This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Євромайдан у спогадах очевидців. Калуський вимір подій

 Кохан Марта, 15 р.,ЗОШ І-ІІІ ступенів №7,м. Калуш, Івано-Франківська обл.

Ми стали нацією, якій аплодує увесь світ. Нацією, яку не здолає вже ніхто й ніколи. Історія України насправді тільки розпочинається… І альфою для неї ознаменувалася Революція гідності, героями якої стали звитяжці-патріоти, воїни духу.

Серед них є й калушани, які не залишалися осторонь подій. Кожен із них, як міг, долучився до встановлення справедливості. Саме ці особистості заслуговують, щоб про них знали.
«…Батьки і браття! Нинішня наша побіда – велике діло для нас. Чим ми побідили? Чи нашим оружжям тілько? Ні… Ми побідили нашим громадським ладом, нашою згодою і дружністю. Уважайте добре нас се! Доки будете жити в громадському порядку, дружно держатися купи, незламно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас…» (Іван Франко).
«Уважайте добре на се!. . » Незмірний спокій, мудрість прожитих років у зверненні до тухольської громади її старійшини Захара Беркута пронизує наскрізь… Як? Хіба не сила тіла, не зброя є ядром незнищеності людини, гурту, народу, нації? Невже не страх бути враженим кулею, (пораненим будь-яким небезпечним предметом для життя) паралізує ворога, що чатує на тебе? Спочатку не погоджуєшся, відшукуєш тисячі аргументів на користь зброї та фізичної сили, мотивуєш тим, що події, зображені у творі, давні: як-не-як ХІІІ століття. І все ж!. . «…Ніяка сила не побідить вас…», якщо «…дружно держатися купи…» Бути єдиним цілим… Є-ди-ним… Одним. Важко збагнути, але в цьому, мабуть, істина саме українського етносу, в генетичному коді якого, за словами О. Воропая, першооснову займають норми християнської моралі про цілісність народу в усьому, упродовж усього життя: від народження й до останнього подиху. Зрештою, пригадаймо ряд українських прислів’їв і приказок: «Де єдність – там сила, де воля – там знання», «Без єдності немає сили», «Громадою й гори пересунемо», «Громадою і ворогів подолаємо», «У громади – палата розуму», «Хто працює разом із громадою – має серце як у лева», «Від громади і прудкий олень не втече». Хіба не про єдність у них йдеться?
Свобода... Свобода – це відсутність примусу, право, за яким ми можемо робити вільний вибір серед кількох можливих.
«… Але я знаю, браття, і чує се моя душа, що се не був останній удар… Погані часи настануть для нашого народу…» (Іван Франко).
Холодна осінь 2013 року...
Самодостатність… Тільки незалежна людина твердо знає, чого вона хоче і як буде далі діяти. Самодостатність – це гідність і спроможність. Саме такі риси були притаманні сотням тих молодих юнаків і дівчат, які 30 листопада вийшли на Майдан у Києві й розпочали мирну акцію спротиву, яка в першу чергу була спрямована проти злочинної влади, що вчинила замах на загальноєвропейські цінності свого народу.
«Головне ж не здатися… І ми не здались! Наступного дня весь світ побачив ватру наших почуттів, які закипіли до такої міри, що наче кратер вулкану зірвався з уст народу. То найсправжніший крик наших душ і сердець, що в унісон заспівали гімн слави героям, яких намагалися сполохати… Скільки ж усього трапилося за цей час! У голові не вкладається!» – згадує Ірина Королюк, учасниця перших днів Майдану, студентка Львівського університету ім. І. Франка, випускниця нашої школи.
«У моїй пам`яті добре вкарбувалися події Майдану, той самий початок Революції гідності. Протистояння й удень, і вночі. Саме тоді, на Майдані, не було чужих: усі об`єднані єдиною метою та єдиною справою…» – згадує директор нашої школи Володимир Кіндрат, який неодноразово був в епіцентрі подій.
«Майдан змінив наш світогляд настільки докорінно, мабуть, тому, що ті емоції, які були пережиті взимку 2014 року, були щирими і справжніми. «Там відкривалися душі», – згадує активіст майдану Володимир Кушлик, випускник нашої школи, а сьогодні захисник Батьківщини на сході України.
«Разом із чоловіками на Майдані були і жінки: колишня медична сестра із Кропивника, молоді жінки з Калуша, а також колеги-журналісти – випусковий редактор програм Калуського міського телебачення Руслана Овсієнко та редактор газети «Сіль» Надія Мельникова», – згадує В. Кіндрат. Він і ще п'ятнадцять депутатів Калуської міської ради в ці дні перебували на Майдані.
Мене вразила розповідь Руслани Овсієнко, опублікована 28. 02. 2014 р., фактично «наживо», без будь-яких уточнень чи коментарів, у місцевій газеті «Вісті Калущини» під назвою «На Майдані боятися не було часу». «Я ж не тільки жінка, я – оператор, а тому для себе прийняла рішення їхати за будь-яких обставин… А там було як було: знімала, кидала камеру в намет і йшла разом з іншими жінками колоти бруківку, збирати її в мішки, які потім підносили хлопцям на барикади. А вночі заступали на другу зміну – на кухню… Знімала з другого боку Інститутської, з кущів, як в людей цілили снайпери. Аж тут мене хтось шарпнув за куртку так сильно, що я закашлялася. Мабуть, то був колишній міліціонер, принаймні мав на собі офіцерську куртку. Він мені й показав снайпера на універмазі «Україна» і тільки сказав: «Ти що робиш? Ти в оранжевому шоломі – ідеальна мішень для снайпера. До того ж без бронежилета.
Українські Ангели загинули за правду, свободу, незалежність своєї держави. Ціною жертовності вони показали, що наш український дух є незламним, а народ – нескореним. Безумовно, кожного з нас події, що відбувалися на Майдані, не залишили байдужими… Ці декілька місяців назавжди вписали нові сторінки в історії України, привели нас на поріг нових змін… Але якою ціною?
«Українці – воїни духу. Балконні, городні, диванні, але воїни духу. У мить, коли одночасно вивільняються тисячі душ, народ переходить у стан нації – неймовірне явище високоенергетичного стану, що відкриває надмождивості людей. Майдан їх відкрив. Внутрішнє пробудження відчув кожен…». І тому в України є майбутнє соборної держави, єдиної в народі, спільної в помислах давнього етносу з самобутньою культурою.
«Ігор був наче кришталик, крізь який було видно людську душу» (Ігор Очкур).
Ігор народився погожого сонячного осіннього дня у місті Калуші.
«Мені здавалося, що сонце в той день світило набагато яскравіше, ніж у попередні, навіть птахи співали якось по-особливому, нову мелодію, щоб привітати із народженням сина», – згадує мама. Батьки раділи народженню другого сина… Змалечку цікавий, допитливий і справедливий.
«Ігор був товариським хлопцем, у нього завжди було багато друзів, – розповідав старший брат Микола. – Але це були справжні й вірні друзі, бо він не любив фальші й користолюбства. Таких людей біля нього ніколи не було. Ігор завжди мав власну думку, яку відстоював, навіть якщо вона відрізнялася від загальноприйнятої. Тому-то він і поїхав на Майдан. Він був патріотом, не тим, що просто співпереживає, а тим, хто хоче творити зміни в країні.
Ігор усе життя шукав справедливості й був готовий за неї боротися. Мабуть, тому і вирішив стати юристом. Після закінчення Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника та Національного університету «Одеська юридична академія» наполегливо вів пошуки роботи за фахом. Звісно, у час тотальної корупції й династій «мажорів» чесним шляхом «здобути» бажану роботу було практично неможливо. Тож, щоб заробити на життя, йому теж довелося кілька разів поїхати на заробітки. Але попри все це Ігор не полишав спроб знайти роботу юриста.
Майстровитий та беручкий до роботи Ігор засвоїв декілька спеціальностей: і каменяра, і муляра, і столяра, і штукатура, і будівельника, і, як не дивно, дизайнера. Сам спроектував будинок, і сам втілював мету в життя. Сам… Цеглина за цеглиною... Творив… Будинок великий, серед чудової прикарпатської природи, розрахований на багаточисельну сім’ю.
Мама за кордоном, на заробітках в Італії. Не пройшло й року, як неочікувано помер батько. Зовсім одиноко в будинку стало. Коли завершив будинок, посадив дерева. Залишилось – одружитись і привести в дім господиню, щоб разом виростити сина й не тільки, а декількох діток. Мріяв про щасливе подружнє життя. Чомусь не склалося, не зустрів ту єдину, що на все життя...
Його рідні та друзі, з якими мені вдалося поспілкуватися, розповіли про нього як про надзвичайно світлу, щиру, веселу, добру та дружелюбну людину. Він завжди гуртував навколо себе інших, був справедливим і чесним. На останньому курсі університету одногрупники обрали його старостою. Усі знали – Ігор не підведе.
Добрими словами згадував товариш Ігоря – Володимир Шульган, який знав його 15 років.
«Він був доброзичливим, прямолінійним, простим і водночас особливим. Він завжди говорив, що є патріотом України. Гордився, що народився в тому краї, де й великий Провідник Степан Бандера. Мав величезну жагу до життя. Про таких особистостей кажуть, що вони здатні змінити не лише людей навколо себе, а й увесь світ.
У екстремальних умовах він із звичайної людини перетворився в безстрашного воїна, який не відчував страху й болю, йшов упевнено й відважно до своєї мети – перемогти злочинну владу заради кращої долі українців. Саме це прагнення привело його на Майдан».
«Ігор завжди мав свою думку щодо змін у країні, – згадує Ігор Очкур, член Комітету опору диктатурі, – казав, що треба цілковито змінити систему, бо вона наскрізь корумпована і злочинна. Висновки такі міг робити тому, що був дуже начитаний, цікавився законодавством. Калуський герой навіть у дуже складній ситуації вмів у всьому знаходити щось хороше. Коли приїжджав із Майдану, насамперед захоплено говорив про те, як у Києві згуртувалася вся Україна. І з гордістю констатував: «Тепер нема поділу на Захід і Схід, а є Великий єдиний український народ!»
Ігор вірив, що такий народ буде жити у вільній українській Україні, де державна мова буде всіма поважатися, втіляться в життя справедливі європейські закони, які діятимуть однаково для всіх. Він хотів долучитися до змін законодавства, щоб бути корисним людям, щоб відродити довіру суспільства до судочинства. Ігор був із тих, для кого Україна понад усе!
Він був наче кришталик, крізь який видно людську душу, – пригадує Ігор Очкур. – Його проникливі очі дивилися на саме дно душі. Такій людині неможливо було сказати неправду.
Володимир Шульган, товариш і побратим Ігоря, з яким разом їхали до Києва востаннє, пригадує: «Ми виїхали на Майдан у вівторок увечері (18 лютого). Їхали з Івано-Франківська. Нас було восьмеро калушан. Точніше, навіть не так: Ігоря з нами не мало бути. Про поїздку домовилася зовсім інша людина, проте в останній момент відмовилася, тож ми зателефонували Ігореві, який запитував напередодні, чи є вільні місця в автобусі. Коли ж погодився, чекали, доки він приїде до Івано-Франківська з Копанок на таксі».
Про те, що Ігор збирається їхати до Києва, брат дізнався в останній момент. «Стримувати його не було сенсу, бо він якщо вже щось задумає, то обов’язково зробить. Завжди був дуже ідейним, не з тих, хто просто буде кричати: «Ганьба!». Я знав, що Ігор буде активно діяти», – зауважив під час спілкування пан Микола.
Володимир стверджував, що Ігор не відчував біди: жартував, будував плани на майбутнє. Казав, що треба очищати владу не тільки в Києві, бо чимало ворогів і на місцях.
Уранці 19 лютого на Майдані їх зустріла калуська чота. Володимир Іваницький під час інтерв’ю підтвердив, що попереджав хлопців про небезпеку, до якої готувалися всю ніч. Ігоря Дмитріва особисто не знав, та запримітив одразу. Високий, кремезний, упевнений, революційно налаштований, повний сил і готовності до виконання будь-якого бойового завдання. Про події, які відбувалися на Майдані, всі були повідомлені ще в дорозі із соцмереж.
«Як тільки приїхав вранці до Києва, – продовжив пан Володимир, – Ігор відразу ж побіг на барикади витягувати поранених мітингувальників. Сміливості йому не позичати. Весь час знаходився на передовій, про відпочинок годі й було говорити».
Ще 19 лютого о 18 год. 06 хв. Ігор Дмитрів був он-лайн у соціальних мережах, спілкувався з друзями, настрої були радикальними.
Через добу, у «кривавий четвер» – 20 лютого, стомлений, знесилений Ігор знову був там, де найнебезпечніше – на Інститутській. «І цього разу він зразу кинувся у бій, ми були на передніх барикадах у перших рядах перед монументом, – розповідав Володимир Шульган. – Коли почалася сутичка з «беркутом», ми були разом. Добігли до Інститутської, де він і залишився. Хтось крикнув, що треба укріплювати барикаду, я, не задумуючись, побіг за дошками до Жовтневого палацу. Туди нас бігло троє, несли великий щит і ним прикривалися. Куля вцілила в чоловіка біля мене, потім поранила другого. Із пострілів стало зрозуміло, що стріляють не спереду, а зверху – з готелю «Україна». Ми встигли добігти до Жовтневого. Коли повернувся назад, Ігоря вже не було. Так я втратив зв’язок із ним…
Із засобів захисту Ігор мав лише щит, шолом і окуляри. Бронежилета в нього не було. Але навіть якби й був, то навряд чи допоміг би. Там не просто стріляли, там вбивали відразу: цілились у голову, груди й шию. Я бачив потім бронежилети, вони всі були прострелені. Там кров текла просто рікою».
В Ігоря Дмитріва кулею було пошкоджене плече, пробита легеня, серйозно пошкоджені нирки, аорта... Побратими витягли його з-під обстрілу, віднесли в медпункт Київради, але він помер від ран, несумісних із життям. Шансів на життя снайпер не залишив і йому, як і десяткам інших, які полягли в ті дні. Сама доля розпорядилася так, щоб у «кривавий четвер» Ігор був на Майдані.
Останнім, хто розмовляв із сміливцем, був його рідний брат Микола. Він зателефонував Ігорю близько дев’ятої години ранку 20 лютого й почав умовляти, щоб не йшов на Інститутську, бо там убивають, але той лише сказав, що не має часу на розмови. А вже через годину Ігор не відповідав на дзвінки.
Володимир і калушани розпочали пошуки товариш, як тільки це стало можливим. Передивлялися всі тіла загиблих, та побратима серед них не знайшли. Тож – жевріла надія. Але вона була всього надією. Ігоря пізніше знайшли у підвалі КМДА… Але саме він із тих, хто найбільше заслуговував того, аби жити в оновленій Україні. «А кулі примхливі, як дівчата, вибирають найкращих», – так в одному зі своїх віршів написала Ліна Костенко задовго до теперішніх подій, але сьогодні ці слова як ніколи актуальні, адже героями нашого часу – воїнами Небесної Сотні, які журавлиним ключем подалися у вічність, – стали саме найкращі, люди найвідважніші й найвідданіші.
Усі родичі були приголомшені й навіть не знали, як повідомити мамі в Італію, що її син загинув.
Нема такої ціни, щоб повернути найдорожче для матері – її дитину. Однак ми будемо пам’ятати його жертовний подвиг, який він здійснив заради кожного з нас.
Калуський Герой народився на заході України, навчався на півдні, а загинув у самому серці України – Києві… Ось так просто, у ХХI столiттi його вбито в «бiлий день» лише за те, що хотiв жити в країнi, де шанують закони й людину.
Володимир Шульган на завершення зустрічі сказав, що хоч ніколи себе щасливчиком не відчував, та те, що вижив, по-іншому, як удачею, не можна назвати, адже людей вбивали одного за одним. І тому тепер буде робити все можливе, щоб подякувати долі за дарунок – життя, а ще – виконати мрію Ігоря. А він мріяв про вільну незалежну й багату оновлену Україну.
Ігор Дмитрів помер за свободу, єдність, гідність, справедливість і честь. Як і всі Герої Небесної Сотні загинув, щоб ми змінилися. Тепер він з неба спостерігає та охороняє кожного з нас – Герой Небесної Сотні, Галицький ангел, воїн правди. Для нас є святим обов’язком гідно вшановувати Героїв, пам’ятати, за що вони віддали своє життя, не зрадити їхнім ідеалам.

Запалю свічку із холодним вогнем, щоб не порушити Вашого сну, Герої.
Спіть спокійно, Герої України! Ви померли недаремно!
Я беру на себе відповідальність, щоб змінити себе і Україну.
Герої не вмирають!
Героям слава!
Я не помру, ніколи не помру,
Мені в віках залишене безсмертя,
Хоча і вас тепер не обійму
Та я живу у всенароднім серці… (Іванна Дячук)

Кожна людина приходить у цей світ, щоб пройти свій шлях до спасіння власної безсмертної душі. Кінець земної стезі означає перехід у вічність, де нам усім без винятку доведеться тримати наш останній іспит перед Творцем. У цю мить на шальки терезів будуть покладені всі наші земні справи, і ми будемо відповідати перед Господом за все, що зробили на цій землі та чого не звершили.
Кілька тисяч людей зібралося в Калуші 24 лютого, щоб попрощатись із 30-річним калушанином, який віддав своє молоде життя за поступ України й українців, за кожного з нас. Безліч квітів, сліз та болю – таким був похорон Героя.
Стільки сліз, як у той день, Калущина давно не пам’ятає.
Відспівували Небесного сотника у церкві Святого Архистратига Михаїла Калуського деканату УГКЦ, де відбулася заупокійна відправа, яку в співслужінні численного духовенства УГКЦ очолив декан Калуський – отець Михаїл Бігун. Потім труну на руках віднесли на площу Героїв до пам’ятника розстріляним учням торгівельної школи, а далі – вулицею Степана Бандери до міського кладовища. Люди постійно вигукували: «Герої не вмирають!», «Герой!», «Слава герою!», «Слава Небесній Сотні!», «Україна понад усе!»
На центральному кладовищі під час панахиди отець Михаїл Бігун зазначив, що Ігор є мучеником, бо загинув у братовбивчій війні. Слово мали також громадські та політичні діячі, двоюрідна сестра загиблого Галина Артиш та друг і побратим Володимир Шульган, з яким він був на Майдані

Пливуть домовини човнами
По всій Україні – містами.
Пливуть у квітах, без весел –
У Небеса… без адреси…
А там – Перевізник чекає,
У Божу Оселю вертає… (Галина Скірська)
… Не самі сльози і зітхання
Тобі судились! Вірю в силу духа
І в день воскресний твойого повстання (Іван Франко)

Є місце й час здійснення долі. Якщо доля роду реалізується в його колі (символом її є зібрання близьких за одним столом), то народу – на перехресті подій історії. Рід, народ – єдині, доля їх спільна. Вона безмежна. Межею її є люди. Хай межі нашої долі були й залишаються гіркими, та пам'ятаймо: за межами знову починається безмежжя.
Правда людського життя вища за дані статистики. Істинна мета – вшанувати загиблих Небесної Сотні, подарувати продовження їхньої сутності – у слові, в пам’яті, у плині віків.
25 лютого 2014 року на сесії Калуської міської ради депутати присвоїли звання «Почесний громадянин міста Калуша» Ігореві Дмитріву (посмертно).
28 лютого 2014 року, на дев’ятий день від загибелі, у церкві Святого Архистратига Михаїла Калуського деканату УГКЦ відбулось вшанування пам’яті Ігоря Дмитріва.
17 квітня 2014 року, у Страсний четвер, Герою галицького десятка Небесної Сотні Ігорю Дмитріву в Калуші встановили барельєф на будинку №1, що на проспекті Лесі Українки. Тут народився та виріс, звідси ходив до школи, там залишилися його друзі…
У цей день у Калуші пройшла жалобна хода вулицями міста, відбулося віче. Творча група ДС «Калуське міське телебачення» зняла документальний фільм про загиблого Ігоря Дмитріва.
25 жовтня 2014 року побратими та друзі Героя Небесної Сотні, Ігоря Дмитріва організували проведення західноукраїнського шахового турніру, присвяченого пам’яті нашого земляка. Перший шаховий турнір відбувся в приміщенні Калуського НВК «ЗОШ І-ІІІ ст. №10 – ліцей», у якому навчався Ігор Дмитрів.
4 жовтня 2015 року в цьому ж закладі відбувся другий шаховий турнір.
21 листопада 2014 року Ігореві Дмитріву присвоєно звання Героя України та нагороджено орденом «Золота Зірка» (посмертно) – за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовідданому служінню українському народу, виявленому під час Революції гідності.
23 листопада 2014 року в Калуші біля пам’ятника Романові Шухевичу відкрито пам’ятний знак Героям Небесної Сотні.
24 листопада 2014 року було організовано ходу пам’яті і єдності – Марш гідності на честь Героїв Небесної Сотні.
Із 2015 року Указом Президента України Петра Порошенка 20 лютого став Днем Героїв Небесної Сотні – пам'ятним днем, що відзначається в Україні на вшанування подвигу учасників Революції гідності.
20 лютого 2015 року, у День Героїв Небесної Сотні, Президент України Петро Порошенко вручив нагороди сім’ям загиблих Героїв, які віддали своє життя під час Революції гідності.
20 лютого 2015 року на фасаді будівлі НВК «ЗОШ І-ІІІ ступенів №10-ліцей» (вулиця Євшана, 17), де навчався Герой України, Герой Небесної Сотні, було відкрито меморіальну дошку.
20 лютого 2015року. Калуш. Смолоскипна хода-рєквієм пам’яті полеглих Героїв Небесної Сотні.
5 липня 2015 року Патріарх Філарет нагородив (посмертно) Почесними медалями Героїв Небесної Сотні «За жертовність і любов до України», вручивши їх родичам загиблих.
9 листопада 2015 року в УГКЦ Святого Архистратига Михаїла була відправлена заупокійна Служба Божа за Ігорем Дмитрівим та всіма Героями Небесної Сотні. Отець Михаїл Бігун освятив нагробок на могилі Ігоря Дмитріва.
Уже третій рік поспіль у нашій школі триває загальношкільний волонтерський проект «Наша перемога в єдності» (керівник – учитель християнської етики Бусел І. О.). Я член волонтерського загону «Небо милосердя».
Державні нагороди нескореним
26 червня 2014 року Президент України Петро Порошенко вніс до Верховної Ради України законопроект щодо встановлення ордена Героїв Небесної Сотні для відзначення осіб за громадянську мужність, патріотизм, відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, активну благодійну, гуманістичну, громадську діяльність в Україні, самовіддане служіння українському народу, виявлені під час Революції гідності (листопад 2013 року – лютий 2014 року), інших подій, пов'язаних із захистом незалежності, суверенітету і територіальної цілісності України.
Українці, нагороджені орденом Героїв Небесної Сотні, прирівняні до осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною.
31 березня 2015 року Національний банк випустив пам'ятну медаль «Небесна Сотня на варті», авторами якої стали художник і розробник Анатолій Дем'яненко та скульптор Володимир Атаманчук. Анатолій Дем'яненко зазначив, що це його невеличкий вклад як художника в пам'ять про Небесну Сотню й людей, які віддали своє життя за Україну. «Я сподіваюся, що ми довго будемо пам’ятати наших героїв, і вони будуть вести нас по житті. Ми повинні берегти в серцях спомин про них і не відступати від того, що ці безстрашні люди здобули на Майдані».
Українські Ангели загинули за правду, свободу, незалежність і єдність своєї держави. Наперекір усьому українці – єдиний народ. Ми завжди будемо жити й розвиватися як одне ціле, бо це записано у нашому генокоді. І тому «коли він уперше почув про Майдан, його життя втратило давно усталений розмірений темп».
Революції гідності, яка тривала декілька місяців й назавжди переписала сторінки історії України, яка ще не закінчилась, але фактично вкарбувала Україну на карту світу як самодостатню національно-політичну одиницю, а нація з новоповерненим почуттям власної гідності вже ніколи не дозволить ставитися до себе як до легко керованого натовпу. Опираючись на свідчення учасників Євромайдану, можна стверджувати, що в сучасній історії України немає видатніших Героїв, ніж воїни Небесної Сотні. Дехто з них свідомо був готовий віддати життя за Вільну Україну, хтось ‒ неочікувано як для себе, так і для своїх близьких… Але вони це зробили!!! Принесли в жертву себе заради своєї держави, за її волю, незалежність, за те, щоб ми змінились.

 

 

 

 

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123