Весільний символічний арсенал Бойківщини: село Збора Калуського району Івано-Франківської області

 Шкоропаняк Наталія, м. Калуш, Івано-Франківська обл.

Українська шлюбна обрядовість відзначається й генетичною, і типологічною спорідненістю з усіма регіонами компактного проживання етносу. У той же час при значній кількості спільних рис своїми багатьма дійствами, атрибутами та окремими елементами весільні обряди різних етнографічних зон, а часом і сусідніх населених пунктів, значно різняться між собою.

Відтак наукове осмислення реіональних версій весільних обрядодійств, їх атрибутів, пісенних образів-символів украй необхідне для з’ясування як цілісної картини української весільної обрядовості, так і тої її частини, яка складала обов’язкову ритуальну основу. Стосовно вивчення традиційного шлюбного обряду саме Бойківщини (складової Галичини), куди, зокрема, входить і село Збора Калуського району Івано-Франківської області, зауважимо, що воно має виняткове значення для з’ясування та реконструкції семантики окремих цінних реліктових явищ, оскільки уснопоетична народна творчість субетносу бойків відзначається доброю збереженістю багатьох архаїчних фактів.
Вивчення весільного фольклору Бойківщини та з’ясування його локальної специфіки формує базу для комплексної реконструкції національної духовної культури досліджуваного ареалу.
Вибір теми зумовлений і тим, що весільний фольклор села Збора Калуського району Івано-Франківської області зовсім не досліджений. Оскільки розвиток цивілізації усе гостріше ставить проблему збереження національних традицій, тому найбільшу увагу викликають так звані “острівні” регіони, яких найменше торкнулася хвиля новітніх цивілізаційних віянь. Важливість і наукова продуктивність ареального вивчення весільної обрядовості вищенаведеного населеного пункту на фоні весільної бойківської обрядодії сіл Завій Калуського та Петранка Рожнятівського районів зумовлена також унікальними культурно-архаїчними особливостями досліджуваного нами субетносу, які можуть бути основою для з’ясування первісних світоглядних уявлень населення цього реіону та його місця й ролі у формуванні українського етносу.
На сьогодні існує досить значна кількість праць, присвячених різноаспектному аналізові весілля. Дослідники (як вітчизняні так і зарубіжні) – О. Потебня, М. Сумцов, М. Нікольський, В. Топоров, О. Слав’яніна,
Н. Ґрацианська з’ясовують питання генези весільного обряду, його міфологічних витоків. Думку Д. Зеленіна про відгомін дівочого ініціаційного циклу у весільній східнослов’янській обрядовості на підставі типологічних зіставлень підтвердив через призму структурного методу Г. Левінтон. Ініціацію, весілля і календарні обряди А. Ван Геннеп відносить до типових ритуалів переходу, що включають людину у взаємодію із соціумом і космосом.
Регіональний аспект вивчення фольклору є на сьогодні одним з найпріоритетніших та має глибоку традицію в українській науковій думці. Вагомий внесок у вивчення фольклору окремих регіонів України зробили З. Доленга-Ходаковський, М. Максимович, О. Бодянський, П. Куліш, П. Чубинський, М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський, В. Гнатюк, М. Павник, В. Навроцький, Ф. Колесса, К. Квітка, М. Возняк, О. Дей, І. Березовський, О. Правдюк, а також сучасні дослідники: Н. Шумада, Р. Кирчів, С. Грица, В. Бойко, Л. Дунаєвська, В. Чобоненко, С. Мишанич, В. Давидюк, В. Буряк, М. Дмитренко, П. Будівський, С. Шевчук, О. Воротій, В. Сокіл та ін.
Інтерес до весільного фольклору Бойківщини виник на ранньому етапі розвитку української фольклористики. У 1816-1818 рр. на території бойківського краю окремі зразки весільних пісень записували Іван Франко, Йосип Лозинський, Осип Роздольський, Ольга Рошкевич та ін. Цінним для дослідження весільного фольклору на досліджуваній нами території є публікації Івана Франка. Це був час, коли український фольклорист та історик М. Костомаров чи не вперше порушив питання важливості вивчення народнопоетичної символіки. Його ідеї певним чином розвинули О. Потебня, М. Сумцов, Х. Ящуржинський, О. Веселовський та інші вчені, праці яких суттєво поглибили розуміння проблеми генези та класифікації поетичної символіки.
У вищезазначеному ключі не можна не згадати працю В. Білоуса “Етнографічні дослідження на західноукраїнських землях у третій чверті ХІХ ст.”
Вивчення весільної обрядодії в контексті фольклорно-етнографічних експедицій розпочалося ще в 30-х рр. XIX сторіччя. Його започаткував український священик і письменник Іван Вагилевич у статті про бойків у “Casopis ceskeho Musea” в 1839 р. Вартісними, на думку фольклористів, є дані про бойківську територію, характеристика діалекту та дуже скромний фольклорний матеріал, записаний із уст народу.
Незначними є дані тогочасних польських етнографів, зокрема Войціцького, що в своїх численних розвідках також торкався звичаєвої культури бойків.
Першою людиною, що з сучасною науковою підготовкою об’їздила частину бойківської території та опублікувала висновки своїх спостережень, був професор Краківського університету і член Академії Ізидор Коперніцький.
У другій половині XIX ст. та на початку XX ст. описи весільної обрядовості друкувались у збірниках та етнографічно-фольклористичних дослідженнях, у багатьох часописах цього періоду. У 1930-х рр. багато весільних пісень під час етнографічної експедиції зібрали Ф. Колесса та К. Мошинський.
За дорученням Наукового товариства імені Шевченка у Львові, а також Товариства австрійської етнографії у Відні протягом літа 1904 р. організовано у Львові наукову експедицію для антропологічно-етнографічного дослідження Бойківщини. До її складу входили: І. Франко, який брав участь лише в першій частині цієї подорожі, професор Федір Волков із Парижа, Зенон Кузеля – слухач університету у Відні, а також інженер Павло Рябков із Росії (лише в останній частині подорожі). Після попереднього листування вирішено було охопити, у зв’язку з обмеженим часом, лише частину бойківської території, пройти приблизно від Лютовиськ до Лавочного гірськими стежками, і від Лавочного аж до Синевідська, вздовж річок Опір та Стрий, паралельно із залізницею. Цей план і був виконаний.
Відомо, що вся взята до уваги експедицією територія обстежена нерівномірно.
Весільні пісні з усієї території України, у тому числі й Галичини, були опубліковані в академічній серії “Українська народна творчість” з ґрунтовною передмовою до нього М. Шубравської. Варте уваги й видання “Весілля: У 2-х кн.”, в якому подані шлюбні обряди з різних регіонів України.
Цікавою, на наш погляд, є праці “Музика Бойківщини” М. Хая та “Наспіви українських весільних пісень” Л. Єфремова, де розглянуто еволюцію музичного мислення, генетичну спадковість стильових шарів весільної пісенності та регіональну специфіку циклів весільних пісень в Україні.
Весільний обряд, організований як драматичне дійство, походить із давніх шлюбних інституцій, котрі ґрунтувалися на міжстатевих та міжродових стосунках. До сучасного весільного дійства вони увійшли як пережитки первісної культури.
Залежно від господарських і соціальних умов протягом тисячоліть трансформувалася й система традиційних шлюбних звичаїв, весільна обрядовість.
Найбільшою цінністю для громади села Збора є Літопис священика Гойдана, на сторінках якого знаходимо опис території Збори, життя людей. Оригінал його зберігається в домашньому архіві жительки села Кос Марії Федорівни, учителя-пенсіонера української мови та літератури місцевої школи. Літопис був переданий їй батьком – Ф. Й. Баштою. Цікавими є записи під заголовком “Обичай і звичай” про уснопоетичний календарно-обрядовий, соціально-побутовий раритет священика-літописця, серед якого виокремлюємо зборянський весільний обряд, згадка про який розпочинається так: “Ті, що хотять одружитися, приходять з родичами до священика. Як молодий, так і молода перше в священика відробляють “повинність” тиждень або дві неділі, тобто роблять у нього задарма, потім священик питає катихізм і молитви, як добре вміють, то відробляли повинність і можуть готуватися до весілля”. Тому в нас і виникло бажання відшукати до цього часу збережені найдрібніші моменти цього культурного надбання села і з’ясувати його роль щодо збереження традицій і культури в минулому, сьогодні, у майбутньому.
Закохавшись у дівчину, парубок вирішує одружитися. Але рішення дівчини також не менш важливе. З її згоди наречений повідомляє про свої наміри батькам і вони разом із майбутнім старостою ідуть сватати дівчину. Староста прижартовує: “Добрий день вам, люди добрі. Ми ходили -блукали й до вашої хати завітали. Десь у вас на подвір’ї пробігала куниці, красна дівиці, чи знає вона цого парубка” (куниця – зооморфний символ). Важливим було рішення батьків молодої. Якщо їх влаштовував маєток молодого, кількість поля, то давали сватам згоду і запрошували до обіду, якщо ні – відправляли додому. Частіше траплялися відмови, бо заможних людей було мало. Якщо молода дає згоду, то на наступну неділю вона з батьками ідуть на згодини до молодого. Там вирішуються деталі весілля. Можливе таке, що після згодин молода з молодим подають на “заповіди” (оголошення священика у церкві про намір молодої пари взяти шлюб). А можливо, що й через тиждень. У давнину до пароха несли найкращу курку, а зараз – цукерки й вино. Священик приймає молодих і веде до великої кімнати, де опитує їх молитви, Божі заповіді. Коли молода пара щось із того не знала, то змушена була відпрацьовувати на полі священика.

Приготування до весілля

Коли дату весілля заплановано, до хати молодої приходять жінки. Вони нарізають буряки (щоб наквасити) на страву бораки, яку в Калуському районі ще називають біґус (приготування подібне до борщу, лише буряк має бути кормовий, нарізаний кубиками з м’ясом). Цей збір на приготування вищезгаданої страви є початком весілля.
Хтось із запрошених жінок каже:
– Починаймо весілля, нехай Бог помагає!
Після проголошення у церкві трьох заповідей, починаються важливі приготування до весілля, особливо з наїдків. У четвер пекли й печуть хліб. Все готувалося в печах, тому і їжа була смачнішою. Хліб, випечений на весілля, називали “баба”. Мама молодої роздавала продукти для випічки, і газдині випікали по 7-8 хлібів. Кожна з них із великою відповідальністю ставилася до цього завдання. Випікаючи, приговорювала:
– Печися, хлібчику, рум’яненький, щоб життя в молодих було солоденьким і дивися, щоб не тріс! (“Тріщини на хлібу – тріщини в житю”)

Вінкоплетіння

У п’ятницю зранку мати молодої благословляла хлопців і вони йшли у ліс по барвінок, “залишаючи” там на пеньку дарунки “для зайчика” – цукерки й цілушку хліба, – щоб солодко, добре жилося молодій парі, а потім самі усе з’їдали. Такого ритуалу дотримуються й сьогодні.
Із сказаного бачимо, що у весільному обрядодійстві села Збора використано зооморфний символ – заєць.
Хлопці повертаються до хати молодої і віддають барвінок. Мати кладе його на стіл, на якому має відбуватися вінкоплетіння. Коли надворі смеркає (узимку о шостій годині, улітку – о восьмій-девятій), свашки починають сходитись до оселі молодої в зазначену годину. Молода та її мама прихильно запрошують свашок до столу. Посередині за стіл сідає старша сваха. Ззаду неї повинен висіти образ (вишитий молодою). Мама вручає старшій свашці голку, яку по закінченні ритуального дійства та повинна повернути господині дому, і сваха починає плести вінок. Їй допомагають інші свахи. Перший вузол зав’язує хлопчик, промовляючи:
– В’яжу тобі, пані молода, ґудзище (вузол), щоб до року вродила хлопчище. А другий в’яжу ще на дівчище!
Поки плететься вінець, молода з дружками та дівчатами перетанцьовує, прощаючись із дівоцтвом.
Вінок складається з барвінку, шпарагусу. Основа його плететься стоячи (сваха просить у Бога благословення, ласки, поклоняється перед Ним), а все інше – сидячи. Коли сама основа вінка сплетена, до нього добавляють квіти та ленти (стрічки) різних кольорів. Кожен колір є символом: червоний – любові, білий – поваги, зелений – добра, синій – материнства.
Колись молодій плели два вінки: один тільки з барвінку (п’ятничний, вечірній вінок), а інший – купований (із оздобленням шпараґусу (аспарагусу) та мірти) на суботу. Оскільки зараз молода до шлюбу одягає фату (вельон), то плететься один вінок у п’ятницю, такий, як колись на неділю (з додаванням квітів і лент різного кольору).
На початку вінкоплетіння молода з дружками виготовляють “вечірні косиці” (біла квітка з трьома гілочками барвінку) для молодого і дружбів.
Старша сваха час від часу приміряє вінок молодій.
Коли ритуальний виріб готовий, старша сваха ставить його на колач і говорить такі слова:
–    Приступай, матінко, до столу,
Бо вже твоїй доні
Рутонька готова.
Коли ми плели віночок для вашої дитини,
То просили у Господа Бога долі для неї.
Від щирого серця барвінок складали,
Здоров’я і щастя ми їй дарували.
Після цих слів мама нареченої промовляє:
–    Дякую вам, свашки, що ви не погордили,
Прийшли моїй дитині віночок сплели.
Далі молода сідає на стілець і її починає розчісувати хлопчик, що розпочинав вінкоплетіння. Та для цього на початку вінкоплетіння повинен бути приготований гребінець, а біля нього – колоски (символізують злагоду, любов, достаток молодої пари), які пізніше даються молодому.
Як бачимо, у обрядодії вінкоплетіння використано ботаноморфний символ – колосок пшениці.
Тоді молоду розчісують батько й мати. Вони обоє цілують свою донечку, а далі – рідні сестри, брати.
Дружки теж беруть участь у розчісуванні.
Коли молоду уже розчесали, мати заплітає їй косу. Батько вплітає в неї паперову купюру. І тоді накладається вінок. Під час цього обрядодійства спершу співають (повторюючи кожен рядок двічі):
–    Благослови тя, Боже,
Та й ти, Божая Мати.
–    Та й ти, Божая Мати,
Уступай нам до хати.
–    Уступай нам до хати –
Будеш нам помагати (О. І. Лесів).
Під час вінкоплетіння та накладання вінка свашки співають молодій ще інші співанки. Тоді молода переціловує усіх свашок: перше – найстаршу за те, що виплела їй вінок.

Сорочка

Коли вінок накладений, усі, а особливо молода з дружками, чекають на молодого (нареченого).
Приходить наречений, його запрошують до столу (ще не накритого).
Молодий відкуповує сорочку, а молодій дарує хустину (мати нареченої після весільної гостини завиватиме нею свою донечку). Та спочатку до нього підходить незаміжня дівчина з сорочкою на колачі (під колачем повинна бути тарілка з колосками):
–    Добрий вечір, пане молодий, – стукає кулаком по столі. – Ти що, удаєш, що мене не знаєш? Що сі зо мнов не вітаєш? А ти забув, як ми пасли ягниці коло зеленої криниці? Ти в мене просив дурниці. Та я мудра була, тобі не дала. Ти за мнов гнавсі, аж тобі гачкур урвавсі.
– Нє, не пам’ятаю. А де моя (називає ім’я судженої). До молодого підходить наречена й каже:
– Даю тобі, молодий (називає ім’я судженого), сорочку (ґудзики на ній повинні бути розщеплені) з колосками, аби була злагода, любов, достаток поміж нами. Молоді обмінюються дарами.
Свашки разом з родичами накривають на стіл, і починається гостина. Після частування – танці. Молодий запрошує молоду, дружби дружок і т. д. Після танцю молодий іде до свого дому, молода залишається у своєму. Обоє готуються до вінчання.

Косиця / букет

Наступнного дня, тобто у суботу, староста разом зі старостівною, трьома хлопчиками, які несуть косицю (квітка, що чіпляється на груди молодому), музиками та гостями молодої ідуть до молодого.
Перед хатою молодого гості співають:
–    Ой, вийди ти, молоденький
На вулицю,
Ми принесли (ім’я молодої)
Зелену косицю.
Зелений колір – колористичний символ.
Молодий виходить із хати й запрошує гостей. Далі за столом відбувається торг за косицю. Молодий і дружби щедро розраховуються з трьома хлопцями, що несли колач на вишитому рушнику разом із косицями.

Благословення

Найближчі родичі (батьки, дідусі й бабусі) одягають молодого і благословляють “калачиком біленьким” на щасливу долю.
Староста просить вклякнути молодого перед батьками й попросити їхнього благословення, промовляючи:
– Ваша дитина вклякла перед вами, як свічки перед образами, і просить у Вас Божого благословення по першому (другому, третьому) разу (3 рази). – Після цього молодий, одягнений уже в нову сорочку, іде разом із усіма до молодої.
Там теж не обходиться без торгування. Молоду підмінюють молодими дівчатами, старенькими бабцями.
Через якийсь час батько виводить молоду. Під пахвою у молодої калач.
Вона цілує усіх гостей, які прийшли разом із молодим. Гості заходять до хати. Батьки молодого й молодої (бабусі, дідусі) благословляють пару. Під час цього співають (мотив пісні уповільнений):
–    Благослови тя, Боже,
Та й ти, Божая Мати.
–    Та й ти, Божая Мати,
Уступай нам до хати.
–    Уступай нам до хати –
Будеш нам помагати…
Після благословення “калачиком біленьким” молоді цілують родичів, які благословляли.
Усі виходять з хати. Мати молодої посіває пшеницею. Тати наречених окроплюють молоду пару свяченою водою, тримаючись разом правою рукою.

Вінчання

Весільний гурт відправляється до церкви на вінчання.
Молоді дають присягу Господу Богу і один одному.
Парох церкви благословляє наречену на продовження роду.
Після вінчання усі ідуть на гостину. Біля воріт стоять родичі молодої (які не одружені) і викуповують у молодого молоду.

Годування

При вході матері наречених “годують” молодих калачиком із медом.
Під час цього жінки співають:
– Богонько ся радує (2) –
Мати дітей годує (2).
– Калачиком біленьким (2)
Ще й медом солоденьким(2)
(зі слів О. І. Лесів).
Далі мотив пісні змінюється на бадьорий, швидкий:
– Хітю вода, хітю.
Напиймосі горілиці,
Солоденький зітю

Власне весілля

Матері зав’язують руки нареченим вишитим рушником і ведуть за стіл, тримаючись за кінчики рушника. Староста звертається до всіх гостей:
–    Дорогі гості молодого і молодої, помолімося всі разом за здоров’я молодих і за продовження роду. Усі моляться.
Тоді молода бере колач (калач) і разом із молодим і дружбами виходить із хати. Тим часом біля хати стають півколом дівчата і співають:
–    Росте рожа біла,
Ой скажи нам, молоденька,
Де-с ключі поділа?
Наречена відповідає:
–    Товаришки мої любі,
Ключі мої в хаті.
Аби-сти сі віддавали
Бідні і багаті.
Тоді прощається з дівчатами й батьками і йде до молодого додому. Дружби жартують з молодою.
Завій (зав’язування молоду в хустку)
У неділю після обіду мати молодої бере подарунки для сватів, везе придане у куфрі (скрині). Староста бере колач, і ще найближчі родичі вирушають до молодої на Завій (на сучасному весіллі молоду завивають у суботу ввечері). Біля хати гості співають:
– Вийди, вийди, молоденька,
Із нової хати.
Чи ти хвора, чи здорова?
Щось ті не видати.
Молода одразу не виходить, її підмінюють молодими дівчатами, завиваючи їх у біле полотно, щоб лиця не було видно. Тоді після тривалого торгування виходить молода й жаліється, прижартовуючи до матері:
–    Би ви знали, мамунцуню,
Як я зголодніла,
Бо я вчора від вечора
Ще нічо не їла.
Маму й гостей запрошують до хати, і починається ритуал: підходить мама молодого і знімає із голови нареченої вінок (тепер вельйон (фату)). Тоді мама накладає на голову молодої хустку, а гості молодої (тепер дружки) стягують її, бо хочуть, щоб молодий дав під хустку гроші (так повторюється кілька разів). Свекруха “завиває” (зав’язує) молоду. Тоді жінки співають пісню:
Там за горою жито з травою,
Скажіть мені, моя мамо,
Чи вам жаль за мною?
Із цього часу наречена іменується уже не молодою, а молодицею.
Молодиця встає і бере перегулювати спочатку першу дружку, потім другу, сестер і всіх неодружених дівчат. Кожна дівчина співає перегулянки (якщо дівчина не знає, то їй допомагають співати):
–    Ой, горішнє поле
Засіяне гречков –
Теперішні хлопці
Шукають за течков.
–    Хату замітаю
Та й собі думаю:
“Що я, бідна, зроблю,
Що течки не маю”.
–    Я течки не маю,
Маю чорні очи.
Ще сі такий дурний знайде,
Що ні таки схоче.
Далі перегулює з рідною мамою, татом, свекрухою і свекром. Жінки співають їм перегулянки.:
–    На горі криниця,
Коло неї кварта:
Подивись, (ім’я дівчини),
Чогось плаче мама.
–    Чогось плаче мама,
Плаче вся родина,
Бо ти віддаєшся –
Молода дівчина.
Тоді молода танцює з молодим, потім бере у старости калач, а у мами – придане і прощається з батьками.

Поправунок

Нарешті, наступає кульмінація весілля – поправунок. У неділю після “завивання” (тепер у неділю після обіду), батьки молодих запрошують сусідів, найближчих родичів і, головне, молоду пару. Поправунок, який, власне, і завершує весільну церемонію, практикується в цьому селі й до сьогоднішнього дня.
Закономірно, що зі зміною життєвих пріоритетів, функцій, змінюється й весільна обрядодія, уснопоетичний матеріал. Не одномірний весільний арсенал навіть у селах одного району, не кажучи вже про населені пункти суміжних районів бойківського ареалу, нами для порівняння весільного фольклору взято невипадково. Це стосується й одного з головних ритуальних весільних атрибутів-символів – вінка нареченої.
В українському народному весіллі вінок відіграє ту ж роль, яку в інших народів відіграє біле покривало: “фата” чи “вельон” по-польськи. Це покривало повинно було охороняти молоду від “поганого ока”. У нашому звичаї цю роль виконує вінок з „хрещатим барвінком”.
Його символіко-смислове навантаження майже усюди однакове, а от матеріали виготовлення (зокрема рослинна символіка), уснопоетичне його оспівування – різняться. Наприклад, у селі Петранка та Збора вінки плетуть з барвінку, оскільки це рослина, яку можна зібрати будь-якої пори року. А от у Завої – з мірти. Гадаю, що саме барвінковий вінок повинна одівати молода до шлюбу, адже це символ вічного життя (зелений колір – колір життя, колір радості), також барвінок є символом чистоти. Зі слів Олекси Воропая барвінок – це щей символ кохання.
Як бачимо, у роботі на семіотичному рівні проаналізовано велику групу весільних символів (пісенних, структурних, атрибутивних) і коментуються практично всі можливі їхні значення. З’ясувалося, що серед них існують такі різновиди: 1) зооморфні, які включають образи куниці, зайця, жаби, гусей, коней, кота (киці), телятка; 2) орнітоморфні представлені образами соловейка, голуба і голубки, голубочків, півня, гусочок, гусей, курки; 3) ботаноморфні, які включають образи калини, барвінку, рути, винограду, “ягід”, “ружі”, вишневого саду, дубочка, грушки, лілії, мірти, пшениці, а саме пшеничного колоска, зілля й т.ін., а також такі атрибути, як вінок та весільна косиця; 4) предмети домашнього побуту представлені такими атрибутами, як піч, поріг, діжка; 5) вода та вогонь; 6) астральні, зосереджені на образах сонця, місяця й зірки; 7) числові, представлені рядом сакральних чисел три і сім; 8) колористичні, які характеризуються специфікою використання золотого, “красного”, червоного, білого, синього, зеленого та жовтого кольорів.
Нами також виявлено реіональну специфіку та з’ясовано значеннєвість весільних ритуалів: 1) заплітання коси нареченій; 2) покривання нареченої; а також 3) ритуалів, пов’язаних із використанням зерна (колосків), зав’язування вузла (вузлів). Досліджено функціональні особливості таких атрибутів, як колач (калач, весільний хліб), мед.
З’ясувано семантику пісенних образів-символів за допомогою їх зіставлення із залишками збережених на сьогодні вірувань первісної епохи, із піснями та обрядами календарної та сімейної звичаєвості. При цьому основну увагу звернено на порівняльне вивчення весільних обрядів як боків, так й інших етнографічних регіонів України.
Очевидно, що семіотичний ряд символів зоо-, орніто- та ботаноморфного походження свідчить про вірогідність участі у їхньому формуванні уявлень, пов’язаних із наявністю тотемічної диференціації родів, зумовленої екзогамією шлюбів. Найдавнішими у цьому переліку можна вважати образи-символи корови, телятка, зайця, куниці. Усім їм властива еротична семантика, котра втілює основну ідею шлюбу – плодючості та продовження роду. Окрема група орнітоморфних образів-символів пов’язана з градацією ієрархічного статусу дійових осіб весільного обряду.
Через недостатню семіотичну частотність деяких символів однозначно встановити їхню семантику важко. Унаслідок цього консолідуюче значення маловживаних образів визначено характеристиками їхніх функцій у пісенних текстах.
Найпізнішими за походженням постають художні символи-порівняння та паралелізми, які не мають безпосереднього зв’язку з ритуалами і використовуються у текстах весільних пісень унаслідок певних зовнішніх ознак: молода – яблучко, зірка; молодий – дубочок, місяць тощо.
Незважаючи на непослідовність рослинної символіки у весільних піснях, іноді все-таки вдається простежити певні закономірності її зв'язку з атрибутивними символами окремих дійств як інших видів сімейної, так і календарної обрядовості. Це стосується таких образів-символів, як барвінок, мірта, рута. Кожен із цих атрибутів до певного часу мав відповідну семантичну конкретику, пов'язану з апотропеїчними, магічними чи ритуальними діями. Специфіка колористики у різних складових частинах весільної драми пояснюється її діахронією у складі обряду. Числова семантика головним чином зосереджується на магічному значенні непарних чисел три й сім.
Аналіз сукупності матеріалу досліджуваної теми з урахуванням функціональних особливостей весільної символіки бойків та у зв'язку з їх побутуванням у шлюбних обрядах інших субетносів свідчить про те, що загальна система символів досліджуваного регіону походить із єдності етносоціальних уявлень, які формувалися й ускладнювалися в міру становлення і розвитку етносу.