This website works best with JavaScript enabled
Joomla

З Галичини – на Донеччину: призабуті сторінки переселення

Шкурат Яна, с. Анадоль, Донецька обл.

Мальовниче село Анадоль (раніше воно мало назву Анатолія, Анадолія) розкинулося на степових рівнинах Донеччини.
Із 1829 року в селі живуть греки, яких переселили з анатолійської провінції. Працелюбні переселенці швидко взялися за облаштування свого життя: збудували два цегельні та черепичні заводи, водяний млин.

Як представники освіченої нації, греки розуміли важливе значення навчання і вже у 1881 році відкрили школу, першим директором якої був Федір Іванович Варельджи.
Ще на початку ХХ століття село було великим поселенням. У 1915 році тут у 310 дворах мешкало 1700 жителів. Вони займалися землеробством і тваринництвом, мали великі стада овець. Важкі роки розкуркулення та колективізації примусили багатьох селян переїхати на виробництво до Маріуполя та на станцію Карань.
У страшні 30-і без суду і слідства близько вісімдесяти анадольців було вислано в табори, де вони й загинули. За часів радянського господарювання село Анадоль прославилось тим, що колгосп імені Леніна за успіхи у розвитку вівчарства презентувався на Всесоюзній виставці досягнень народного господарства у Москві. Представляв колгосп Мина Миколайович Маліч. А в 1953 році за високі показники у роботі орденом Леніна був нагороджений бригадир тракторної бригади Петро Федорович Майтамал.
Настав 1953 рік. Узвичаєний ритм життя колгоспників Анадолі порушила вагома подія – до села їдуть переселенці. По-різному анадольці сприйняли приїзд чужинців, людей з далекої Львівщини. Селянам роз’яснили, що приїжджі будуть працювати у колгоспі, їм виділять житло, з ними треба порозумітися. Але як зжитися з такими чужими, на думку місцевих греків, ворожими звичаями і традиціями, які привезуть з собою переселенці? Невдовзі в селі з’явилися вони, «бандерівці», як стали називати приїжджих зі Львівщини людей.
Не можна заперечувати той факт, що переселенці відігравали значну роль в історії Донецького краю, особливо у становленні його промислового потенціалу, збереженні духовних традицій українців.
Дослідження участі населення цих регіонів у політичному та національно-культурному розвитку Донбасу в 1939-1970–х роках є актуальним з наукової та практичної точки зору. По-перше, таке дослідження залучає до наукового обігу не відомі до цього часу документи Державного архіву Донецької області, які можна використовувати при написанні історичних, краєзнавчих праць, по-друге, – сприяє кращому взаєморозумінню між населенням Східної і Західної України, що важливо для збереження політичної стабільності у державі.
Деякі фрагментарні відомості про участь населення Західної та Центральної України в економічному розвитку Донбасу містяться в колективній праці донецьких істориків «История родного края».
Усе починалось з вербувальних заходів. Для набору робочої сили з села у різні місцевості направлялися спеціальні працівники-вербувальники.
Уряд прийняв велику кількість різних постанов, розпоряджень; показуючи свою турботу про переселення на нові землі, але багато із запропонованих заходів так і залишилось на папері. Більшість питань люди вирішували самостійно.
Найголовнішою проблемою на нових землях оповідачі називають відсутність даху над головою. Місцева влада намагалася вирішити питання, підселивши переселенців до місцевих жителів. Так створювалися труднощі як одним (доводилося ділити хату з незнайомими людьми), так і для інших (вчорашні господарі потрапили у становище непроханих гостей). Переселенці досі згадують із вдячністю про людей, котрі надали їм притулок. Це Якомелова Варвара, Стуліко Фотя, Микита Марія та багато інших грецьких сімей.
У 1953 році вербувальниками з Анадолі були Попов Федір Олексійович та Чубар Іван Лазарович, які за розпорядженням Донецького обкому партії поїхали вербувати людей зі Львівської області Турківського району, село Верхня Яблунька та із Дрогобицької області Кіровського району, село Наново.
Спогади Чубар Лідії Анастасіївни (дружини Івана Лазаровича Чубаря):
«Чоловік привіз у село близько 70 сімей. Сім’ї їхали не примусово, а за договорами. Дозволялось везти одяг, взуття, білизну, продукти, реманент та інші речі, загальною вагою до 2 центнерів на родину, а також худобу та птицю. Хати для переселенців будував разом зі своєю бригадою Мороз Ігнат Харитонович.
Їхали в теплушках, скрізь щілини вдивляючись у нову батьківщину, до станції Карань Тельманівського району, а звідти приїздили машини із колгоспу і забирали переселенців.
Важкі житлово-побутові умови, недоліки кадрової та організаційної роботи приводили до того, що люди поверталися назад. На селі назавжди залишилось близько 25-30 сімей переселенців».
Марич Катерина Василівна (1933 року): «Я народилася в селі Наново Кіровського району Дрогобицької області. Пам’ятаю, тоді так і говорили – «живемо на кордоні». Звідти у 1949 році нашу родину, а власне, майже все село виселили на Донеччину, а кого – на Херсонщину. Було мені шістнадцять років. Молодшого брата залишили там, залишили у сусідів, тому що батьки загинули у роки війни. Виселяли нас без збройних залякувань, мирно, спокійно. Їхали ми з Ільчишиною Катериною (у неї було двоє дітей, син Степан був зовсім маленьким, мабуть, років три, спав у лозяному кошику). В пам’яті врізалось, як везли в товарняках. По приїзді показали, де ми будемо жити. Ті хати, які нам дали, були нікчемні. Люди намучилися. Тут нам було несолодко. Грудень, вже морози вдарили, а розтопити немає чим, хіба купку соломи принесемо з ферми. Так і зимували. А навесні почали самі ту хату до ума доводити. Старшим людям важко було звикнути до нового клімату. У нас вдома ліси, гори, дощі часто, спека легше переноситься, а тут голий степ, сонце пече, аж дихнути немає чим. Поки сім’ї не було, хотілося на батьківщину, а вийшла заміж за грека, народила трьох дітей, працювала у колгоспі все своє життя, все наладилося».
Згадує розповідь батька син переселенців Гунза Віктор (1965року народження): «Гунза Павло Степанович (1917 р.) та Кузьо Килина Степанівна (1925 р.) в Анадоль приїхали ще під час першого переселення разом з братом, сестрами, дітьми. Спочатку жили всі на квартирі у Савелових. А потім дали стару хату. Намучилися. Матеріал давали, а люди самі все доробляли. Бо де дінешся? Хату, розібрану вдома з доброго лісу, батьки привезли і віддали у колгосп. Почали хату до ума доводити. Бо звикли до нормальних осель. Батьки приїхали в одязі, зробленому вдома. Багато мали вишитого».
У той же час переселенці, котрі спочатку жили на квартирах у місцевих господарів, згадують їх як щирих, добрих, приязних людей. У селі переселенці намагалися з'єднати свої родини, як наприклад: Джура Єва і Кльоб Степан, Шейка Єва і Шейко Іван, Ощепок Олексій та Марія.
Отже, з дослідження видно, що влада не створила належних умов, стимулів для адаптації переселенців, які б спонукали людей безболісно осісти на нових місцях. Стосунки між переселенцями і місцевими жителями на початку були дуже холодними, неприязними.
Зберігають львів’яни і пам’ять про рідну землю, відроджують духовність. Храм Всіх Святих відремонтований власним коштом та власними руками. Самі переселенці дуже рідко називають себе переселенцями, частіше – «українцями, які жили у Львові».
На Різдвяні свята ставлять вертеп. На Свят-вечір намагаються приготувати 12 страв, в хату приносять солому або сіно, ворожать, який буде врожай. Раненько на Новий рік малі хлопці, так звані «новолітки», ходили по хатах та засівали зерном і висловлювали господарям новорічні побажання. Загальне побажання було приблизно таке: «Сійся, родися, жито, пшениця і всяка пашниця. На щастя, на здоров’я, на Новий рік, щоб краще родило, як торік. Коноплі – під стелю, а – льон по коліна, щоб у вас, хрещених, голова не боліла».
Раніше жінки цілу зиму пряли шерстяні нитки з овечої вовни. Справляли вечорниці, жінки та дівчата збиралися разом і пряли та співали. Навіть була така пісня: «Ой пряду, пряду, спатоньки хочу, ой склоню я голівоньку на білую постілоньку, може, я усну. А свекруха йде, як змія, гуде: «Сонливая, дрімливая, до роботи лінивая невістка моя…»
Час і зміни роблять свою справу.
Нелегко жилось переселенцям, та все ж потрібна була хоч якась розрада. Суботніми вечорами збирались до клубу потанцювати під гармошку (баян). Чубар Павло Спиридонович, Мадин Валентин Семенович грали не тільки на гармошці, а й на скрипці, кларнеті. Кльоб Михайло Іванович вибивав на бубні, гарно співав коломийок.
Нові умови життя і праці, оточення і навіть природне середовище призводять до поступового зникнення традицій. Змінити ситуацію навіть в сучасних демократичних умовах надзвичайно важко.
Пліч-о-пліч нині працюють і в агроцеху, і самостійними орендарями землі сім’ї Шкуратів, Іванових, Кіріязі, Стуліко, Харабет, Кльобів, Ільчишиних. Стосунки між людьми різних національностей дружні й ділові: аби здоровими всі були та земля родила.
У жовтні 2012 року Анадольській музейній кімнаті присвоєно статус музею. Тут музей історії села – справжня жива творча лабораторія, невичерпна криниця духовності, де серед розмаїття експонатів розміщені неповторні вишивки, які свідчать про золоті руки і чисте серце жінок, коріння яких у далекому краї – Галичині.


Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123