This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Звичаї, обряди та повір’я українського весілля на Дубенщині

Мартинюк Світлана, м. Дубно, Рівненська обл.

1. Запити, сватання, оглядини
Починалося весілля класично – зі сватання. До речі, цей обряд зберігся майже на всій території України. Якщо в місті його інколи обминають, то в селі це й тепер є обов'язковою умовою.
Інколи перед цим були запити – попереднє розвідування родиною молодого про наміри батьків молодої.

Тому часто перед сватанням, щоб уникнути сорому через відмову, посилали «розвідника», котрий і мав довідатись про наміри дівчини та її батьків.
Традиційне сватання відбувалося у формі перемовин послів молодого з батьками молодої пізно ввечері, щоб, у разі відмови, зберегти все у таємниці. У давнину сватання було, як правило, подією звичайною для сімей, де підростали дівчата. Інколи бувало, що свати прийшли, а батьки не знали, кого вони хочуть сватати: старшу, середульшу чи молодшу дочку? Згідно зі звичаєм, завжди сватали спочатку старшу, якщо ж свати просили дозволу видати заміж середульшу або молодшу дочку, це вважалося великим соромом. Обминати старшу ні в якому разі не можна було, бо вважалося, що її ніхто не брав. Та самі дівчата, хіба за рідкісними винятками, знали, від якого парубка свати й кого прийшли сватати.
Траплялося й таке, що самі батьки домовлялися про одруження їхніх дітей, не питаючи про це згоди в них самих. Наприклад, у с. Варковичі у ХІХ столітті та на початку ХХ ст. щочетверга проходили ярмарки. Розповідають, що саме там домовлялися «знатні хазяї» про одруження своїх дітей. Сваталися, найчастіше, заможні до заможних, бідніші до бідніших. Коли йшли свататися, то обов’язково пекли домашній хліб. Брали лише найкращу хлібину та горілку.
Сватання проводили у вівторок, четвер або у вихідні, особливо сприятливими для цього числами були 3, 5, 7 і 9. Період сватань охоплював свята від другого дня Водохреща до Покрови, адже існували такі приказки: «Свята Покровонько, покрий головоньку, а Михайло каже: «Нехай-но!», « До Дмитра дівка хитра, а по Дмитрі – хоч комин витри!»
Вибравши день для проведення дійства, його тримали в таємниці, так само як і маршрут, по якому поїдуть до будинку нареченої.
На Дубенщині вважалося, що чим швидше свати здолають дорогу від воріт дівчини до будинку, тим швидше батьки дадуть згоду на шлюб. Власне, сватання являло собою усталений спектакль: усі знали свої ролі та розуміли про що йдеться, коли старости пізно ввечері заводили розмову про куниць та мисливців.
Приходячи ввечері до обійстя дівчини, свати стукали у вікно хати або у двері палицею, і вже по цьому стуку можна було їх розпізнати.
У будинку, перехрестившись до образу, починалася розмова. Всі переговори велися стоячи, щоб дівчина швидко вийшла заміж, не засиджувалася в дівках.
Навіть якщо вже батьки знали, що мають прийти свати, то все одно не подавали виду, ніби й гадки не мали, що відбувається. На прохання впустити – у с. Турковичі казали: «Та хто знає, що ви за люди, чого добиваєтеся. Ніч надворі – хто відає, чи добрі ви, чи злі».
Але, порадившись, сватів впускали.
Якщо дівчина була згідна, то підходила до печі і, ніби роздумуючи, починала її колупати. Батько кілька разів повторював запитання дівчині, а та, в свою чергу, виголошувала відповідь.
Якщо дівчина була не згідна виходити заміж, то це ще не означало, що її не засватали. Остаточний розрив відбувався на другий день, коли вона відносила хліб, з яким приходили свати, назад у родину хлопця. І ще в придачу давала певну суму грошей, що означали повну відмову. Тоді про хлопця казали, що він «вхопив гарбуза» чи «облизав макогін (м’яло)».
А на знак згоди дівчина перев’язувала старостів рушниками, свах – хустками, а своєму коханому закладала хустку за пояс. Перед цим її батько, жартуючи, казав: «А що, дочко, в нас і рушників нема, може, нічим старостів пов’язати, може, ти нічого не придбала?» Через якусь мить дівчина з’являлася зі своїм вишитим добром. Приймаючи рушники, старости низько вклонялися і дякували батькам, що «дочку рано будили, доброму ділу вчили», і дівчині – за те, що «рано вставала і хороші рушники придбала».
Інколи після сватання відбувались оглядини (умовини), де вже обговорювалися: день весілля, придане нареченої, її обов’язки, майбутні витрати тощо. Батьки парубка намагалися якнайкраще представити міцність господарства свого сина, продемонструвати його так, щоб умовини завершилися шлюбною угодою.
Проте часто траплялося, що сватання й оглядини були в один день.
Після сватання ні дівчина, ні хлопець не мали права відмовлятися від шлюбу без вагомих на те причин. Відмова сприймалась як образа і безчестя, тому їх треба було матеріально відшкодовувати.
2. Запросини
Після сватання та оглядин починали готуватись до весілля. Молода збирала дівчат, яких називають дружками, а молодий – хлопців, яких в селах Малі Сади, Великі Сади, Кривуха звали сватами, а у селах Княгинин, Нараїв, Костянець, Варковичі – боярами, дружбами. Всі вони ходили по селу та запрошували на весілля.
Дівчина обов’язково одягала святковий національний одяг, вінок із стрічками, який або виготовляли із паперових квітів, або купляли, або, якщо була тепла пора року – весна чи літо, плели із живих квітів.
Ідучи вулицями, дівчата співали народних пісень, а молода зазвичай співала (пісня притаманна селу Мартинівка):
Ой сивая зозуленька (2 р.)
Усі сади облітала.
Люди вибігали на вулицю, щоб подивитись на молоду. Вона ж, у свою чергу, вклонялася людям, а ті промовляли: «Хай Бог благословить».
У селах Сатиїв, Зелений Гай, Крилів, Жорнів старша дружка і старший сват несли в хустинці зав’язаний калач невеличкого розміру. У селах, ближчих до Дубна (Привільне, Рачин, Черешнівка, Тараканів), – молоді просили без хліба. Як правило, запрошували близьких і далеких родичів, сусідів та знайомих, а у невеличких селах типу Івання – усіх жителів. Не годилося запрошувати на весілля випадкових перехожих, мабуть, саме через це з’явилось іронічне повір’я: «Просили по дорозі, щоб не були на порозі».
Коли молода заходила на подвір’я, до тих сімей, яких батьки казали запросити на весілля, дівчата співали.
Старша дружка клала на стіл калача, а молода тричі кланялася родичам (господарям дому). Вони ж казали: «Хай Бог благословить». Дівчина продовжувала словами: «Просили тато і мама (якщо батьки обоє живі, а якщо когось немає, то називала одного, хто живий), і я Вас прошу – на хліб, на сіль, на коровай і на весілля до нас…(дата)».
Близькі родичі запрошували всіх до столу, але в переважній більшості вони дякували господині, відмовлялися від пригощання та йшли далі. Якщо у сім’ї була доросла дівчина, то молода запрошувала ходити разом з нею.
Для запрошення хрещених батьків брали окремий калач, загорнутий у хустину, прибраний цукерками, квітами та стрічкою, і залишали як подарунок.
У селах Черешнівка, Рачин, Липа, Привільне – калачів під час запросин хрещених батьків не дарували, а от у селах Варковичі, Костянець, Нараїв, окрім калача, ще щось дарували.
Виходячи з двору, дівчата співали:
Були ми в хрещених (дядька, тітки та ін.) в гостях,
Сиділи на помостях.
Давали нам їсти, пити,
Ще й просили посидіти.
3. Коровай
Головним весільним хлібом був коровай, який виготовлявся з дотриманням певного сценарію. Бгали його в суботу в домі молодої або ж в обох молодих. Нерідко в цьому ритуалі брали участь родичі з обох боків, символізуючи поріднення сімей.
Випікали коровай спеціально запрошені заміжні жінки, які приносили з собою борошно, яйця та сало. Вважалося доброю ознакою, коли коровайниць була непарна кількість (найкраще – 7). Щоправда, у с. Клинці та у с. Варковичі запрошували парне число жінок: щоб молоді увесь вік прожили в парі.
Ще в п’ятницю весільна мати (молодого і молодої окремо) просила в селі 4-6 жінок-коровайниць. При цьому жінки мали бути з хороших, шанованих родин, перебувати у першому шлюбі і жити щасливо. Не можна було запрошувати вдів, двічі одружених та незаміжніх жінок.
У суботу зранку коровайниці сходились. За звичаєм, ще перед початком роботи, їх обдаровували хустками та фартухами, якщо сім’я була заможна, а як бідніша – то нічим.
Новим килимком застеляли стільця, клали на нього подушку, яку накривали чистою скатертиною, та ставили ночви, в яких вчиняли тісто. Лише після цього бралася велика миска.
Поки все готувалось, коровайниці співали різноманітних пісень.
Тоді весільна мати запрошувала дитину: у молодої розчиняв тісто для короваю хлопчик, а в молодого – дівчинка, яких потім пригощали цукерками та горіхами (щоб коровай був гарним, як дитина, і ріс швидко).
Коли тісто підходило, весільна мати запрошувала заміжніх жінок для замішування та виробляння короваю. На що коровайниці з повагою відповідали:
Господиня домова,
Чи є господар удома?
Хай увійде до хати,
Хай позволить нам співати.
Входив господар і казав: «Хай вам Бог помагає».
Вони ж: «Ми почати вміємо, та самі не сміємо».
На цей раз господиня: «Хай вам Бог помагає».
І лише тоді коровайниця, або весільний староста, просили благословення.
Господарі відповідали востаннє разом: «Хай Бог благословить – раз, другий, третій».
Після благословення батьків коровайниці починали місити співаючи.
Коли коровай був замішений, то коровайниці клали зверху навхрест качалку і копистку (або гілки свяченої верби), накривали чистим рушником та йшли додому. Через 3-4 години жінки збиралися знову (приблизно десь перед обідом). Весільна мати приносила їм велику миску з водою і два рушники. Коровайниці мили руки, витирали їх рушниками та ставили миску в куток, не виливаючи води. Головна коровайниця знову просила у господарів тричі благословення (аналогічно, як і першого разу, лише з різницею, що «…короваю місити…»).
У селах Заруддя та Княгинин батько і мати брали ножа в хустиночку, хрестили тісто і за сонцем по кругу вирізали середину тіста. Тоді коровайниці підхоплювали вирізане тісто (кожна брала необхідну кількість для вироблення короваю) й у змащену велику каструлю клали на низ підошву з тіста, робили обруч (також з тіста) та обкладали навколо підошви. Всередині (в центрі каструлі) був хрест із тіста, на ньому – копійки (4 шт.) і 4 житні колоски. Лише після цього клали верхню частину короваю та прикрашали його різними квіточками, а коли коровай «висходив», а піч була напалена, то його садили пектися.
У с. Клинцях ще спеціально обирався весільний староста випікання. Вкінці він розтанцьовував помело і рогачі, якими виймали з печі коровай, а коровайниці виконували танець і водночас співали:
Помела, старосто, помела,
Щоб твоя борода вимела,
Як не буде помело мести,
Буде твоя борода мести.
А от у селі Варковичі обряд короваю відбувався за іншим сценарієм. Весільні батько й мати брали білий рушник чи хустину і двічі «вривали» тісто на коровай (цим рушником): на основу – 1 частину і на верх – 2 частини.
На дно каструлі клали тісто, а на нього – пару монет (з парним номіналом), зерно (висипалось навхрест), або парна кількість колосків, щоб молодим щасливо і багато жилося. Після цього на основу клали другий шматок тіста у вигляді різноманітних узорів: квітів, колосків, горошинок – та залишали коровай підходити.
З третьої частини тіста пекли дві парки (у формі двох тісно з‘єднаних кульок, одну з яких в день весілля клали перед молодими, а другу, зовсім маленьку, молодий ніс у нагрудній кишені, а молода – за пазухою
4. Дівич-вечір та парубоцький вечір
Влаштовували його напередодні весілля як символ прощання з дівочою та парубоцькою громадами та їхній перехід до стану одружених господарів. У селах Кривуха, Повча, Мартинівка, Рачин, Липа та Івання такі молодіжні вечори робили окремо в оселях молодого та молодої, а в селах Варковичі, Злинець і Турковичі – разом.
Гостей і молодь батьки запрошували за стіл та пригощали, а хлопці з дівчатами постійно реготали, приспівували.
Повеселившись у молодої, молодий з хлопцями збиралися додому. Молода дарувала йому вишиту власними руками сорочку, яку він мав одягти до шлюбу (тепер сорочку дарують переважно куплену), і гарно прибраний калач. Парубки йшли, а дівчата продовжували свій дівич-вечір у домі нареченої, який на Дубенщині відзначався особливою ліричністю. Дружки вили гільце.
5. Вирядження молодого
Колись весілля завжди проходило в неділю, і лише інколи – в середу (але тоді коровай, дівич- та парубочий вечір – у вівторок).
У день весілля ще зранку-пораненьку в молодого збиралися гості, які сідали за стіл, пригощалися і співали.
Після недовгих гостин в хату заходив «дружко» (старший розпорядник на весіллі, за вибором весільних батьків, стежив за порядком протягом усього весілля). Отож він брав велику тарілку, прикриту хусткою, та говорив: «Дорогі гості! Сьогодні ми зібралися на весілля до Андрія, який зараз піде по молоду, щоб разом взяти з нею шлюб у церкві. Тож бажаємо йому щасливого шляху!» Гості на тарілку клали «на щастя» дарунки, в основному – гроші, а тоді дружко зав’язував їх, не рахуючи (бо не треба знати ліку в щасті молодим), в хустину, і віддавав згорток молодому, кладучи у його кишеню. Так було прийнято в селах Сатиїв, Жорнів, Варковичі та Зелений Гай. У селах Погорільці, Смига, Семидуби, Черешнівка, Липа «на щастя» давали лише рідні та хресні батьки, коли благословляли молодого. Робили це не показово, а ніби ненароком клали гроші у кишеню, кажучи: «А це – на щасливу дорогу».
Після цього гості виходять з-за столу і виряджають молодого. Спочатку він кланяється в хаті рідним і хресним батькам по три рази, і ті благословляють його, тримаючи ікону Божої Матері (мати) й хліб (батько). Згодом всі виходили на подвір’я, де батьки «обсипали» гостей: батько кропив свяченою водою, а мати сипала житом (на довге життя), перемішаним з монетами (на достаток) та цукерками (на «солодке» життя). Тричі обходили почет, а за третім разом мати сипала дрібку жита молодому за комір сорочки, що символізувало побажання на щастя. Батько ж розламував пужално (дерев’яний держак батога) і клав його навхрест. Переступаючи його, молодий вважався захищеним від зурочень.
Пройшовши всю церемонію, молодий брав двох сватів, які несли на рушниках прибраний калач і подарунок для молодої (весільне взуття), та їхав до молодої.
5. Посад
Гості молодої в цей час сиділи за столом, а молода – з дівчатами. До речі, вона була не у весільному одязі, а в українському вбранні з віночком.
По приїзді молодого з хати виходила мати з хлібом-сіллю та запрошувала всіх до оселі..
Тоді починалися жарти, які закінчувалися тим, що молода вставала з-за столу, йшла в комору, там складала свій національний одяг та одягала весільний.
6. Розплітання коси. Корона. Вінчання
Старший боярин (від молодої) за чисту новеньку хустину (платочок) вводив молоду до хати, та перед цим зупинявся на порозі. Адже в другій руці в нього було пужално, або просто гарна палиця, яким він навхрест вдаряв по дверях і тричі звертався до господарів дому зі словами:
Господарю домовний,
Господине домовна,
Дозвольте молоду ввести в хату,
Щоб їй косу розплітати,
Корону почитати
І до шлюбу виряджати, – раз…
Другий… Третій…
Батьки:
– Хай Бог благословить, – раз… другий… третій…
Це було притаманне селам Варковичі, Сатиїв та Жорнів. А ось у селах Погорільці, Молодава, Черешнівка молоду вводили два хлопці з її роду (рідні, двоюрідні брати).
Весільна сваха (дружина дружка) вносила у килимку подушку, на якій місили коровай, і клала її на стілець. Молода сідала на подушку. В хату заходили дві дружки. Одна несла вінець-корону, а друга – фату.
У селі Івання брат нареченої (якщо не було, то сват) розплітав коси сестрі й кидав шнурівки дружкам, а котра спіймала їх, та швидше виходила заміж. Отож він ще й заплітав косу, накладаючи віночок з фатою, у якому був розмарин.
Як правило, весілля проходило в одній кімнаті з піччю. В печі ж пеклося м’ясо, а на ній стояли калачі. Господар частував гостей однією квартою горілки і всі пригощалися холодцем. Кухарка постійно поглядала на запорожців (гостей, які стояли біля дверей і не були запрошені), щоб ті не вкрали калачів та м’яса. Тому, для задобрення запорожців, батько наливав їм теж горілки, щоб вони не робили збитків.
Дівчата розчісували молодій косу, а в цей час дружба урочисто казав:
Шановні гості й дорогії люди,
Я попрошу: нехай в цім домі тихо буде.
Слава!
Після цього мати брала чистим платком вінець (невеликий віночок з розмарину та квітів з білою довгою стрічкою – по довжині фати), накладала його на голову дочці та цілувалася з нею. Під час проведення цього обряду мати ні вінець, ні чарку не брала «голою» рукою, а платочком, щоб життя було нічим не заплямоване, заможне й чисте.
Після цього дівчата самі вбирали молоду, а гості співали.
Тоді свати молодого взували наречену в туфлі від коханого. І одягнена молода вставала з подушки.
Молоді виходять з-за столу і стають в центрі кімнати «на благословенство». Потім їх благословляють рідні батьки та хресні – іконами, з якими поїдуть до шлюбу.
Молоді разом кажуть: «Мамо, тату, просимо Вашого благословенства! Раз! Другий! Третій!. Вклоняються, їх благословляють, кажучи: «Хай Бог благословить! Раз! Другий! Третій!"». І цілують по черзі ікону та батьків – у руки й губи.
У цей час дружки приколюють весільні квітки. Відомо, що у селах Жорнів, Сатиїв, Варковичі гості молодого приїздили без квіток, і їм квітки аж тепер "пришивали" дружки, а от у селах Черешнівка, Привільне гості нареченого прибували вже з квітками (їх пришпилювали старші свашки від молодого).
Після благословенства молоду беруть під руки свати молодого (які ще тримають ікони до шлюбу). Позад неї молодий в оточенні старших дружок молодої. Зайнявши відповідні місця, починають повільно рухатися, подумки прощаючись з домівкою, виходять на хатній поріг, зупиняються, і на цей раз разом тричі вклоняються гостям, що надворі.
Гості хором кажуть тричі: "Хай Бог благословить".
Вінчання — церковний шлюб, одне з таїнств — союз чоловіка та жінки, освячений церквою, де, як вважається, Господь своєю присутністю з’єднує душі в єдине ціле, подає свою благодатну допомогу, щоб подружжя мало змогу побороти всі негаразди, які трапляються у спільному житті.
Колись вважали (пам’ятають і нині це повір’я): якщо обручка вислизнула або впала – то це не на добро. Та не варто переживати. Слід подумки промовити тричі: «Кільце на мені, біда не до мене. Амінь». А от згасла свічка у руках молодих означає коротке шлюбне життя.
Під час вінчання наречені п’ють вино з однієї чаші і тримають все білою хустинкою, щоб життя було незаплямоване.
У першій половині XX століття, якщо хлопець ішов у прийми, то весілля з церкви їхало у дім молодого. І тоді весілля було в нього, а перезва – у неї. На теренах Дубенщини, особливо в селі Кривуха та м. Дубні, здавна повелося, що батьки молодих не мають права бачити вінчання, а тому в цей час займаються приготуванням до подальшого святкування, в церкві замість них порядкують хресні батьки.
Ідучи з церкви, співали:
Вийди, мати, з хати (2)
Свого зятя вітати,
Своєї дочки не пізнавати!
Батьки нареченої виходять зустрічати молодят: на стільці, застеленому рушником, лежать хліб і сіль, в тарілочці стоїть мед, на блюдці 4 чарки і вино. Молоді вклоняються хлібу і батькам, а вони вітають їх із законним шлюбом. Тоді мати пригощає дітей медом, щоб життя було солодким, а батько наповнює чарки вином. Молоді й батьки п'ють на щастя. Недопите виливають назад себе, щоб викинути все погане. Після цього всіх гостей, разом із молодими, запрошують до хати.
Перед тим, як ділити коровай, весільна мати підносить на тарілці молодій у подарунок гарну хустку. Гості співають:
А Іванко на тарілці
Купив хустку своїй жінці.
– То ж то хустка, то ж то кінці, –
Буде гарно моїй жінці.
Хустку молодий складає трикутником і «вкутує» плечі коханій.
Згодом готуються розділяти коровай гостям молодої. Ріжуть коровай 2 хресні батьки, а обидва старші свати чи куми розносять.
Мати молодої дає: 2 ножі; 2 тарілочки, накриті хустиночками; миску з водою, рушника. Ті, хто потім різатиме коровай, миють руки. Воду відразу не забирають, а згодом виливають під родюче дерево.
Один із хресних батьків:
Господарю домовний,
Господине домовна,
Просимо благословенства
Коровай ділити, – раз…
Господарі відповідають: «Хай Бог благословить! – Раз…»
Тоді беруть ножі, зрізують разом із квіткою верх короваю і вручають батькам молодої, кажучи:
З-під зеленого дуба два пагони в'ється,
Від молодої і молодого коровай шлеться.
Десь тут мають бути, хай даються чути,
Рідні батьки молодої.
Є вони, чи немає? Їх просимо до короваю.
Якщо немає, то ми коровай занесемо
Запорожцям-добрим хлопцям.
Батьки відповідають, забирають коровай, дають подарунок, дякують за коровай, вітають молодих, кажуть своє побажання. Тоді коровай роздають усім гостям, присутнім на весіллі. Вони дякують та ще раз вітають молодих.
Після цього гості виходять з-за столу, а невістка збирається до свекрухи. Батьки молодої благословляють молодих іконами. Тоді за молодою беруть придане: подушки і перину, зав'язують в рядно, ловлять пару курей тощо. Батьки виряджають молодих до будинку молодого, а перед самим від'їздом співають:
Дружки: Щоб вам коні потомилися…
Свашки: А нам коні не потомляться…
Дружки: Щоб вам вози поломилися…
Свашки: А нам вози не поломляться…
Дружки: Щоб вам упряж та порвалася…
Свашки: А нам упряж не порветься…
Дружки: Щоб Ганнуся нам осталася!
Свашки: Вам Ганнуся не зостанеться.
Гості, підходячи до хати молодого, співають:
Та світи, мати, тріску,
Бо привів син невістку:
Тонесенька, як стебелина,
А хороша, як калина.
Та виходь, мати, з хати
Невістку вітати.
Бо привів син дружину –
Молодую дівчину!
Гості разом із подружньою парою ідуть до батьків молодого, які також з хлібом-сіллю виходять назустріч, поздоровляють із законним шлюбом, запрошують усіх до хати, а потім до столу.
Молода в свекрухи майже нічого не їсть, хоча свекруха і просить, щоб не «їстись» потім, тобто не сваритись.
Через деякий час невістка виходить з-за столу, свекруха садовить її на подушку, знімає фату і корону-вінець. Цілується з невісткою і пов'язує її хусткою, збираючи розпущене по плечах волосся на голові. З цього часу жінка більше не мала права заплітати косу, а збирала волосся на кімбалку під чепець і тільки в свято поверх пов'язувала хустку. Свахи співають:
Ой так поробили,
Як самі схотіли:
З книша- паляницю,
З дівки- молодицю.
Молода з дівчатами ще йде обтанцьовувати вельона, який вони по черзі одягають. В цей час «свахи» (дві заміжні жінки від молодого і дві від нареченої готують «комору», тобто шлюбну постіль для подружжя.
На цьому весілля закінчується. Гості розходяться додому, а молоді ідуть спати в комору.
7. Перезва
У понеділок була перезва. Ще зранку свахи приходили в дім молодого, щоб «поприбирати в коморі». Коли звідти виходили молоді, то їм співали:
Ой що то за зілля,
Що червоне насіння?
Ой що ж бо то за розум,
Молоденька Ганнусю?
Вчора була на зіллі,
А сьогодні – на застіллі.
Вчора була у віночку,
А сьогодні – в серпаночку.
У цей же час у домі молодого збирались дружки, які несли молодій «сніданок»: голі кістки, сиру картоплю тощо. І говорили, що це їй передала рідна мати, щоб вона не змарніла в свекрухи. Дівчат пригощали, і ті йшли додому.
У домі молодого чоловіки «вчили молоду господарювати». Після жартувань всіх запрошували за стіл снідати.
Молодий (чи його батько) йшов до батьків молодої і просив прийти погостювати до себе додому. Коли відбувається перезва, то гості співають:
Ой щаслива та й годинонька настала,
А що наша Ганнуся по батенька послала.
Ой дала вона сто рублів на справу,
Ой щоб привезли її батенька на славу.
Послала вона чотири коні, а п’ятий віз,
А шостого візниченька, щоб привіз.
Гості молодого «зустрічають» перезву. Вони перегороджували дорогу, поставивши імітовану гармату (на тачку клали ступу, прикривали її квітами і стрічками), переодягались у вояків, які нібито охороняли фортецю – обійстя молодого. Після жартів та переспівів пропускали гостей у двір, де перезва зупинялась і говорила:
А ти, свату, не лякайся
Та за комин не ховайся –
Небагато перезви їде,
Небагато нас усіх буде:
З хати виходять батьки молодого та цілуються зі сватами. Мати молодого дає свасі хліб чи калач, а також коровай, який принесли хрещені батьки молодої, перев’язаний вишиваним рушником.
Сію редьку, сію редьку,
Сію-посіваю,
Ще в свекрухи не була,
Кажуть, що лихая.
Коровай першим заносять до хати, за ним ідуть батьки молодої, інші гості – і всіх пригощають.
8. Розхідний борщ
Гості приходять ще й у вівторок, на так званий «борщ». Обов’язково готують саме цю страву, хоча молоді частують й іншими. В цей день вони – господарі, бо це нібито молода господиня наварила борщу в свекрухи. Всі п’ють, їдять, жартують та співають, а наступної неділі їх запрошують до себе в гості ще й батьки молодої.
9. Гості
Спочатку родичі збираються окремо в домі молодого та молодої. Тоді батько молодої іде до сватів і запрошує їх до себе.
Молода ще від весілля не була в рідному куточку, адже не годилося іти додому, бо погано житимуть, і їй часто доведеться тікати від чоловіка додому.
Гості веселяться та співають пісень, бо, нарешті, діждали закінчення весілля.

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123