This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Весняна обрядовість с. Велике Вербче Сарненського району Рівненської області та роль місцевого дитячого фольклорного колективу “Криниченька” у її збереженні та популяризації

Кошмак Лілія, м. Рівне

Сьогодні  актуальним є вивчення глибинних шарів культури та їх регіональних традицій. Заглиблення в народну обрядовість предків – це обов’язок кожного етносу. Збір нових етнографічних матеріалів дає можливість відновити давні обряди, які з плином часу все більше віддаляються, а то й зовсім зникають з народної пам’яті.

С. Велике Вербче – одне з найбільших сіл теперішнього Сарненського району, у якому проживає 2709 мешканців. Сарненщина розташована у північно-західній частині Рівненської області, в межах Західного Полісся, а Велике Вербче є невід’ємною її частиною.
1. Обряди, пов’язані з початком весни
Варто звернути увагу на одне з найважливіших свят перехідного зимово-весняного циклу – Стрітення, коли, за народними уявленнями, зустрічаються весна і зима. Воно припадає на 15 лютого.
У цей день повсюди в церквах святили свічки та воду, які мають магічну та лікувальну силу. Це пов’язано із дохристиянським культом світла та води. Такі свічки здебільшого називають “громичними”, тому що їх запалювали і ставили перед образами під час грози, щоб уберегти людей і худобу від грому. Тому інколи в селі називали Стрітення по-іншому, а саме: “Громовіца”. Також тут освячені свічки мали назву: “стретенські” (похідну від назви свята). Їх також давали при читанні одхідної молитви. За народними віруваннями, коли гриміло, не можна було хреститись і їсти, а лише приказувати: “Свят, свят, свят Господь, Ісус Христос. Сам Глагол слал небо і земля – слава твоя”.
Із запаленими на Стрітення свічками у селі пов’язані деякі прикмети. По закінченні церковної служби їх запалювали і вірили: “Якшо трещать, то буде громке лєто”. По дорозі додому їх не гасили, захищаючи від вітру та снігу “скрученим папиром” або іншими зручними засобами. Вдома із запаленими свічками обходили хату і позначали хрестами, що служили за обереги, “вушаки” або “бальки” (внутрішні бруси-підпори стелі, які досі можна побачити у хатах вербчанських старожилів). Також принесеною із церкви свічкою “палілі коси, шоб грому не бояліса”. Тоді вся родина сідала за стіл. Як правило, на постійне зберігання цю свічку клали перед образами, та в разі необхідності запалювали. Зокрема, її використовували в народній медицині: “Палілі рожу”, алє цє робив знахар: спалював льон, колі недобре було…”. Ця ж традиція в місцевих жителів залишилася до нашого часу.
Також разом із свічками на Стрітення святили воду. Селяни набирали тієї води у спеціальну посудину, яку кожна сім’я тримала в чистоті. Воду після освячення приносили додому і пильно зберігали не на видному місці. Стрітенська вода, за народними віруваннями, цілюща, тому широко використовувалась і ніколи не псувалася: “Осьо скіко буде стоять – николі навить осаду не буде, цвіллю не возьметса, а то ше чистєйша стане”. За свідченням респондентів, місцеві знахарі також її використовували: натирали хворі місця, захищалися від “пристріту”, “поганого” ока, нечистої сили. Віра в силу стретенської води збереглася у жителів села ще й досі.
За народним календарем, справжня весна починалася від дня преподобної мучениці Євдокії або Явдохи, що відзначають 14 березня. У Великому Вербчі нині вважають цей день “присвятком”: “А колісь на Явдохі на речци сорочок не пралі, печ і пудлогу не мазалі, а коней і волов із хлєва не віводилі”.
Наступним святом, яке має визначену дату в календарі, є свято Сорока святих, що на місцевому діалекті звучить, як “Сороки”, і відзначається 22 березня. На це свято пекли маленькі палянички, а також випікали коржики у формі пташки – сороки. Тісто замішували “посне” – на воді та борошні з сіллю. Також до тіста могли додавати сушених чорниць, адже інших ласощів у простих селян не було.
Завершувався березень Теплим Олексою, по-вербчанськи “Теплим Лєксєєм”, який відзначають 30 числа. Зі слів місцевих старожилів, відтоді починалися теплі дні: “Вже риба хвостом льод поб’є”.
Також здебільшого на березень припадають Всеїдний і Масляний тижні. Їх початок залежить від дати Великодня. Цьому найбільшому християнському святу передували сім тижнів суворого посту. Його дотримувалися всі селяни незалежно від віку: “Наветь дєти єлі посне, тики малим до трох лєт давалі молоко”.
Масляна – це останній тиждень перед Великим постом, а сама неділя – “М’ясопуст”. У цей час заборонялось споживання м’ясного, сала та яєць. Втім, упродовж цього тижня дозволялося їсти всі види молокопродуктів. Завбачливі вербчанські господині, які знали, що “запускатимуть” на цей час своїх корів, запасалися сиром і маслом заздалегідь. Тому сир і масло збирали “в дєжечках малєйких, залівалі сироваткою, накладалі гньот, присолювалі, а масло качалі в грудочки й тоже присолювалі”. Так їх зберігали до Масляної. Оповідачки говорили, що воно було не дуже смачним, але для приготування страв годилося, втім попередньо вимочувалося у воді.
Перед Великим постом у суботу поминали померлих родичів. Цей день називали “дєдова субота”. На службу в церкву несли спеціально спечені паляниці – “книши”, на яких вичавлювали пальцями три дірки і клали посередині сир. У цей день у кожній вербчанській сім’ї обов’язково готували кілька страв: борщ, капусту, куліш, рибу, яєчню, густу пшоняну кашу, узвар і коливо. Подавали у такому порядку, як записано. Для померлих родичів відкладали в окрему миску по три ложки кожної страви. Миска з наїдками залишалася на столі увесь день. Перед обідом обов’язково відкривали комин, щоб душі предків могли потрапити на поминальну трапезу. За стіл сідали після церкви усією родиною, але коли когось не було вдома, то чекали на нього. Дітям наказували нікуди не йти, а в цей час знаходитись біля дому. Також дорослі намагалися не бути в цей час у дорозі, не ходити у гості.
Неділю перед самим постом збиралася вся родина у батьків і справляли “запуски”. Приходили всі із церкви і сідали обідати. Їли печеню, борщ, куліш, а також пекли млинці. Ще хотілося б наголосити на тому, що всі обрядові вечері розпочинали і закінчували молитвою. У цю неділю потрібно було також примиритися з усіма, і тому просили пробачення: “Простіть мені грішному”, на що відповідали: “Хай Бог прощає, і я прощаю”.
2. Квітнева календарна обрядовість
У квітневому циклі свят головним було й залишається Благовіщення Пресвятої Богородиці, яке відзначають 7 квітня. Саме у цей день архангел Гавриїл сповістив Діві Марії про майбутнє народження Спасителя всього людства – Ісуса Христа. Тому вранці селяни обов’язково йшли до церкви. За свідченням респондентів, одного року на 7-е квітня (60-70-ті роки ХХ ст.) співпало два свята: Благовіщення та Великдень. У церкві служили Пасхальну літургію, попередньо не відчитавши похвальні благовіщенські тропарі та кондаки. Тому на світанку не зійшло сонце. Лише після того, коли священик та хор проспівали належні цьому святу пісні, сонце зійшло. Відтоді в селі Благовіщення за значимістю прирівнюється до Великодня.
Одразу на другий день після Благовіщення, а саме 8 квітня, святкували Благовісник. Цього дня в селі ще заборонялося виконувати серйозну роботу. Люди називають Благовісника другим днем Благовіщення – архангел Гавриїл благословляв Діву Марію.
А вже після цих свят дозволялося працювати в городі – “бо ж до Благовещення полє ще спить”. Орати та сіяти ниву, використовуючи плужок і борони, починали лише з вівторка, оскільки, за древніми віруваннями, у понеділок був заснований світ.
Остання неділя перед Великоднем – Вербна. І лише в цей день, а також на Благовіщення (7 квітня), дозволялося їсти рибу. Вербна неділя – це свято радісне і сумне водночас. За Біблійною легендою, цього дня Ісус в’їжджав у Єрусалим, і люди вітали його, як царя, але там же він був зраджений і відданий на мученицьку смерть. У пам’ять про це, у сільських церквах щороку освячують вербу, бо вона раніше всіх дерев розпускається. Після освячення верби священик усіх мирує і дає кожному вербичку. Саме в цей день, б’ючи вербовою гілкою, люди вітали один одного та примовляли.
Вербова гілка використовувалась протягом року: освячену гілку верби садили на полі; зберігали у хаті за образами, вірячи, що вона охороняє домівку від усього лихого; нею виганяли перший раз на випас худобу. Селяни вірять, що вербова гілка допомагає не заблукати худобі: “Як корова йде через вербінку, то корова буде йти до хати”. А от вербові “котики” й нині їдять, щоб не боліло горло. Великим гріхом вважалося її топтати. Освячена верба, яка залишилася з попереднього року, спалювалась перед випіканням пасок на Великдень.
На сьомому тижні Великоднього посту важливе значення надавалося обрядам Чистого четверга. Цього дня дівчата старалися встати раніше, вмивались до схід сонця, щоб шкіра обличчя була чистою. У цей день у церкві священик готував причастя на весь рік, а селяни з церкви приносили додому запалену свічку. Нею випалювали хрести на дверях хати та хліва. У Чистий четвер також була сімейна вечеря. Цього вечора старі люди вечеряли і до Паски нічого не їли, а пили лише “ситу” воду, розведену медом.
У Красну суботу пекли паски і фарбували яйця до свята, жінки ішли прикрашати церкву. Старалися спекти для кожного члена родини по одній, а також, щоб було чим пригостити гостей на свято. Коли паску садили до печі, її тричі хрестили, щоб була гарна. За прикметою села Велике Вербче: “Якщо паска вдаваласа, той целий рок вдачлівим буде”. Тому дітям навіть забороняли бігати по хаті й грюкати дверима, бо “паска сяде”. Якщо у хаті був хтось чужий, це теж вважалось поганою прикметою. Тому матері строго наказували дітям, щоб нікуди не йшли з двору у цей день. Не можна було в суботу нічого позичати, ані давати в борг, бо цілий рік так буде.
У Великому Вербчі яйця красили в цибульнику, “лoтатті”, “потерусі” із сіна. Все це заливали кип’яченою водою і настоювали ще з середи. Вважалося, що яйця, пофарбовані у суботу, можуть зберігатися всі Великодні свята і не псуватися.
До вечора всі роботи закінчували і всією родиною ішли до церкви на святкову службу, адже спати цієї ночі не лягав ніхто, навіть ліжко розстилати не дозволялося. Молодь цілу ніч палила вогнище біля церкви. Цей звичай так і залишився у селі до сьогоднішнього дня. Прийшовши із “всеношної” (так називали нічну службу), всі сідали снідати. Святкову трапезу починали з молитви і першою їли паску, другим яйце, а тоді вже м’ясне. На святковому столі майже у кожній родині було запечене порося.
Першого дня Великодня у гості не ходили, а відпочивали і йшли до церкви на вечірню. Як стверджують старожили, якщо людина помирала на перший день Великодня, то вона потрапляла прямо до раю, а от ховати покійника в цей день не можна було за жодних обставин.
Найбільше це свято любили діти, оскільки тоді вони билися крашанками і чекали подарунків від хресних батьків. У селі ще з давніх часів зберігся звичай носити похресникам “волочильне”. Здебільшого це були три яйця, багатші хрещені дарували гроші. Цей звичай зберігся і нині. Також на Великдень приходили у гості до своїх батьків діти, які були одружені і жили окремо. Традиційно молодь, починаючи з Великодня, збиралася увечері на вечорниці “по кутках”.
Третього дня було заведено у Великому Вербчі справляти родини, також іти в свати. Три дні після свята не прали одягу, дозволяли тільки тим, у кого були малі діти. Не робили й іншу хатню роботу, а тільки порали худобу. Якщо Паска була пізньою, і вже росла трава, то виганяли на випас корови. Ішли кожен за своєю коровою, несли обід і разом на випасі обідали. Потім розходилися, а залишався лише пастух і підпасичі.
Вже після трьох днів святкування Великодня продовжувався “Светлий тиждень”, оскільки це був тиждень відпочинку для селян тому, що кожен день мав певні особливості. Тому, описуючи деякі дні цього тижня, виділяємо середу, яка називалася “градова” – нічого не робили, щоб град не побив городину.
Також заслуговує на увагу Навський Великдень – четвер на Великодньому тижні, що на місцевому діалекті звучить як “Нанській Велікдень”. Саме в цей день селяни заносили їжу на кладовище для того, щоб “і покойнічкі понаєдаліса”, але населення не поминало покійників, оскільки це робили на Повідну неділю.
Завершувався Світлий тиждень неділею. Після Паски поминали померлих. Варто зазначити, що вшановували покійників у всі великі свята: Різдво, Паска, Трійця. У залежності від місцевості, у різних селах Рівненського Полісся Проводи могли припадати на неділю, понеділок чи вівторок. А ось у с. Велике Вербче це саме неділя, по-вербчанські – “Проводна недєля”.
3.Травневі звичаї та обряди села Велике Вербче
Травень – третій місяць весни, у якому весняна обрядовість досягала своєї кульмінації. Це пояснюється тим, що з другої половини березня і аж до Великодня за християнським календарем припадав піст, згідно з яким заборонялося влаштовувати будь-які громадські розваги. Тож саме останній місяць весни був та залишається для місцевих жителів найцікавішим та найнасиченішим на масові забави.
Веснянки – надзвичайно давній пласт нашої духовної культури. Вони сягають своїм походженням аж у докласову епоху слов’янської історії. І на цих ранніх стадіях свого розвитку веснянки народжувались, як магічний засіб впливу на сили природи. Мали вони і аграрно-магічну функцію – оспівування природи, зображення процесів землеробства.
Поділяють веснянки на декілька розділів за засобами їх виконання, з-поміж яких, привертають увагу записані в селі веснянки закличного характеру. За категорією виконання пісенний фольклор поділявся на дитячий, молодіжний і дорослий. На даній території парубки та дівчата щонеділі чи в “праздники” збиралися на галявинах. Одяг був святковим, а ще дівчата заквітчували волосся або ж плели “венки з коноздри” (так у Великому Вербчі й досі називають анемону, яка цвіте саме в травні). Почасти на гуляння запрошували музик. Грошима з ними розраховувалися рідко, оскільки селяни їх не мали. Натомість із дому кожен ніс те, що міг, здебільшого це було яйце.
Переважна більшість пісень нагадували драматизовану гру, своєрідний театралізований хоровий діалог. Молодіжні гурти поділялися на дівочі та парубочі.
Найбільше молодь хвилювала тема кохання, тому ми часто зустрічаємо у Великому Вербчі веснянки з весільним мотивами: залицяння, сватання, щасливого й нещасливого одруження.
У селі Велике Вербче на Юрія, з метою спостереження за проростанням жита, відбувалися ритуальні відвідини поля. Місцеві жителі дивилися за тим, наскільки підросло жито: якщо ворон сховається в житі – очікували на врожай, якщо ж жито буде горобцю по коліна – рік буде неврожайним.
Характерним для цього регіону було качання по житу, щоб поле було врожайним. “Було, як прийдуть дєти на Юр’я з жита, то сорочки геть зелєния од того качання. Бо ж тики в той день батько не сварився за таку забавку”.
Обряд «Юріївської роди»супроводжувався веселощами та гуляннями за селом. Він у цьому регіоні має назву “На Юрія росоньку – на дівочок красу”.
Завершувався травень важливим церковним святом – Вознесінням. Воно припадає на сороковий день після Христового Воскресіння, щорічно у четвер. Саме у селі Велике Вербче місцеві жителі це свято називають “Вшестєм”. На даній території “Вшестя” пов’язане з проводами весни. Це був останній день, коли молодь виконувала веснянки. Після Вознесіння їх уже не співали. Таким чином, це свято слугувало датою “Проводів” і завершенням весняного обрядового циклу, свідченням високої духовної культури наших предків, нашого народу.
Важливу роль у збереженні та поширенні традицій святково-обрядової культури українського народу відіграє діяльність дитячих фольклорно-етнографічних колективів.
Один із таких виник у с. Велике Вербче Сарненського району.
Його засновник та незмінний художній керівник – Ніна Миколаївна Добровольська. Вона народилася 1 січня 1961 року в селищі міського типу Степань Сарненського району Рівненської області, поблизу села Велике Вербче, у родині вчителя. Ще з дитинства багато уваги приділяла музиці.
Із 1984 року Ніна Миколаївна працює у Великовербчанській школі вчителем музики. Ідея заснування народного колективу в неї виникла під час перебування на семінарі у Рівному, після відвідин виступу фольклорного гурту “Веснянка” Рівненського міського Палацу дітей та молоді. Проаналізувавши почуте та побачене, Добровольська захопилася ідеєю створення власного гурту, адже для цього були цілком реальні можливості. Односельці її підтримали, оскільки розуміли, що до справи збереження народної культури віднині долучатимуться їхні діти та внуки. Так, у 1989 році за сприяння керівництва школи було створено фольклорно-етнографічний ансамбль “Криниченька”, який нині успішно представляє традиційну культуру Поліського краю в багатьох регіонах України та міжнародних фольклорних фестивалях.
Успіху колективу сприяють структура, традиції гурту, особливі вміння і підходи керівника до організації фольклорно-пошукової роботи, а також активний потяг до експерименту, незвичних образних рішень, сміливого поєднання стилів, які не загрожують українській пісні “втратою етносу”, а швидше навпаки сприяють її розвитку в сучасних умовах.
За вагомий внесок у справу збереження народного мистецтва і роботу по вихованню дітей та молоді на кращих зразках традиційної культури колективу у 1995 році звання “зразкового аматорського”, а його керівникові у 2009 р. було присвоєно високе звання “Заслуженого працівника культури України”.
Фольклорно-етнографічний колектив налічує понад 40 учасників. За 24 роки свого існування він не одноразово оновлювався у творчому складі. На даний час у “Криниченьці” співає вже четвертий склад. Ансамбль об’єднує учнів усіх класів – прихильників відродження та популяризації традиційної культури краю, які виявили бажання брати участь в успадкуванні та збереженні багатовікових народних традицій.
Учасники гурту відтворюють народні обряди та звичаї, зафіксовані під час польових досліджень, беруть участь у творчих заходах рідного села, району. З кожним роком багатшає творча біографія фольклорного гурту, який побував у багатьох містах України та близького зарубіжжя. Колектив – учасник численних концертів, фольклорних фестивалів, обласних, всеукраїнських та міжнародних конкурсів.
Однією із можливих форм популяризації народної святково-обрядової традиції є сценічне відтворення автентичних народних творів, обрядів, свят силами мистецьких колективів. Ансамбль “Криниченька” репрезентує у своїй діяльності місцеві календарні звичаї і, пов’язані з ними, вірування усього весняно-обрядового циклу. Також є в репертуарі гурту ряд обрядів, які нині маловідомі за межами цього регіону, таке, як святкування Юрія. Загалом у репертуарі гурту є більше 10 пізнавальних програм та численна кількість обрядових дійств, які складені на основі дослідницьких фольклорних експедицій по території краю. Важливо те, що всі учасники супроводжують ці дійства майстерним виконанням народних пісень у традиційній для даної місцевості манері. Успіху колективу сприяють чітко вироблені керівником правила: точність відтворення тексту пісні, збереження його діалектних особливостей.
Зрозуміти місцеві традиції та повніше їх розкрити допомагають костюми учасників. Сценічним вбранням для “Криниченьки” слугують оригінальні народні костюми 20-30-х років ХХ століття, які дісталися учасникам гурту від старшого покоління у спадок і свідчать про високу мистецьку культуру села.
Головна складова частина вбрання, як жіночого, так і чоловічого – сорочка, шита з конопляного або лляного полотна. І за кроєм, і за прикрасами вона гармонує із загальним строєм народного одягу, в якому, за давньою традицією, переважають червоні кольори. Характерна прикраса сорочок – вишитий чи тканий орнамент, розташований у певних місцях. У жіночих сорочках найпишніше оздоблювались вишуканою орнаментикою рукави, у чоловічих – пазухи.
Вишивки у цьому регіоні виконувалися здебільшого техніками “заволікання”, “занизування”, “гладь”.
Невід’ємним атрибутом автентичного костюму є “літник” – святкова рясна вовняна спідниця, яка виготовлена з домотканої тканини у поздовжні тоненькі смужки. Подолки святкових полотняних спідниць прикрашали тканим чи вишитим орнаментом, переважно червоного кольору. Характерна особливість – смугастість. Обов’язкова частина жіночого вбрання – полотняний фартух, прикрашений вишивкою по нижньому краю. Його одягали поверх літника. Традиційне чоловіче вбрання – штани, які виготовлялися з льону чи конопель.
Доповнювали комплекс народного вбрання домоткані пояси – жіночі («крайка») та чоловічі.
Традиційним, а інколи єдиним, взуттям поліщуків здавна були постоли (“постолі”), які використовують учасники колективу. Перед тим, як взувати постоли, ноги обмотують онучами зі старих сорочок. Важливо, щоб онучі були білими. Постоли закріплювали на ногах мотузками – волоками. Їх виготовляли з конопляного волокна, кінського волосу та лози. Такий автентичний одяг учасників “Криниченьки” допомагає їм відтворити традиції та звичаї рідного краю.
У доробку “Криниченьки” є дитячий фольклор, а також обрядові та побутові пісні й танці. Всі вони взаємопов’язані з аграрним та церковним календарем.
Відтворення народних обрядів вимагає чимало зусиль як від керівника, так і від учасників. Репрезентація весняних обрядів вимагає від учасників відповідних знань: вміння співати, певної акторської майстерності, здатності до імпровізації, хореографічної підготовки тощо. Для керівника ж, з-поміж переліченого необхідно мати знання з етнографії, щоб вміло побудувати виступи, відтворити побутовий інтер’єр, підібрати костюми та відповідну атрибутику. Особливу увагу Н. Добровольська приділяє вивченню й оволодінню учнями традиційної поліської співочої манери виконання пісень, акцентують увагу на умінні дітей співати як у гурті, так і сольно, сприяють вихованню творчої особистості.
ВИСНОВКИ
У побуті українців важливе місце займає календарна обрядовість, що становить складний комплекс свят упродовж усього року. Незважаючи на давність свого походження, яке сягає язичництва, цей вид обрядовості продовжує побутувати і в наш час.
Традиційні народні свята і обряди, які дійшли до нас з глибини віків, – це справжня духовна скарбниця нашого краю. Вона допомагає зрозуміти глибше історичну самобутність нашого народу.
У багатьох європейських народів етнічні обряди й звичаї збереглися лише в письмових джерелах. Ми, українці маємо унікальну можливість вивчати свою автентичну обрядову культуру у живому звучанні сільських хорів та гуртів. Проте проведений аналіз збереження календарно-обрядової культури Західного Полісся у сучасних соціокультурних умовах показав, що з кожним роком записати новий повний текст календарної пісні, чи власне давнього обряду в його первинному вигляді, стає дедалі важче. Разом зі старшим поколінням поліщуків відходить у небуття і значна кількість зразків народної творчості. Тому чимало автентичних обрядів вже не передаються із покоління до покоління, а з часом зникають зовсім.
Сьогодні створено всі умови для оновлення й відродження в усіх сферах життя. Ентузіасти духовного відродження використовують ці сприятливі зміни, намагаються надолужити прогаяне, відновити, по можливості, все незаслужено забуте й затоптане.
Хоча в даній науковій роботі досліджено та систематизовано великий об’єм етнографічного матеріалу, пов’язаного з календарною обрядовістю весняного циклу, проте ще залишається широке коло для досліджень.

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123