This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Історія зниклого села Добрянка

Шарт Катерина, м. Нова Одеса, Миколаївська обл.

Однією із проблем сьогодення в Україні є зникнення з її карти багатьох поселень. Цей процес почався у семидесятих роках ХХ ст., був пов’язаний із згортанням реформ у сільському господарстві. Тривалість цього явища до нашого часу зумовлена змінами у соціально-економічному розвитку суспільства і держави, що почалися у 90-х роках ХХ століття після розпаду СРСР.

Про невеликі села, які зникали, писали мало з різних причин. Проте відомості про життя мешканців таких сіл є цікавими історичними джерелами, справжнім літописом життя українського народу у ХХ столітті.
В числі зниклих сіл є Добрянка, невелике степове село на Новоодещині. Залишається дедалі менше людей, які народились, жили, працювали в цьому селі, котрі знають і пам’ятають про Добрянку. Вважаємо необхідним зберегти інформацію про цей населений пункт, життя та побут його мешканців.
На місці колишнього села – земельні угіддя фермерських господарств.
Історію Добрянки береже жива пам'ять жителів різних сіл Новоодещини, людей, які народилися або колись побували тут, чиє коріння починається з Добрянки.
Серед степу у важкий період 20-х – 30-х років ХХ століття зароджувалися невеличкі села-хуторки біля великого села Бузьке. Одне з них – село Добрянка. Старожили кажуть, що назва села походить від слова «добро» в усіх його смислових відтінках: оселяючись у Добрянці люди прагнули самовідданою працею нажити сімейних статків, будувати родинні та сусідські стосунки на засадах справедливості і добра. Достовірно відомо, що спочатку побутувала й інша назва поселення – «Рено», «Ренівське», але ця назва не прижилася. Село спочатку підпорядковувалось Гребенівській сільській раді, а з 1947 р. діяла Добрянська сільська рада.
Знаходилась Добрянка за 35 км на північний схід від районного центру і за 65 км від залізничної станції «Баловне», у степовій зоні в межах Причорноморської низовини. Держава у той час заохочувала народження нових сіл, адже степові села забезпечували робочими місцями велику кількість людей. Поряд з новоствореним радгоспом «Бузький» ставала на ноги та міцніла Добрянка.
В архівних матеріалах музею Бузької ЗОШ є інформація про те, що першим поселенцем у Добрянці був бужчанин – переселенець з Ростовської області Ізюмський Ілля Григорович, який влітку 1932 року разом із дружиною Ганною і чотирма синами перевіз підводою з Бузького пожитки, побудував хатину-мазанку, викопав криницю, зорав город, завів пасіку (Ізюмський був майстром по дереву, вмів майструвати вулики, виконувати будівельні роботи).
Невдовзі до нього приєдналося 15 сімей, а з часом у невеличкому селі проживало вже більше 100 родин. Іванов Іван Григорович (1936 р. н., проживає в місті Нова Одеса) згадує, що село протягом років заселяли люди різних національностей. Крім українців тут проживали серби, росіяни, але найбільше було молдован. Тому майже у кожній сім`ї спілкувались як українською, так і молдавською мовами.
Життя Добрянки було підпорядковане загальним тенденціям розвитку держави: всі селяни об’єдналися в колгоспи. На ланах новоутворених колгоспів «Червоний Орач» та «Нове життя» дозрівали щедрі врожаї пшениці, ячменю, соняшнику. Державним коштом було збудовано два приміщення для тваринницької ферми. У селі працювала початкова школа, магазин. Деталь-нішої інформації про Добрянку 1930-х років автором не виявлено.
У червні 1941 року через село потяглися колони відступаючих радянських військ. Погнали із Добрянки череди ревучих недоєних корів до дніпровських переправ. Добрянські старожили добре пам’ятають, як розбирали хліб з току, розводили по дворах худобу. З села до лав Червоної Армії було мобі-лізовано 27 воїнів, з них 12 не повернулося назад.
Восени 1941 року радянські війська з важкими втратами відступали з оборонними боями. Замінували поле між Добрянкою і хутором Ясним. Фістик Валентина Миколаївна, 1929 р. н., проживає в с. Бузьке, згадує: «Коли німці зайняли село, одна із німецьких машин підірвалась на цьому полі. Загарбники лютували. Дали наказ по цьому полю прогнати череду корів. Все обійшлось. Німці ще більше розлютились. Прийшли на наше подвір’я і наказали моєму діду запрягти в гарбу волів, щоб проїхати замінованим полем. Плакали всі. Дід мовчазно запряг волів і попрямував до поля. За щасливим збігом обставин жодна міна не підірвалась і дід живим повернувся додому». На окупованій території запанував німецький «новий порядок».
У Добрянці жінки, старики, діти, не розгинаючи спини, трудилися на полях у так званому «громадському господарстві», терплячи наругу над собою. Все вирощене відправлялося для постачання німецької армії.
Справжнім випробуванням для села став березень 1944 року. Після багатосніжної зими степ був затоплений водою. За спогадами сучасників, часто йшли холодні дощі, весна була вітряна, степові грунтові дороги перетворились на непролазну багнюку.
Через Добрянку 10 березня 1944 року відступали частини 6-ї німецької армії під командуванням К. Холлідта, за командою якого розграбовувались всі села на їхньому шляху. У добрянців насильно відбиралися продукти, німецькі солдати забирали худобу, коней, спалювали домівки. Той відступ окупантів у березні 1944 року ще довго згадували добрянці.
Добрянка була визволена 12 березня 1944 року воїнами Червоної Армії в ході Березнегувато-Снігурівської операції. Її успішно здійснили 6-18 березня 1944 року війська 3-го Українського фронту.
Наприкінці березня відбувалося форсування Південного Бугу в районі Нової Одеси. Поранених солдатів та офіцерів відправляли в тил, до розгорнутих у польових умовах госпіталів. Такий госпіталь був і в Добрянці. Село за добу перетворилося на військову похідну лікарню.
Фістик Валентина Миколаївна згадує: «Коли повністю зайшли радянські війська, з березня 1944 року, в селі у великій хаті організували госпіталь. Всі лікарні, і зі сторони Вознесенська, і зі сторони Нової Одеси та Єланця були переповнені нашими пораненими бійцями. По хатах, на лавках, печах, на підлозі лежали поранені. Молоді дівчата Усатенко Мотря, Воробйова Віра, Катя Волошина доглядали за оперованими, годували бійців, кип’ятили у величезних казанах воду, прали бинти.
Я також працювала у госпіталі, який було розміщено в Добрянці. За тяжко хворими прилітав літак. Було дві операційні кімнати, (одна знаходилася в приміщені школи, друга в приміщені колгоспної хати). У лікарні був пристрій, за допомогою якого ми отримували дистильовану воду для медичних потреб. Пам’ятаю, що померлих від ран бійців поховали на сільському кладовищі у чотирьох братських могилах: І – 32 ос.; ІІ- 16 ос; ІІ- 9 ос.; ІV- 4 ос. Коли був споруджений обеліск, останки воїнів перенесли до братської могили».
У Державному архіві Миколаївської області збереглися документальні відомості про функціонування у селі польового госпіталю №212. Майор медичної служби Агадтанян, начальник госпіталю, залишив записку – схему поховання померлих від ран солдатів. Це були рядові: Кулешов Н. Ф.,
Кінєв С. А., Коверзін А. Є., Яцун Н. Р., Сєвєров Н. П., Кувшинов І. Є., Журавський Х. Д., Зубов В. В., Юренков Є. Г., Бадай А. П. ; сержанти: Лобанов В. С., Єфімов Н. Є., ст. сержант Копилов Б. Є. ; старшини: Копенін В. А., Жарін І. М., Бобров Н. С. і один невідомий солдат.
У визволеному селі люди долали величезну скруту, проте, як могли, допомагали один одному. Згадують, що сусіди варили у спільному казані кашу з невіяного пшона. Не було навіть зайвого сірника, і тоді носили від хати до хати смолоскипа, щоб освітити оселі, розвести багаття в печі та принести господарям в душі радість.
Повернення фронтовиків після переможного закінчення війни до мирної праці сприяло прискоренню відбудовчих робіт.
У 1946 році видача на трудодень складала від 50-ти до 300-та грамів зерна. Вчасно були проведені колгоспниками прополювання посівів та інші агротехнічні заходи. Та надії на одержання принаймні попереднього врожаю не справдилися. Очевидці згадують, що від посухи земля на полях потріскалась і перетворилась в каменюку. У результаті несприятливих кліматичних умов зернові культури визріли на два-три тижні раніше і відповідно на такий же термін пересунулись вперед строки збирання. Після косовиці і вивезення снопів колгоспники, діти по декілька разів «прочісували» вже порожні лани, збираючи там загублені колоски. Все зібране обліковувалось і звозилось до колгоспних комор.
Люди, що уціліли у лихолітті війни, опинилися перед лицем голодної смерті. Старожили згадують, що зиму 1946-1947 років у селі переживали тяжко. Ледве-ледве діждали весни. Життя продовжувалося.
У післявоєнний час колгоспи «Червоний Орач» та «Нове життя» очолювали Буток Микола Семенович та Гаврилюк Василь Романович. Використовувалась техніка Новоодеської МТС.
У 1952 році при активній підтримці сільського голови Гайдука Миколи Івановича і громадськості в селі було встановлено пам`ятник воїнам, які полягли під час боїв за визволення Добрянки і Новоодещини. Це було свідченням безмежної поваги жителів до пам`яті героїв, що віддали своє життя за батьківщину.
Поступово піднімалося з руїн сільське господарство. Наприкінці 1940-х довоєнна врожайність зернових та технічних культур була перевершена. Допоміжними галузями виробництва в колгоспах стали садівництво і виноградарство. У саду росла велика кількість дерев: абрикоси, вишні, яблуні. Колгоспники працювали з раннього ранку до пізнього вечора. Однак отримували суто символічну плату. Селян примушували здавати з обов’язкових заготівель значну кількість виробленої в їхніх особистих підсобних госпо-дарствах продукцію. Але отримували селяни за здану по заготівлях продукцію лише 0, 5 % (молока, яєць) від загальних надходжень грошей. Колгоспник мав ще сплачувати високі грошові податки державі, встановлені відповідно до розмірів прибутків, отриманих з кожної голови худоби, кількості фруктових дерев, ягідних кущів.
У 1957 році в зв’язку з реорганізацією на прилеглих до села Бузьке землях було утворене одне велике багатогалузеве господарство зернового, м’ясомолочного напрямку – радгосп «Бузький». На базі колгоспів у Добрянці був створений радгоспний відділок №1 ім. Крупської. Керував відділком Миндрул І. С. Земельні угіддя об’єднаного радгоспу перевищили 11 тис. га, лише орних земель налічувалось 9. 364 га.
Обмежувальні заходи стосовно особистих підсобних господарств здійснювалися протягом 1958-1964 рр. за такими напрямами: масова закупівля худоби, заборона утримувати в підсобному господарстві більше однієї корови, двох свиней, десятка курей; заборона утримувати в особистому підсобному господарстві коней, волів. Виникли значні продовольчі труднощі, пов’язані з перебоями щодо постачання хліба, який через нестачу пшениці та жита випікався з домішками ячменю, гороху та кукурудзи. Колгоспний сад викорчували, виноградник переорали.
У жовтні 1964 року була припинена політика утискування особистих селянських підсобних господарств. Скасовувались попередні укази влади про заборону утримання худоби в особистій власності громадян, ліквідовувався щорічний податок на худобу селян. Протягом 1965-1970 р. р. на рівних вулицях Добрянки виструнчились просторі будинки з черепичною покрівлею, заскленими верандами. Світлі будинки потопали у зелені садків, декоративних кущів, квітників жовтогарячих чорнобривців. Алеї білих акацій прикрашали вулиці села. Всі селяни мали корів, свиней, домашню птицю.
Процес укрупнення радгоспу, у Бузькому виникла проблема «неперспективних сіл», у яких розміщувалися радгоспні відділки – «бригади». На загальнодержавному рівні вважалося, що витрачати кошти на розвиток таких сіл непотрібно. Процес переселення жителів малих населених пунктів почався в 70-х роках і поглиблювався на початку 80-х років.
На місці квітучого села, з його ошатними присадибними ділянками та завзятими жителями, виникли пустища. Останній житель – Дронжкевич О. К. – покинув село у 1990 році.
У «Відомостях Верховної ради» за 1998 рік, опубліковано рішення Миколаївської обласної ради від 13. 02. 1998 року про зняття з обліку населеного пункту Добрянка у зв’язку з переселенням жителів.
Добрянка багатьом її жителям та гостям запам’яталася роботою культурно-освітніх осередків: школи, клубу, бібліотеки, ФАПу. Завдяки архівним матеріалам та спогадам сучасників нам вдалося відтворити деякі подробиці роботи цих закладів.
Школа діяла у Добрянці ще з довоєнних часів і відразу була початковою. Першими директорами школи були Бібік Валентина Іванівна та Дейнега Іван Іванович. Заклад, крім навчання дітей, вів роботу з ліквідації неписьменності серед дорослого населення.
У період окупації 1941 – 1944 рр. школа не працювала. З 1944р. спочатку запрацювала початкова, а згодом, коли був здійснений перехід до обов’язкової семирічної освіти, Добрянська школа стала семирічкою. У класах в цей час навчалися діти різного віку. Директорами Добрянської семирічної школи були: Білецький Іван Степанович, Селецький Анатолій Андрійович, Поліщук Василь Семенович, Шелудченко Степан Кириллович. Школа опалювалась бур’яном, не була забезпечена освітленням, узагалі багато чим відрізнялась від сучасної.
У 1953 році в школі навчалось 132 учні, успішність складала 90, 9%. У 1954 році в школі нараховувалось 115 учнів, успішність складала 87%.
Зі спогадів колишнього учня 7-го класу Добрянської школи Іванова Івана Григоровича: «У 1954 році я закінчив семирічку в с. Добрянка. За відмінні успіхи в навчанні і за зразкову поведінку 10 червня 1954 року мене нагородили Похвальною грамотою.
У 1961 році в країні здійснено перехід до обов’язкової восьмирічної освіти. Це стосувалося і Добрянської школи. З 1963 по 1967 рр. школу очолював Мель-ничук Леонід Аніфатович (1932 р., зараз проживає в с. Новопетрівка). Зі спогадів колишнього директора: «У період з 1963 по 1967рр. навчалося в школі 82 учні. З них 62 учні із Добрянки, 20 учнів – з сусіднього села Гребеники. У цей час в школі викладали: Поліщук Антоніна Іванівна (ця жінка під час Великої Вітчизняної війни пройшла тортури німецьких казематів), Велика Олександра Михайлівна, Балака Анна Григорівна (корінні жителі), Галушко Анастасія Арсентіївна.
1967-1968 навчальний рік став останнім у світлій, добротній новобудові школи. 1 вересня 1968р. не продзвенів дзвінок на гомінкому подвір’ї Добрянської восьмирічної школи. Через оптимізацію шкільної мережі учнів перевели до школи в с. Бузьке. Шкільне приміщення згодом використовували для вирощування птиці.
Завідували клубом у різний час Ожаровська Марія, Дронжкевич Олександр Карлович, якого згадують як вправного майстра гри на баяні, скрипці та акордеоні. Голова колгоспу імені Крупської Дерев`янко Г. М. завжди допомагав у проведенні всіх культурно-освітніх заходів.
У післявоєнний час в Добрянці був створений ФАП – фельдшерсько-акушерський пункт. У ньому, відповідно до архівних матеріалів, у 1953-1954 роках проводилася така робота: відвідано хворих у 1953 р. 1700, у 1954 р. – 1800; відвідано хворих вдома у 1953 р. – 344 ос., у 1954 р. – 358 ос. ; у 1953 р. зроблено 65 щеплень, від віспи прищеплено 59 дітей; безкоштовну допомогу на ФАПі одержали 53 хворих. За 1953-1954 рр. на ФАПі народилося 13 немовлят. У 1954 році у ФАПі були заведені особисті картки на кожного трудівника.
ФАП обслуговував с. Гребеники, хутір Ворошилівку, с. Добрянку, хутір Ясний. Всього на цій дільниці проживало 1 750 ос. Радгосп виділяв необхідні кошти на придбання медичного та фізіотерапевтичного обладнання.
У 1958-1968 роках завідував ФАПом Мілевський Георгій Григорович, який протягом 1950-1954 років закінчив фельдшерсько-акушерську школу в
м. Миколаєві. Георгій Григорович з великою добротою та увагою, ставився до пацієнтів. Фельдшер був учнем народної цілительки Бурмаки із м. Черкаси, згодом його нагородили медаллю ім. М. І. Пирогова, присвоїли звання «Відмінник охорони здоров`я».
У 1968 році Мілевського Г. Г. перевели на роботу до лікарні центральної садиби в с. Бузьке. З 1968 по 1972 роки Добрянським ФАПом завідувала Любов Махревич. Згодом доля ФАПу повторила долю школи: лікувальний заклад у 1973 році був закритий.
Бібліотеку в селі було відкрито в післявоєнний час. Її працівники «проводили виховну роботу серед населення». Першим бібліотекарем була Загребельна Марія. У 1955 році працювала Домущей Марія Миколаївна, бібліотеку відвідувало 240 читачів. З 1958 по 1968 роки бібліотекою завідувала Мазуренко Тетяна. У 1970-му році послугами бібліотеки користувалось 502 читачі, бібліотечний фонд налічував 7 805 книг і журналів.
Активними читачами бібліотеки були учні Добрянської школи та вчителі.
Колгоспники задовольняли інформаційні потреби шляхом читання районних, обласних газет, передплачували цікаві журнали.
Наприкінці 1960-х у 1970-х рр. . зміни у повсякденному житті добрянців були пов`язані з новими інформаційними можливостями, які давали радіо та теле-бачення. Село було повністю електрифіковане завдяки енергії, що надходила від Каховської ГЕС, радіофіковане. У багатьох жителів поступово з’явилися телевізори, радіоли. Певний час тепер витрачався на перегляд телепередач. Молодь відкривала для себе світ завдяки поширенню портативних транзисторних радіоприймачів.
Час розкидав жителів Добрянки по селах району і далеко за його межі. Ми не можемо навести тут спогади про кожного з них. Однак уявлення про Добрянку без такої інформації було б неповним. Тому надаємо відомості про тих, з ким довелося спілкуватися особисто, або почуто від рідних чи колишніх односельців.
Іванов Григорій Мойсейович – один із жителів Добрянки. Народився 1903 року в с. Маркуляси (так називалося село до 1925 року, до квітня 1970 року – Малинівка, з квітня 1971 року – Підлісне). У 1921 році одружився з Гудименко Катериною Романівною, мали 5 хлопчиків і одну дівчинку. У 1928 році був хазяїном своєї землі. Мав сівалку, плуг, сільсько-господарський інвентар, 10 коней, 15 овець, 6 корів. Після невдалої спроби стати колгоспниками, батьки з дітьми залишають Малинівку і переселяються на хутір Ясний, а згодом до Добрянки. В роки Великої Вітчизняної війни Григорій Мойсейович воював у складі 3-го Українського фронту. Був поранений, і нагороджений двома медалями «За відвагу».
У мирний час за трудові досягнення нагороджений орденом «Знак Пошани» і медаллю «За трудовое отличие». Працював простим рядовим візником, підвозив на гарбі солому і сіно на тваринницьку ферму. Навіть вийшовши на пенсію продовжував працювати.
Душею багатьох заходів, що проводилися на селі, був завідувач клубу Дронжкевич Олександр Карлович, який обіймав цю посаду близько десяти років. Сам дуже красиво грав на різних музичних інструментах, жоден вечір танців не проходив без нього. Про таких, як Олександр Карлович, кажуть, що «душею прикипів» до Добрянки, адже, як згадувалось вище, він останнім у похилому віці на прохання родини залишив село.
Користувався повагою і заслуженою любов’ю жителів і завідуючий ФАПом Мілевський Георгій Григорович. «Він віддав сільській медицині більше 40-ка років свого життя. Через його руки і серце пройшли тисячі людей. Словом вселяв в людей надію. Переконував своїх пацієнтів в будь-яких ситуаціях вміти володіти собою, не впадати в розпач». І сьогодні цей чоловік перебуває у чудовій фізичній і духовній формі, на вигляд має років 60-65. Георгій Григорович дійсно народний лікар за людським визнанням.
Іван Григорович Іванов народився в Добрянці 18 липня 1936 року, в той самий день, коли було створено державну автоінспекцію. «І так вже вийшло, що й всю долю напророкувала йому ця дата. Правда, до 1962 року він і гадки не мав, що доведеться поміняти комбінезон хлібороба на міліцейський мундир». Після закінчення технікуму працював механіком відділка у радгоспі «Бузький». Але одного дня його викликали до райкому партії і направили на роботу в органи внутрішніх справ. Працював автоінспектором у Єланецькому і Новоодеському районах, а з 1969 по 1987 роки – в Новоодеському.
Жителі та уродженці Добрянки були себе працьовитими і добро-зичливими людьми. Багато хто з них обійняв серйозні посади, досягнув у житті поваги та визнання.

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123