This website works best with JavaScript enabled
Joomla

За віру, за народ, за державу (українське вільне козацтво)

Карпович Катерина, 17 р., сзош-інтернат з поглибленим вивченням предметів гуманітарно-естетичного профілю, с. Шевченкове, Черкаська обл.

Вступ 

Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути!

В.Липинський

Десятиріччями більшовицько-московська пропаганда втовкмачувала у свідомість нашого народу про нібито одностайне прагнення українців до єднання з “братньою” Московщиною. Замовчувалися, або фальшувалися справжні історичні події масового протимосковського повстанського руху 1917 – 1920-х років. І от уперше говоримо про самоорганізацію нащадків скасованого царизмом українського козацтва у Вільне козацтво – з метою захисту Української революції.

На відміну від існуючих імперських козацьких формувань – це було козацтво справді вільне. яке піднялося на героїчну боротьбу з одвічним ворогом – московським поневолювачем. Очолили вільнокозацький рух провідники Никодим Смоктій, Грицько Іванченко, Семен Гризло, Іван Полтавець-Остряниця, Юрко Тютюнник та багато інших достойників.
Рік 1917-й був надзвичайно складним для України. Революція, затяжна війна та розруха аж ніяк не сприяли становленню державності та національному відродженню. І тут маємо унікальний приклад того, як найсвідоміші українці бралися за творення основ державного устрою без будь-яких вказівок "згори". Так виникло Вільне козацтво – національні добровільні військово-міліційні формування часів національно-визвольних змагань 1917 – 1921 років, що діяли в Україні та на Кубані. Виникли у процесі розвалу царської армії з лютого по травень 1917 року з метою захисту сіл, а згодом і Української держави, в умовах зростання громадського безладу й бандитизму.

Етапи історії козацтва України

Як самобутнє явище історії та культури козацтво виникло в Україні – одній з найдавніших країн Європи, всього світу. Витоки козацької духовності сягають епохи язичництва, трипільської культури. Матеріали давньоукраїнської міфології, фольклору, писаних пам’яток свідчать про утвердження нашими предками культу рідної віри, Бога, досконалості тіла і душі, богатирської тілобудови і лицарського духу.

В епоху Київської Русі-України культивувалися фізична сила і сила духу, високість душевних поривів, устремлінь воїнів – дружинників, оборонців рідної землі від ворогів – печенігів, половців, хозарів та ін. Плекалися ідеали мудрого державного діяча, князя, дружинника, патріота Вітчизни. Засуджувалися віровідступництво, зрада рідній землі, народу як найтяжчий злочин, гріх.
Перші переможні походи гетьманів О.Дашковича, Д.Байди-Вишневецького сприяли розвитку українського козацтва, підвищенню його авторитету серед народу. відтоді слово «козак» стало ще вищим символом вільної людини, борця за волю і свободу рідного народу, патріота Вітчизни.
Під захистом козацьких Збройних Сил, насамперед Запорізької Січі – «козацької християнської республіки» (М.Костомаров) відбувалося велике Українське відродження XVІ-XVІІІ ст. Успішно розвивалися національна економіка, наука, освіта, культура, народні мистецтва, інші галузі життя.
Знаменно, що в часи загрози національній безпеці України з боку королівсько-шляхетської Польщі, католицизму, гетьман П.Сагайдачний разом із могутньою військовою потугою – Військом Запорізьким вступив до Київського Богоявленського братства. Фактично цим самим козацькі Збройні Сили під свій надійний захист взяли українську віру, культуру, інтелігенцію – духовну еліту, видатний науково-освітній центр, який належав Київському братству – Києво-Могилянську Академію.
Одного з апогеїв у своєму історичному розвитку наш народ досяг у часи гетьмана Богдана Хмельницького (1648-1657). В 1649 році, після блискучих перемог козацько-селянських військ над польськими загарбниками під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, виникла Українська козацька держава на чолі з гетьманом Б. Хмельницьким.
Відродження волелюбних, героїчних козацько-лицарських традицій розпочалось в Галичині, Буковині й Закарпатті, в умовах Австро-Угорської імперії (кінець XІX – початок XX ст.) Національно-визвольна боротьба українців реалізовувалася демократичними, конституційними шляхами, зокрема в формі масового просвітницького, національно-патріотичного козацько-січового руху.
Перша «Січ» була заснована 5 травня 1900 року в с.Завалля Снятинського повіту на Львівщині. Відомий громадський і політичний діяч, правник, лідер української селянської радикальної партії Кирило Трильовський, прибічник ідей Т.Шевченка і М.Драгоманова, розгорнув діяльність з проблем відродження в серцях і душах співгромадян козацько-січових цінностей, державотворчих традицій. Невдовзі було створено більше 1500 «Січей» на теренах Галичини, Буковини й Закарпаття. В січовому русі брали участь вчені, громадські і політичні діячі, педагоги, медики, селяни.
Організатори «Січей», їхні активні члени проводили велику ідейно-агітаційну роботу серед молоді, всього населення. Вони відкривали читальні, бібліотеки, реалізовували завдання політичної освіти, ідейного загартування населення.
З метою пробудження національної свідомості і самосвідомості, поширення українських державницьких ідей проводилися місцеві, повітові і крайові Січові свята.
Члени «Січей» вели успішну боротьбу із зрадою національних інтересів України. Вони вважали своїм обов’язком передплачувати українські газети і журнали. «Січі» виховували глибокий український патріотизм, стійку громадянську позицію.
На базі січового руху почали створюватись організації «Українські січові стрільці». В умовах І світової війни вони почали виборювати самостійну Українську державу. В неймовірно складних обставинах була створена Українська галицька Армія, цементуючим ядром якої стали січові стрільці. 1 листопада 1918 року було проголошено створення Західно – Української Народної Республіки, яка 22 січня 1919 року об’єдналася з Українською Народною Республікою в єдину соборну Українську державу. Тому нині 22 січня є великим національним святом рідного народу – Днем соборності України, її етнічних земель.

Вільне козацтво ХХ століття

Стихійний рух Вільного Козацтва виник весною 1917 року в Звенигородському повіті на Київщині і потім поширився в околицях Черкас, Білої Церкви, Умані, Канева, Остра, Ніжина, Катеринослава, Борзни й у самім Києві, де під проводом інженера Михайла Ковенка було зформовано 16 куренів Вільного Козацтва, які складалися переважно з робітничої молоді, студентів та середньошкільників. Вільне Козацтво було організоване і настав рішучий час остаточно та назавжди звільнитися від московського панування.
У середині березня 1917 року Смоктій організував у своєму селі Русаківську сотню. Селяни вирішили самі утримувати козаків, відраховуючи певний відсоток із кожного будинку. Вирішили зібрати в Звенигородці козацький з’їзд і там виробити статут організації, упорядкуванням якого зайнявся Ковтуненко, людина з вищою освітою. На початку квітня всі виборні сотенні командири прибули на з’їзд і прийняли статут організації, яку назвали «Українське Вільне Козацтво» (УВК):
Без допомоги влади, зайнятої на той час політичними розбірками й дипломатичною війною з Тимчасовим урядом, відродився козацький стан – через 142 роки після того, як імператриця Катерина ІІ знищила Запорізьку Січ. Тут же, на з’їзді, обрали повітового кошового Семена Гризло, селянина з містечка Кальніболота, до війни вчителював у церковнопарафіяльній школі, в армії був писарем, каптенармусом, після демобілізації через хворобу став писарем у волосному управлінні. Прийнявши посаду, швидко взявся за справу. Старшина коша і сотенна старшина мали визначити «козацький податок» на утримання війська.
Структура українського реєстрового козацтва була така: головною бойовою одиницею була сотня. З сотень формувався курінь, із куренів складався Повітовий Кіш. Згодом кіш був замінений на козацький полк. На з’їзді обрали курінних отаманів по волостях: Смоктій став отаманом Русаківського куреня, Семен Гризло – Кальніболотського, Сорока – Лисянського, Шевченко (нащадок брата великого поета) – Тарасівського, Шаповал – Козацького. Сотні були різними за чисельністю: від 25 шабель до 1000, у середньому – близько 200 козаків.
До травня Українське Вільне Козацтво організувалося на Волині, у Подолії, на Чернігівщині, Полтавщині, Одещині, Херсонщині, Катеринославщині. Офіцери-артилеристи брати Горобці організували Катеринославський кіш, поручик Іван Римбалович – Чернігівський, поручик Костянтин Смовський організував кіш у Лохвицькому повіті, на Черкащині кіш організував політемігрант, колишній повстанський отаман Яків Водяной. На зміну політичним балакунам старої еліти прийшла молода, нова, діяльна та смілива, загартована в боях Першої світової війни, збройна еліта нації, яка двадцять наступних років вестиме народну війну проти загарбників, за волю України.
У березні 1917 р. у Звенигородці відбувся повітовий з’їзд Вільного козацтва. На з’їзді прийнята постанова, в якій зазначалося, що Вільне козацтво організується для оборони вольностей українського народу та охорони ладу, що Вільне козацтво є територіальною військовою організацією. Зверталася увага, що до Вільного козацтва не можна приймати людей, ворожих українській справі, а також караних судом за злочини.
Юрій Тютюнник зазначав, що “вже тоді Вільне козацтво досить радикально підходило до питання українсько-російських взаємних відношень”. У той час, коли соціалістичні вожаки Центральної Ради визнавали над собою юрисдикцію Петрограду, Вільне козацтво вважало Тимчасовий уряд Керенського урядом чужої держави. “Вільне козацтво весь час робило натиск на органи влади в бік якнайрадикальніших рішень у національному питанні”
5 квітня 1918 року вийшов наказ військового міністра, в якому було сказане наступне: «Тепер настав час, коли Україна мусить перейти до будівництва міцної своєї держави і стати на певний твердий ґрунт, а козакам – перейти до своєї звичайної праці. Підкреслюючи то велике діло, котре зробили Вільні Козаки, допомагаючи Українській Державі дійти до сучасного становища – висловлюю свою щиру подяку Вільним Козакам за таку глибоку відданість ідеї України, особливо козакам Робітничого куреня Вільного Козацтва, його старшинам на чолі з п. Ковенко».
Таким чином, Вільне Козацтво було розпущено. Ті, хто не підкорився наказу, мали справу вже з німцями: 20 квітня 1918 року в село Ревуцьке ввійшла німецька рота з гарматою, яку поставили проти штабу куреня УВК. Піхота ввійшла в штаб, розгромила його, гармата двома пострілами зруйнувала будинок. Отамана куреня Новицького заарештували й розстріляли за селом. Так Жуковський руками німців розправлявся з УВК.
За віру, за народ, за державу! Саме це гасло вело в бій Українське Вільне Козацтво, хоча ніде в історіографії та статуті воно не фігурує. Козаки воювали проти окупантів за волю своєї держави. Радянська влада жорстоко помстилася славним синам українського народу. Історія Вільного козацтва завершилась трагічно.
В муках померли: С.Рябенький, С.Більобрух, С.Фартушний, О.Герцега, Т.Пономаренко, В.Рудченко Т.Соколенко, брати Діхтярі, брати Вдовиченки, брати Руденки, Г.Іванченко, К.Кислоокий, П.Ткаченко Ю.Романенко, Д.Кинець, С.Кабанник, М.Морозенко, М.Яценко, С.Гризло.

Кальниболотський ватажок Вільного Козацтва

Семен Гризло народився (орієнтовно) 1887 року у містечку Калниболото Звенигородського повіту Київської губернії (нині селище Катеринопіль Черкаської обл.).Працював писарем, учителем сільської школи. Служив на Чорноморському флоті. Брав участь у повстанні на панцернику «Потьомкін», за що був засланий до Сибіру. Учасник революційних подій на Звенигородщині Іван Тримайло давав таку оцінку: “Гризло був здорової будови, красень-козак, чуприну носив підстрижену “під макітру”, тобто по вуха. Він був сміливий і хоробрий – правдивий козарлюга… Гризло був щирої, доброї натури – бився за Україну, ніколи не числячись зі своїм життям. Коли дістане вістку, що вороги грабують селян, то не питає, багато ворожої сили чи ні, а зараз же кличе: “Брати, готуйтеся до бою бити нашого ворога!”
На початку 1917 р. повернувся на Батьківщину. Член Української партії соціалістів-революціонерів.Активний учасник культурного життя с. Гусакове Звенигородського повіту. Один із перших організаторів Вільного козацтва. Обраний у березні 1917 року отаманом Кальниболотського куреня Вільного козацтва. У квітні 1917 року на першому з'їзді Вільного Козацтва Звенигородського повіту обраний Кошовим Звенигородського коша. Одночасно продовжував очолювати й Калниболотський козацький курінь.
Як делегат від Звенигородського вільного козацтва, Гризло брав участь у 2-му Всеукраїнському військовому з’їзді, на який з’явився у старокозацькому строї: жупані, шапці зі шликом, із шаблюкою, зрозуміло, з оселедцем.
На цьому з’їзді Семена Гризла було обрано Генеральним осавулом Вільного козацтва. Ярослав Пеленський стверджує, що в Чигирині Гризла обрали Генеральним хорунжим.
Вже на початку зими 1917 – 1918 років особовий склад Звенигородського коша Вільного козацтва сягнув 20000 козаків і старшин 12. Така велика сила українського воїнства свідчить про рідкісний організаторський хист і великий авторитет полковника Гризла, який не марнував часу, як керівники Центральної Ради, а талановито оформлював “стихійний гін українських мас до організування українських збройних сил як єдиної запоруки національних прав”.
У другій половині лютого 1918 р. козаки Гризла примусили скласти зброю та військове майно гарматні частини 2-го корпусу російської гвардії, а пізніше – 6-й та 7-й драгунські полки російської кавалерійської бригади: 14 лютого за активну підтримку гетьмана Скоропадського на з"їзді в Чигирині та під час виборів до Українських Установчих Зборів отамана Семена Гризла заарештовано, Вільне Козацтво Звенигородщини тимчасово обрало командиром Звенигородського коша Вільного Козацтва Юрка Тютюнника.
Звенигородщина стала військовим центром українського козацтва. До неї з усіх усюд тяглися зв’язки. Не дивно, що невдовзі штаб Звенигородського коша Вільного козацтва перетворився на штаб об’єднаного Вільного козацтва південних повітів Київщини та північної Херсонщини. В лютому 1918 р. через Звенигородський повіт пробивалися гарматні частини 2-го корпусу російської гвардії. Вільні козаки приневолили росіян скласти зброю та передати військове майно. Пізніше козацтво примусило демобілізуватися 6-й та 7-й драгунські полки російської кавалерійської бригади. Росіяни здали до 2000 коней, сідел і силу іншого майна та зброї.
В 1919 р. Семен Гризло воював на Волині у складі Північного фронту Армії УНР під командуванням отаман Оскілка. Борис Мартос стверджував, що Гризло брав участь у перевороті, який вчинив Володимир Оскілко в ніч на 29 квітня 1919 року. І це дійсно було так. Ось спогади про це самого Оскілка: “О 23-й годині ночі план був готовий і викликаним на ту годину учасникам перевороту було дано наказ при такій диспозиції: “Сотникові Гризлу з кінною сотнею в 92 чоловіка о 2 год. ночі нагло напасти на станцію Здолбунів і заарештувати С. Петлюру; Галицькому полкові розташуватися на станції в повній бойовій готовності і бути в моєму розпорядженні; 2 бронепотягам бути готовим до маршу; кінній сотні на чолі з сотником Лєгіном утримувати рух в місті; Луцькому полку о 6 год. відправитися на фронт під Коростень в резерв 1-го корпусу! На обличчях учасників і в розмові видно було радісний настрій... Всім усміхався крутий поворот до ліпшого, урятування Батьківщини підбадьорювало, змушувало з більшою силою працювати. О 1 годині ночі, згідно з наказом і військовим регулямінам сотник Гризло доніс, що сотня виступила на Здолбунів. О 2 год. ночі Галицький піший полк, котрий мав під багнетами 2900 чоловік, зайняв станцію і тут розташувався. О 3 год. ночі політичний відділ доніс про арешт кабінету міністрів... О 3 год. 20 хв. було послано бронепотяга до Здолбунова на розвідку, бо від сотника Гризла не було жадних відомостей про арешт Петлюри. Нарешті розвидніло. Настав день 29 квітня, ясний, теплий... О 7 год. ранку повернувся бронепотяг із сотником Гризлом, котрий доклав, що арештувати Петлюру не вдалося з тих причин, що, коли сотня прибула до Здолбунова, то натрапила на міцно обставлений двірець, а потяг Петлюри по зближенню сотні до двірця одійшов до Дубна, а коли сотня увійшла, не говорячи нікому про свою місію, яка була на неї положена, два баталіони піхоти хотіли сотню обеззброїти і він (Гризло) примушений був вивести сотню зі Здолбунова”. Які причини змусили Гризла взяти участь у державному перевороті? Напевно він поділяв думку Володимира Оскілка, що саме на Петлюрі лежить вина за невдачі на фронті, власне за катастрофу, яка ставала вже очевидною для всіх. Петлюру Оскілко вважав “ліквідатором нашої державності”.
Після невдалого перевороту Гризло мусив тікати з армії. І рушив він у рідні краї...
Повернувшись на Звенигородщину, де в той час твердої влади не було, Гризло організував партизанський загін, який базувався неподалік Мокрої Калигірки. Невдовзі до нього в ліс на розмову прийшов сотник Армії УНР Іван Лютий-Лютенко із Товмача. Розповівши йому про своє “лісове мистецтво” і переконавшись, що перед ним гідний чоловік, Гризло несподівано запропонував гостю очолити загін. Отаман пояснив, що сам хотів би зайнятися суспільно-політичною працею серед селян та обіцяв постачати загін новими кадрами... Лише через деякий час Лютий-Лютенко погодився і став на чолі відділу, взявши собі псевдо Ґонта. А Гризло і його “права рука” Карась пішли селами вербувати свідомих українців. Налагодив Гризло й співпрацю з місцевими євреями – кравцями та шевцями, які шили повстанцям обмундирування й чоботи. Розплачувався з ними цукром, який брав із цукроварень.
Зненацька у звенигородські села прийшла червона дивізія. Почалися екзекуції “неблагонадійних”, зокрема у містечку Мокра Калигірка окупанти розстріляли 17 українців і 5 євреїв, які шили повстанцям чоботи та одяг. Подібні розправи були здійснені більшовиками і в інших звенигородських селах та містечках – червоні виводили за село мешканців і розстрілювали кожного десятого – на пострах живим.
За ці злочини Лютий-Лютенко і Семен Гризло вирішили відплатити большевикам несподіваним і жорстоким ударом. “Гризло нашвидкуруч зібрав у Сухій Калигірці 300 озброєних і добре муштрованих повстанців. Послали десяток козаків на вивідки... Здобувши дані про розташування каральної дивізії... вдосвіта вирушили на помсту. Десь о 3-й годині, знявши тихцем застави червоних, наскочили... на ту каральну дивізію сплячу і розторощили її вщент. Після гучної перемоги до Гризла і Ґонти з довколишніх сіл почали сходитися гайдамаки: повстанський загін бурхливо збільшувався. Передавши командування Івану Лютому-Лютенку, Гризло зайнявся суспільно-політичною роботою та вербуванням свідомих українців до повстанських загонів.
Бої з червоними продовжилися. “Ми з Гризлом та ще кілька отаманів зі своїми загонами опинилися аж на Херсонщині”, – згадував пізніше Іван Лютий-Лютенко. Далі він оповів драматичну історію, яка сталася в жовтні 1920 р.
Через територію, де оперували звенигородські отамани Гризло, Ґонта та Яблучко, мали пройти частини Кінної армії Будьонного, що верталися із західного фронту на боротьбу проти Врангеля. На нараді більшість отаманів висловилася за те, “щоб зійти з дороги”. Логіка старих партизанів була зрозуміла: їхня тактика полягала у несподіваних наскоках на запільні частини та малі відділи червоних, а не у фронтовій боротьбі з арміями. Лютий-Лютенко обстоював іншу думку. Він стверджував, що будьоннівці вимотані в тяжких боях проти українсько-польського війська та довгим переходом – із заходу України на південь. І якщо несподівано на них наскочити з кількох боків, можна сподіватися на успіх. Рішення на нараді прийняте не було. Сподіваючись таки на підтримку побратимів, отаман Ґонта – на свій страх і ризик – загоном у 800 козаків атакував червоних. Бій був упертий. І хоч повстанці виявили винятковий героїзм, їх було розтрощено. Допомога не прийшла, – Ґонта відчув себе зрадженим... Після бою він розшукав Гризла та “полаявся з ним на смерть”. Так розійшлися стежки отаманів – далі вони діяли окремо.
Отож Гризло на чолі нового відділу продовжив збройну боротьбу. За свідченням ад’ютанта Симона Петлюри Олександра Доценка загін Гризла налічував 100 кінних та 2000 піших. А от Іван Тримайло стверджував, що загін Гризла сягав 3000 козаків і старшин. Діяли у Холодному Яру, Уманщині, на Звенигородщині. Співпрацювали з отаманами Петром Дерещуком, Пилипом Хмарою, Яблучком (Цвітковським). Згідно з “Советской военной энциклопедией” (1933 року видання) на кінець 1920 р. об’єднаний загін Гризла і Цвітковського нараховував 4000 бійців.
Загинув Семен Гризло в бою 3 березня 1921 року під селом Новоселицею Звенигородського повіту.
Вічна слава полковнику Вільного козацтва Семену Гризлові, який від перших і до останніх днів Української революції оформлював українську збройну стихію в організаційні рамці!
* * *
Продовжив ідеї вільного козацтва І.Полтавець-Остряниця. Він заснував Українське Національне товариство у Мюнхені та його осередки в Празі і Софії. Потім виник Український козацький рух УНАКОФ, що діяв до смерті Івана Полтавця-Остряниці у 1957 році. Українське Вільне Козацтво не зникло: воно живе й діє на всіх континентах. Нині у ньому 37 куренів, як це було в Запорізькій Січі. Кожний курінь має ім’я видатного діяча з історії України.Вільні козаки мають свою нагороду – «Хрест Українського Козацтва», почесний Знак УВК, свою емблему зі знаком князя Святого Володимира, військово-історичний, літературний часопис «Українське Козацтво». Кожний курінь відзначає свято Святої Покрови й день народження свого патрона.18 січня 1979 року в каплиці куреня ім. Петра Дорошенка митрополит Петро Хомін і протоієрей Федір Легенюк при кошовому отамані УВК, генеральному значковому Петрі Коршуні-Федоренку, генеральному хорунжому Петрі Петренку та півтори сотні козаків освятили прапор УВК. На прапорі, над образом св. Покрови – напис: «Надія на Бога», під образом – «А лицарство наше!» Ці пророчі слова великого гетьмана Богдана Хмельницького – девіз Українського Вільного Козацтва.

 

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123