This website works best with JavaScript enabled
Joomla

На вівтар жертовності покладені життя (Подоляни на різних етапах боротьби за незалежність:1920-2014 рр.)

Семенюк Марія, 17 р., технологічний багатопрофільний ліцей імені Артема Мазура, м. Хмельницький

Вступ

Не цінується ніщо так у житті, як воля,
Незалежна Україна – вистраждана доля.
Народ вірив:час настане, він порве кайдани
І здобуде собі волю, незалежним стане.
Віктор Геращенко

Незалежність – найдорожчий скарб української нації. Поява на політичній карті світу вільної і самостійної України стало закономірним результатом прагнення нашого народу бути господарем у власному домі. Це знаменна дата увійшла в наші серця не просто як День народження країни, а передусім – як світле свято пам’яті про цілі покоління наших предків, які мужньо боролися за утвердження своєї державності.

Довгим і важким був шлях до омріяної волі. В різні роки точилася боротьба за незалежність України. На вівтар перемоги було покладено багато жертв. Сотні героїв, у тому числі – кращі сини та доньки нашої Подільської землі, віддали своє життя та здоров’я за цю перемогу. У історії Хмельниччини – десятки, сотні імен визначних подолян, на жаль, ще й сьогодні зостаються поза межами наших знань, наукового оббігу.
Актуальність теми, конкурсної роботи, хронологічні рамки якої обмежуються 1920-2014 роками, зумовлена історичними особливостями вказаного періоду: Українською революцією 1917-1921 рр. та громадянськими виступами проти більшовизму, періодом «застою» та розбудовою і становленням незалежної Української держави на сучасному етапі.
З огляду на ці фактори тема нашого дослідження є актуальною, оскільки, це показує жертовність різних поколінь українців у боротьбі за незалежність нашої держави у буремні роки ХХ-ХХІ століть. Тому основний акцент дослідження робиться власне на внесок окремих подолян на вівтар боротьби за Україну впродовж 1920-х-2014 років.

У період національно-визвольних змагань
(Яків Гальчевський – повстанський отаман)

Однією з найпомітніших постатей національно-визвольних змагань українського народу 20-х років ХХ ст. був уродженець с. Гута-Літинська (нині с. Малинівка теперішнього Літинського району Вінницької області –авт.) Яків Васильович Гальчевський (псевдо – «Орел», «Орлик», «Войнаровський»), – повстанський отаман, полковник Армії УНР, командуючий Подільською повстанською групою та всіма повстанськими силами Правобережної України, а також відомий письменник – мемуарист.
З історичних джерел відомо, що Яків Гальчевський закінчив Майдано-Трепівську церковно-учительську школу, працював у селі Сахни нинішнього Летичівського району Хмельницької області.
Про життя та діяльність відомого повстанського діяча розповідає цілий ряд документів, що зберігаються в Державному архіві Вінницької області. Так, із метричної книги Свято-Успенської церкви с. Балин Літинського повіту Подільської губернії за 1891-1900 роки дізнаємося, що Я.В. Гальчевський народився 22 жовтня 1894 року (за старим стилем) в с.Гута-Літинська (нині – с.Малинівка) того ж повіту у селянській родині. У тій же книзі за 1892 рік знаходимо відомості про вінчання батьків Якова Гальчевського – Василя Луковича та Матрони Іванівни (дівоче прізвище Русавська).
Досить цікаві відомості про навчання Я.Гальчевського, про становлення його як народного вчителя, знаходимо у фонді Майдано-Трепівської церковно-учительської школи. Це – відомості про успішність та поведінку за час навчання в даній школі. Так, у відомості про учнів третього відділення Майдано-Трепівської школи, котрі складали випускні іспити з 26 травня по 9 червня 1912 року, зазначено, що «Я.Гальчевський мав трійку лише з таких предметів, як церковні співи, слов’янська мова та музика”. Що ж до таких предметів, як «Закон Божий, російська мова, вітчизняна історія, твір, чистописання та поведінка», то майбутній отаман здав їх на відмінно. Згодом Яків Гальчевський закінчив 2-гу Житомирську школу прапорщиків в червні 1915 року.
В період Першої світової війни був рядовим 2-ї запасної гарматної бригади (м. Казань, 1914 р.), згодом став командиром маршової роти 22-го запасного пішого батальйону (м. Вінниця, 1915 р.), а ще згодом – командир роти кінної розвідки 1-го стрілецького полку 1-ої Туркестанської дивізії 1-го Туркестанського корпусу (1916 р.). За весь період війни був командиром роти піхоти, кулеметної роти, ад’ютант командира 29-го Туркестанського полку (кінець 1916 – поч.1917 рр.), командир навчальної команди 8-ї Туркестанської дивізії (кінець 1917 р.), командир 3-го батальйону 29-го Туркестанського полку (вересень 1917 р.), помічник голови Української козацької ради 8-ї Туркестанської дивізії російської армії (грудень 1917 р.). За героїзм на фронтах Першої світової війни був нагороджений орденом Святого Станіслава 3-го ступеня з мечами та бантом та орденом Святої Анни 4-го ступеня. Був поранений, контужений, отруєний газами.
В 1917 р. взяв активну участь в українізації частин російської армії. Був завідувачем школи в селі Брусленів, член повітової шкільної ради в 1918 р. Член Українського національного союзу з 1918 р, а коли в м. Кам’янець-Подільський було засновано Державний український університет, то Я.Гальчевський став його вільним слухачем на правничому факультеті.
Під час Петлюрівського перевороту був отаманом Літинського куреня, звідки перейшов у банду Волинця, був командиром 3-го батальйону 61-го Гайсинського полку. В 1919 р. був кинутий у Літинський повіт для організації банд, після приходу на Україну з Галичини Петлюри був начальником загону при Летичівському комісаріаті, де проводив масові розстріли Радпрацівників, держслужбовців радянських органів влади. З квітня по травень 1919 р. був командиром 61-го полку ім.С.Петлюри. В період радянсько-польської війни був деякий час студентом 1-го курсу Кам’янецького університету, звідки після розшифровки його агентом Радвлади утік в Літинський повіт, де і був призначений воєнруком Сосонської волості. Звідки втік у «банду» Пугача, з якою виїхав у Київську губернію і був деякий час комендантом штабу Карого. Восени 1921 року повернувся у Літинський повіт і командував «чорними терористами». Після відходу Шепеля за кордон «був призначений командуючим 6-го повстанського району, до складу якого входили: Літинський, Летичівський, Жмеринський, Могилівський, Ново-Ушицький, Проскурівський і Вінницький райони, на посаді якого являється і в даний час».
Також у вищенаведеному документі є коротка інформація про найближчих соратників Я.Гальчевського: начальника штабу Павла Коноплянка, помічника Петра Погибу, коменданта штабу Григорія Кохана, ад’ютанта Платонова, командира комендантської сотні Петра Козевича, сотників Івана Рарогу, Новоселицького, Онисима Грабарчука, Євгена Ковбасюка та ін.
У 1920-1922 рр. Яків Гальчевський воював проти частин дивізій Г.Котовського та Осадчого: з полками 1-ї дивізій, з 10-м, 11-м, 12-м полками 2-ї дивізії Червоного козацтва, 8-ї кінної дивізії. Не злічити боїв із частинами 24-ї Самарської (Башкирської) дивізії, 2-м ескадроном Брацлавського полку, Вінницькою школою піхотних червоних командирів, артилерійською школою, відділами особливого призначення тощо. Оперував на Літинщині, Летичівщині, Брацлавщині, Гайсинщині, Уманщині, Бердичівщині, рейдував у Вінницькому, Проскурівському, Кам’янець-Подільському, Ново-Ушицькому, Могилівському, Балтському та Ольгопільському повітах.
У Вінницькому державному архіві зберігається чимало архівних матеріалів, які розкривають специфіку цього повстанського руху. Так, в доповіді начальника КРВ від 10 серпня 1923 року «Про стан бандитизму на території Поділля за період з 1 по 31 липня 1923 р.», переважна частина якої присвячена саме діяльності загону Я.Гальчевського – Орла.
Варто навести лише один уривок із цієї доповіді, який без зайвих коментарів характеризує особистість уславленого подільського отамана. Ось як, наприклад, описується вихід з оточення загону Гальчевського у складі 6 чоловік в районі Керницьких хуторів (біля с.Багринівці, Вінницька обл.- авт.): «Намагаючись прорватись крізь кільце оточення, Гальчевський кинувся у бік ударників (червоноармійців – авт.), які загородили банді прохід поблизу розташованого густого лісу. Кинувши у стрій нападників гранату, Гальчевський і решта бандитів почали їх обстрілювати, але не бачивши можливості прорватись через їх лаву, направились у протилежний бік і напали на спішених і кінних міліціонерів, причому Гальчевським був убитий взводний командир, один міліціонер був важко поранений у живіт, інший легко в ногу. Вихопивши у вбитого міліціонера револьвер, Гальчевський почав обстрілювати решту міліціонерів, що знаходились тут, в результаті чого останні, не витримавши натиску, почали відступати. Гальчевський, продовжуючи стріляти по них, у них же на хвості вискочив із кільця оточення, а за ним проскочили й інші бандити».
Створена Я.Гальчевським Подільська повстанська група складалась із чотирьох кінних бригад, командирами в яких були: Яків Байда-Голюк, Василь Лісовий, Мирон Лихо, Семен Хмара – Харченко. Крім того ним була створена Вінницька сотня імені І.Богуна, командиром якої був підхорунжий Онисько Рубака-Грабарчук. А сам Я.Гальчевський, наказом Головного отамана Директорії УНР Симона Петлюра призначений останнім командувачем повстанських сил Правобережної України (1922 р.). До 1925 року перебував на теренах УСРР, воюючи з червоними окупантами.
В 1925 р. з боями покинув терени УСРР, перейшов до Польщі, де змінив прізвище на Войнаровський. У 1925-1930 рр. працював польським службовцем з підготовки агентів, що засилались до Радянської України. Від 1 вересня 1930 до вересня 1939 рр.- на службі у Війську Польському, де пройшов шлях від командира сотні до командира батальйону.
В період Другої світової війни був радником, одного із організаторів УПА, командира Поліської Січі Тараса Бульби – Боровця. Після чого став організатором і командиром Грубенівської української самооборони, яка діяла в 1942-1943 роках на теренах Холмщини. Загинув у бою проти боївкарів Армії Крайової 21 березня 1943 року в селі Пересоловичі Грубешівського повіту. Похований у місті Грубешів (нині Польща), могила не збереглася.
12 січня 2013 року в селі Малинівка Літинського району на Вінничині з ініціативи національно-патріотичних сил краю було освячено хрест на місці майбутнього пам’ятного знаку полковнику армії УНР, керівнику повстанських сил Правобережної України отаманові Якову Гальчевському на псевдо «Орел». А вже 30 листопада 2013 року, у суботу, в селі Малинівка на батьківщині Якова відбулось відкриття пам’ятного знаку видатному борцеві за українську державність, герою національно-визвольних змагань 1917-1920-х років, полковнику армії УНР, легендарному отаману Орлу Якову Гальчевському.
Отже, в пантеоні видатних постатей військової історії України міститься чимало діячів, що прославились в боях за її визволення. Однією з таких постатей був Я.Гальчевський.
Будуючи повстансько-військову кар’єру, Яків Васильович завжди не забував про поклик серця – вчительство. Здоровий глузд, багатогранні здібності, оригінальний організаторський талант, великий ораторський хист давали Я.Гальчевському можливість діяти, часто, в екстримальних умовах, відповідати на тогочасні виклики суспільно-державного розвитку.
Особливу роль Я.Гальчевський відіграв у розгортанні антибільшовицького руху опору у Правобережній Україні, організованого керівництвом УНР. Внаслідок активного протистояння більшовицькій владі в Україні його було призначено командувачем 6-го районного повстанського комітету, Гальчевський став найненависнішим супротивником і опонентом більшовицької влади, яка до 1925 р. витрачала значні ресурси на його локалізацію.
Цей короткий період життя Я.Гальчевського й приніс йому славу, честь і пошану (в обмін на сімейний затишок, душевний спокій, матеріальне благополуччя). Але ця постать була завжди відданою державотворенню України та її народу, й продовжувала боротися за його кращу долю до 1943 року, до самої смерті!

В добу «застою»
(Борис Мамайсур – один з когорти «шістдесятників»)

Сьогодні немалою увагою тішиться феномен «шістдесятництва». В його ровесників воно викликає ностальгічні згадки, в молодших – природну цікавість – то заздрісну, то трохи поблажливу. Є вже й чимало літературознавчих розвідок, навіть книжок, присвячених окремим, найпрацездатнішим постатям; є й спроби узагальнень; започаткувалася вже й відповідна мемуаристика. Проте до повної і об’єктивної картини «шістдесятництва» – як у його літературних, так і в громадсько-політичних аспектах – ще дуже й дуже далеко. Хоч час би вже всебічно осмислити це явище.
Поки що сучасний читач позбавлений можливості навіть знати деякі важливі факти тодішнього літературного і суспільного життя – далеко не все оприлюднене й опубліковане; нічого не скажуть йому або мало скажуть і деякі імена, що засвітилися в ту пору хоч барви такої творчості (здебільше за різних обставин обірваної або зупиненої, пригашеної) органічно входили в широку палітру «шістдесятництва». Один із таких поетів – Борис Мамайсур.
Народився Борис Сергійович Мамайсур 15 серпня 1938 року в селі Сеньків Куп’янського району на Харківщині. У 1944 р. з батьками переїхав у село Вороньків Бориспільського району Київської області. Закінчивши 1955 року середню школу, працював вантажником, муляром, кореспондентом Бориспільської районної газети. З 1952 по 1962 рік навчався в Харківському державному бібліотечному інституті, де і почалося його захоплення поезією.
Друг студентських літ Бориса Мамайсура, поет і журналіст Віталій Юречко згадує про ті часи наступне: «В інституті була своя літературна студія, своя літературна газета, яку інколи скасовувало партбюро. А крім, того ходили ми з Борисом до «Прапора» на «літературні четверги», а щосереди – до Бориса Олексійовича Чичибабіна – Полухіна».
Як бачимо, майбутні «шістдесятники» формувалися не лише в Києві, а й у Харкові, Одесі, Львові, на Донеччині. І скрізь у схожій, суспільно-політичній атмосфері, хоч і не в однаковому національно-культурному контексті. До речі, Борис Мамайсур починав писати вірші російською мовою, але невдовзі вернувся до української, хоч і залишався великою мірою під впливом російської стилістики. Його українська поетична мова не була (і не стала) такою спонтанною і багатющою, як у Вінграновського чи Драча, залишалась якоюсь «раціоналістично-аскетичною, але це, здається, не від міри володіння лексикою, а від самого характеру світосприймання й самовираження».
Після закінчення інституту Борис працював чомусь не за фахом, а матросом на вантажному теплоході, а потім будівельником у Павлодарі (Казахстан). До бібліотечної роботи був причетний лиш короткий час – у Києві. Його дружина Марія про це згадувала так: «Він працював, мабуть, у 64-65 роках, у республіканській бібліотеці ревізором. Він перевіряв обласні бібліотеки. Робота була йому по душі. Можливо, та трудова сходина приносила йому творче натхнення. Робота завжди звеличує життя людини. І збагачує душу».
Саме після закінчення вузу, його вірші були надруковані в колективному збірнику «Щасливої дороги», на них звернув увагу Максим Рильський й процитував у передмові «Весняне зілля». Це була чи не єдина на той момент удача надрукуватись, бо в ті часи зробити це було важко. В 1963 р. Борис Мамайсур випускає збірку поезій «Чи буде шторм?». А потім настало затишшя. Ось як про ті «чорні» для літератури дні згадує сам Борис Мамайсур: «Журнали друкувати не хотять», «З редакцій – ні гу-гу». Це навіть уже і в той час, коли вірші його здобули неофіційне визнання в літературних колах, розповсюджувалися «самвидавом» і ввійшли в чеську антологію молодої української поезії. Вже було літературне ім’я, але майже не було публікацій.
Парадокс недрукування талановитого, заборони на талановите пояснювався просто. Борис Мамайсур «запізнився на два-три роки. Як і вся «друга хвиля» шістдесятництва. Драч, Вінграновський, Коротич та ще дехто встигли «проскочити». І їх уже важко було оголосити неіснуючими, хоч «зупиняли» всіляко. Скільки творчих починань було придушено в зародку, скільки мистецьких доль зломано. У листі до друга 1963 року Борис Мамайсур писав: «Недавній Пленум зірвав наш з тобою виліт». До тих, хто не виправдав надії начальства належав і Борис Мамайсур. Його теж хотіли використати в хитрій грі на розкол молодого протестного руху, на витворення державно інспірованої «правильної» молодої поезії супроти «неправильної», – але він не дався.
В одному з листів 1963 року, розповідаючи про крутанину з поданою до видавництва збіркою, він робить цілком слушний здогад, а може й висновок: «…Ще зразу готували мене як противагу Драчу, Вінграновському і К, а я хитнувся в їх бік». Схожа ситуація склалася і зі спробою публікації в «Літературній Україні» – редактор відмовив, «і ось чому»: Ліна Костенко мене порекомендувала, а її і їй подібних тут слухають, а роблять навпаки з причин, я думаю, тобі відомих, або таких, що ти можеш догадатися».
Все-таки дещо на цей час йому вже вдалося надрукувати.1962 року в Києві у видавництві «Молодь» вийшов колективний збірник молодих поетів і прозаїків «Щасливої дороги», про неї ми вже згадували трохи раніше. А в 1963 році в Держлітвидаві України вийшла перша і остання, в радянські роки, книжечка Б. Мамайсура «Чи буде шторм?» В ній було всього 23 вірші – певно результат дуже суворої і специфічної видавничої селекції. Переважала у збірці революційно-романтична риторика, позначена наслідуванням інтонацій Маяковського і виразним впливом Євтушенка. Проте відчувалася щирість юнацького максималізму і антиміщанського пафосу. Автор хотів виглядати як людина, що сповідує високу духовну міру і нетерпима до профанації комуністичного ідеалу. Попри всю наївність такої позиції та часом зухвалість і претензійність, була в ній зворушлива чистота, суворий соціальний аскетизм і водночас живі рефлексії на непрограмовані враження з особистого життєвого досвіду.
Найпліднішими були для Мамайсура – початківця 1962-1964 роки. Саме в цей час, він підготував дві поетичні збірки – «Гра з вогнем» та «Другий початок», які так і не побачили світ в радянській період, хоч і були відомі у вузькому колі київських шанувальників неофіційної поезії. Живучи неподалік Києва, Борис часто навідувався до друзів, яких знайшов серед «шістдесятників», і ця нова для нього, збудлива і наснажуюча духовна та громадянська атмосфера сприяла становленню його поетичної особистості. Особливо багато вжило для цього «опікунство» Івана Світличного, до якого тяжіло чимало молодих талантів, знаходячи підтримку, дбайливістьі немалою мірою – «духовну їжу», інтелектуальне збагачення. Але ця щаслива для Бориса Мамайсура пора тривала недовго. З одного боку хвороба, а з другого – репресії 1965 року (одною із жертв яких був і Світличний) різко змінили його становище. Він зник із літературного обрію, а після антиукраїнських погромів 1972 року десь нібито запропастився взагалі, і про нього забули (хоч насправді він і в ті роки писав, зокрема, можна навіть відзначити посилення протестного характеру його поезії, як реакцію на цинізм репресивного режиму).
З 1985 року поет поселився в місті Хмельницькому, в якому проживав вісімнадцять років, до самої смерті. В цей період він так активно пише поетичні твори, і в 1997 році, в Києвському видавництві «Сфера» виходить його поетична збірка, «Другий початок», яка була написана в шістдесяті роки ХХ століття. Того ж року Борис Сергійович Мамайсур став членом Національної Спілки письменників України. Виважено й об’єктивно Іван Дзюба поцінував творчий доробок ще одного (Б.Мамайсура-авт.) «шістдесятника»:
«Цікавий феномен – поетична мова Бориса Мамайсура. Його лексика, конструкція фрази, синтаксис, стилістика – це принципове випадання з традиційного українського поетизму й милозвуччя, з гладкопису і норми. Важкуваті ритмічні зсуви і синтаксичні закрути, часом деяка «неоковирність» висловлювань – це не від незнання того, як треба, а від протистояння згубному комунікаційному комфорту від небажання відмовлятися від власного «невиправленого мовлення». Талановита поезія Бориса Мамайсура стала помітним явищем української літератури».
У різні періоди розвитку української літератури по-різному озивалася ця потреба духовної свободи за умов багатоманітних табу і багатоманітних «прав» на митця з боку влади, суспільства, громади, офіційних ідеологій, потреба повноти спектру духовного життя завжди були необхідною для існування громадянського суспільства, але в Радянському Союзі його не було. Тому у Бориса Мамайсура психологія і естетика, «неприйняття дійсності» мали інший зміст і характер, ніж вони можуть мати сьогодні, та й до того ж вони були складовою частиною широкого комплексу. Це неприйняття дійсності було наскрізь романтичним, зумовленим наявністю хай і нечіткого, але вимогливого громадянського і духовного ідеалу і етичним максималізмом. Загалом це був рефлекс першого, початкового етапу переходу від редуковано-комуністичної ідеології до духу свободи.
Отже, Борис Мамайсур здійснив вельми дошкульну поетичну критику режиму в цілісному й моральному аспектах, поступово доходячи до бачення абсурдності життя в межах і формах цього режиму.
Талановита поезія Бориса Мамайсура стала помітним явищем в українській літературі. Ще не все з написаного ним опубліковано, адже поет, незважаючи на недугу, продовжував працювати до самої смерті – 19 жовтня 2003 року, він цікавився діяльністю Хмельницької обласної письменницької організації, бував на її зборах, поки не відійшов у вічність… Насамкінець зазначимо, що автор завжди любив повторювати: «З другого ж разу не почнеш»…

У вирі «Революції Гідності»
Артем Мазур – «Герої не вмирають!»

«Герої не вмирають!» Саме цими словами Україна проводжала в останню путь своїх синів та дочок. Тих, хто загинув за свою країну, за свій народ, тих, для кого «справедливість», «гідність», «свобода», «Україна» були не просто словами, а сенсом їх життя, тому й віддали найцінніше, що в них було.
Спочатку вони вимагали право вибору, потім їм довелось вимагати права жити. І хоч кулі снайперів – це вагомий аргумент, але ні кулі, ні гранати, ні нелюдська жорстокість не змогла перемогти цих людей. Вони гинули, та не здавалися. Так на Майдані з’явилась ще одна сотня – Небесна. Для України це найголовніша, найвпливовіша сотня. Кожен із них заплатив за свої переконання найвищу ціну – життя. 3 березня 2014 року перейшов із 15-ї в Небесну сотню активіст Майдану, випускник Технологічного багатопрофільного ліцею Артем Мазур.
Мазур Артем Анатолійович народився 6 серпня 1987 року в місті Хмельницький. Коли Артему виповнилось 3 місяці, трагічно загинув його батько. Молода мама вийшла заміж вдруге, щоб легше було виховувати сина. У родині є ще чотири сина і дві дочки.
Під час зустрічі з мамою Артема – Світланою Вікторівною ми дізналися чимало цікавого про нього. Змалку любив читати, першою книгою, яку Артем прочитав була «Біблія для дітей». З прочитаних книг Артем найбільше любив казки, адже завжди казав, що в них справедливий кінець. Потім було навчання в початковій школі №4, а далі Артем Мазур п’ять років провів у стінах Хмельницького багатопрофільного технологічного ліцею – з п’ятого по дев’ятий класи.
Директор ліцею Кенц О.Д. про нього зазначає наступне: «Ми не будемо будувати якісь міфи щодо його навчання. Він не був дуже успішним у навчанні, але це не головне. Найголовніше те, що батьки та педагоги ліцею змогли виховати гідну людину. Артем був спокійним, я би сказала скритним, але щирим, добрим, завжди мав свою думку, нікого не ображав і мав відчуття справедливості. Можливо останнє і стало поштовхом до того, що він поїхав на Майдан».
Саме побиття студентів на Майдані стало поштовхом для Артема, – констатує Світлана Вікторівна, – після цього нікому нічого не сказавши, Артем поїхав до Києва, на «той Майдан». Але перед поїздкою, ще було навчання у ВПУ №11 м. Хмельницького, де отримав професію автослюсара. Після закінчення навчання у ВПУ, Артем перебував на військовій службі в рядах української армії. Згодом юнак працює логістом та охоронцем.
В акціях протесту Євромайдану Артем Мазур брав участь два місяці. Був чотовим 9-тої чоти 15-ої сотні Самооборони Майдану.

Самооборона Майдану – всеукраїнський понадпартійний громадський рух, добровільне громадське формування, що діяло на основі самоорганізації, громадянської солідарності та координації діяльності структур різного рівня. До складу входили активісти Євромайдану, організовані у загони самооборони, які призначені для забезпечення безпеки учасників протестів, підтримання громадського порядку на території, контрольованій активістами та інших заходів. Загони самооборони почали формуватися на Михайлівській площі в Києві з власної ініціативи протестувальників одразу після силового розгону Євромайдану 30 листопада 2013 року. Фактично самооборона оформилась наступного дня, тобто 1грудня. 7 лютого 2014 року комендатура Самооборони Майдану оголосила про створення і розширення Всеукраїнської структури самооборони по всій Україні.
22 лютого 2014 року після відведення силовиків Самооборона Майдану почала контролювати урядовий квартал у Києві. Так 7-ма сотня перебувала всередині Верховної Ради, 19-та і 3-тя сотні охороняли Адміністрацію Президента, 15-та сотня охороняла Міністерство Внутрішніх справ, на той момент Артема Мазура в ній уже не було. Всього було створено 42 сотні, станом на 26 лютого 2014 року.
15 сотня в якій був Артем Мазур називалась «Вільні люди», вона проводила акції з компанії бойкоту Партії регіонів, а також в інших акціях протесту проти тодішньої влади, очолюваної Віктором Януковичем.
18 лютого 2014 року Артем був поранений осколком гранати під час сутичок в Маріїнському парку, по-звірячому побитий, отримав відкриту – черепно-мозкову травму – в хлопця був проламаний череп, лікарі витягували осколки з голови. Від дня поранення перебував у Київській міській клінічній лікарні швидкої медичної допомоги. Родичі планували перевезти його в Чехію або Польщу на лікування, проте 3 березня 2014 року опівдні, не приходячи до тями, Артем помер.
4 березня 2014 року на Майдані Незалежності попрощались із загиблим бійцем 15 сотні. Тіло Героя Майдану укрили прапором, над тілом загиблого плакали навіть чоловіки. В останню путь героя проводжали його побратими із 15-ої сотні та повний Майдан людей із вигуками «Герої не вмирають!». Зі сцени Майдану із загиблим прощався його сотник Микола, який і розповів про епізод із його пораненням, яким виявився фатальним для Артема. «У той день, 18 лютого 2014 року, Артем повів свій загін до Верховної Ради на мирну акцію. Під час сутичок у Маріїнському парку хлопці стояли в перших лавах. Згодом в Інтернеті з’явилось відео: над непритомним зі скривавленою головою Артемом зупиняються силовики, намагаються привести до тями. Потім пульс пробують знайти медики».
Із побратимом Олегом, Артем спав і стояв під час бою, Олег родом із Волині, згадує, що за півтори місяці дружби, вони часто говорили про життя і смерть. Жодного разу Артем не сумнівався у своєму виборі і був готовий на все.

Після Майдану тіло героя, в супроводі сотні та рідних занесли до Михайлівського собору де й відспівали. 5 березня 2014 р. Артема Мазура поховали в рідному Хмельницькому.
Тоді ж, 5 березня 2014 року на черговій сесії Хмельницької міської ради народні обранці прийняли рішення про присвоєння Хмельницькому технологічному багатопрофільному ліцею з загальноосвітніми класами імені Артема Мазура – бійця 15-ї сотні Народної Самооборони Євромайдану, який у 2003 році випустився із цього навчального закладу.
«Ініціатива про присвоєння імені Артема Мазура ліцею виходила від депутатів, проте її радо підтримали і тут. Рада трудового колективу, учнівське самоврядування та батьківський актив – усі були за те, щоб ліцей носив його ім’я. Артем тут навчався, його досі пам’ятають, а найголовніше те, що згадують лише хорошими словами” – розповідає директор Хмельницького технологічного ліцею Олена Кенц.
Місяць потому, 06 серпня 2014 року, про Артема Мазура зняли фільм, який базується на документальних кадрах, спогадах батьків, братів та сестер хлопця. Причетними до цього дійства були активісти інтернет-спільноти «Euro Majdan».
А 21 листопада 2014 року Президент України, своїм Указом присвоїв звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно) Небесній Сотні. Серед 99 Героїв України – і 26-річний Артем Мазур, який удостоєний Героя «за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння українському народу, виявленні під час «Революції гідності».
Ці люди – справжні герої. Вони загинули як герої і проводжали їх як героїв. В кожному районі, кожному місті й селі зупинялися процесії, що везли домовини з тілами загиблих, і місцеві люди, навіть серед пізньої ночі, зі свічками в руках, в дощ і холод, зі слізьми на очах віддавали останню шану героям. Тому ми мусимо зробити все, щоби таке більше ніколи не могло повторитися і ніхто не вмирав через бездарів при владі. Щоб герої не відправлялись на небеса передчасно, а трудились і жили на радість рідним та близьким, мирно й щасливо.

Микола Дзявульський – «Учитель гідний наслідування»

Микола Дзявульський народився 1 вересня 1958 року у селищі Чагерне Ємельянівського району Красноярського краю (Росія), у родині репресованих українців. У 1962 році разом з батьками, які поверталися із заслання, переїхав до села Верба Дубенського району Рівненської області, де у 1975 році закінчив місцеву середню загальноосвітню школу.
Трудову діяльність розпочав у 1975 році електромонтером Шепетівського деревообробного комбінату. У 1976-1978 роках проходив строкову службу у лавах Радянської Армії. У 1983 році закінчив Луцький державний педагогічний інститут імені Лесі Українки. З 1985 по 1991 рік працював учителем географії і біології, потім заступником директора з навчально-виховної роботи Городнявської середньої загальноосвітньої школи шепетывського району. З серпня 1991 по серпень 2005 року – учитель географії і біології, а потім заступник директора з наукової роботи Шепетівського навчально-виховного комплексу № 1.
Брав активну участь у громадському та політичному житті Шепетівки. У 1994-1998 роках був депутатом Шепетівської міської ради. Очолював громадську організацію "Шепетівська спілка підприємців", Шепетівську міську організацію Української республіканської партії "Собор". У 2004-2006 роках – завідувач організаційного відділу виконавчого комітету Шепетівської міської ради. З 2012 року був помічником-консультантом Народного депутата України Ігоря Сабія, членом партії ВО "Свобода", керівником Шепетівської міської громадської організації "Товариство політичних в'язнів, репресованих і членів їхніх сімей".
Дуже любив Україну, її культуру та історію, був справжнім патріотом своєї Батьківщини, відчував біль своєї держави, вболівав за її долю, підтримував її в боротьбі за свободу, прагнув їй добра та кращого майбутнього, мав активну громадянську позицію, не міг миритися з безправ'ям та соціальною несправедливістю, був готовий віддати заради рідної землі найцінніше – своє життя.
Взимку 2013-2014 років був координатором Шепетівської міської громадської організації Всеукраїнського громадського об'єднання "Майдан", сам неодноразово відвідував Майдан Незалежності у Києві, де був активним учасником Революції гідності. 20 лютого 2014 року загинув внаслідок вогнепального поранення, куля снайпера влучила йому прямо у серце. « Сьогодні вранці в Києві на майдані був убитий Микола Дзявульський. Знаю його як дуже чудову людину, чесну, порядну і відповідальну. Такі як він не зраджують і не здають.
Похований у місті Шепетівка Хмельницької області.
Указом Президента України Петра Порошенко № 890/2014 від 21 листопада 2014 року за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності Миколі Степановичу Дзявульському посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена "Золота Зірка".
Рішенням сесії Шепетівської міської ради від 21 лютого 2014 року вулицю Шварца перейменовано на вулицю Миколи Дзявульського. 31 липня 2014 року Шепетівська міська рада на своїй 56-й сесії перейменувала на честь Миколи Дзявульського провулок Шварца. 2 березня 2014 року на фасаді будівлі середньої загальноосвітньої школи у селі Верба, де навчався Герой, йому було відкрито меморіальну дошку.
7 червня 2014 року активісти ВО "Свобода", ГО "Хмельниччина. Самооборона і Контроль", "Козацького товариства імені Семена Палія" піднялися на вершину Грофа висотою 1748 метрів у гірському масиві Горгани в Рожнятівському районі Івано-Франківської області, де на насипному кургані встановили меморіальну дошку на честь Героя.

23 лютого в Шепетівському Навчально-виховному комплексі №1 відбулося відкриття музейної експозиції "Герою Небесної Сотні Миколі Дзявульському присвячується...".
На урочистий захід завітала дружина Миколи Степановича – Надія Дзявульська, донька Оксана та онука Вікторія, народний депутат сьомого скликання Ігор Сабій, голова Шепетівської міської організації ВО «Свобода», депутат міської ради Богдан Одуд, в.о. міського голови, секретар міської ради Михайло Полодюк, начальник управління освіти виконавчого комітету Шепетівської міської ради Людмила Тихончук, педагоги, учні, батьки.
«Микола Степанович працював у НВК №1 вчителем географії його любили учні, він надихав їх своєю працею. Саме тут він заснував Малу Академію Наук, вчив дітей займатися науковим пошуком. Окрім того, був бувалим туристом, часто ходив зі своїми учнями у мандрівки Україною, пройшов туристичними стежками від Карпат до Криму» – зазначив Михайло Полодюк."
Надія Петрівна показала присутнім державну нагороду – Герой України, яким було нагороджено Миколу Степановича за здійснення визначного геройського вчинку.
Рідні, друзі, колеги, педагоги та учні вшанували світле ім'я Миколи Степановича – прекрасної людини, друга, справжнього патріота.
Могила Миколи Дзявульського у Шепетівці.
2 березня 2014 року у селі Верба на Рівненщині відбулось урочисте відкриття меморіальної дошки в пам'ять Героя «Небесної сотні» Миколи Дзявульського. Меморіальну дошку було встановлено на фасаді школи, у якій він навчався.

Висновки

Патріотизм відіграв і відіграє важливу роль у соціо – культурній ідентичній формі в минулому і тепер. Адже молода інтелігенція, в різні періоди, була справжньою рушійною силою для боротьби з ворогами та повалення жорстокого тоталітарного режиму влади. Жертовний подвиг молодих людей, в різні роки ХХ століття, закарбувався у свідомості нації, ще більше вселив у них надію перемоги над злом. Власне життя на вівтар жертовності поклали в боротьбі за українські землі й четверо подолян про яких ми розповіли щойно.
Одним із них був Яків Гальчевський, який відіграв особливу роль у розгортанні антибільшовицького руху опору на Правобережній Україні, організованого керівництвом УНР. Гальчевський став найненависнішим супротивником і опонентом більшовицької влади, яка до 1925 року витрачала значні ресурси на його локалізацію. Цей короткий період життя Я.Гальчевсього й приніс йому славу, честь і пошану (в обмін на сімейний затишок, душевний спокій, матеріальне благополуччя).
Поет Борис Мамайсур нікого не знищував фізично, але його дошкульна поетична критика радянського режиму в цілісному і моральному аспектах зробила вагомий внесок у його руйнацію в 1991 році. А талановита поезія Бориса Мамайсура стала помітним явищем в українській літературі.
Ціною власного життя, Артем Мазур та інші сини України відстоювали свободу, волю і незалежність української держави в період «Революції гідності» на Євромайдані. Микола Дзявульський, починаючи з перших днів своєї праці і до останнього подиху навчав підростаюче покоління любити рідну землю. Він бажав кращої долі для України та для майбутніх поколінь, тому не вагаючись віддав своє життя за ради досягнення цієї мети.
Багато життів було покладено на жертовний вівтар свободи, з любові до нашої рідної землі і України. Тому ми мусимо зробити все, щоби таке більше ніколи не могло повторитися і ніхто не вмирав через дурість політиків. Щоб герої не відправлялись на небеса передчасно, а трудились і жили на радість рідним та близьким, мирно і щасливо.

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123