This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Варковичі через призму віків

 Ємельянова Христина, 15 р.,зош № 8, м.Рівне

(Історія села Варковичі Дубенського району Рівненської області)

Вступ

З історії окремих населених пунктів, з історії власних родин – твориться історія країни. На основі знань про рід, про складну історію села ми розуміємо неоднозначність тих подій та вчинків, які відбувалися на цій землі, багато чого переосмислюємо, вчимося щирості та людяності, і так хочеться не повторювати помилок.


Актуальність дослідження зумовлено необхідністю залучення учнівської молоді до краєзнавчо-пошукової робот, до вивчення минулого рідного краю.
Я вирішила долучитися до справи збереження історичного минулого, культурних надбань свого регіону і дослідити історичний розвиток с. Варковичі Дубнівського району Рівненської області через призму віків.
Мета дослідження полягає у висвітленні історії села Варковичі Дубенського району Рівненської області з моменту виникнення і до сьогоднішнього дня.
В даній роботі використані документи й матеріали Державного архіву Рівненської області, Державного історико-культурного заповідника міста Дубно, музею Варковицької гімназії, бібліотечних фондів, Інтернет джерел.

Перша згадка та походження назви села

Над широким ставом, який творить річка Стубла, розкинулось дуже давнє поселення з іменем Варковичі.
Варковичі – село, центр сільської Ради, розташоване за 23 км від районного центру. До залізничної станції Озеряни 5 км. Біля села проходить автошляхи Київ – Львів. Дворів – 560. Населення – 1743 чол. Сільраді підпорядковано населені пункти Зелений Гай, Крилів, Курдибань.
Про нього вперше сповіщає опис Луцького замку при переліку «городень», серед яких називається і «городня Федора Мишки с Варковичь». Там же вміщена скарга кременецьких міщан на збір нових, незвичайних мит в « Варковичах», де власник бере «від воза по грошу».
Акт 1563р. засвідчує скаргу Костянтина Острозького, який забрав і не повернув «из села Варковичей» кріпосних селян. Цим же роком датується ще одна скарга Марії Лабунської на жорстке поводження її чоловіка, через що вона переїхала до свого дядька в «село Варковичі».
У новіших документах назва Варковичі не змінюється, а лише з 1725р. дістає статус містечка. Тоді у ньому нарахували 98 дворів і 870 мешканців.
Про історію походження назви села існує легенда, що це село колись належало поміщиці Варварі, яка була розумна і дуже добра, за що люди її любили, а після смерті поміщиці так і стали називати село – Варчиним.
Від старожилів с. Варковичі нам вдалося почути цікаву бувальщину. Начебто жив у цьому селі чоловік, якого всі звали Мишкою, бо дуже малий вже був. А от чи малий, чи великий, а селом не він правив, а його жінка Варка. Що збере Мишка податки, то все їй мало. Додумалась Варка до того, що хто через село їде – плати за це. Отож, під’їжджали до села і казали: «Варкине». Їхали одного разу люди та й відмовились платити. Варка як закричить: «До суду бамагу подам!». Мишка почув, вибіг з хати, а жінки – нема. Чи то ті люди з собою взяли, чи то сама десь поділася. Таким чином, Мишка далі вже сам газдував.
Але – це на грані легенди. А топонімісти дослідили, що назва «Варковичі» належить до старовинних утворень на «овичі», які в більшості виражали приналежність поселення людині з іменем, прізвищем чи прізвиськом – Варко, або Варков, або Варкович. Між іншим, других Варковичів на Україні немає. Хіба що засвідчені вони ще у колишньому Слуцькому повіті сусідньої Білорусі.
На території Варкович маємо Козацький курган, Великий вал, що символізують пам'ять про козаччину. Маємо тут і староруське Городище – висока гора, де, очевидно, була фортеця, стояла церква.

Історія села Варковичі Дубенського району Рівненської області

Територія, на якій розташоване село Варковичі, як засвідчують археологічні знахідки, була заселена дуже давно. Поблизу сіл Варковичі, Зелений Гай, Крилів виявлено майстерню крем’яних знарядь, поховання доби міді та давньоруські поховання. В добу бронзи і раннього залізного віку на території краю розселялося східнослов’янське плем’я дулібів.
У X ст. наш край входив до складу Київської Русі, аж до її розпаду. В XІ ст. Волинь дісталася синові Ярослава Мудрого – Ігорю. З кінця XІІ ст. територія Волині належала до Галицько-Волинського князівства. Деякі речі тих далеких часів знайдені учнями школи і знаходяться в музеї школи.
У 1240 р. монголо-татарська орда на чолі з ханом Батиєм, захопивши Київ, рушила на Волинь і Галичину. Наш край майже 2 століття перебував під ігом Золотої Орди. У XІV ст. Волинь потрапила під владу Великого князівства Литовського.
Вперше село Варковичі згадується 1545 р. в описі маєтностей Луцького замку.
За «Вічним миром» Варковичі залишились під владою Польщі. На початку XVІІІ ст. господарем Варкович був пан Лядуховський. Він дуже боявся доведених до відчаю кріпаків. Тому у 1725 р. шляхтич споруджує в селі свій палац. Будинок був двоповерховий, в ньому нараховувалось більше 50 кімнат.
Навкруги палацу був глибокий рів з водою і лише з парадного в’їзду – один міст, і ще один, менший (господарський). З одного боку палацу від річки Стубли – великий став. До нього від будинку вели великі східці, з іншого – великий фруктовий сад.
На місці, де тепер приміщення колгоспної ферми, були панські господарські приміщення і стайні. Побутує переказ, що від палацу вели два великих підземних ходи: один – до костелу, інший – на Дубно. Однак залишки від палацу збереглися донині, а ось перехід знайти не вдалось. За товстими мурами свого палацу шляхтич почував себе значно спокійніше.
Цього ж 1725 р. король видав Варковичам, де нараховувалось уже 98 дворів і 870 жителів, привілей на право називатись містечком. Отже, це свідчить про те, що село було на той час заможним.
У 1729 р. Лядуховський зводить у містечку костел Бернардинів. Його монахи мали зміцнювати вплив католицизму й виховувати паству в дусі покори.
В кінці ХVІІІ ст. відбулися поділи Польщі між Росією і Австро-Угорщиною в три етапи – 1772, 1793, 1795 роках, в результаті яких зникла з політичної карти велика держава – Річ Посполита. Після другого і третього поділу Правобережна Україна була приєднана до Росії. Варковичі ввійшли до Дубенського повіту Волинської губернії.
У 1794 р. через Варковичі проходив О. В. Суворов із військом і тут написав 10 наказів по армії. [Підтвердження цього факту знаходимо в книзі М. Костомарова «Останні роки Речі Посполитої].
Після входження Варкович до складу Російської імперії костел Бернардинів використовувався як православна церква.
У зв’язку з війною 1812 р. на Волині перебувала російська армія генерала Тормасова, яка перекривала шлях французам на Південь і очистила Волинь від ворогів.
У 1844 р. в панському маєтку села працювала музична школа.
У 1855 р. відкрили церковно-приходську школу. В містечку на той час було уже 102 двори, де проживали 1774 мешканці.
У вересні 1846 р. за завданням Київської археографічної комісії Волинь відвідав Т.Г. Шевченко. Зараз про це свідчить пам’ятний знак.
Внаслідок аграрної реформи 1861 р. селяни Варкович здобули особисту волю, але земельне забезпечення переважної більшості було край незадовільним. У 1863 р. на Правобережній Україні вибухнуло польське постання.
Учасником цього повстання був тодішній власник Варкович Ян – Казимир Молодецький. За участь у ньому шляхтич був виселений у Воронезьку губернію, а його конфіскований маєток став державним. Було також конфісковано 4627 десятин землі(всього було 6845), фруктовий сад, корчму, броварню, бойню, риболовний ставок.
У 20-30-х роках містечко Варковичі розвивається і міцніє. В ньому проживала велика єврейська громада. Євреї мали свої «лавки» з продовольчими товарами. Щочетверга у центрі містечка, де тепер сільські сквери, відбувались ярмарки. Як засвідчують очевидці, приїздив навіть цирк.
З приходом влади Польщі костел у селі знову відали католикам. А православна громада виклопотала дозвіл на будівництво власного храму.
У 1933 р. в центрі села було освячено місце і на кошти громади розпочали будівництво нового православного храму.
В 1936 р. збудовано і нову семирічну школу, в якій здобувало освіту 140 дітей. Однак навчання в ній велося польською мовою. В 1924 – 1925 рр. в селі засновано легальні організації « Сельроб» та « Просвіта». Головою «Просвіти» був Петро Шабада.
«Просвіта» мала свою бібліотеку, розміщувалася вона в хаті П. Шабади. Вечорами в «Просвіті» проводились голосні читання. Читали твори Т.Г. Шевченка, новини преси. Мала « Просвіта» і свій хор. Працював у просвітян і драмгурток. Розучували і ставили п’єси українських авторів.
У 1929 р. польська влада заборонила діяльність «Просвіти» по всій Західній Україні. Керівники її переслідувалися. Багато виїхало за кордон.
Хоча «Просвіта» не працювала, але хор і драмгурток діяли аж до 1939 р. Свою бібліотеку просвітяни передали УПА. На короткий час «Просвіта» відновила свою роботу 1942 р. Запрацювали хор і драмгурток. В січні урочисто вшанували пам'ять героїв Крут, провели свято в Шевченківські дні. Однак діяльність «Просвіти» в цей час заборонила уже німецька влада.
З приходом Радянської влади навчання у школі велося українською мовою. В одному з приміщень польської каси було відкрито клуб. Там почали працювати гуртки художньої самодіяльності.
В іншому приміщенні каси було відкрито амбулаторію. З перших днів Радянської влади на базі приміщень польської гміни в селі відкрито дільничну лікарню на 20 ліжок, в якій працювало 2 лікарі. Почала працювати аптека.
22 червня 1941 р. над Варковичами з’явилися фашистські літаки і впали перші бомби. Центр села було спустошено, десятки сімей позбулися житла. В перший день війни у Варковичах загинуло 23 чоловіки, серед яких були місцеві жителі, а також люди з інших сіл, яких зібрали в селі для мобілізації на фронт. Серед загиблих був і перший директор школи Пархоменко.
Наприкінці червня село зайняли гітлерівці. Центр нової влади розмістися знову у приміщенні, де була польська гміна, скасувавши лікарню.
Спочатку український народ, в тому числі і варковчани, вірили, що німці допоможуть здобути незалежність. 19 серпня 1941 р. у Варковичах відбулася велика маніфестація з нагоди відновлення української державності. Пізніше майже всі учасники цього маршу стали вояками УПА. Та німецька влада жорстоко переслідувала будь-які націоналістичні рухи. Було закрито і школу, в приміщенні якої німці розташували військову артилерію.
За роки війни Варковичі зазнали значних втрат. Більша частина села була знищена. Близько 70 жителів вивезли на роботу в Німеччину. В центрі села зробили гетто. 7 жовтня 1942 р. почався масовий розстріл євреїв з Варкович. Переважна більшість загиблих у той трагічний день – жінки, діти, люди похилого віку. Всього: 2495 чоловік. В наш час збереглося єврейське кладовище, яке на сьогодні в досить занедбаному стані, тому навіть важко нам було знайти єврейські надгробки, але за свідченням жителів їх ще немало збереглося. А на місці масового знищення євреїв стоїть пам’ятний знак.
Восени 1942 р. зародились перші відділи УПА, а в березні 1943 р. українська поліція перейшла в підпілля й влилась в ряди УПА, творячи нові сотні і курені. З Варкович теж у цей час декілька хлопців, що були в поліції, опинились в лавах УПА. Створена нова бойова одиниця УПА – сотня Бурсака. Командиром її призначено вихідця з села Дмитра Харчишина, псевдо – « Бурсак». Пізніше ця сотня переросла в курінь. Брала участь в бою з німцями біля Смиги, а також на Кременеччині і Шумщині, де вона, в основному, дислокувалася. Влітку 1943 р. четверо дівчат з Варкович, що закінчили медичну школу в Рівному, перейшли в УПА і працювали у військовому шпиталі.
Після війни Варковичі стали населеним пунктом сільського типу.
У 1946-1948 рр. почалося масове переселення поляків і чехів у Польщу і Чехословаччину, а звідти до нас – українців. До Варкович і сусідніх сіл приїхало багато сімей. Це були заможні господарі. Але у зв’язку з переїздом їх життя було дуже важким. В шкільному музеї зберігаються спогади цих людей про ті нелегкі часи.
В 1950 р. повністю завершено колективізацію сільського господарства і відбулось об'єднання усіх колгоспів у один – Паризької комуни. Його очолив Олександр Миколайович Зайчук. З 1945 р. у селі почала працювати МТС.
З 1946 р. відновлює свою роботу клуб. Тоді ж при ньому створено бібліотеку. З 1954 р. прокладено дороги з Варкович до Мізоча і через с. Молодаво до м. Дубно.
Зведено новий будинок культури та сільської бібліотеки, нове приміщення сільської ради і відділення зв’язку. На сьогодні в селі найбільшим культурним осередком є сільський будинок культури, в якому працюють різноманітні гуртки художньої самодіяльності.
В 1997 р. відкрито одне з найбільших підприємств населеного пункту – ТОВ «Ізотерм – С», яке виготовляє пінопласт, а також діє пекарня, де випікають дуже смачні хлібобулочні вироби, які нам вдалося скоштувати.

Видатні особистості
Анджейовський Антон

Антон Лукіянович Анджейовський (псевдонім – Старий Детюк; 1785-1868) – український природознавець, ботанік, зоолог, професор, письменник.
Народився в 1785 р. у с. Варковичах Волинської губернії. Ще малим хлопцем учився малювати в художника Олешкевича, що проживав у м. Вільно. Середню освіту А. Л. Андржейовський здобув у Волинській гімназії (м. Кременець). Після гімназії він учився у Віденському університеті. Службова діяльність майбутнього вченого почалася в 1809 p., коли він дістав посаду вчителя малювання у Волинській гімназії, яку сам недавно закінчив.
Екскурсії й наукові експедиції по вивченню флори і рослинності краю, що їх організовував В. Г. Бессер і в яких брав активну участь молодий вчитель малювання, повернули його життя на інший шлях.
У 1815 р. А. Л. Андржейовський залишає роботу вчителя малювання і самовіддано працює в галузі природознавства, офіційно займаючи noсаду асистента в свого вчителя В. Г. Бессера. З цього часу він починає вивчати геологічну будову південно-західних районів Росії, досліджує викопні й сучасні форми тварин і рослин. Згодом у своїй науковій роботі А. Л. Андржейовський надавав перевагу вивченню ботанічних об'єктів. Протягом двадцяти років (з 1814 по 1834 р.) дослідник невтомно і плодотворно працював над вивченням флори Волинської, Подільської, Київської, Катеринославської і Херсонської губерній.
У 1834 p. А. Л. Андржейовський був запрошений на посаду ад'юнкта по кафедрі зоології при Київськомууніверситеті. У 1839 р. Андржейовський займає посаду професора природничих наук у Ніжинському ліцеї, а з 1841 р. назавжди залишає педагогічну роботу і віддає всі свої сили науково-дослідній роботі. З Ніжина він переїжджає в Білу Церкву, а пізніше в Ставище. Заклав у селищі парк, який зберігся до нашого часу, хоч і не в початковому стані.
Помер А. Л. Андржейовський у м. Ставищі в 1868 р. До останніх днів свого життя він не припиняв дослідницької роботи.
Понад 50 років життя віддав А. Л. Андржейовський науці. Його друковані праці й гербарії увійшли в основний фонд науки по вивченню флори Української РСР.

Тамара Вишневська

Тамара Вишневська – зірка польського кіно 1930 –х років. Родом з с. Варковичі, де народився і її батько, Сергій Аполлінарійович. Батько в 1920-х роках був редактором газет «Українська громада» і «Волинська неділя», за що був ув’язнений до Берези Картузької, так як українські газети в той час жорстоко переслідувались. Крім Тамари, в сім'ї були ще дві молодші сестри. Тамара навчалася в Варшаві в драматичній школі, згодом виступала в танцювальному ансамблі Тетяни Висоцької. Дебют в кіно – у 1935 році, після першої ж ролі 16-річна Тамара стала зіркою. Знімалась у фільмах «Прокажена» і «Ординат Міхоровський» режисера Генріка Шаро, «Дівчина з Новолипок» Юзефа Лейтеса. В перервах між зйомками навідувалась до Луцька, де зустрічалась з батьками та сестрами. В 1942 році сім’я Вишневських перебралась до Варшави, згодом емігрували у США. Про подальшу долю Тамари Вишневської мало що відомо.
Вишневський Аполлінарій
Аполлінарій Андрійович Вишневський, іконописець на межі XІX-XX століть. Своєму ремеслу навчився в школі іконопису при Почаївський лаврі, а згодом продовжив навчання Києві, у школі видатного художника Мурашка. У Варковицькому храмі ще й досі зберігається написана ним ікона Св. Трійці – з нагоди перебування тут царя Олександра ІІІ з сім'єю. Аполлінарій виготовив, оздобив різьбою і розписав іконостас для храму святого Архангела Михаїла у с. Білоберіжжя. Додаткового дослідження потребує той факт, що одна з ікон зберігається в Ермітажі Санкт-Петербурга..

Вишневський Петро

Петро Степанович Вишневський (1928-1999 рр.) – історик, педагог, художник, громадський діяч. Почесний громадянин м. Дубно, лауреат просвітянської премії ім. Грицька Чубая: Автор книги « Чужа дорога – не до Бога», присвяченої 2000-річчю Різдва Христового і 900-літтю міста Дубно. Народився 21 червня 1928 у Дубні в родині військового. У 1956 році закінчив Кременецький педагогічний інститут, викладав українську мову і літературу. Працював уГусятинському районі, у середній школі с. Варковичі. У травні 1988 року вийшов на пенсію. Помер Петро Степанович Вишневський 7 вересня 1999 року.У його творчій спадщині – цікаві статті, історичні розвідки, краєзнавчі матеріали.

Висновок

Людина не може жити без пам’яті про минуле свого народу. Тому в даній роботі зроблено спробу дослідити історичне минуле одного з населених пунктів рідного краю, а саме с. Варковичі Дубенського району Рівненської області.
Сподіваємось, що зібраний матеріал стане поштовхом для подальших ґрунтовних досліджень з історії рідного краю.
На мою думку, робота буде цікавою не лише жителям села Варковичі, але й краєзнавцям, науковцям, викладачам, студентам, учням та широкому колу читачів.

 

 

 

 

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123