This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Народна іграшка на Дубенщині

 Редько Поліна, 14 р., зош № 3,м Дубно, Рівненська обл.

Вступ

Українська народна іграшка – органічна частка культури і водночас самостійний вид декоративно-ужиткового мистецтва українців. Вона водночас виступає об’єктом гри, виховання і розвитку дитини, засобом пізнання, твором мистецтва, святковим подарунком і окрасою житла.

Народна іграшка відзначається багатством тематики, розмаїттям матеріального втілення, своєрідністю пластичного, орнаментального та колірного рішень. Художні особливості української народної іграшки – лаконічність і виразність форми та конструкції, влучність конкретизуючих ознак, ощадливість декору, рухливість та звуковий супровід – здатні активно впливати на почуття та уяву дитини. Все це, тісно переплітаючись, зумовили художню своєрідність та її визначну роль у процесі культурної спадкоємності поколінь.
В українській народній іграшці знайшли відображення явища історичного буття, етичні й естетичні уявлення. Вона засвідчує своєрідні мистецькі риси, виявляє художню обдарованість народу, його прагнення до краси, творчу фантазію, мудрість етнопедагогіки. У тому полягає її культурно-історична вартість.
Іграшка – річ, призначена дітям для гри. В народі її ще називають цяцька, лялька, цяцянка, виграшка, забавка. Без неї гра неможлива. Як найсуттєвіший компонент гри, вона відіграє важливу освітню, розвивальну, виховну, навіть організаційну ролі. Як і гра, іграшка є важливим фактором психічного розвитку дитини, що забезпечує поступове здійснення нею усіх видів діяльності на більш високому рівні.
Гра – це не розвага, це справжнє, теперішнє, яскраве, самобутнє життя дитини, разом з цим це і підготовка дитини до дорослого відповідального життя.
Вона завжди була пов'язана з сімейними традиціями, працею і діяльністю дорослих, оточенням дітей турботою і увагою.
Іграшки, котрі використовувалися як елемент гри, їх тематика і форми знаходилися в тісному взаємозв'язку з матеріальним життям суспільства, з розвитком його духовної культури, а також відображали еволюцію поглядів на виховання.
Іграшка – пам’ять етносу, нації, народу, людства про своє історичне та доісторичне минуле.
Народна іграшка є спадщиною подібно до рідної мови, казки, пісні. Народні іграшки перевірені дитячою любов'ю до неї, дитячою грою. Народна іграшка несе в собі художню культуру народної творчості, розвиває самобутні риси естетики свого народу.
Культура іграшки – важливий елемент загальної культури нації. Колись у колиску ліворуч для доньки клали ляльку, для хлопчика праворуч – сопілку. За старими повір’ями, то були символічні атрибути – обереги, які прийшли з часів язичництва і мали в собі магічну силу.
З давніх-давен діти робили собі іграшки самі – народ виховував майбутніх майстрів. А зараз діти буквально засипані масою дорогих іграшок. Вони яскраві, ефектні, але, як ми знаємо, швидко набридають і рідко стають улюбленими – дитячій фантазії до них нема що додати.
Нині, коли у світ дитячої гри впевнено і владно входять комп’ютери, варто не забувати про народні іграшки, їх поширення та популяризацію, вивчати їх формо-образні основи у школах та дошкільних установах, гуртках. Адже в ній, суттєвій частині фольклорно-національної культури, значно більше світопізнання і світорозуміння, а також інформативно-генетичного багатства, ніж у найскладнішій комп’ютерній грі.
Українська народна іграшка здавна привертає увагу дослідників чарівним світом її образів, сповнених поезії та казковості, що упродовж століть панували в уяві дітей, пробуджуючи фантазію і спонукаючи до творчості.
Народна іграшка має також неабиякі високі мистецькі якості і широкі виховні можливості. Емоційна дія образів, утілених у народній іграшці, широко застосовується педагогами в естетичному вихованні дітей, допомагає залучити їх до споконвічної культури свого народу.
Однак до нині українська народна іграшка залишається маловивченою, її традиції не мають належного використання у художній та освітньо-виховній практиці. Це значною мірою обумовлює актуальність даної роботи, яка передбачає отримати істотні знання про мистецьку спадщину та шлях розвитку українського забавкарства. Сподіваємось що результати нашого дослідження народної іграшки доповнять існуючі відомості з історії українського декоративно-прикладного мистецтва та допоможуть зберегти традиції народної іграшки у соціально-культурних умовах сучасності.

Історія виникнення і розвитку української народної іграшки.

Іграшка є відображенням своєї епохи. Історія іграшки є невід'ємною частиною історії культури суспільства. Для кожної історичної епохи характерні свої іграшки, оскільки розвиток матеріальної основи суспільства, його духовної культури позначається не лише на змісті дитячих ігор, а й на тематиці та формах іграшок.
Первісне суспільство дитячих іграшок не знало. Не роблять іграшок і племена, які перебувають на стадіально досить низькому шаблі розвитку. Народна іграшка, як річ певного функціонального призначення, на думку багатьох вчених, з'являється досить пізно, коли цивілізація окремих суспільств і народів досягає достатнього рівня розвитку. Однак це не означає, що в умовах первісного суспільства та життя "примітивних" племен діти зовсім позбавлені гри та іграшки. Відомий колекціонер і знавець іграшки Г. Блінов зазначає, що першими дитячими іграшками "мабуть... були випадкові предмети. Камінці, шишки, сухі гілочки. І такі "іграшки", зрозуміло, старші, ніж сама людина".
На території України найдавніші прототипи іграшки виявлені в с. Мезин Коропського району Чернігівської області. Це були фігурки пташок, вовка чи собаки, виготовлені з мамонтового бивня приблизно 25 тис. років тому. Мали вони обрядове значення.
У ІV-ІІІ тис. до н. е. трипільці виготовляли керамічні жіночі статуетки, різноманітні фігурки тварин (овець, коней, биків та ін) та їх дитинчат, які символізували плодючість. В могильнику на території Львівської області археологами знайдено ліпні порожнисті фігурки пташок, що згодом трансформувалися в іграшки-свищики.
Дитячі іграшки давніх слов'ян (дерев'яні коники, качечки) знайдено під час розкопок на Наддніпрянщині. Датовані вони приблизно X-початком XІІ ст. У той час побутували і так звані технічні іграшки: луки, мечі, дзиґи тощо.
У дохристиянський період іграшки переважно зображали священних тварин, птахів, фантастичних істот, що свідчить про їх зв'язок з язичницьким культом, народною міфологією. Після прийняття християнства іграшки здебільшого використовували з ігровою та декоративною метою. Однак деякі з них зберегли ритуальний характер і дотепер (ялинкові прикраси до Нового року, святкові кульки тощо).
Селище Опішня (Полтавська обл.) відоме своїми керамічними іграшками, які відображали реальну природу, народний побут, героїв казок, пісень, творів фантастики (коник, квочка з курчатами, пташниця, вершники, міські та сільські жінки у типовому одязі, звірі-музики тощо). Зародилася Опішнянська іграшка в ХVІІІ столітті.
Гончарі, крім ужиткового посуду, виробляли й "дріб", тобто маленькі іграшкові посудинки: глечики, макітерки, мисочки, горнятка, маснички тощо. Вони повторювали традиційні форми ужиткового посуду, а розписували їх відповідно до місцевості, де виготовляли (опішнянські, косівські, Васильківські та ін).
На Поділлі відомими осередками виготовлення керамічної іграшки були Бубнівка, Бар Вінницької області, Адамівка – Хмельницької, Калагарівка – Тернопільської області та ін. Найпопулярнішими тут були ляльки, коники і вершники. Ляльок завжди ліпили у святковому одязі, з намистом на шиї, модною зачіскою на голові; очі і рот позначали крапками і рисками. Подільські ляльки тримали у руках дитину або під пахвою пташку. Традиційні іграшки-вершники зображали на коні селян, козаків, військових тощо. Подільські свищики мали вигляд тварин і птахів.
У XІX – на початку XX ст. на Волині діяли два найбільших осередки виготовлення керамічних іграшок (с. Вишнівець та Великий Кунинець Тернопільської обл.). Образи іграшок були традиційними (ляльки з птахами, свійські тварини, вершники), однак порівняно з подільськими вишнівецькі забавки витонченіші та барвистіші.
Наприкінці XІX ст. на Львівщині (с. Стара Сіль), виникли рідкісні в українському народному мистецтві сюжети – "танок" і "колисочка". Перший зображує жінку і чоловіка у танці. Свищик "колисочка" має вигляд "колиски на кружалах", у якій лежить дитина. Окрему групу забавок становлять керамічні тарахкальця ("хихички"), відомі ще з часів трипільської культури, – порожнисті кульки завбільшки з гусяче яйце, прикрашені оздобленнями (сонце, півмісяць та ін).
Прикарпатська іграшка, як і посуд та інші вироби з глини, насамперед відрізняється від усіх інших колоритом і характером розпису – традиційними мотивами і елементами та поєднанням кольорів у орнаменті.
У XІX та на початку XX століття в Карпатах баранчиків та клачики із сиру робили чоловіки-вівчарі на полонинах. Виготовлення сирної іграшки в таких селах, як Брустури, Річка, Снідавка, Шешори, набуло значення промислу, принаймні в 1950-1980-х роках.
Фігурне печиво з тіста, перш ніж дійти до розряду дитячих іграшок, мало обрядове значення. Як правило, таке печиво випікається весною перед прильотом птахів і здебільшого має вигляд узагальнено-умовного птаха та назву "жайворонок", а ще мало назву "голубці".
Українська іграшка вирізняється тематичною неоднорідністю та глибоким змістовним наповненням. Вона представлена розмаїттям матеріалів технічних і художніх способів опрацювання, багатством формальних, композиційних орнаментальних, колористичних вирішень. Народна іграшка включає в себе декілька видів народного мистецтва і отже становить полівидове явище. Водночас деякі види мистецтва щодо іграшки мають допоміжне, другорядне значення. Це наприклад вишивка, розпис, ткацтво. Вишивка і ткацтво стосується народних ляльок, розпис покриває іграшки з дерева. Проте ні вишивка, ні розпис, ні ткацтво не є матеріалом іграшки. Матеріалом її традиційно є дерево.
На Гуцульщині виготовляли не тільки дерев’яні, а й гончарні, парафіновані, костяні, із сиру іграшки.
В Україні у XVІІ ст. популярним був вертеп, персонажі якого (Запорожець, Циган, Дяк, Баба, Шинкар та ін) відтворювали релігійні, казкові, побутові сюжети. У радянські часи він був заборонений, а з набуттям Україною незалежності почав відроджуватися.
Нині народну іграшку виробляють лише окремі поодинокі майстри. Купують її здебільшого не для дитячих ігор, а для своєрідної фольклоризації сучасного міського інтер'єру, поповнення приватних зібрань і фондів музеїв. Основним споживачем такої іграшки стає міська інтелігенція. Отже, іграшка потрапляє в інше середовище, ніж те, у якому вона сформувалася і була повноправною складовою, корелюючись з іншими його складовими.

Види української народної іграшки, їх зміст.
Дерев’яна іграшка

У казках багатьох народів, у тому числі і й українського, є мотив перетворення деревини (поліна, гілки, колодки) на людину. Це відбувається в результаті різних заклинань і маніпуляцій. За найдавнішими переказами й міфами, боги створили перших людей саме з дерева, а не з глини. Це свідчить про те, що дерево є найдавнішим матеріалом, який людина почала творчо обробляти.
Паридуда Олександра Володимирівна, керівник гуртка «Умілі руки» Будинку дітей та молоді стверджує: «Іграшка з дерева – тепла, легка, зручна у грі – обов'язково має супроводжувати сучасне дитинство. Бажано також, щоб дитини сама, відповідно до своїх здібностей і можливостей, навчилася дещо робити з дерева».
Більшість доступних нині іграшок із дерева належать до так званих акустично-механічних та рухливо-механічних іграшок. Це – деркачі, і фуркала, калатала, дерчаки, вітрячки, пташки на коліщатках з рухливими крильцями, візки, каруселі, коники на коліщатках. З дерева роблять також дитячі меблі, посуд, тачечки, грабельки, музичні інструменти, пташок-свищиків декорованих різьбленим орнаментом півнів, коней, коней з вершниками тощо. І досі побутує традиційна дерев'яна рухливо-механічна іграшка "Коваль і ведмідь". Ці іграшки збереглися здебільшого в музеях та приватних зібраннях.
Наконечна Галина Андріївна, вчитель трудового навчання Птицької зош І-ІІ ст. розповіла, що: «Найціннішим з мистецької точки зору в дерев’яній іграшці є розпис. Саме він робить прості столярні вироби (дитячі меблі, музичні інструменти візки, коники, коники з вершниками тощо) витворами мистецтва.
Дерево – матеріал, який у сільських умовах фактично завжди під рукою. Тому найбільше іграшок-саморобок роблять саме із дерева. Це свистки, мороки, візки, колиски, мініатюрний посуд, знаряддя праці, лялькові меблі і зброя.
За особливостями формування дерев’яні іграшки можна поділити на:
 іграшки виготовлені одним об’ємом з суцільного шматка дерева – вирізуванням, виточуванням;
 іграшки виготовлені з окремих частин, які попередньо обробляли також вирізуванням, виточуванням і з’єднували столярними прийомами.
У свою чергу, залежно від з’єднання іграшки поділяються на:
- нерухомі – іграшкові меблі, сани, скрипочки;
- рухомі – візочки, тачки, деркачі та інші.
При оздобленні дерев’яних іграшок, передусім враховували, приводну текстуру, й забарвлення дерева, які у кожної породи є своєрідними.
Переважно поверхню дерев’яних іграшок залишали чистою. Роль їхнього оздоблення виконували орнаментальні порізки. Для посилення художніх якостей та безпечності іграшок їхні поверхні натирали бджолиним воском, від нього вони набували гладкості і приємного матового блиску.
На Дубенщині також іграшки оздоблювали випалюванням, яке виконували “писаком” – металевим прутиком з викарбуваним на одному його кінці рельєфним малюнком – “штампом”.
На Дубенщині для виготовлення іграшок використовували тополю, ліщину, явір, клен, кору сосни і дуба. Були найрізноманітніші техніки оздоблення: вирізування, обтесування, столярні прийоми, пластичне оздоблення поверхні фігурок. Виготовлялися динамічні іграшки (пташки, що клюють землю), тарахтальця, деркачі, сопілки, коники, люди в сюжетах і без, іграшкові меблі. Також робили колиски для ляльок, прикрашені розписом і різьбленням, дитячі сопілки-тилинки з вербової кори, до того ж майстри виготовляли дерев’яні та плетені з лози брязкальця (села Смига та Дитиничі Дубенського району), іграшку „Ведмеді-ковалі” (у багатьох містах і селах України), птахів з трісок, птахи-свищики, коники, півні (Рівненщина).
Войтюк Віктор Петрович, 1953 р.н., с.Великі Загорці Дубенського р-ну: «Моє дитинство проходило в той час, коли іграшки в магазинах уже були. Але батьки власноруч робили гвинтівки, пістолети, автомати. Вся ця зброя була зроблена з дерева. Вже як підросли, то самі стали робити самопали (вогнестрільну зброю, зроблену кустарним способом). Для цього брали зроблений власноруч дерев’яний пістолет за основу. До нього прикріплювали металеву трубку, з однієї сторони наглухо заклепану, збоку при основі вирізали дірку. Засипали туди порох, або сірку і забивали тверду основу. У дірку, що збоку, підносили запалений сірник і відбувався постріл. Бувало і таке, що металеву трубку розривало на дрібні кусочки. І тоді кому як пощастить…»
Своєрідністю вирізняється динамічна іграшка, що зображує пташок, які клюють зерна. Їхні умовно потрактовані фігурки, розташовані на круглій дощинці – основі, голівками до центру. Під дощинкою на нитках, прив’язаних до голівок, підвішена кулька, при похитуванні якої вони рухаються – то піднімаються вгору, то опускаються вниз, достовірно і в той же час гумористично нагадуючи метушливу повадку птахів.
Кондратюк Марія Іванівна, 1935 р.н., с.Стара Носовиця Дубенського р-ну розповіла: «Коли їй було п’ять-шість років, вона часто ходила пішки з батьками в Почаїв на Божу гору через Онишківці. І досі пам’ятає ті іграшки, які вони там купували. Це були рухомі, дерев’яні пташечки: голуби, курочки, півники. Коли їх тягнути за паличку, вони рухались на дерев’яних колесищах і при цьому тріпотіли крильцями. Але найбільше запам’яталася на цих іграшках яскрава, різнокольорова, довготривала фарба, яка так приваблювала дитячі оченята».
До поширених типів звукових іграшок на Прикарпатті були поширені сопілки. Вони були ретельно витончені, прикрашені довкола тонкими різьбленими, або мальованими пасками. Також робились і моделі скрипочок, за формою подібні до своїх прототипів, мають видовжену резонансну скриньку-голосницю, шийку з головкою, закрутки для струн, іноді й самі струни та смичок. Скрипочки вирізняються багатством композиції розпису, які оздоблюють лицьові поверхні голосниць. Його основним мотивом виступають “колка” – концентричні кола з “ружами” посередині. Трапляються також варіанти розпису, в яких “кола” замінені “вербівками” – вигнутими галузками листочками та квітами. Усі ці мотиви гармонійно поєднані та добре вписані в округлі форми скрипочки.
Присяжнюк Анатолій Васильович, 1957 р.н., с.Здовбиця Дубенського р-ну: «Коли мені було рочків десять батьки батьки взяли мене до клубу, де працювала мама на новорічну ялинку, де мені подарували сопілку. Вона була вирізьблена, розфарбована яскравою фарбою, дуже пахла лаком. В той час не було великого різноманіття іграшок, тому для мене ця сопілка була особливою».
Загальними особливостями української народної іграшки з дерева є лаконічність і водночас виразність та простота засобів формотворення та оздоблення. Своєрідності їй часто надає звуковий супровід і рухомість. Важливим є те, що часто ці іграшки виготовляли самі діти, виявляючи спостережливість, кмітливість, винахідливість, привчаючись з юних років майструвати. Виконуючи посильну для свого віку роботу, діти разом із батьками займалися художньою творчістю – майстрували окремі деталі, з’єднували їх, що надавало іграшці в дитячій свідомості особливої ваги.

Іграшки з глини

Найбільш масовою народною іграшкою, яка виготовлялася в умовах промислів, є іграшка з глини. Освоєння глини як матеріалу для створення необхідних ужиткових речей та будівельних матеріалів стало важливим етапом культурного розвитку людства. На цьому етапі з'явилися перші неутилітарні пластичні витвори з глини, які стали прообразом майбутньої іграшки. Форми багатьох сучасних іграшок залишилися майже незмінними з тих давніх часів. Змінилися функції – з культових на ігрові. Нині ж ігрові функції поступаються місцем художньо-естетичним та функціям раритетної колекційної речі. Серед іграшок з глини найбільш поширеними, масовими є свищики (свистунці, свистала, свистілки), серед яких найчастіше зустрічаємо свищиків-птахів. Вони мають найпростішу архаїчну форму, для якої характерні відсутність зайвої деталізації, підкреслення об'ємності та схематичності тулубів й узагальнено типізоване вирішення голів. Птахи-свищики вироблялися практично в усіх гончарських промислах України. Відрізняються вони лише за розміром і декором.
Кондратюк Марія Іванівна, 1935 р.н., с.Стара Носовиця додала також що: «В Онишківцях теж продавались різноманітні, різнокольорові глиняні свистунці у вигляді птахів. Одну з таких іграшок купили і мені. Дивно, але вона дуже міцна: минуло стільки років, а вона все ще зберігається у мене, як пам’ять про дитячі роки».
Українська народна глиняна іграшка щодо сюжетики та формообразних критеріїв перебуває посередині між фігурним посудом і створюваною гончарами декоративною або настільною скульптурою.
Андрощук Марія Іванівна, 1947 р.н., м.Дубно: «Коли батьки перший раз взяли мене на базар, мене вразив асортимент іграшок, який був досить солідний – коники, баранці, кози, цапи, бички, корови, собаки, свинки, зайчики, рибки, півники, чайки, зозульки, індики, олені, тури, фантастичні звірі, вершники на конях, „куми”, ”сусідки”, „баришні”, „наречені”, чорти, леви, ведмеді, звірі-музиканти. На жаль, в той час, батьки не мали можливості придбати їх».
Вечіркова Надія Іванівна, 1942 р.н., с. Смига Дубенського р-ну: «Іграшкового посуду, як такого, то і не було. Була велика радість, коли вдома розбивалась тарілка, і ось цими черебками гралися. Думаю посуд був з глини».
Українська дитяча керамічна іграшка у своєму історичному зрізі напрочуд розмаїта, образно багата, позначена добрим гумором, сповнена оптимізму.
Алла Юріївна Мельник, 64 роки с. Верба Дубенського району, Рівненської області:
– З дитинства мені запам’ятався подарунок, який мені зробив мій дідусь. Це був виріб із глини у вигляді пташечки, коли подуєш у отвір, то вона свистить. Коли я пішла в школу, то співала у фольклорному дитячому ансамблі і використовувала свищика у наших заняттях, адже звук видає свищик такий, ніби кує зозуля.
Українська глиняна іграшка, порівняно з дерев’яною, має менш розгалужену типологію, хоча певною мірою повторює її. Це ляльки, фігурки тварин, здебільшого коників, пташок, тарахкальця, посуд. Іграшки кожного типу – це самобутній світ художніх образів зі своїм особливим розумінням законів краси.

Ляльки з тканини

Лялька в "іграшковій культурі" посідає особливе місце. Вона, можна сказати, є супер-іграшкою, оскільки водночас містить у собі функціонально-образні риси праіграшки і, так би мовити, постіграшки. Якщо більшість іграшок та ігор є нині винятково надбанням дитинства, то лялька "проривається" у світ дорослої людини, стає об'єктом її культової, художньо-творчої та наукової діяльності.
Народні ляльки-іграшки (їх не слід плутати з ляльками-манекенами в народному одязі), безперечно, пов'язані з обрядово-ритуальними ляльками, які ще в порівняно недалекому минулому виготовлялися до певних дат і подій та з різних приводів (весілля, посухи, хвороби тощо) по селах і невеликих містах.
На Дубенщині, крім індивідуально-авторських ляльок із тканини, по селах навесні виготовляють ляльок із трави – "панянок", призначених як для дитячої гри, так і для зміцнення здоров'я худоби, родючості і достатку, існують комбіновані щодо матеріалу ляльки – із соломи і тканини, із трави і тканини, створюють ляльки із молодих та стиглих качанів кукурудзи, одягаючи їх у вбрання з тканини.
Кондратюк Марія Іванівна, 1935 р.н., с.Стара Носовця Дубенського р-ну: «Мені мама ляльку шила самостійно. Голова була зшита з матерії, яку напихали тирсою, розмальовували ляльці очі, ніс, губу, тулуб теж шили з матерії і так само напихали тирсою, а ноги і руки робили просто з скручених клаптиків матерії, щоб були дружнішими. Волосся для ляльки робили з клоччя (конопель), і воно було таким, що його можна було розчісувати. Потім цій ляльці шили різноманітний одяг із залишків тканини, яка залишалась після пошиття одягу».
У селах виготовляють ляльок (їхню внутрішню основу) різними способами, проте зовнішній вигляд у них досить схожий. Це здебільшого жінки у святковому вбранні. Часто зустрічаються пари чоловік і жінка. Це – декоративні ляльки, які виготовляються досить довго і старанно, оскільки одяг і прикраси мають імітувати і справжні речі. Звичайні ляльки-іграшки в селах створюються також із застосуванням вишивки різних традиційних прикрас та атрибутів.
Хатні ляльки-іграшки здебільшого робляться бабусями для онуків, рідше матерями для доньок.

Іграшки з інших матеріалів та дитячі іграшкові прикраси

Окрім найбільш поширених, перерахованих вище матеріалів, для виготовлення іграшок застосовувались інші, менш розповсюджені, наприклад сірники. Так, за розповідями Войтюка Віктора Петровича, 1953 р.н., с.Великі Загорці Дубенського р-ну: «У сусіда була удома справжня колекція іграшок із сірників, якою я був вражений і захоплений. Прийшовши додому намагався спробувати зробити щось схоже, проте, на жаль, не вдалося.
У Будинку дітей та молоді м.Дубна на День Відкритих Дверей була проведена виставка, на якій були представлені іграшки з паперу: блакитно-голубі котики, плямисті собачки, старезні дідугани-музиканти, до яких, наче магнітом, вабило дітлахів. Кожен хотів погратися, або хоча б доторкнутися тих дивовижних забавок. Та й дорослі подовго не могли відірвати погляду від експонатів. Іграшки приваблювали не так яскравістю кольорів, як своєю енергетикою. Тому й не дивно, що малюки більше тягнуться до традиційних українських, виготовлених самобутніми умільцями, з натуральних матеріалів, аніж до ширпотребу, який шкодить здоров’ю.
Часто діти гралися також ґудзиками: «Пам’ятаю і просту забавку з ґудзиком. Через дві дірочки ґудзика просовувалась міцна нитка, зв’язувалась в замкнуте коло, розтягувалась, розкручувався ґудзик, який намотував нитку і створювалась «пружина», потім ґудзик по інерції розкручувався назад і це була ніби дзиґа. Діти любили бавитись таким ґудзиком.»
Маленькі дівчата любили бавитись всілякими прикрасами, які самі виготовляли. Плетення вінків із польових квітів – це прадавній звичай дівчат. Красиві вінки виходили з червоного маку, синьої волошки, біленьких ромашок. Зв’язується вінок міцною довгою травою. Вміли дівчата плести і дворядковий вінок і навіть шапку чи корону із польових квіток. Вінки плели для себе, меншеньких дівчаток і навіть для своїх ляльок. Найперший вінок сплітався ще в травні, коли зацвітає жовтим цвітом кульбаба.
Дівчатка робили собі прикраси і намисто із з водяних лілій, плодів калини, горобини, квасолі, насіння, жолудів, “вовчих ягід”, із шипшини, нанизували почергово ягоди і соломинки. З соломи також часто виплітали іграшкові персні.
Для виготовлення “ювелірних” прикрас використовувався дріт – мідний та вкритий різнокольоровою гумою. Із такого дроту плелись обручки і діти з гордістю носили виготовлені власноруч персні. Методом плетення виготовляли брелки для ключів, браслети. Цей вид “мистецтва” набрав такого широкого розмаху, що виникла потреба охороняти телефонні автомати на вулицях, бо саме там містився необхідний дріт для “дитячих прикрас”.
Іграшки із соломи і трави – типові екологічні іграшки. Лише частково належачи до статусу промислів, виробництво солом'яних іграшок мало сезонний і подекуди епізодичний характер. Авторами цих іграшок зазвичай були сільські умільці-хлібороби. Із соломи виготовляли брязкальця ромбічної форми, брязкальця у форм кулі, "дзеркала", тарахкальця, бичків, оленів, коників, ляльок різного типу, "павучків" тощо, Центрів виробництва солом'яних іграшок як таких не зафіксовано, але є підстави стверджувати, що на Поліссі (Чернігівщині, Житомирщині частково Київщині), на Волині й Поділлі іграшок із соломи виготовлялося й нині виготовляється більше, ніж в інших регіонах і місцевостях України.
Іграшки із соломи мають золотисто-теплі та холоднуваті сріблясті кольори, що є рефлексійно-асоціативним образом типового краєвиду Полісся, Волині, Північної Київщини: рівнина, поле із достигаючим збіжжям або колючо-золотавою стернею й небо над ними, суцільно вкрите тонкими сріблястими хмарами.
Іграшки з лози створюються в різних місцевостях України, зокрема в селах і містечках розташованих переважно над річками та біля озер. З лози плели дитячі меблі, брязкальця, кошики, колиски для ляльок-немовлят; окремі умільці створювали з лози навіть ляльок.
Галина Михайлівна Грабар, 86 років с. Дивень Корецького району, Рівненської області:
– Перед Великоднем, коли випікалася паска, її прикрашали виробами з прісного тіста, а в кого були маленькі діти, то з цього тіста робили пташечок, які сидять у гнізді. Цей виріб міг простояти довго, адже прісне тісто, якщо його добре засушити не зіпсується.
Іграшки із сиру виготовляють винятково жінки. Їх виготовляють особливим способом – витягуванням, викручуванням та обв'язуванням сирним мотуззям. Виходять гарненькі, приємні, комфортні щодо розміру, фактури, смаку сирні баранці, коники, козлики, коні з вершниками, олені, півники й інші птахи. Особливо багато створюють зовсім дрібних коників та баранців, яких у святкові дні продають на базарі.
Підсумовуючи вище викладене можна стверджувати, що існує значна кількість класифікацій народних іграшок за різними критеріями. Будь-яка народна традиційна іграшка, є одним із тих важливих чинників, які формують у дитини певні буттєво-пізнавальні модуси, упроваджують у свідомі й підсвідомі сфери дитини першооснови національно-культурної екзистенційності. Стратегія виховання на традиційній іграшково-ігровій основі аж ніяк не архаїзує суспільство. Вона дозволяє зберігати національну самобутність в умовах сучасної глобалізації цивілізаційних процесів.
* * *
Сьогодні люди сприймають народну іграшку не як предмет побуту, об’єкт гри, а як твір мистецтва – музейний експонат. Але, зрозумівши всю силу народної іграшки, хотілось би порадити батькам: забути про усі модні стереотипи та тенденції, взяти свою дитину і виготовити власноруч вашу майбутню сімейну реліквію.
Що ж, про українську народну іграшку можна говорити багато. Все, що треба для її виготовлення, є навколо нас, і воно своє, рідне і нічим незамінне. Потрібно лише, щоб батьки звернули увагу на це. Тим більше, що наразі в незалежній Україні проводиться досить багато етнічних фестивалів, де можна не лише придбати ці іграшки, але й навчитися виготовляти їх, опанувати всі тонкощі майстерності творців української народної іграшки, які передавалися з покоління в покоління.

 

 

 

 

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123