Історія моєї предківщини

Кожне місто чи село мають свою історію, свої визначні місця. Має їх і с. Смолянинове, в якому я живу. Тут народжувалися, жили, творили і працювали справжні сільські письменники, військові, лікарі, педагоги, герої війни. Тож, пізнаючи історію свого села, дізнаємося про часточку історії свого народу.

Смолянинове… 257 років збігло з тих пір, як хутір став називатися цим ім’ям.

С. Смолянинове Новоайдарського району Луганської області засноване в 1757 р. Існують архівні документи, де зафіксовано, що у 1757 р. чиновник Бахмутської провінціальної канцелярії Єгор Смольянинов придбав землі біля річки Єрик, де мешкало зовсім мало людей. Спочатку утворився хутір Смольянинов, пізніше – слобода Смольянинова. Але невдовзі господар змушений був відмовитися від землі, бо займався махінаціями. Чиновника вигнали з роботи, а землю виставили на торг і продали.

Історія села – це історія життя батьків, дідів та прадідів, працьовитих і волелюбних, самовідданих патріотів, у яких є чого вчитись і є за що поважати.

Зі спогадів М. А Чернявського: «Родиме село моє, Смолянинове, розташоване за вісімнадцять кілометрів від Третьої роти (сьогодні Лисичанськ) — батьківщини Володимира Миколайовича Сосюри. На той час… в Смоляниновому, на Четвертій сотні (села Слобожанщини тих років ще поділялись не на вулиці, а на сотні)…».

Древнє село – це перш за все глибокий слід життя і праці багатьох поколінь. Смолянинівців завжди цікавила історія рідного села. Хто ми? Звідки прийшли?

Кургани та поховання ІХ—ХІІІ ст.

Кажуть, що ми прийшли з центральної Європи. Судячи з решток, знайдених у кургані – це саме так. Форма черепа, кінцівок, зріст людини. Це головні критерії, за якими вчені зробили цей висновок.

В один із робочих днів до Жука Володимира Васильовича, колишнього голови колгоспу, зайшов знайомий, із яким він довго не бачився. Вони говорили, згадували минуле. Зайшла мова і про сармат, які панували на теренах України. Знайомий розповів, що читав у статті про давній могильник, що знаходився недалеко за с. Смолянинове.

І ось у 1990 р. Жук В.В. запросив відомого археолога, кандидата історичних наук, доцента Луганського педагогічного інституту К.І. Красильникова в рідне село. Учений разом із своїми студентами більше місяця проводив розкопки курганів. Результати були втішні: знайшли поховання наших предків бронзового віку, зрубної культури, прикраси ранньосарматського періоду. На територію музею було перенесене це сховище.

На подвір’ї музею розміщена колекція каменерізного мистецтва пізніх кочівників-половців та етнографічні знахідки – вироби пізнього середньовіччя XVII – XIX століть.

Вітряк

Краєвид села чи хутора важко було уявити без пірамідальних споруд із велетенськими крилами…

Збереглися відомості про вітряк, що був колись і в с. Смолянинове.

Стефан Таранушенко, видатний дослідник українського народного мистецтва, у книзі «Народна творчість та етнографія, 1958 р.» писав: «Вітряк настільки міцно й органічно увійшов у народний побут українського населення, що та частина запорожців, яка після скасування Січі потрапила за Дунай, занесла з собою туди не тільки свій тип житла, а й вітряка…».

Свято-Різдво-Богородичний храм – духовний центр села (Храм на честь Різдва Богородиці)

Мій батько, Олег Костянтинович Толстопятенко, настоятель приходу на честь Ахтирської ікони Божої Матері (с. Новоахтирка Навоайдарський район Луганська обл.) розповідає про те, що завжди центром духовності села був храм (церква). В с. Смолянинове, де ми мешкаємо, - цеСвято-Різдво-Богородичний храм. Збудований він був ще в 1803 р.

Спочатку в 1800 р. власниця хутора Смольянинова Матрона Іванівна Суханова та власник хутора Лукер’ївки Ілля Гаврилович Мамацов побудували каплицю. Кількома роками пізніше почали будувати кам’яний храм на честь Різдва Богородиці, але за нестачею коштів храм будувався повільно, і верхня частина його була зроблена дерев’яною. Освячення храму в 1807 р. здійснив протоієрей А. Понятовський (м. Старобільськ). У 1808 р. храм уже мав дорогий срібний потир, гробницю, срібні хрести, а в 1825 р. - новий іконостас.

У 1828 р. в храмі сталася пожежа, але, на диво, він залишився цілим…

Історична довідка: в архіві С. Таранушенка збереглися «Нотатки з подорожі по Слобожанщині 1927-1928 р.р.»: фотографії, зроблені під час експедиції, на яких зафіксовані селянські хати, вітряки, комори й найголовніше – церкви, ікони, зразки настінного хатнього розпису..

«Форми і пропорції Смоляниновської церкви (неодноразові повторення якогось одного розміру, форми чи засобу в кожному з трьох верхів) свідчать про певну убогість художнього мислення і відсутність творчої фантазії у майстра – характеризують пам’ятку як перехідну від слобожанського типу до типу донських церков».

Подальша історія храму: «Як стверджують краєзнавці, її таки розібрали наприкінці сорокових, а матеріали використали для будівництва клубу. У 1950 р. вірячи села клопотали про відкриття дому молитви, але їм було відмовлено у зв’язку з відсутністю придатного приміщення …

Знову смолянинівська громада була зареєстрована 15 жовтня 1991 р., а богослужіння проходили у пристосованому приміщенні приватного будинку на вулиці Пісчаній. Тоді ж прихожани і зайнялись будовою нового храму. Навий храм будували на пустирі, поблизу автомобільної траси Новоайдар-Сіверськдонецьк».

Музей історії с. Смолянинове. У 1989 р. був заснований музей історії с. Смолянинове. Директор музею - Людмила Володимирівна Єремеєнко. У фондах музею більше 2 тисяч одиниць основного фонду.

Розташований музей у приміщенні, яке колись належало родині панів Суханових. У ньому розміщені археологічні експозиції, етнографічні, Другої світової війни, поета й письменника М. А. Чернявського.

Для того, щоб відобразити культуру й побут селян кінця ХІХ ст., на території музею була побудована імітація селянської хати («Слобідська хата») з використанням в інтер’єрі предметів побуту й знарядь праці. Саме у
с. Смолянинове спостерігалися характерні для слобожанської хати дерев`яні колонки – сішки, що підпирали піддашки – своєрідну галерею навколо хати, яка слугувала селянам для просушування всілякого збіжжя, цибулі, кукурудзи, трав тощо.

Хату обмазали глиною, потім побілили. Призьба підведена глиною. Дах був покритий очеретом, а зверху притискався дерев`яними козликами.

Внутрішній вигляд житла відповідав українській традиції: піч розташована у кутку біля вхідних дверей, шафи для посуду в протилежному кутку, лави під вікнами чільної стіни хати. Піч має закритий стінками комина припічок. У другій кімнаті знаходиться піл для спання, ліжко, колиска, в якій виколисувалося не одне покоління дітей. У кутку стоїть скриня з одягом, який висів також на кілку під стелею над ліжком. У хаті є урочистий центр – покуть, де висять прикрашені рушниками ікони. Над вікнами також висять рушники. Стіл постійно стоїть на покуті, під образами. Крім хліба, накритого рушником, на столі нічого не лежало, особливим гріхом було покласти на стіл шапку.

У 1994 р. музей відвідав перший Президент України Л. М. Кравчук, залишивши запис у Книзі відвідувачів із побажаннями добра, здоров’я й процвітання мешканцям села.

Музей проводить науково-просвітницьку роботу: музейні уроки, оглядові й тематичні екскурсії, виставки.

Видатні люди села

Вмира людина…

Добре ж діло

В віках плодами пророста.

Микита Чернявський

С. Смолянинове – батьківщина поета, письменника М.А. Чернявського та льотчика П.Г. Шевченка.

Микита Антонович Чернявський (1920-1993) -поет, прозаїк, журналіст, учитель.

Народився 15 вересня 1920 р. в с. Смолянинове Новоайдарського району на Луганщині в родині колгоспників.

Вiддано i нiжно любив свiй рiдний край. Жив поет думкою про рiдну землю, його глибоко турбувала доля народу. У рiдному селi все було йому миле й любе: і дитяча усмiшка, i серйознi обличчя друзiв, i розмови з односельцями.

Після закінчення 8 класів рік працював у колгоспі, потім навчався в Старобільській медично-фельдшерській школі, тоді ж у місцевій пресі опублікував перші вірші. З 1939 р. завідував фельдшерсько-акушерським пунктом в с. Криничному Старобільського району, а невдовзі, перед німецькою окупацією, переїхав до рідного села.

Вiйна… За станом здоров’я Микита Антонович не потрапив на фронт. Але його велике та добре серце допомогло йому зробити свiй величезний внесок на шляху до великої перемоги: як медик вiн допомагав хворим та пораненим, як чуйна людина – зiгрiвав теплим словом. Органiзував пiдпiльний шпиталь для ополченцiв та партизан.

У повоєнні роки працював зав. медпунктом, у редакціях газет «Луганская правда» і «Прапор перемоги», керував Луганським обласним літературним об'єднанням, був відповідальним секретарем Луганської обласної організації Спілки письменників України.

На початку 70-х рокiв читач вiдкрив Чернявського як прозаїка. Iнтенсивно й завзято працював автор над триптихом «Людям важче». Усю свою душу вклав автор у написання цього твору. З великою повагою розповiдав вiн про рiдне с. Смолянинове, про тi cтрашнi роки голоду та вiйни, про таких любих його серцю, самовідданих односельців.

Із середини 80-х р. поезія М. А. Чернявського наповнюється прагненням зберегти й захистити найдорожче: рідну мову, культуру, національну пам'ять. Усе це нерозривно пов'язано з громадською діяльністю митця. Так, за його участю та наполяганням і був відкритий у 1988 р. пам'ятник Б. Грінченкові та шкільний літературний музей в с. Олексіївці Перевальського району Луганської області. Тоді ж в ліриці зазвучали нові публіцистичні мотиви:

Рідна мова

Світлій пам’яті Б.Д. Грінченка

Валуєвих на кривду нашу

В житті було й перебуло...

Зневір 'ям повнилася чаша,

І в чаші - пінилося зло.

І рідне слово завмирало

В засиллі,

В дальній глушині.

Його зневагою карали,

Його палили на вогні.

Його в Шевченковому серці

Вбивали царські холуї.

Однак воно в нерівнім герці

Стояло за права свої.

З-під надмогильників,

З-під кручі,

Мов ломикамень, у світи

Вставало пружно і співучо,

Свідоме правди й правоти,

Бо на Шевченківському полі,

В огонь готові й на ножі,

Цвіли провісниками волі

Вітчизни праведні мужі,

Що власну кров несли на тризну

І відкривали людям зір

На рідний корінь,

На дідизну,

Валуєвим наперекір

Вони згоряли, підійнявши

Серця знаменами в борні,

Щоб мова пращурів назавше

Сталилась в сущому вогні.

М.А. Чернявський лишив по собі творчий доробок, що налічує більше 20 збірок поезій, кілька масштабних романів, повісті, оповідання, документальні нариси, численні публіцистичні твори.

Серед його друзів, духовних побратимів були скульптори І. Овчаренко та І. Чумак, літературознавець І. Білогуб, лікар і письменник Ю. Єненко, письменники І. Савич та Б. Степанюк, учитель-словесник, бібліофіл і краєзнавець Б. Пастух...

Чернявський один із перших помітив поетичний талант юного Голобородька Василя Івановича і сказав про це в передньому слові «Початок шляху» до його добірки віршів в обласній газеті «Прапор перемоги» від 2 червня 1963 р. Творчість В.І. Голобородька у 1994 р. було відзначено Національною премією України імені Тараса Шевченка.

Вшанування пам’яті Микити Антоновича Чернявського

Луганською обласною організацією Національної спілки письменників України заснована щорічна міжнародна літературна премія імені М. Чернявського.

У свій час лауреатами обласного літературного конкурсу імені М. Чернявського стали Іван Савич, Геннадій Довнар, Іван Шкурай, Іван Світличний, Ольга Холошенко, Дмитро Боярчук, Іван Низовий.

Микита Антонович завжди був справжнiм патрiотом своєї Батькiвщини, нiс правду про подiї, свiдком яких був сам.

Вдячні земляки обладнали музейну кімнату Микити Антоновича Чернявського в сільському краєзнавчому музеї, там є й художні полотна наймолодшого сина Віктора.

9 липня 2013 р. відзначалося 20 р. пам’яті М.А. Чернявського.

Іван Низовий

Останнє прощай

М.А. Чернявському

Не кудись у далеч невідому

Подались у пошуках сюжету,

А в село прабатьківське, додому,

Як годиться справжньому поету,

Повернулись. Відтепер – навіки:

Під хрестом спочили, під зірками,

Цілий світ сховавши під повіки,

Обійнявши землю всю руками

Так, що сині вени вузлуваті

Заземлились, мов коріння дуба…

Вам тепер почесно, як на святі,

Вам ця тиша урочиста люба.

Майорить над вами прапор неба, –

Жовті ниви в синяві втопились, –

Шевченко Петро Григорович (1921-1944) - командир 566-го штурмового авіаційного полку, лейтенант.

Народився 14 квітня 1921 р. в с. Смолянинове. Закінчив Лисичанський гірничий технікум, аероклуб. Призваний в армію у 1941 р. Закінчив Ворошиловградську військову авіаційну школу пілотів. Під час Другої світової війни в діючій армії з липня 1943 р.

Небо вабило Петра з дитинства. Він запускав змія, майстрував моделі літаків. Навіть коли навчався у гірничому технікумі, мрія про небо не залишала його. Так він опинився у Лисичанському аероклубі. Учився вперто. Комісія високо оцінила здібності юнака. А було йому всього-на-всього 17 років…

Почалася війна…

І Петро Шевченко став чудовим повітряним бійцем: сміливим, відважним. За неповний рік він зробив 100 бойових вильотів, брав участь у 20 повітряних боях із фашистами. Воював у небі над Курською дугою, захищав Ленінград. За цей короткий проміжок часу був нагороджений орденом Червоної Зірки, орденом Червоного Прапора, орденом Вітчизняної війни першого ступеня.

Ішов 1944 р. Червона Армія гнала на захід німецько-фашистських загарбників. В один із липневих днiв Шевченковi дали відпустку.

Лисичанськ…Мiсто було зруйновано. Що найбiльше вразило Петра, так це тиша. А ось i рiдний дiм. Хвилююча була зустрiч із матір’ю. Два тижнi промайнули, як один день.

Жовтень 1944 р. Живi ще спогади про вiдпустку, про отчий дiм, про рiдненьку матусю. Бойовi вильоти йдуть один за одним.

16 жовтня. Чергове завдання. Трiйка лiтакiв загону Шевченка пiшла в небо. За лiнiєю фронту їх зустрiв зенiтний вогонь ворога. Штурмовики рiзко знизили висоту i пiшли в атаку. Добре видно ешелон із танками, поряд цистерни з паливом i фiгури гiтлерiвцiв. Через декілька секунд цистерни запалали. Розворот i - знову атака. На цей раз ворожий вогонь особливо прицiльний. Лiтак командира почав горiти. Можна врятуватися на парашутi. Але попасти фашистам до рук - нiзащо! Командирська машина, огорнута полум’ям, рiзко знижує висоту й врiзається у скопчення ешелонiв…

Загинув смертю хоробрих, нагороджений відзнакою «Герой Радянського Союзу» 23 лютого 1945 р.

Щороку 9 Травня з Лисичанська приїжджає до пам’ятника племiнниця Героя – Бердник Неля. Кладе до пiднiжжя квiти i ронить сльозу… Шепоче, що його онука Олена шле привiт i низько вклоняється.

14 квiтня у школi вiдзначають День народження П.Г. Шевченка. На урочистiй лiнiйцi школярi промовляють з повагою: «Ти вiчний, герою! Серце твоє згорiло у вогнi - i запалило смолоскип нашого щастя».

Біля Смолянинівської школи встановлене погруддя П.Г. Шевченка, тут завжди живі квіти. Його іменем названі середня школа й вулиця.

Петро Григорович нагороджений орденами Леніна, Червоного Прапору, Вітчизняної війни І-го ступеня, Червоної зірки, медаллю «За оборону Ленинграда».

16 жовтня 2014 р. відзначатиметься 70 р. пам’яті Шевченка П.Г.

Висновок

У кожного з нас є рідна домівка, рідна хата, «край ніжних дум…».

2013 року відбулися урочистості з нагоди 75-ї річниці утворення Луганської області. Цього року сєвєродончани готуються відзначити 80-річний ювілей свого міста.

Людина повинна знати історію свого народу, свого рідного краю, знати героїв свого міста, села, селища, бо людина без історії - це рослина без коріння.

Головне для кожного з нас - бути вірним своїй Батьківщині, бути її свідомим громадянином. І я намагаюся стати ним, бо прагну бути схожим на свою родину, своїх пращурів.

Знати свою історію – це значить бути освіченою людиною! Це стосується кожного народу без виключень, кожної людини особисто.

Політика конфіденційності сайту

Створення сайтів і підтримка студія PBB design