
Вирушаючи ходою до цвинтаря, люди співають такі слова: «Ой, рутою та м'ятою заломили, щоб до нас русалоньки не ходили. Проведу я русалочок аж у самий бір, сама вернусь, молоденька, Ян до татка в двір».
Шанують мешканці Ораного й іншу прадідівську традицію. Коли урочиста хода іде за село, на стежку кидають живі квіти. Як пояснюють старожили, це «від біди, від грому, щоб відвернути лихо й від старого, й від малого». Закінчуються русалчині проводи розпалюванням великого вогнища, через яке стрибають і великі, і малі. А ще цього дня здавна заведено поминати рідних, які відійшли в інший світ. Для цього над вогнищем померлим говорилися добрі, привітні слова. А передати їх мають саме русалки, яких поліщуки вважають посередниками між світом померлих і живих.
Та найцікавішим об'єктом як для мешканців, так і для гостей Ораного залишається ТОВ «Екополіс». Дістатися до нього зовсім не складно. Потрібно лише із центру села простувати до Лисої гори, що за селом. До речі, саме у цій мальовничій місцевості знімалися кадри для фільму «Загін» (режисер  Сергій Чекалов).
Після того варто лише спуститися вузенькою стежиночкою, що веде до лісу, й пройти кілька десятків метрів.
«Екополіс» − це повноцінне старовинне містечко, площею понад 2, 4 гектари, обгороджене парканом. То сям, то там виринають затишні хатинки із солом'яними стріхами. Біля них облаштовані альтанки для комфортного відпочинку гостей. Під відкритим небом − велика піч, де можна приготувати їжу за старовинними рецептами поліщуків. Коли потрапляєш сюди, то здається, що перенісся на сотні років, у світанок Історії, коли на цій землі виник, оспіваний легендами Оріян-град, загадку якого не можна розгадати й донині.
Попри це, «Екополіс» облаштований усім необхідним для комфортного місцезнаходження.
Історія виникнення цього «містечка у містечку» теж небанальна.... Наприкінці 1987-го в Оране приїхав з радіоекологічною експедицією АН СРСР академік І.М. Рябов. Йому були потрібні приміщення для проведення своїх досліджень з питань накопичення радіації в тканинах тварин і рослин. І він їх знайшов на покинутій відразу після аварії на ЧАЕС базі відпочинку, яка розташовувалася на цьому місці ще з початку1970-их років.
Сергій Степанович Гончар (у 1989-1991роках іще голова Оранської сільської ради, а нині − завідуючий базою) частенько навідувався до академіка Рябова.
І, зрештою, пристав на його пропозицію спільної роботи над розвитком екологічного проекту. Зараз на стіні будиночку, де мешкав Ігор Рябов (нині покійний), встановлено меморіальну дошку. А на даху − плуг, правічний символ Ораного.
На території «Екополісу» розміщується музей «Старе Полісся». Експонати його різноманітні: від пам'яток радянської епохи до глиняного посуду, старовинних кам'яних сокир, знайдених археологічною експедицією на території древнього Оріян-граду.
Але красномовніше за будь-які слова, говорить музейна «Книга відгуків», де можна побачити записи польською, англійською, німецькою, іспанською, французькою та, навіть, італійською мовами. А це означає лише одне: Оране живе й продовжує притягувати до себе доброю енергетикою предків-оріянців усе нових і нових гостей і шанувальників.
* * *
Не дарма були сказані Василем Симоненком пророчі слова: «Можна вибирати друзів і дружину, вибрати не можна тільки Батьківщину». І, хоча, робили ми свої перші кроки не древньою зачарованою землею таємничого племені оранців, та невеличке це сільце, ніби коштовна перлина, оздоблює смарагдовий вінок древлянського Полісся.
Під час пошукової експедиції ми не лише відкрили для себе цей чарівний куточок, але й мали змогу відвідати музей «Старе Полісся», міні-кімнату народних промислів у сільській бібліотеці, зайти до відбудованої церкви.
Але найціннішим виявилося живе спілкування зі свідками давніх подій. Нам вдалося занотувати їх спогади для того, щоб вберегти від забуття, щоб показати нашим одноліткам чарівний світ душі простих поліщуків.

 

 

 

 

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123