This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Обрядова роль традиційного одягу українців

Славінська Аліна, 14 р., гурток «Історичне краєзнавство» Костопільського будинку школярів та юнацтва , м. Костопіль, Рівненська обл.

Вступ
Традиційний костюм – не тільки одна з найважливіших складових частин матеріальної культури народу, що тісно пов’язана з його економічним та соціальним життям, але й опредмечення духовних традицій й світогляду. Костюм уособлює естетичні ідеали, смаки, творчі тенденції народу, віддзеркалює етнічний характер та особливості психології, рівень духовних потреб.

Відтак вивчення традиційного вбрання є особливо актуальним, оскільки йдеться про невмирущу народну традицію, що найдовше зберігається в одязі того чи іншого етносу. Адже відомо: традиційний костюм є продуктом багатовікового колективного досвіду народу і, як такий, включає нашарування різних історичних епох – як у своєму конкретно – матеріальному виразі, так і в тих численних функціях, що сконцентрувались протягом всього періоду його існування.
Одним з важливих аспектів вивчення традиційного вбрання є питання динаміки функцій, втрати деяких з них на певному етапі історичному розвитку та появи нових.
Майже кожний його елемент, поряд з улітарною, естетичною та іншими елементами функціями, мав і деякі специфічно обрядові. Вони, як правило, відповідали усталеним комплексам, що простежується в крої, кольору та орнаменті. В обряді відбувається своєрідне підвищення семіотичного статусу костюма – посилення сематичного «підтексту» як комплексу вцілому, так і окремих його складників.
Роль традиційного костюма в народній обрядовості порівняно малодосліджена тема у вітчізняній етнографії, хоч більшість дослідників зверталися до цього питаня. Серед дореволюційних видань варто згадати праці П. Чубинського, Я.Головацького, Ф.Вовка, В.Познанського, у радянський період на цю проблему звертали увагу Б.Куфтін, В.Білецька, Н.Гаген-Торн. Одначе спеціальних праць, присвячених обрядовій ролі традиційного одягу,зокрема українського, майже немає. Багатий фактологічний матеріал, що його накопичено етнографами, дає можливість на сучасному етапі перейти до спеціального вивчення означеної проблеми.
У даній роботі простежимо деякі аспекти трансформації обрядової функції традиційного одягу українців. Її посилення чи послаблення у певних компонентах протягом ХІХ – по ХХ ст. За основу взято переважно весільний одяг українців. Це зумовлено, зокрема, тим, що весільний ритуал дуже стійкий, у ньому довго зберігаються традиції, сформовані за різних історичних епох.
При дослідженні динаміки обрядової ролі традиційного українського вбрання, залежно від ступеня виконання його елементами, обрядові функції, ми виділяємо серед них такі: ті, що у вказаний період мали переважне утилітарне призначення і не посідали значного місця в обрядовості українців, проте й вони не були цілком виключені з обрядової сфери, що свідчить про органічну єдність матеріальних і духовних проявів у традиційному вбранні; такі що мали широке повсякденне застосування і водночас виступали активними носіями обрядової функції. Ця група компонентів традиційного вбрання є найчисельнішою і, на нашу думку, найбільш репрезентованою щодо загальної картини функціонування українського одягу в обрядовості; елементи, повсякденного використання яких на певному етапі поступово зменшується, а роль у звичаях та обрядах набуває більшого значення. У функціонуванні останніх наочно простежується характерна для традиційного вбрання в цілому закономірність. Вона полягає в тому, що певні види і форми одягу, що відійшли в минуле як повсякденні, знаходять подальше використання як святковий і особливо обрядовий. Варто зауважити що час і територіальна локалізація подібно зміни функцій можуть бути і як правило, бувають різними для кожного конкретного випадку.
 Традиційні елементи одягу українців
Як уже відзначалося, окремі елементи традиційного одягу українців наприкінці ХІХ ст. використовувалися переважно як утилітарні, їх семантична, знакова роль і відповідно місце, яке вони посідали у обрядах була незначна. До таких належать чоловічий поясний одяг – штани, давні види взуття з лика та шкіри – «личаки», «постоли». Більш ранні матеріали, однак, свідчать про те, що й ці елементи вбрання свого часу відіграли певне місце в обрядах. Так, у середині ХІХ ст., на Чернігівщині подекуди традиційним подарунком батькові молоді на весіллі дарували «накожні» - шкіряні постоли. На Бойківщині навіть у 1950-х роках було поширене дівоче ворожіння із взуттям на Андрія. Кожна ворожка знімала взуття з однієї ноги, і його доти переставляла «одно поза друге», доки чобіт «не вийде на поріг» - це віщувало близьке заміжжя. При цьому варто відзначити, що використовували не лише чоботи, але й будь-яке інше взуття.
До полі функціональних елементів традиційного костюму варто віднести сорочку, такі давні види незшитого та частково зшитого жіночого поясного одягу, як плахту, двоплатові запаски, однопланові «горбочку», «опинку», «дергу», традиційні жіночі убори голови – дівочий вінок, жіночий очіпок та намітку, чоловічі та жіночі пояси, певні види верхнього одягу, зокрема найбільш давній хутряний – шуба, кожух, а також окремі види взуття, насамперед чоботи. Обрядову роль деяких з цих елементів вбрання розглянемо детальніше. Одним з компонентів, що складали основу українського  традиційного костюму, була сорочка, яка увібрала чимало різноманітних функцій. На всій території України жіночі сорочки з суцільним станом «додільні» на межі ХІХ – ХХ ст. майже виходять з повсякденного вжитку. Це наслідок, з одного боку, відмирання функції сорочки як самостійного костюма, ще у ХІХ ст. сорочка, підперезана поясом, часто була у східнослов’янських народів єдиним одягом дівчат і хлопців певного віку, з другого – утилітарного переважання більш пізнього крою сорочки «до підточки», «підточка» робилася з полотна гіршої якості. Незважаючи на це, обрядова часом і святкова сорочка зберігала давній крій – робилася доцільною. Зокрема, не розділялася поперечним швом весільна сорочка. Теж саме було характерне і для сорочки «на смерть» (досить часто в обох цих випадках використовувався один і той самий одяг).
Як бачимо, збереження невідрізної сорочки є стійкою обрядовою ознакою цього елементу вбрання, що дійшло майже до наших днів. Іноді в обряді зберігалися не тільки особливості старовинного крою та орнаментального оформлення сорочки, а навіть давня загальнослов’янська назва – «кошуля», «кушіль». На Полтавщині другого дня весілля дружко, вносячи до хати сорочку молодої, просив дозволу: «Благословіть кушіль у хату внести», хоч поза обрядом слово «кушіль» уже не вживався.
Орнаментальне оздоблення традиційних сорочок було тісно пов’язане з їх призначенням. Найбільш пишними на Україні робилися весільні сорочки. У росіян, навпаки, «подвенечная» сорочка прикрашалася надто скромно і нагадувала траурну – «горемичную». Це пов’язано, очевидно, з особливостями весільного ритуалу росіян, перша частина якого проходила під знаком туги, суму, розлучення нареченої з рідним домом, з дівуванням. У яскравий святковий костюм молода вдягалася тільки після вінчання, у домі молодого.
Якщо у буденних і особливо святкових сорочках розвивалися нові орнаментальні мотиви, розширювалась певною мірою колористична гама, та узори і, зокрема, колорит орнаменту обрядових сорочок не рідко зберігали архаїчні риси, виконувались за старими зразками. Це наочно виявлялося в оформленні весільних, поховальних, поживних виробів.
До компонентів традиційного костюму, які, не втрачаючи своїх практичних, утилітарних функцій, водночас відігравали значну роль у народній обрядовості, можна віднести і давні види незшитого та частково зшитого поясного одягу, що були розповсюдженні на території України у ХІХ ст.. Це, зокрема, двоплатові запаски і плахта центральних областей та одноплатові горбатка, опинка, дерга, що побутували переважно у західних областях. Незважаючи на те, що ці види поясного одягу з давніх-давен не змінювались у своєму простому і раціональному крої, вони сконцентровували в собі значну кількість смислових, семантичних рис.
Ці функції традиційного поясного одягу виявлялися в його колориті, орнаменті, способах носіння, що залежало від призначення одягу, і мали виразну локальну специфіку. Так, центрально-українські двоплатові сукняні запаски – передня з них робилася синьою, задня чорною – наприкінці ХІХ ст.. збереглися як буденний одяг у середовищі старших жінок. На Гуцульщині запаски з домашнього сукна були святковим вбранням і оздоблювались відповідно різнокольоровими тканими малюнками із додаванням металевої нитки. Подільські запаски відзначалися узорним тканням, вишивкою. Колорит плахти вказував і на їх призначення, а відтак залежав від віку та родинного стану жінки. Святкові плахти червоного і малинового кольорів носили здебільшого дівчата. «Напільні» (себто такі, де основа складалася з червоних та синіх ниток навпіл) носили молодиці. Такі плахти більш стриманіші за колористичним рішенням «синятку» (основа синіх ниток) носили літні жінки. Для дівчат і молодиць «синятки» були одягом тільки для певних випадків – під час посту (звідки назва «пісні плахти»). Спосіб носіння поясного одягу також залежав від конкретної життєвої ситуації. Скажімо на Буковині, де носили однопланову горбатку, на свято закочували один її бік, а в будень обидва. Подекуди підтикали одноплановий одяг для того, щоб відрізнити дівчат від заміжніх жінок (на Буковинському Поділлі молодиці накладали «обгортку» зліва направо і підтикали правий край, а дівчата – з права наліво і підтикали лівий край).
Архаїчні види традиційного поясного вбрання українок посідали помітне місце у весільній обрядовості. У тих місцевостях, де були поширені ці види одягу, вони не рідко правили за весільний убір нареченої. На другий день весілля червона запаска, вивішена на воротях, сповіщала про «чесність молодої». На Полтавщині із запаскою молодої був пов’язаний день весілля: у понеділок вранці дружко і староста молодого викрадали в молодої «попередницю», яку молодий мав викупити. Певне місце посідали згадувані види жіночого поясного вбрання українок і у родильній обрядовості. Так, на Бойківщині у материну запаску загортали новонароджену дитину.
Особливий інтерес серед видів поясного вбрання українок становить плахта. На відміну від запасок та обгорток, які правили за буденний одяг, плахта була святковим. У Полтавській губернії в селі Жданівка її обов’язково використовували, як компонент весільного вбрання молодої. Окрім того, нею обдаровували майбутню свекруху, якщо молода зберегла недоторканість, свекруха віддавала назад половину плахти, якщо ж ні, то залишала собі, приказуючи: «Ти нестоїш того, щоб тобі плахти дать». Трансформація обрядової функції виразно простежується і в традиційних жіночих головних уборах. Дослідники відзначають, що тут на перше місце виступають соціальна і магічна функції: головні убори вказували на місце і роль людини в суспільстві, разом з тим, виконували роль оберега. В жіночих головних уборах про це свідчить їх чіткий розподіл на дівочий й жіночий.
Традиційні убори голови українок – дівочий вінок, жіночий очіпок та намітка відзначалися значною локальною різноманітністю. Протягом ХІХ ст. ці компоненти вбрання відігравали значну роль у весільній та поховальній обрядовості українців. Ритуал традиційного весілля у західних областях України починався з обряду виготовлення весільних вінків – «вінкоплетин». Зміна головного убору на весіллі («покривання», «очіпини»), на думку багатьох дослідників була кульмінаційним моментом усього ритуалу. Вінок нареченої в цьому обряді символізував не лише молодість і красу дівчини, але й її «миле дівуваннячко». Після весілля очіпок та намітка ставали обов’язковими уборами кожної жінки. Щодо їх використання в народі існували певні етичні норми, яких суворо дотримувались.
Залежно від віку і сімейного стану жінки, а також ситуації, в якій використовувався убір, могли варіюватися способи його носіння. Так, на Чернігівщині подекуди літні жінки пропускали один кінець намітки під підборіддя (він звався підборіддя). В інших селах, наприклад, у Конотопському повіті, цей спосіб використовували лише у поховальному вбранні незалежно від віку жінки.  У весільному та поховальному ритуалах намітка виконувала обрядову роль і як спеціальний атрибут. Намітку стелили під ноги молодим під час вінчання, зв’язували нею руки на знак подружньої єдності – себто намітка часто виконувала функції весільного рушника. Намітки виступали і як традиційний весільний дарунок гостям від молодої і навпаки. У поховальному обряді роль намітки теж наближалася до рушника: на намітках іноді опускали домовину.
До семантично насичених компонентів костюма належать пояси. Пояс здавна був одним із обов’язкових елементів вбрання і виконував чимало функцій. Ним закріплювався на талії поясний та верхній одяг, на поясі носили дрібні предмети, необхідні в повсякденному ужитку; широкий шкіряний чоловічий пояс – «черес» на західноукраїнських землях розглядався і як засіб захисту м’язів живота під час важкої фізичної праці. Поряд з цим пояси були і своєрідною красою вбрання як справжні витвори мистецтва.
З поясом пов’язані певні, досить стійкі норми народної етики. Вийти на люди без пояса означало ганьбити себе. Навіть коли бідність не дозволяла людині мати якість елементи одягу (чоботи, певні види верхньої одежі), то пояс був обов’язковим.
Як головний убір, він нерідко опредмечував вік, соціальний та сімейний стан власника. Це стосується зокрема, кольору. На Правобережжі, Центральній Україні в середині ХІХ ст. парубки частіше носили червоний пояс, а «господарі» - сині, або зелені.
На давнє походження поясів і їх значення вказують пов’язані з ними численні повір’я та прикмети. Магічні функції, що за народним уявленням були притаманні поясам, зумовили їх велику роль у народній обрядовості, як обереги. Очевидно, пов’язаний навколо тіла пояс розглядався як один з варіантів магічного замкненого кола, поза яким мали залишитися злі для людини сили. Ця функція пояса наочно розкривається в ритуалі традиційного українського весілля. Вважалося, що під час весілля для молодих особливо небезпечне всіляке зло. Щоб вберегтися від нього, молода на Поліссі дарувала своєму судженому власної роботи червоний пояс. Ця традиція зберігалася на Волинському Поліссі до 20-30 рр. ХХ ст.. На Полтавщині молода перев’язувала майбутнього чоловіка вишиваним рушником, який начебто збільшував силу.
Варто зазначити, що пояси відігравали значну роль у весільнім ритуалі всіх східнослов’янських народів.
В усіх східних слов’ян у ХІХ – на початку ХХ ст. червоний пояс використовувався і в інших обрядах – наприклад, як оберег худоби. При першому випасанні худоби її переганяли через червоний пояс, простелений у воротях.
Верхній одяг
Значне місце в обрядовості східнослов’янських народів посідає традиційний верхній одяг. Особливу роль відігравали при цьому найбільш давні види одягу з хутра – шуба та кожух. Це пов’язано з уявленнями про надзвичайно важливі для життя людини функції одягу з цього матеріалу, а також з більш пізніми асоціаціями – ідеєю родючості, багатством і щастям. Шуба та кожух символізували тепло домашнього вогнища, заможність – «волохате, кучеряве в протилежність голому, убогому». В українській весільній обрядовості одяг з хутра посідав помітне місце. З кожухом була пов’язана більшість важливих етапів традиційного весілля: випікання короваю (кожух догори хутром одягала старша коровайниця), посад нареченої і молодих (на кожусі), зустріч молодят матір’ю молодої чи нареченого (у вивернутому кожусі). Кожух відіграє помітну роль і в інших обрядах сімейного циклу (родинні звичаї – загортання дитини в кожух, «пострижини» - дитину при цьому садовили на кожусі), так і календарних та трудових (як компонент одягу ряджених у новорічних обрядах).
При дослідженні динаміки обрядової ролі одягу звертають на себе увагу такі компоненти традиційного вбрання, повсякденне значення яких поступово зменшується. На початку ХХ ст. ці процеси були характерні для деяких видів традиційного верхнього одягу українців. Так давня «манта» (Закарпаття, Буковина, Гуцульщина) – плащоподібний сукняний одяг – значною мірою втрачає свою функцію, залишаючись як компонент одягу молодих на весіллі. За нею закріплюється навіть назва «весільна манта», що, слід думати, свідчить про перевагу обрядової функції у побутуванні цього елементу вбрання. На відміну від звичайного плащоподібного одягу з каптуром весільна манта виразно прикрашалася вишивкою вовною яскравих кольорів, шнуром, китицями, і навіть каптур нерідко ставав декоративним елементом.
Висновки
Є підстави характеризувати традиційне вбрання українців як втілення органічної єдності матеріального і духовного життя народу, його світогляду. Народному одягу були притаманні численні функції, пов’язані з духовним світом людини, завдяки чому він відігравав важливу роль у народній обрядовості для обрядової функції костюма була характерна певна динаміка, що простежується у побутуванні різних видів традиційного вбрання. Зменшення або стабільність і посилення обрядової ролі компонентів одягу були тісно пов’язані з конкретною територією і певними історичними подіями.
У наш час інтерес до традиційної народної культури помітно зростає. Цей процес може зробити позитивний вплив на виховання молодого покоління, прищепити йому стійкий імунітет до бездуховності, «масової культури». Тому перед нами стоїть важливе завдання всебічно знайомити молоде покоління з кращими здобутками вітчизняної культури.

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123