This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Відомі майстрині-вишивальниці мого рідного краю (Сватівщина Луганської області)

 Радченко Владислав, 18 р., Луганський Національний університет імені Тараса Шевченка,Старобільськ


Становлення народно-традиційної культури українців тривало довгі століття. Щоб витворитися у культурно-побутове, моральне, духовне явище, яке сприймається усім народом, відбувався складний процес добору. Бо лиш те здобуває право на існування, що відповідає багатьом компонентам буття людського колективу, характеру людини.

Упродовж багатьох століть український народ безупинно творив своє, тільки йому властиве духовне середовище, наповнюючи його своєрідними обрядами, ритуалами. Фактично формувався внутрішній світ українців, осягався весь навколишній простір, закладалися світоглядні засади.
Відомий знавець традиційно – культурної спадщини нашого народу Олекса Воропай вирізнив народні звичаї в унікальне явище, наділивши їх неповторною народознавчою силою. Він стверджував: „Звичаї народу – це ті прикмети, по яких розпізнають народ не тільки в сучасному, а і в його історичному минулому… Звичаї, а також мова – це ті найміцніші елементи, що об’єднують окремих людей в один народ, в одну націю”.
Феноменально багата українська обрядовість активно впливала на життєдіяльність народу. І тому в своїй роботі я хочу звернути увагу на такий вид народної творчості – вишивку. Цей вид мистецтва найпоширеніший на території України. Безліч майстринь в різних куточках моєї держави створюють геніальні витвори мистецтва, які дивують всіх донині. Мій край також багатий людьми, чиї руки за допомогою голки й нитки створюють неповторні витвори декоративно-ужиткового мистецтва.
Вишивка – один з давніх і найбільш розповсюджених видів народного мистецтва. Вона виникла дуже давно і передавалася від покоління до покоління. Про масове побутування вишиваних виробів в Україні свідчать численні історичні, літературні, фольклорні та речові пам’ятки.
З давніх часів паралельно з традиційним домашнім виготовленням вишивок побутувало виробництво вишиваних виробів у спеціалізованих цехах, майстернях. Відомо, що у ХІ столітті княгиня Анна, сестра Володимира Мономаха, започаткувала навчання вишивки в монастирських школах. Тут вчили дівчат вишивати, гаптувати золотими і срібними нитками.
На рубежі ХVІІІ-XІX століття вишиванням, утому числі й гаптуванням, активно займалися в поміщицьких та монастирських майстернях. Серед значної кількості вишиваних виробів виділяються скатертини, рушники, простирадла з вишуканими в художньому відношенні орнаментальними та сюжетними композиціями (Полісся, Поділля, Карпати, Галичина, Середнє Подніпров’я, Слобожанщина).
У ХІХ столітті вишивка перетворюється на ремесло. Це стосується й розповсюджених у той час тамбурної та бісерної вишивок. Із середини ХІХ століття на початку ХХ століття сільські та міські промисли потрапляють під значний вплив замовників, які великою мірою диктували майстрам свої смаки. Це негативно позначилося на художньому рівні виробів.
Найбільше вишиваних виробів виготовляють у домашніх умовах. Цей вид народного мистецтва поширений і на підприємствах художніх промислів. Основна функція вишивки – оздоблення одягу і тканин для обладнання житла. Упродовж віків у кожному регіоні України вироблялися своєрідні прийоми художнього вирішення одягових та інтер’єрних тканин. Навіть у межах сусідніх сіл існують місцеві варіанти.
Вишивання вбрання – давня східнослов’янська традиція. Серед інтер’єрних тканин найбільше уваги приділялося вишиванню рушників, скатертин, наволочок. Матеріалом – основою для вишивання здавна служила домоткана вовняна, лляна, конопляна тканина, пізніше стали застосовувати фабричну пряжу.
Виокремлені у процесі історичного та культурного розвитку мотиви орнаменту, композиції, та колорит, характерні для кожного регіону України, наслідуються в наш час. Значна частина сучасних вишивок виробляється на підприємствах народних промислів. У багатьох осередках України працює чимало талановитих вишивальниць, творчість яких відзначається смаком і оригінальністю. При створенні своїх композицій вони спираються на багаті традиції української вишивки, збагачують їх новими надбаннями. Народні майстри репрезентують сучасну українську вишивку на численних виставках як в нашій країні, так і далеко за її межами, демонструючи повсюдно високий художній рівень своїх творів.
Свій високий художній смак, талант, творчість з великим задоволенням демонструють відомі майстрині Сватівщини. Саме про них я зібрав деяку інформацію, щоб розповісти всім ким славиться моя отча земля.

Єрьоменко Таїсія Костянтинівна – Берегиня мистецтва рідного краю

Майстрині-вишивальниці відомі постаті в нашому краї на Слобожанщині, в Сватівщині. Талант народних майстринь багатогранний, він б’є ключем працелюбства та любові до традицій рідного народу і є взірцем для майбутніх поколінь. Своє дослідження я спрямував на вивчення спадщини вишивальниць регіону.
Єрьоменко Таїсія Костянтинівна народилася 9 квітня 1942 року в м.Сватове Луганської області. Майстриня займається вишивкою з дитинства. Змалку любила дивитися, як вишивала мама. Ще до вступу в перший клас Таїсія Костянтинівна вміла вишивати гладдю і хрестиком. За роки життя безліч вишиванок вийшло з-під чарівної голки невтомної трудівниці. Вишивала дитячі платтячка, жіночі та чоловічі сорочки, рушники, серветки, скатертини, навіть краватки, а картини – справжній витвір мистецтва! І всі ці шедеври носять у собі тепло рук та безмежну любов жінки, адже всі вони створені з душею, з насолодою! Майстриня також в’яже – плете тонке, як павутинка, мереживо серветок. Білопінні візерунки створюють казкове враження. Та все ж справжньою любов’ю Таїсії Костянтинівни, її життям, її піснею є вишивання.
Я з гордістю можу назвати її видатною особистістю Сватівщини, яка сміливо втілює в життя свої задуми та проекти. Постійно працює над удосконаленням своєї майстерності. Користується заслуженим авторитетом та повагою серед жителів міста.
Тетяна Костянтинівна зробила значний внесок у розвиток культурної спадщини Сватівського району по відродженню народних ремесел. За свою кропітку працю, за велике працелюбство у 2010 році їй було присвоєно почесне звання „народний самодіяльний майстер Луганщини”.

Талановита вишивальниця – Свілогузова Людмила Володимирівна

Моя земля багата майстрами, рукодільницями, які присвячують своє життя улюбленій справі й тим самим прославляють рідну землю. Завдяки роботі Людмили Володимирівни ми не втрачаємо зв'язок з минувшиною.
6 квітня 1936 року благословенна Богом Сватівська земля подарувала прекрасну, талановиту жінку – Свілогузову Людмилу Володимирівну. За фахом – медичний працівник, але її творча душа завжди прагнула іншого. Тому подальшим шляхом по удосконаленню творчих здібностей жінки стало закінчення Саратовського культурно-освітнього училища (спеціальність „клубна справа”), Луганського навчально-виробничого комбінату (спеціальність „фотограф, фото-лаборант, ретушер”). Але вишивка стала для Людмили Володимирівни головним заняттям, сенсом життя. Цю любов подарувала їй рідна бабуся, разом з якою вона, ще в дитинстві, вишивала кисети для солдат на фронт.
Різнобарвна сила влади притаманна неосяжним просторам вишиваного світу Людмили Володимирівни, яка просто не уявляє свого життя без тонких ниток та звичайного полотна, на якому зароджується Всесвіт. ЇЇ руки можна назвати „золотими”, бо вони створюють по-справжньому геніальні мистецькі шедеври, іноді навіть важко повірити що це зробили руки людини. Рушники, серветки, створені руками майстрині, палають яскравими фарбами. Гра кольорів, витончена краса виробів є натхненням та взірцем для інших майстринь. Людмилі Володимирівні заслужено присвоєно звання „народна майстриня декоративно-прикладного мистецтва Луганщини”. Протягом життя майстриня працювала не покладаючи рук, тому стала дипломантом І ступеня ІV Міжнародного фестивалю мистецтв „Слобожанський Спас” в номінації „Художній вернісаж”, також здобула звання лауреату фестивалю „Червона калина”. Вона є активною учасницею мистецько-культурної акції „Рушник національної єдності, ” Член обласного клубу „Лівша”. Хочеться перелічити по-справжньому геніальні витвори мистецтва Людмили Володимирівни: рушники „Життя потрібно мірять не роками...”, „Півні славу Сонцю співають, яйце-райце по Землі катають”, „Рушник козацький”, „Найвище благо на землі Любов і злагода в сім’ї”, „Щедрими руками...”, „Слобожанщина моя, край до болю рідний”, „Збірка Перуна”, „Бажаю щастя”, „Пам’яті сина”.
Сьогодні ця жінка на заслуженому відпочинку, але продовжує дарувати людям радість своїми мистецькими витворами. Щедро ділиться майстриня своїм талантом і передає своє вміння молодому поколінню, проводячи майстер- клас на базі місцевої гімназії, музею, бібліотеки.
Її рушники є окрасою Сватівського районного народного краєзнавчого музею, музею ім. О. Гончара у м. Києві (картина-вишивка „Козак Мамай”), музею під відкритим небом в селі Пирогово Київської області. Як символ країни, обереги-рушники майстрині помандрували за кордон до Австрії, Росії та Узбекистану.
Таке працелюбство не залишає байдужим жодну людину, яка побувала на виставці робіт Людмили Володимирівни. Вона заслуговує на найтепліші та найщиріші слова вдячності та шани до людини з великої літери.

Творець геніальних рушників – Людмила Проскуріна

Хочеться в своїй роботі відзначити творчість іще однієї талановитої майстрині Слобожанського краю – це Проскуріна Людмила Михайлівна. Вона народилася 1 вересня 1940 року в місті Серго Ворошиловградської області.
Людмила Михайлівна захопилася декоративним мистецтвом ще з дитинства. Більш за все майстриня любить вишивати рушники. Їх Людмила Михайлівна створила вже більше сотні. Вони різні, але однаково привабливі та гарні. Свої чудові роботи доброзичлива жінка-майстриня часто дарує рідним, друзям та знайомим.
Проскуріна Л.М. бере активну участь у Всеукраїнських, обласних та районних виставках народної творчості: обласний фестиваль сімейної творчості „Родинні скарби Луганщини” (смт. Білокуракіне), обласне фольклорне свято „Славяне мы – в единстве наша сила” (с. Сіротіно, Троїцький р-н, Луганська обл.), Всеукраїнський фестиваль мистецтв „Слобожанський Спас” (м. Сватове), обласний фестиваль-конкурс „Луганщина – світанок України”, фестиваль народного мистецтва та духовно – патріотичної пісні (с. Мілуватка, Сватівського району), виставки місцевого рівня.
Людмила Михайлівна увесь свій вільний час віддає улюбленій справі – вишивці. Вона вкладає у свої роботи любов та майстерність, ніжність та тепло власної душі. Жінці притаманні невтомність у творчості, пошук, любов та бажання передати красу рідного краю, своєї родючої, мальовничої Батьківщини. В колекції Проскуріної Людмили Михайлівни більше 50 робіт, які заслуговують на індивідуальну виставку.
Завдяки невтомній праці Людмили Михайлівни культура нашого краю та українського народу ніколи не згасне та не зникне.

Невтомні руки творять шедеври

Луганщина багата талановитими людьми, які не зважаючи на буденні проблеми, вміють творити прекрасне. Бондаренко (Черкаська) Олександра Микитівна народилася в селі Бондарівка Марківського району Луганської області.
З-під чарівної голки Олександри Микитівни за роки життя вийшло безліч вишиванок: спідниці, сорочки, рушники, серветки, картини. Вони вражають своєю оригінальністю, неповторністю, вирізняються власним стилем вишивання. Коли майстриня сідає за роботу, то весь світ завмирає, усі незгоди і проблеми забуваються, темні кольори стають яскравим промінням, яке фонтаном ллється на вишивки Олександри Микитівни.
Роботи вишивальниці неодноразово експонувалися на виставках різного рівня: обласному фестивалі сімейної творчості «Родинні скарби Луганщини» (м. Луганськ, 2009 р.), обласному фольклорному святі „Славяне мы – в единстве наша сила” (с. Сіротіно, Троїцький р-н, Луганська, обл., 2011р., 2012р.), Всеукраїнському фестивалі мистецтв „Слобожанський Спас”
(м. Сватове, 2003-2010рр.), Всеукраїнській виставці-ярмарку сільського зеленого туризму „Українське село запрошує” (м. Київ, 2007р.), обласному фестивалі-конкурсі „Луганщина – світанок України” (2012р.), Всеукраїнській виставці робіт майстрів народного мистецтва (с. Пирогово Київської області), міжнародній виставці „Східна Брама України” (м. Луганськ), фестивалі народного мистецтва та духовно – патріотичної пісні (с. Мілуватка, Сватівського району, Луганської області, 2013р.), виставці-аукціоні для онкохворих дітей (м. Київ, 2013р.) та багатьох виставках місцевого рівня. Олександра Микитівна брала участь у проекті Всеукраїнської рушникової доріжки „Рушник єдності: Схід і Захід разом”.
Її рушники є окрасою Сватівського районного народного краєзнавчого музею. Кожен відвідувач музею захоплюється роботами майстрині, може відчути добро, яке надходить від рушників-оберегів геніальної вишивальниці.
Олександра Микитівна – активна учасниця клубу місцевих майстринь „Берегиня”. За високу майстерність та професіоналізм вона неодноразово була нагороджена грамотами, дипломами та листами подяки різного рівня та ступенів.

Моя бабуся – гордість моєї родини

З великою гордістю та шаною до свого роду я хочу познайомити Вас з творчістю чудової жінки, великої майстрині, моєї бабусі Радченко Надії Василівни. Вона народилася на Полтавщині в Лубенському районі, в мальовничому селі Оріхівка, 9 травня 1947 року в селянській родині коваля.
Мабуть, немає жодної жінки в тому селі, яка б не володіла мистецтвом вишивання. В дитячі роки її вихованням займалася бабуся, бо батьки від зорі до зорі працювали в полі та в кузні. Бабуся Надія навіть не пам’ятає, в якому віці вона навчилася вишивати. Цій справі її вчила бабуся, довгими зимовими вечорами вони вишивали та співали веселі пісні. Моя бабуся пригадує, як кожну весну в селі відбувалося змагання на кращу хату, оздоблену різними вишивками. Не раз присвоювали бабусиній родині звання „Кращі вишивальниці”. Бабуся в школі навчалася на відмінно, встигала допомагати по господарству, а її роботи завжди можна було знайти на шкільних виставках.
Пригадую, коли я в дитинстві побував на її малій Батьківщині, то дуже здивувався, бо вся оселя була прикрашена вишиванками. Вражало все: ікони та рушники на стінах, гардини на вікнах, скатертини на столах, простирадла та подушки на ліжках, серветки і картини, були оздоблені яскравими орнаментами та візерунками. Все це захоплювало, зачаровувало, неначе я потрапив у минуле. Все переплелося: сучасні меблі та старовинна вишивка.
Закінчивши середню школу, Надія Василівна вступила до Старобільського медичного училища Луганської області. Потім працювала медичною сестрою в селі Новоселівське на Сватівщині, там і вийшла заміж. Виховуючи дітей, в щоденних турботах, вона ніколи не полишала своє заняття. Згодом бабуся стала завідуючою дитячим садочком „Теремок”. У вільний від роботи час вишивала картини, присвячені своїм вихованцям, на яких зображувала улюблених казкових героїв. Приміщення дитячого садочка і досі прикрашені картинами та рушниками, які вишила моя бабуся-майстриня. За своїм улюбленим заняттям вона могла проводити години, не помічаючи плину часу.
У її доробку багато портретів: Тараса Шевченка, Богдана Хмельницького, Матері Божої з немовлям на руках. Деякі роботи вона вишивала на замовлення. Нині її картини-вишиванки (портрети Т. Г. Шевченка) зберігаються в музеях Луганського національного університету імені Тараса Шевченка та в Лисичанському педагогічному коледжі, Харківському університеті, НВК „Стельмахівська зош І-ІІ ступенів – ДНЗ”.
Надія Василівна нагороджена диплом в номінації „Слобожанський вернісаж” (2003), Куземівська територіальна громада має таланти (2015), присвячений Дню 8 Березня, також моя бабуся нагороджена дипломами „Слобожанський Спас”.
У своєму селі Надію Василівну знають і шанують всі жителі, звертаються до неї за порадою, вона чуйна, добра і відкрита душею людина. Бабуся навчила чимало жінок та дівчаток села Новоселівське вишивати, передала всі тонкощі та секрети своєї вишивки. На жаль, нині за станом здоров’я бабуся не може займатися улюбленою справою, але її оселя, прикрашена вишивками, які нагадують їй про дитинство, рідний край, батьків, про часи, які уже ніколи не повернуться.
Я пишаюся тим, що зростаю в творчій родині, маю можливість спостерігати за майстерністю рідних, їхнім мистецтвом та перемогами.
* * *
Вишивка – складне багатогранне явище художньої культури українського народу. Це один із давніх, найбільш масових і розвинених видів народного декоративного мистецтва. Історичні, літературні, фольклорні матеріали стверджують активне побутування на Україні вишивки одягового, інтер’єрного, побутового та обрядового призначення у сільському та міському середовищах. На Україні вишивка розвивалася, як і в інших народів, у двох основних формах: як домашнє заняття, тобто вишивання виробів для себе і вишивання виробів на замовлення, на продаж. Вишивка розвивалась як домашні ремесла і організовані промисли.
Широкого розквіту мистецтва Сватівської вишивки багато в чому сприяє діяльність Сватівського краєзнавчого музею. Тут постійно організовуються виставки майстрів народного мистецтва, пропагуються його кращі твори. Також значної підтримки майстрині отримують від конкурсів та виставок робіт, які організовує районна адміністрація, працівники культури міста Сватове. Найпопулярнішим святом-фестивалем є „Слобожанський Спас”, на це свято з усієї України приїздять майстри декоративно-ужиткового мистецтва. Цей фестиваль вражає масовістю, оригінальністю ідей, творчими здобутками майстрів, рівнем підготовки та талантами людей. Сватівські майстрині не поступаються в майстерності, працелюбстві та талановитості іншим майстрам України.
Творчість сучасних майстрів, виявляє їх глибокий зв’язок з традиціями народної вишивки, збереження й подальший розвиток її художньо-образної структури. Головне те, що сучасна вишивка зберігає свій духовний світ, поглиблює образну змістовність і доводить, що народне мистецтво, як і народна пісня – це велике надбання нашої культури.

 

 

 

 

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123