Тіні незабутих предків

Фідзіна Ольга, 18 р., професійний ліцей,смт. Клевань, Рівненська обл.

Україна... Останнім часом я багато думаю про неї. Знаєте, я пишаюся тим, що я українка, що народилася і живу в цій країні! Іноді люди кажуть це, щоб заслужити собі авторитет, але в мене це йде від чистого серця і душі, які тихо мені шепочуть: "Ти – українка".

Я настільки люблю свою Україну, що готова боротися до кінця за її незалежність, за кожен колосок, який дозріває на її жовтій ниві, за кожен клаптик синього неба, яке невпинно біжить над щедрою українською землею, за кожний промінчик сонця, який світить нам і зігріває наші тіла і душі, за кожну зірвану квітку, за кожну травинку. Скільки б не гнітили нашу рідну землю, ми маємо вірити в неї, її світле майбутнє і саме ми, молоді, маємо робити її кращою. А як не ми, то хто тоді і захищатиме її "лани, степи"? Хто віддасть своє життя за її свободу і недоторканність?
Як мало в Україні України... Боляче за нашу єдину державу... За нашу Матір – за Україну. Останнім часом тільки одне запитання цікавить: за що? За що вбивають наших рідних і братів "по крові"? За що плюндрують рідну землю? За що кати вбивають невинних? За що?
Наших дорогих людей вбивають, а вони, безстрашні, ідуть під кулі, йдуть і йдуть, незважаючи на те, що в кожного і з них є своя сім'я, родина, яка в разі нещастя залишиться на самоті зі своїм горем. Як я хочу глянути в очі цим людям, побачити там те, що є не в кожної людини, те, що їм дає сміливості йти вперед до перемоги, не здаючись.
Сьогодні у нас зустріч із воїном АТО. Душа наповнюється якоюсь урочистістю, трепетом, хвилюванням. В залі – незвична тиша, перемовляються шепотом, щоб не порушити ось той довгоочікуваний настрій, що передує стрічі.
На екрані замиготіли титри, напис "Східний блок-пост", перші кадри відеофільму знятого там, де сьогодні точиться війна. На сцену піднімається наш Герой – Андрій Валентинович Робітницький, військовослужбовець з Волинського батальйону Національної гвардії. Невисокий, стрункий, русявий, такий звичайний і разом з тим такий величний у своїй мужності. У його очах відразу можна побачити відвагу і любов до Батьківщини, до рідної землі. Сьогодні він тут, розповідає всю сутність подій, які відбуваються в даний час на Україні. У кожному слові, яке йде з вуст героя можна відчути трепет і ніжність, а також гордість за бійців, які зараз там, чекають "своєї кулі".
Сиджу і думаю: " Ця людина бачила війну, вона пройшла крізь пекло війни, бачила горе втрат і радість визволення територій, їй чи не найкраще зрозумілі почуття дружби, любові, підтримки ".
Андрій Валентинович подякував за ту допомогу, яку надали волонтери, в тому числі і учні нашого ліцею, і почав оповідати про страшні будні, проведені на Сході нашої держави, підтверджуючи фотографіями і відеофільмом.
«У справжніх боях мені не доводилось бути, але міна з "васілька" від мене рвонула за півтора метри. Ми були в окопі втрьох: я, снайпер та сержант. У них обох контузія різного ступеня, а мене пронесло, хоча я сидів між ними. Мабуть, мама і дружина відмолили. Як таких прямих боїв там майже не було. Якщо наші не йдуть на штурм – то сепаратиста не побачиш. Біля позицій українських військових з’являються в основному розвідники і коректувальники. Їх завдання засікати наші колони, рахувати техніку і давати координати для артилерії і «градів», які вже потім по нас луплять. Часто допомагають виявляти сепаратистів самі місцеві жителі».
З великою вдячністю Андрій говорить про волонтерів, які допомагали і допомагають одягати, годувати і підтримувати Збройні Сили України.
Але мене не полишає думка: "Коли ж з'явилися у цієї людини такі високі почуття патріотизму, відваги, героїзму? Чому обрав таку нелегку життєву стезю – бути захисником?"

А почалося це ще з дитинства. Коріння родини Робітницьких сягає тих визвольних процесів, коли діди і прадіди були вояками ОУН УПА і боролися за незалежність нашої держави. Андрію є ким гордитися і з кого брати приклад. Це його двоюрідному дідусю Сергію належить книга "Серед неправди на землі", де він у спогадах і роздумах оповідає про свою відважну і патріотичну родину Робітницьких. Історія сягає далекого 1920 року, коли між Польщею та червоною Росією на підставі Ризького договору, Західна Україна була загарбана поляками. В 1921 ці окупаційний уряд провів набір українських хлопців в польську армію на строкову службу. Пішли і хлопці з Клеваня, в тому числі і прадідусь Іван. Він і ще два хлопці з села були в армії УНР. І в польській армії виник рух непокори. Українські хлопці почали масово втікати з армії, але де ж дітися? От, побродивши деякий час, приходили додому. Тут їх і ловила польська поліція та передавала військовій владі. Прадідусь Іван загинув в сутичці з енкаведистами, прабабуся була замучена уже після війни спецгрупою НКВД (у 1946 чи 47 рр.). Місце загибелі обох-невідоме.
У прадідуся родина була величенька – крім батьків, восьмеро дітей: Павло, Іван, Ганна, Панас, Кузьма, Ольга, Володимир і Сергій. Панас, Кузьма та Павло були священиками. І хоч вчилися в духовній семінарії, були активними членами такої організації, як " Пласт ", коли ставали дорослими, вступали в ряди Української Військової Організації. Членом цієї організації і стала Ольга.В Рівненській українській гімназій існувала нелегально пластунська організація, членами якої були, крім Ольги, Володимир і Сергій.
Коли я знайомилася з домашнім архівом Робітницьких, то мені Ольга взагалі стала взірцем великої Українки і патріотки. Адже її неодноразово арештовували. Спочатку її тримали в Дубенській тюрмі, а потім – в Рівненській. Вона мужньо витримувала катування. Її відпускали, а потім знову арештовували. І в кінці кінців без суду і слідства відправили в Березу Картузьку. Членами ОУН були і Володимир та Сергій, працюючи на вчительській ниві, зазнаючи постійних переслідувань і звільнень з роботи.
Це одна із таких патріотичних родин, що пережили такі жорстокі знущання. А таких родин було сотні, тисячі. Вони гідні того, щоб їх пам'ятали. В одних сльозах цих нещасних людей можна було б утопити усіх мучителів нашого народу!
Незгладимий відбиток в пам'яті Андрія залишився від спогадів дідуся Антона, який полюбляв пригадувати цікаві епізоди із життя своїх дядьків і батька. Брав, наприклад, в руки часопис "Волинь" і починав пригадувати розповіді дядьків Володимира і Сергія.1941 року у Рівне прибували представники діаспори. Серед них Улас Самчук, брат Симона Петлюри – Олександр та інші. Це вони почали видавати ось цей часопис і редакторам був дерманьчанин Улас Самчук. Було нелегко, їм допомагали всім, чим могли прості люди, які хотіли визволення, незалежності і підтримували націоналістичний дух. Обережно розгортав альбом із світлинами своєї тепер уже знаменитої родини і черговий раз Андрію, Вадиму і Антону розповідав про Володимира – провідника ОУН УПА на Рівненщині і Волині, про його трагічний кінець (його отруїли), про Сергія, що запалював іскри патріотизму серед своїх вихованців. Вже під час слідства Володимир зрозумів, що тюрми не минути, бо були певні докази його невтомної діяльності в УВО. Ще весною 1937 року польська влада арештувала його в Крем’янці, не давши йому повністю закінчити диригентські курси. Тривалий час велося слідство. В цій же справі були арештовані брати Бусли з Клеваня: Олександр та Яків. Зі Львова приїхали три адвокати, один з них був Шухевич (мабуть, батько Романа Шухевича, в пізніші часи головнокомандувача Української Повстанської Армії).
Володимира засудили на 12 років ув’язнення. користуючись правом останнього слова перед оголошенням вироку, Володимир закликав український народ до боротьби з польськими окупантами. Наводячи історичні дані, засуджував жорстоке ставлення польської шляхти до українського народу, насильну колонізацію та окатоличення. Володимир звинуватив польський уряд у зраді у 20-му році, коли Польща погодилася з червоною Росією поділити Україну між собою, що, порушуючи свою ж конституцію уряд заборонив громадсько-просвітянські організації «Пласт» та «Просвіту», наклав жорстоку цензуру на журнали та газети і багато іншого.
"Найжорстокіші звірства, я вважаю, – пише дідусь Сергій у своїй книзі, – це тоді, коли в Рівному вішали молодих патріотів України на Театральній площі". Серед площі ставили шибениці з довгими шнурками з петлею. На "воронках" привозили із зв'язаними назад руками українських повстанців. Накидали петлі на шиї і машини рушали вперед. Але не було випадку, щоб хтось просив пощади, хоч намовляли до цього, обіцяючи життя. Герої вмирали з вигуком: "Слава Україні!"
Хіба таке можна забувати!
Як бачимо, було і є на кого рівнятись Андрію Валентиновичу. Тато його теж протоптав вчительську стежку у своєму житті. Валентин Антонович закінчив Луцький педагогічний інститут, де навчався на вчителя фізкультури. Працював в Клевані в школі, а звідти – в армію, виконувати свій обов'язок перед державою. Пролетіло кілька років і він знову вернувся до Клеваня, але місце було зайняте. Валентин Антонович змінював кілька місць роботи – тренер в Зорянській спортивній школі, майстер практичного водіння, потім викладач ПДР, згодом став інструктором. Доля перекидала по різних організаціях, а потім знову вернувся на майстра практичного водіння. У 2008 році в навчальному закладі не вистачало вчителя фізичного виховання і тоді Робітницький погодився його замінити, адже це була його стихія. Але у 2009 році доля зіграла злий жарт. Підступна хвороба – інсульт, підкралася не помітно, але він, сильний духом і тілом, не знаючи такого слова як "здатися" переборов її. Невдовзі він знову розпочав свою вчительську діяльність у Клеванському професійному ліцеї, працюючи майстром виробничого навчання. А побороти цю хворобу йому також допомогли його сини, "три мужніх богатирі"– Андрій, Вадим і Антон. Один із них і є наш герой.
Андрій Валентинович Робітницький народився 28 травня 1980 року. Ще з дитинства у нього проявлялася хоробрість. Він ріс слухняним і розумним хлопчиком. У школі навчався на відмінно, був прикладом всім одноліткам. Закінчив технікум у Рівному. Попрацював кілька місяців у туберкульозному санаторії в Новоставі, їздив на 66-му " газоні", їздив на "таблетці". Але згодом його забрали в армію. Повернувшись додому зрозумів, що це його покликання і поставив батьків перед фактом, що буде поступати у Харківський інститут Національної гвардії. Після навчання, отримавши військове звання, дев'ять років прослужив у Рівненському батальйоні, а тепер служить в Луцьку капітаном, командиром другої патрульної роти Національної гвардії. В квітні цього ж року військову частину, де і був Андрій Валентинович, перекинули літаком в Луганськ.
Там вони разом з Хмельницьким батальйоном по черзі утримували приміщення УМВС. У нього є любляча дружина і син Олександр, якому зараз десять рочків. Мабуть, саме завдяки молитвам жінки і матері Андрій повернувся зі Сходу цілим і неушкодженим. Адже тільки віра в Бога може врятувати людство в такий важкий час.
Час і справді важкий, і тільки віра і надія може його побороти. Віра в щасливе майбутнє і процвітання нашої України. А хто як не наші герої можуть дати нам цю віру? Саме вони – наше майбутнє, від них і від волі в кожної людини залежить наша подальша доля.