This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Діяльність УВО-ОУН в оцінці сучасників

 Стефанюк Людмила, 20 р.,ЛНУ ім. Івана Франка, м Львів.

Вступ

З політичних причин все, що пов’язане з УВО та ОУН довгий час замовчувалось. Якщо десь і згадуються ці структури, то цієї інформації надто мало, щоб дати їм певну характеристику. У працях радянських істориків, наприклад Юрія Римаренка, присутній суцільний суб’єктивізм та пропагандистський характер, який мав на меті спотворити загальну думку про «буржуазний націоналізм».


У ХХ столітті ґрунтовний опис та оцінку вище згаданим структурам давали хіба що українська еміграція або закордонні науковці. Щодо української діаспори, значну увагу заслуговує “Нарис історії Організації Українських Націоналістів” Петра Мірчука, виданий у Мюнхені у 1968 р., де досліджено історію ОУН міжвоєнного періоду, проте зустрічається пропагандизм. Такі ж риси можна простежити і в працях Зиновія Книша та Володимира Косика, які багаті на факти, однак не позбавлені певної суб’єктивності через безпосередній зв’язок з цими структурами. Вони дають змогу проаналізувати становлення ОУН та вплив зовнішніх факторів на їх методи боротьби.
Питання УВО-ОУН не могло не зацікавити польських дослідників. Науковці З. Урбанський та А. Страпінський досліджували методи боротьби через призму міністерства внутрішніх справ Польщі, тому їхні праці місять архівні та кримінальні документи. Цікавою є праця Р. Висоцького “Організація українських націоналістів у Польщі в роках 1929-1939” (Люблін, 2003), яка, щоправда, зазнає низки критики, адже робить акцент на розбудові самої організації.
Зі здобуттям незалежності вивчення практичної діяльності УВО-ОУН дещо пожвавилось, однак не позбавилось рис узагальнення та охоплює переважно терени Західної України. Пальмову гілку у вивченні воєнно-політичної діяльності отримує Анатолій Кентій, який у своїх працях «Українська військова організація (УВО) в 1920-1928 роках: Короткий нарис» та «Нариси з історії Організації українських націоналістів (1929-1941)» (обидва 1998 р.) висвітлив досі невідомі архівні документи ОУН та зумів обґрунтувати терористичну діяльність як один з основних кроків до здобуття України незалежності. Вагомою є стаття Ю. Киричука "Терор і тероризм у Західній Україні", де акцент робиться на тому, що методи боротьбі, які використовували на той час організації, були відповіддю на польський терор. Цікаві монографії М. Кугутяка, І. О. Кучерука, О. Стасюк, В. Ожубка, М. Рожика, В. В’ятровича, Д. Вєдєнєєва, Б. Галайка. В основу своїх монографій та статей ставили військово-політичну діяльність окремих діячів. Ці історики та М. Посівнич, Ю. Юрик, Ф. Гольчевський, О. Зайцев, А. Заставний та В. Ягніщак досліджували терористичну та військово-дослідницьку діяльність ОУН в Україна та у світі.
Отже, аналіз літератури показує, що є чимало праць, де в основному подано ідеологічні засади. Питання методів боротьби УВО-ОУН не знайшли істотного дослідження в історіографії, усі матеріали є досить розпорошеними і часто стосується конкретної, вузької сфери.
Для дослідження були використані переважно матеріали, представлені в українській та іноземній пресі. Зокрема, важливі події висвітлювались на сторінках газети «Діло», яка висвітлює стосунки націоналістичних організацій з Німеччиною та ставлення Андрея Шептицького до УВО-ОУН. Варто також згадати, що цінними є газети, які видавались у США як більшовиками, так і українцями, адже вони дають змогу дізнатися нам про те, як різні політичні сили ставились до терористичних актів, скоєних українськими бойовиками. Не менш цікавими є ЗМІ Німеччини: наприклад, газета «Germania» висвітлює своє ставлення до українських подій.
Окрім преси, важливим джерелом є «Варшавський акт обвинувачення Степана Бандери та товаришів», який упорядкував М. Посівнич, з якого ми дізнаємось про деякі тонкощі судового процесу.
Щодо літератури, то я вирішила скористатися працями відомих і «перевірених» істориків – уже згаданий Микола Посівнич, Анатолій Кентій, Любомир Крупа – та молодих дослідників, серед яких особливо виділяється Петро Шендюх та Дарованець Олександр.
Велику частину інформації я черпала з книг прибічників націоналізму З. Книша та В. Мартинця.
У своїй праці я не раз використовувала електронні ресурси і особливо журналістські розслідування. На мою думку, такого роду напрацювання дають змогу зрозуміти бачення сучасників щодо нашої історії.

Причини і підґрунтя терористичних методів боротьби УВО-ОУН.

Перед тим як розглянути ставлення тогочасного суспільства до дій організацій, необхідно визначити, чому саме шлях тероризму було обрано як засіб боротьби, та чи можна було б уникнути настільки радикальних методів? Перш за все, варто зауважити, що однією з причин створення УВО та ОУН була польська політика гніту. Як відомо, на момент зародження УВО питання Західної України стояло невизначено в контексті геополітики Європи. Однак перемога поляків у війні 1918-1919 рр. дала чітко зрозуміти, що наші землі переходять під владу Польщі, яка одразу вирішила взятися за полонізацію і до останнього викорінити все українське. Проте ідея відродження української державності навіть з ліквідацією УНР не була повністю знищена, навпаки, вона відродилась у більш новій формації – Українській військовій організації, яка перейняла естафету попередніх політико-військових сил в іншій хронологічній рамці, проте в тих же масштабах. На початковому етапі це була не стільки політична організація, як духовна рушійна сила, яка прагнули відродити в суспільстві ідею соборності. Однак з остаточним включенням Східної Галичини до Польщі за рішенням Антанти у 1924 р. тиск західного сусіда посилюється, тому організація збільшує масштаби та методи впливу.
Виникнення Організації українських націоналістів теж напряму залежить від бажання нескорених українців мати власну державу. Вона виникає після часткового вторгнення УВО в легальне політичне і суспільне життя, коли більш активна, проте недосвідчена, молодь прагне радикальними методами відстоювати незалежність. Тобто знову ми можемо спостерігати своєрідну естафету, коли мета побудувати власну державу є безперервним процесом протягом всього існування нашого народу.
Однак нерозкритим залишається питання, через яке сусідні народи досі компрометують існування УВО та ОУН. Як зазначалось раніше, ці організації виникли в умовах, коли все українське було під забороною. На початковому етапі їх очільники прагнули будь-які питання вирішувати на дипломатичному рівні, навіть не стільки з території України, як безпосередньо за її межами. Але це не давало ніяких результатів, а навпаки, мало зворотній ефект. Варто також зауважити, що сама ідеологія цих організацій базувалась на засадах націоналізму. На той час його трактування Михайлом Міхновським та Дмитром Донцовим набуло широкого розголосу. Не можна говорити про те, що організаціями однозначно підтримувались усі думки теоретиків, однак програмні документи засвідчують, що опорним пунктом був саме той націоналізм, який проголошував Дмитро Донцов. Це вже пізніше, відбулись певні непорозуміння стосовно його ідей, а поки, на початок 20-х рр. тези, які він висловлював набули значної популярності серед молоді, яка готова була більш радикально боротися за Українську державу.
Його співпрацю з УВО помітно уже на початку створення: у 1922 р. з її ініціативи Донцов на посаді редактора очолює "Літературно-науковий вісник", а наступного року стає одним з творців Української партії національної роботи (УПНР) з пресовим органом "Заграва", який міг стати "рупором ідей УВО".
Донців переконував, що спасіння української нації, яка стоїть на межі загибелі, може бути лише у націоналізмі.
На хвилі таких ідей УВО від більш ліберальних методів переходить до дещо радикальних дій. Яскравим доказом цього може слугувати брошура «У. В. О», яку організація спеціально видала у світ для роз’яснення ідей, плану дій та кінцевої мети УВО. Її нелегальність пояснювалась змістом, а авторами, очевидно, були Є. Коновалець та В. Мартинець: «Заpаз, коли воpог з такою нетеpпимістю ставиться до укpаїнства, а існуючі політичні паpтії і пpедставництва не займають чіткої позиції у пpотистоянні йому, йдучи на угодовство і навіть співpобітництво з ворожими pежимами, потpібна політична сила, яка б підняла і повела наpод на pадикальну, безкомпpомісну, безоглядну війну із займанцем. Hа той тотальний терор пpоти нього український наpод повинен відповісти антитеpоpом. УВО, як авангаpд цієї боpотьби, повинна постійними акціями саботажу, нескоpеності, акціями каpальними давати зpозуміти і воpогові, і власному наpодові, що укpаїнці не занепали духом, що чужа влада є неміцна, що кожен, хто чинитиме злочин пpотиHації, чи допомагатиме чужинцеві в цьому, буде покаpаний, буде виставлений на суд Hації і знищений. Все це повинно максимально активізувати наpод, постійно тpимати його в почутті настороженості пpоти окупанта, pозбудити, вpешті pешт, той, пpиспаний століттями неволі, дух гоpдості і войовничості в ньому. Жеpтви, які будуть неминучими тут, лише посилять, освятять боpотьбу».
Наступні роки діяльності УВО показали, що такий варіант розвитку подій був абсолютно правильний, а головне – його підтримував народ, і як наслідок, це робило організацію найавторитетнішою на той час в очах українців.
Існує ще один вагомий чинник, який призвів до того, що в уяві багатьох людей і УВО, і ОУН постають як терористичні організації. Варто зазначити, що у місячниках обох організацій не раз з’являлось власне бачення слова «тероризм», яке полягало в утвердженні правди та справедливості шляхом застосування сили та насильства. Іншими словами, зважаючи на нелегальний статус, обидві організації змушені були в буквальному значенні виборювати існування держави й своє власне.
Якщо підводити підсумки, то кінцевою метою існування УВО та ОУН мало бути створення власної незалежної та самостійної держави. Хоч спочатку це планувалось реалізовувати в якості пропагандистської діяльності, проте відходження в бік збройної боротьби був закономірним явищем, зважаючи на програмні завдання та склад учасників організацій. Тогочасні легальні об’єднання Галичини – численні партії, серед яких найвпливовіша УНДО, чи та ж сама «Просвіта», які закликали до мирних переговорів з ворогом, не виправдовували сподівань очільників націоналістичного руху та самого народу, який щораз більше прагнув до радикальних дій.
Як зазначалось вище, цивілізований діалог з Польщею був неможливий, оскільки визнання такої держави, як Україна, не входило в її плани, та й легальні методи боротьби на той час асоціювались з провалом УНР протистояти ворогові та об’єднати населення. Тобто в УВО, а пізніше й ОУН, з’являються об’єктивні причини застосування нового методу боротьби.
Звісно, що не останнє значення у виборі тероризму відіграла роль окремої особистості, або точніше групи осіб. Адже бути очільником чи просто членом нелегальної організації коштувало власного життя. Тому цей фактор також варто враховувати як один з найважливіших.
Однак, на мою думку, тероризм постав як закономірне явище, яке рано чи пізно мало використовуватись українською силою, особливо тоді, коли всі ліберальні методи були вичерпані і не мали ніякого впливу. "Організація українських націоналістів провадила той метод боротьби, який міг змінити хід історії" – висловив свою думку Я. Стецько щодо діяльності ОУН. Щоправда тероризм в ім’я ідеї – річ суперечлива. Більшість людей або занадто ідеалізує УВО та ОУН, або навпаки, засуджує. Однак варто розуміти, що українські терористи насильницькими актами звільнялися «не Від чого, а Для чого», що було закладено ще в «Націоналізмі» Д. Донцова.

Міжнародне партнерство УВО та ОУН

Оскільки УВО, пізніше також і ОУН, мали намір заявити про себе як про серйозну політичну і військову організацію, потрібно надати велике значення її співпраці на міжнароднійарені та врахувати нюанси партнерства обох організацій з іншими державами. Таким чином стане зрозуміло, як ставився світ до українського націоналізму і його проявів, чи мав він підтримку, або ж навпаки, зазнавав нещадної критики і поставав лише як тимчасовий прояв шовінізму.
Нагадаю, що у 20-30-х рр. ХХ ст. не існувало такої держави як Україна. В той час наші території були пошматовані двома титанами: Західна Україна перебувала під владою Польщі, інша частина – під окупацією Радянського Союзу. В таких умовах УВО та ОУН, окрім внутрішньої підтримки, змушені були шукати опору і ззовні, що уособлювали собою країни, які мали власний інтерес у протистоянні Польщі та її східного сусіда.
У наукових колах досі не припиняються дискусії стосовно партнерства організацій з європейськими державами. Однак я спробую подивитися на ситуацію з точки зору її сучасників.

З Литвою

Напевно, номер один у співпраці з підпільними націоналістичними організаціями України посідає Литва, яка з’явилась на карті світу у 1918 р. внаслідок повстань і революції. Її взаємодія з організаціями була зумовлена наявністю спільного ворога – Польщі, до якої у 1920 р. нелегітимно, на думку Литви, увійшла Віленщина. Та й сама Річ Посполита постійно намагалась включити Литовську республіку у власну сферу впливу. Через це де-юре відбувалась війна між обома країнами майже до 1927 р., а дипломатична криза затягнулась ще на 10 років.
Як вважає дослідник взаємин Литви з УВО та ОУН О. Кучерук, ініціатором співпраці була литовська сторона, а саме міністр закордонних справ Литви у 1919-1920 рр. Й. Пуріцкас. Інтерес постійно змінювався: на початковому етапі, у 1920-их рр., литовська розвідка планувала задіяти УВО в підготовці литовсько-українсько-білоруського повстання на східних землях Польщі; після 1924 р, з усвідомленням безперспективності подібних ідей, литовська допомога українським націоналістам була переорієнтована на підтримку внутрішньої нестабільності в Польщі, а також на отримання від українців різних розвідувальних свідчень. УВО та ОУН натомість розглядали Литву як потенційного союзника у боротьбі з Польщею. На практиці це виявлялось у можливості випускати власні друковані видання в Литві, фінансовій підтримці з її боку та забезпеченні владою країни необхідних для українців документів (сам Євген Коновалець з 1929 р. став громадянином Литви).
Про тісну співпрацю Литви з ОУН свідчить і той гучний факт, що в рамках розслідування у справі про вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького в акт обвинувачення був включений цілий розділ «Підтримка литовського уряду», у якому розкривався характер співробітництва українських націоналістів із владою Литви. Остання, в свою чергу, заявляла, що ніяких контактів із націоналістами ніколи не мала. Однак, на мою думку, Польща висувала обвинувачення лише Литві, ігноруючи співпрацю націоналістів з іншими країнами Європи, з метою скомпрометувати її керівництво на міжнародній арені, таким чином, ще більше зменшуючи шанси Литви досягти вирішення питання про Вільнюс. Після цього зв’язки з ОУН знову були призупинені. Але, як і в першому випадку, так тривало недовго, і вже фіксується фінансова допомога з боку Литви та безпосередня участь її міністрів в організації похорону Є. Коновальця у 1938 в Роттердамі.

З Німеччиною

Другим стратегічним партнером стала Німеччина. Звісно, що співпраця з Литвою була напрочуд корисною для обох організацій, однак вагомого впливу на тодішній політичній арені ця країна не мала. В той же час, більш потужна і амбіційна Німеччина також поділяла інтерес організацій щодо зміни карти світу, навіть не приховуючи при цьому свої територіальні претензії щодо Польщі.
Особисті зв’язки, які були налагоджені ще за часів Першої світової війни, та періодичне перебування очільників УВО та ОУН на просторах Веймарської республіки, включно з Євгеном Коновальцем, дало змогу зав’язати тісну співпрацю, основою якої мав бути вишкіл та підготовка українських військових кадрів. Не слід виключати і матеріальну підтримку, на яку дуже розраховували націоналісти (історик Ярослав Грицак наводить дані про борг Німеччини перед Українською державою). За таку допомогу Німеччина, в свою чергу, повинна була отримувати інформації стосовно Польщі з уст розвідників УВО.
Уже в 1922 р. Німеччина починає діяти: у Мюнхені було проведено перший вишкіл диверсійної роботи, який тривав три місяці, а з 1923 р. запрацювала ціла школа розвідки під керівництвом майора Фосса. Пізніше такі ж інституції виникли в Берліні та Ґданську. Варто окремо згадатий про те, що німці посприяли виходу в світ офіційного друкованого видання УВО «Сурма» у 1927 р., який відзначався своїми пропагандистськими ідеями.
Наприкінці 20-х рр. ХХ ст. стосунки між УВО та Німеччиною зводяться на нейтральний рівень.
Можна спостерігати процес, коли співпраця з Німеччиною як така вичерпала себе і після смерті Коновальця настав період нейтральності.

З Радянським Союзом

Щодо співпраці націоналістів з Радянським Союзом, то в наукових колах розпочалась справжня баталія з приводу цього питання. Швидше за все, дискусія набуває негативних рис у зв’язку з сучасними подіями, оскільки шаблон патріотизму автоматично відкидає будь-які історичні факти щодо співпраці зі східним сусідом. Як було насправді, і досі залишається загадкою. Історик Олександр Зайцев стверджує, що більшість документів радянських спецслужб є недоступними для досліджень, тому інформацію ми можемо черпати тільки з опублікованих джерел.
Хоч західні території України на початку 20-х рр. ХХ ст. не були підконтрольовані більшовикам, проте незаперечним є той факт, що Радянський Союз спостерігав за виступами націоналістів у Польщі та їхньою співпрацею з Литвою і Німеччиною.
На початковому етапі створення, УВО політичними напрямками тяжіло до уряду ЗУНР, який у 1923 р. втратив міжнародний статус. Євген Петрушевич не відкидав можливості співпраці з більшовиками, адже його політика була спрямована, перш за все, проти Польщі. УСРС не була проти такої співпраці і була готовою допомогти у вирішенні цього питання, однак навзаєм хотіла взяти під свій контроль все те, що пропагувало соборність України, особливо УВО. Коновалець не поділяв цієї думки, та й сам радянська влада, пам’ятаючи його ще з часів революції, не бажала мати з ним справу. Це призвело до того, що деяких час він був відсторонений від своїх обов’язків головнокомандувача.
Невизначеність щодо співпраці настільки загострилась, що всередині УВО була загроза розколу. Опозиція до Коновальця була виключена з УВО, і 1926 р. сформувалась в окрему організацію ЗУНРО, яка проте, не була настільки потужною і з часом занепала.
Хоч Коновалець заявляв, що інтервенція проти СРСР «віщує тільки братовбивчу війну», і не відкидав можливість здобуття незалежності на боці більшовиків, проте антиукраїнська політика в Наддніпрянській Україні, репресії, голодомор змусили вже ОУН не тільки категорично висловлюватись проти співпраці з Росією, але й переходити до акцій проти комуністів по всій Галичині.
На мою думку, у питанні з СРСР УВО-ОУН займало вичікувальну позицію, адже в Західній Україні проблемою номер один були, насамперед, поляки. Провідник мав власну неприязнь до східного сусіда, що він і прагнув донести до своїх соратників. Очевидно, йому не вистачило життя, адже інтуїція не підвела – 23 травня 1938 р. в Роттердамі Євгена Коновальця було вбито співробітниками НКВС.

З іншими країнами

Щодо інших країн, то насамперед, слід розглянути сусідню з Україною державу – Чехословаччину, бо саме там в буквальному значенні народилася УВО. Табори інтернованих частин УГА, які перебували в той час на території країни та наявність великої кількості діаспори (особливо інтелігенції) зробило свою справу, і як наслідок, у 1920 р. у Празі було створено УВО. Як і держави, про які говорилось раніше, Чехословаччина намагалась матеріально підтримувати організацію, а її друковані видання рясніли шпальтами з подіями на Галичині. Однак хотілось б зробити акцент на тому, що саме в цій країні виникла Легія українських націоналістів (ЛУН), що стала стрижнем націоналістичного руху і однією з творців ОУН. Центром діяльності було місто Подєбради, філії також існували у Празі та Брно. Наявність такої організації свідчить про високу підтримку українців на території Чехословаччини, лояльність та співпрацю влади з українськими націоналістами.
Цікавим також є ставлення Франції до націоналістичних організацій. Очевидно, в своїй політиці вона не дуже зважала на інтереси УВО та ОУН, доказом чого можна вважати проект «Східний пакт», який розглядався у 1934 р. як взаємодопомога між країнами Східної Європи з метою створення бар’єру агресії Гітлера.
Як бачимо, ставлення європейських країн стосовно УВО та ОУН було неоднозначним. В основному, можна спостерігати співпрацю на паритетних засадах: організації прагнули отримати політичну підтримку і максимально використати суперечності між державами з метою створення незалежної держави, але за це, зазвичай, були змушені надавати розвідувальну інформацію за вимогою союзників.

Ставлення сучасників до УВО-ОУН.
Українська молодь, як основний ресурс націоналістичних організацій.

Щоб зрозуміти, як ставилась молодь Галичини до створення УВО та ОУН, варто зауважити, що за своєю психологією, вона завжди є більш ініціативною і частіше піддається ідеологічному та військовому навчанню. На жаль, провал ЗУНР відбився негативними настроями у чималої кількості населення щодо ведення політики таким способом, ще й з Наддніпрянщини приходить нова течія – інтегральний націоналізм, який набирає небаченої сили і стає особливо популярним серед молоді. Євген Коновалець розумів, що покоління солдатів та командирів ЗУНР та УНР свою роль у творенні української держави уже відіграли, тому ресурси потрібно шукати серед молоді, яку вже від школи потрібно готувати як майбутніх командувачів націоналістичного руху. Та й сам головнокомандувач на момент створення організації мав 29 років, тому він розумів, що перетворення українського народу потрібно починати з наймолодшого покоління.
Найяскравішим підтвердженням підтримки молоді націоналістичних рухів є масовий приплив бажаючих вступити до відродженого «Пласту». Лише на початку 20-х рр. ХХ ст. число вихованців організації сягало 8 тисяч, серед яких були Роман Шухевич, Степан Бандера та інші відомі прізвища, які дадуть нового бачення націоналізму.
Отже, симпатія української молоді стосовно націоналістичних організацій простежується насамперед у великій кількості юних членів, які не боялися діяти радикально. Можна сказати, що Коновалець, зробивши ставку на молодих хлопців і дівчат, таким чином змінив русло націоналізму в Україні на більш радикальне. Терористичні акти, вбивства та «екси» здійснювались найчастіше 20-річними юнаками, що може свідчити про їхню жертовність заради незалежності України. Саме вони з другої половини 1920-х рр. почали переважати у низових кадрах УВО і визначили шлях усього існування ОУН.

Ставлення польської влади

Перш за все, слід підкреслити, що Польща прагнула включення Західної України до її складу, тому на підконтрольованих територіях постійно здійснювався утиск у культурній, релігійній, освітній, економічній та соціальних сферах. Верхівка Другої Речі Посполитої прагнула досягти своєї мети за допомогою трьох важелів: по-перше, потрібно було зробити українські землі залежними від Польщі в економічному плані; по-друге, почалась штучна асиміляції, адже українців прагнули підкорити в духовній сфері; і насамкінець, якщо добровільно-примусово не вдавалось зробити задумане завдяки першим двом пунктам, застосовувалась агресія у вигляді репресій.
Такі жорсткі методи управління ще більше активізували націоналістичні сили. Вперше УВО гучно заявило про себе, коли здійснило замах у 1921 р. на Юзефа Пілсудського. Атентат виконав 24-річний Степан Федак 25 вересня, однак куля потрапила у воєводу Грабовського, не зачепивши маршала. Одразу після замаху, поліція почала арештовувати усіх, хто міг бути присутнім до цього, включаючи Федака.
На мою думку, такий гучний замах, став дуже вигідним польській владі, оскільки вони могли оперувати ним на міжнародній арені та морально і фізично тиснути на український народ, який поставав тепер як агресор. І вона намагається цим скористатися: одразу після події серед українських громад Львова відбувались показові арешти.
Суд, який розпочався 18 листопада 1922 р. став класичним і для подальших гучних процесів над представниками УВО та ОУН. Феміда Польщі, як не дивно, поблажливо поставилась до обвинуваченого і присудила йому всього 6 років ув’язнення, хоча Федак вийшов за 2 роки у зв’язку з амністією.
Щодо вбивства шкільного куратора Станіслава Собінського, який, на думку УВО, проводив у навчальних закладах політику асиміляції, то тут польське правосуддя було менш поблажливе: обвинувачення винесли невинним членам організації – Василю Атаманчуку та Іванові Вербицькому по 10 та 15 років ув’язнення відповідно.
15 червня 1934 р. сталось найгучніше вбивство за участі ОУН у Другій Речі Посполитій. Жертвою став міністр внутрішніх справ Польщі Броніслав Пєрацький, якого застрелив в центрі Варшави Григорій Мацейко. Ми опустимо деталі самого вбивства, а більш конкретно зупинимось на тому, як польська влада вирішила такий зухвалий вчинок з боку націонілаістів. Через два дні після вбивства тодішній президент Польщі Ігнатій Мосціцький видав указ про створення "місць ізоляції для осіб, які можуть порушувати безпеку, спокій і громадський порядок". Так виник концентраційний табір Береза Картузька, де найчастіше відбували покарання націоналісти. Варто також згадати, що на Варшавському та Львівському процесах над «Степаном Бандерою та товаришами було обвинувачено 29 осіб. У підсумку обвинувачені були засуджені на 214 років в’язниці, 4 довічні ув’язнення, 3 смертні вироки (які теж за амністією були замінені довічними термінами), двоє були виправдані.
Після скандального вбивства, польська влада вирішила силою розв’язати «українське питання», а репресії проти націоналістів стали масовими. Кримінальне розслідування часто супроводжувалось поміщенням в уже згаданий концтабір Береза Картузька, звільнення з роботи, штрафи тощо.
Отже, як бачимо, з початком діяльності УВО, польська влада не розглядала націоналістів як сильного супротивника, і на початкових судових засіданнях виявляла навіть певну лояльність. Тобто, в загальному, польська політика була малоефективною, що сприяло активізації УВО та ОУН. Згодом, після кількох зухвалих нападів та вбивств, Польща зрозуміла, що лише агресія зможе вплинути на ситуацію, і таким чином, починається спалах репресій та повна асиміляція. З людської точки зору, за вбивство будь-якої людини націоналісти мали б понести покарання, однак суб’єктивізм польського правосуддя, особливо у 30-і рр. ХХ ст. набув абсурдного характеру, і до лав засуджених часто потрапляли ні в чому невинні люди.

Позиція церкви щодо дій УВО та ОУН

Українське суспільство завжди було релігійним, тому церква відігравала одну з найважливіших ролей в той час. Вище ми визначили, що націоналісти часто обирали жорстокий метод боротьби, вбивство іншої людини чи самого себе не стояло гостро, це було звичною справою. Тоді постає логічне запитання: як ставилась до цього церква, підтримувала, чи навпаки, засуджувала борців за незалежність?
У 20-30-і рр. ХХ ст. Греко-Католицька церква, помітно до інших інституцій, зазнавала утиску і асиміляції з боку західного сусіда. Однак, завдяки стійкості самого українського духівництва та підтримці Ватикану, польській владі не вдалось залучати вигідних для себе осіб, усунувши прихильників українського народу. За словами дослідника Любомира Крупи, міжвоєнний період поставив українське суспільство у скрутне становище, оскільки прагнення досягнути незалежність йшло від двох течій – легітимної, яку уособлювали українські партії та УГКЦ, та революційний, який підтримували УВО та ОУН.
На жаль, між церквою та націоналістами часто виникали суперечності, які ставили простих людей у скрутне становище. Насамперед, Андрей Шептицький, який у міжвоєнний період очолював греко-католицьку церкву, не погоджувався з методами боротьби, які обрали для себе УВО та ОУН. Він був переконаний, що здобути українську державу можна лише завдяки праці та дотриманню усіх християнських чеснот. Довгий час архієпископ навіть не давав ніяких коментарів щодо вбивств чи замахів, здійснених націоналістами.
У міжвоєнний період відносини між церквою та націоналістичними організаціями були дуже напружені і пройшли шлях від нейтралітету до відкритих дискусій. Зрозуміло, що УГКЦ не могла підтримувати тероризм як засіб звільнення українців з-під польського гніту, націоналісти ж не бачили інших шляхів. Однак, не зважаючи на це, обидві сторони розуміли, що тільки у взаємодії можна знайти світле майбутнє для України.

 

 

 

 

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123