This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Історія архітектури та побуту української хати. Стара хата – книга життя

 Коротенко Максим, 13 р.,Січовий колегіум, м. Запоріжжя

Традиційна українська хата – це колискова нашого народу, де творилася його журлива і оптимістична доля, жеврів і вибухав його гнів, напиналися струни болю, складалися пісні та легенди, де люди переймалися буденними клопотами, кохалися, народжувалися й помирали, щоб поступитися місцем прийдешнім поколінням.

З неї пішли у світ велетні думки й духу – князь Кий, літописець Нестор, філософ Григорій Сковорода і гетьман Богдан Хмельницький, поети Тарас Шевченко і Іван Франко, конструктор космічних апаратів Юрій Кондратюк і письменник Олександр Довженко.
Перелік цей можна продовжувати і далі, тоді б простягнувся ланцюг людських доль нескінченно, аж у Всесвіт. Тому й уявляється українська хата величезною, де долівка – земля, стіни – гори і ліси, а стеля небо з зірками та кометами.
Для української родини вона й справді була Всесвітом, місцем на землі, де усе рідне, звичне і незвичайне, де кожен предмет має свій, лише йому притаманний колір, запах, своє звучання, розташування.
Досліджуючи цю працю я побував в національному Музеї народної архітектури і побуту України, який знаходиться на південній околиці Києва, серед дібров стародавнього Голосіївського лісу.
Унікальний ландшафт з розлогими долинами, байраками, каскадом старовинних ставків, історичними урочищами … Я мов той розвідник, посланий для збирання конче необхідних нам усім свідчень. І ось я на порозі першої хати. Запахло затишком, і я відчув себе так, начебто мене переселили на декілька століть назад. В хатині не було нічого зайвого, проте усе необхідне для життя. А ще я зрозумів, як порожньо у хаті без пучечків деревію, чабрецю, снопика пшениці, а тим паче без вишитих речей.
Насолоджуючись тишею, надійним спокоєм і ні з чим не зрівняною обстановкою в домі я тут же ловлю себе на думці, що саме у цю благословенну мить про щось «мовчить» мені цей Дім … Про силу родини, де всі люблять один одного, молодші поважають старших, про мужність та силу духу українського народу, про материнську колискову та молитву. Українська хата – це життєдайне джерело народної мудрості й творчості.
Я встигав фотографувати, вести спостереження, але мені було завжди жаль залишати кожну хату. Мені здавалося, буцімто я залишаю щось недочуте, не до кінця осмислене. Таке необхідне, можливо не забуте, а просто колись загублене українським народом у процесі безоглядного бігу вперед.
Коли прийшов час вертатись, у мене з’явилось бажання низько вклонитися. Ось так вклонитися … Висловити цим поклоном любов і вдячність українській хаті, бо ми всі вийшли з неї. Я вважаю що такі поклони не принижують людину, а роблять її вище.
Звертаючись до минулого, ми не просто шукаємо, що «взяти» у ньому, запозичити для сьогоднішнього життя, а прагнемо пізнати самих себе, відкриваємо джерела високих моральних якостей трудової людини. Академік Д. С. Лихачов вважає, що вивчення пам’яток культури минулих епох ніколи не може завершитись, завмерти, воно нескінченне і дозволяє безмірно заглиблюватись у його багатства. Нині нам украй необхідний накопичений віками «запас краски», які заповіли нам творці української хати.

Сьогоднішнє і давнє – без вузла,
І час наспів цей вузол зав’язати,
Аби полуда з пращура сповзла
І вийшов родовід з курної хати.
Лідія Шевело

Поселення, житло, забудова

Типи поселень. Поселення землеробської людності України, які складалися з будівель, пристосованих для життя, різноманітних підсобних занять, утримання свійських тварин та зберігання продуктів, сягають глибини віків. Переважна більшість найдавніших поселень розташовувались по високих берегах заплавних річок на захищених від вітру місцях, найзручніших для проживання та ведення господарства. Різноманіття форм таких поселень зумовлювалися специфікою освоєння степових, лісостепових та лісових територій, а також тим, що вибір ділянки для садиби був майже довільним.
Залежно від переважання тих чи інших традиційних планувань типів сільських поселень наприкінці 19 – початку 20 століть на Україні виділяються чотири зони – північна, центральна, південна та карпатська гірська. Північна зона в основному охоплювала масиви Українського Полісся. Тут переважав вуличний тип поселень, які виникли на місці давніх східнослов’янських дворищ. Водночас у східній (Чернігово – Сіверській) частині Полісся поряд із вуличними існували безсистемні та безсистемно – вуличні поселення. На території центральної лісостепової зони, де селяни майже до 18 століття могли вільно займати під забудову землі, значного поширення набули безсистемні поселення, і тільки пізніше з’явилися вуличні. З послабленням народної колонізації у 19 столітті виникають рядові, радіальні, шнурові, а також квартальні поселення, створені на основі проектів.
У південній степовій зоні, що охоплює землі колишньої Запорізької Січі та частково Слобожанщини, більшість поселень виникла в результаті державної та поміщицької колонізації другої половини 17 – першої половини 19 століть. Тут забудова велася переважно за вказівкою властей і мала, як правило, квартальну та гніздову форми. Існувало й окремі поселення вуличного типу, наприклад, військові, відомі і в інших зонах України.
В усіх зонах побутували радіальні поселення, що виникали на основі давніх торгово – ремісничних центрів. Крім того, у долинах невеликих річок і в балках формувались рядові поселення, котрі являли собою однобічно забудовані вулиці.
У гірських районах Карпат поселення були переважно безсистемними і розміщувалися на зручних земельних ділянках на значній відстані одне від одного.
Малодвірні поселення, виселки та хутори 19– початку 20 століть були різними за походженням. У північній частині Полісся та Волині вони змінили старі назви дворів та дворищ на хутори лише у 18 столітті, тоді як на центральному Правобережжі вони називалися кут, кутор, хутор ще з 11 – 16 століть. Малодвірні поселення Лівобережжя та Слобожанщини 18 століття виникали на місці як окремих сільських займищ (хуторів, пасік), так і виробничих осередків землевласників або заможної козацької верхівки. Основою малодвірних поселень південноукраїнського степу подекуди були тимчасові поселення запорізького козацтва – зимівники.
Типи народного житла. В основній типології традиційного сільського житлового комплексу також лежить поділ території України на зони, проте він більш розгалужений і детальніший. Отож, виділяються п’ять зональних типів, які в свою чергу діляться на підтипи. Північноукраїнський (поліський) тип мав західний (Волинське – Полісся), центральний (Київо – Житомирське Полісся) та східний (Чернігово – Сіверське Полісся) підтипи. Центральноукраїнський правобережний лісостеповий тип включав львівський (галицький), західноподільський, східноподільський та південнокиївський підтипи. Центральноукраїнський лівобережний лісостеповий тип складався з північнополтавського, південнополтавського та слобожанського підтипів. Західноукраїнський (карпатський) тип поділявся на шість підтипів: гуцульський, бойківський, лемківський, покутський, буковинський та долинно – закарпатський. І нарешті, південноукраїнський степовий тип був представлений дністрово – дунайським, нижньодніпровським підтипами.
Двір. У сприятливих природно – географічних умовах України на всій її території сформувався так званий відкритий тип двору. Це означає, що земельна ділянка, прилегла до хати (хижі) та господарських споруд, завжди лишалися просто неба – на відміну від побутуючого в інших східнослов’янських народів закритого типу, коли під спільним дахом з житлом знаходилася певна площа двору.
За типом взаємозв’язку житлового будинку з господарськими спорудами український відкритий двір. У 19 – на початку 20 століть характеризувався переважно незалежним розміщенням житла. У деяких районах (Полісся, Карпати, частково лісостеп та степ) побутували різні варіанти поєднання житла з господарськими спорудами – від часткового до суцільного.
Забудова двору. За формою взаєморозташування і господарських споруд український двір мав шість типів забудови. При вільній господарські будівлі й хата розташовувалися без певної системи, підпорядковуючись особливостям рельєфу садиби та господарським вимогам її хазяїна. Однорядна забудова передбачала розміщення господарських споруд на одній лінії з хатиною. При цьому елементи забудови могли бути зовсім не зв’язаними між собою, зв’язаними частково або об’єднаними спільним дахом (довга хата, погон, лінійна, шнурова забудова). При дворядній забудові господарські будівлі і хата утворювали два паралельних ряди і також могли бути зовсім не зв’язаними, зв’язані частково або суцільно (дворян). При Г – подібній та П – подібній забудові її елементи в плані утворювали відповідну літеру, а при периметральній розташовувалися по периметру садиби. Ці типи також мали три форми взаємозв’язку – відсутній, частковий та суцільний.
Двори із суцільним замкненим взаємозв’язком усіх будівель та периметральним їх розташуванням на садибі в різних районах України мали різні назви: окружний двір, підварок – на Поліссі; заєзд, замкнений – на Поділлі; хата у брамах, гражда – на Гуцульщині; хутір, зимівник, козацький двір – на Півдні.
Двір і вулиця. Щодо розміщення хати відносно вулиці український двір був представлений трьома варіантами: віддаленим, наближеним та безпосередні. В умовах народної колонізації земель виникали садиби переважно з віддаленим розташуванням хати відносно проїзних шляхів, постановкою її в глибині двору. Такий тип на Поділі називався двір з проїздом, на Полтавщині – глибокий двір. При наближеному розташуванні хати перед нею був невеликий земельний простір, на якому, як правило висаджували дерева, кущі, квіти. Цей тип набув значного поширення на початку 20 століття майже по всій Україні, особливо в умовах нової садибної забудови вуличних поселень лісостепу та степу. Безпосередній вихід хати на вулицю, її розташування саме на межі садиби, яка прилягає до вулиці, є типом який зустрічався дуже рідко – переважно в забудові садиб, котрі межували з ринковими майданами або жвавими торгівельними шляхами. Під впливом білоруських та російських традицій цей тип наприкінці 19 – на початку 20 століть мав деяке поширення в порубіжних районах Полісся та Слобожанщини.. Огорожа двору. Матеріал, з якого робили огорожу, та її форми значною мірою створювали виразність сприйняття сільської забудови того чи іншого району України. Найдавнішою формою огорожі були вали (окопи) з землі та глини, перемішаних зі м’ятою соломою. Поверх них висаджували дерева та кущі. Наприкінці 19 – на початку 20 століть у переважній більшості районах лісостепової та степової смуги поширилися плетені з лози тини. У лісових районах огорожу робили з тонких стовбурів дерев, горизонтально покладених між підвійними вертикально вбитими в землю стовпчиками. Такий тип огорожі називався вер є. На Західному Поліссі подекуди зберігалися такі архаїчні форми огорожі як сторч, сторчівка, частокіл – зроблені з кругляків, вертикально вбитих в землю, та паркани – з закладених у пази вертикальних стовпчиків горизонтальних плах чи горбилів. У південних районах, багатих на камінь, огорожі робили з груботесаних брил (плиток) значних розмірів, поставлених на ребро (плетняки), або ж викладали з дрібного каміння без розчину (мури).
Огорожа мала в’їзні ворота – браму, вхідні двері – фіртку – та перелаз – підвищений над рівнем землі отвір для проходу людини, утруднений для худоби та птиці
Хата – загальнопоширена на території України назва житлової споруди. Поряд із цим терміном у західних районах побутувала назви хижа, халупа, на Лівобережжі – хатина. У південних степових районах частково заглиблене в землю житло називалося бурдей, землянка, а підвищене – верхова хата, горішня хата, горішник. Бідняцька хата гуцулів та бойків Карпат також мала назву бурдей (бурдій).
Українська хата пройшла багатовіковий шлях розвитку від одноподільних по дво -, три – та багато -подільних споруд, яким були притаманні яскрава зональна виразність, локальна специфіка, різноманітність планування тощо. Поруч з повсюдним поширенням двоподільного житла, яке складалися з хати та неопалюваних сіней, у північно – східних районах на початку 20 століття з’явилися споруди, в яких обидва приміщення мали печі, а на Закарпатті двоподільне житло об’єднувало в собі два незалежних приміщення (хата і кліть) кожне з яких мало зовнішній вхід, причому лише перше опалювалися піччю. Ускладнення двоподільного житла на Поліссі та Слобожанщині відбувалися за рахунок виділення в сінях ще однієї житлової кімнати з піччю (теплушки, теплухи, кухні), або повне перетворення сіней на тепле приміщення. У другому випадку вхід влаштовували безпосередньо з вулиці у так званий прихаток, а заможні господарі прибудовували перед вхідними дверима ще й сінці, ганок.
Найбільш поширеною на Україні в кінці 19 – на початку 20 століття була триподільна хата багатьох варіантів. На Поліссі, Північному Правобережжі, на Полтавщині, Слобожанщини та в долинних районах Прикарпаття й Закарпаття цей класичний тип українського житла мав розташовані по центру, споруди сіни (сінь, сінці, хороми, боїще, баще) та розташовані по обидва боки від них житлову кімнату та підсобне приміщення для зберігання продуктів харчування, дрібного реманенту та сезонного одягу (комору, кліть). Своєрідність карпатського варіанту полягала в тому, що вхід до комори влаштовувався не з сіней, як в інших районах, а знадвору. Це давало змогу прибудувати комору не лише до сіней, а й до тильної стіни житлової кімнати. Таким чином, остання ставала в центрі всієї будівлі. В економічно більш розвинених південних районах переважав варіант, коли два житлових приміщення симетрично розташовувались відносно сіней. Він мав назви: хата на дві половини, дві хати через сіни.
Традиційним типом хат різних регіонів України надавали своєрідності такі елементи, як ганок (крильце, калідор, рундук), значні виноси даху (піддашшя, піддашок, підсобійка, підострішина, дармовис, піднакат) та галерея (рукійма, лавочка)
Подальше ускладнення плану хати йшло через виокремлення в сінях комори (комірки, комірчини, кліті, підкліті, хижки, чулана, кладовки), а в житловому приміщенні – кухні (боковки, ванькіри, алькіру, хатчини). На Поліссі, крім комори, в сінях виділяли приміщення, яке використовували замість льоху (стебку, стьобку), оскільки високі ґрунтові води заважали копанню глибоких льохів. Аби при мілкому заглибленні в грунт коренеплоди не промерзали, стебки обігрівали жаровнями з розпеченим вугіллям.
Традиційний план хати ускладнювався й за рахунок прибудови господарських приміщень, які розміщувались під подовженим спуском даху. Такі будівлі набули поширення на Волинському Поліссі (хата з прибічками, пуклітом, покліттю), Поділлі (з прибоками, притулами, причепами), у Карпатах (з пелевнею, половником, прихатою, захатою, шатром, газовбою), на Слобожанщині (з захатником, припусницею, прихалабаком, сутком).
Наприкінці 19 – на початку 20 століть під впливом міських споруд в українських селах з’являється новий тип триподільного житла який складається з двох суміжних хат, розташованих у ряд по один бік сіней (однобічна хата). Деякі житла Полісся, Карпат і Півдня являли собою значно видовжену будівлю (довга хата), в якій в одному ряді з житловим приміщенням під окремим чи спільним дахом об’єднувалися господарські прибудови.
Найбільш заможні селяни Лісостепу та інших районів будували багатоподільні житла з трьох – чотирьох кімнат (кругла хата, домок). Такі споруди виникали в результаті членування кожної з камер триподільного житла: в сінях виділялась комора, а кожне з житлових приміщень переділялось на два – чисту хату (велику хату, залу) та кухню або кухню – спальню (хатину, ванкір, алькір)
Українська хата на всій території свого поширення являло собою наземну одноповерхову споруду, за винятком гірських районів Карпат, придністровської зони Буковини та Поділля, де під житлом, розташованим на крутих схилах, влаштовували цокольний поверх (погреб, пивницю), який використовували для господарських потреб. Винятком було житло вкрай зубожілогошо сільського населення деяких районів – напівземлянки та землянки.
Інтер’єр хати. Внутрішнє планування українського житла, традиції якого сягають давньоруського періоду, характеризувалися у 19 столітті повсюдною типологічною єдністю. Отже, вариста українська піч завжди займала внутрішній кут хати з одного боку від вхідних дверей і була обернена своїм отвором (челюстями) до фасадної стіни (чільної, входової, передньої), в якій були вікна. По діагоналі від печі влаштовували парадний кут (покуть, червоний кут, святий вугол, божній кут), де розміщували ікони, прикрашені тканими або вишиваними рушниками (божниками), обтикані цілющим зіллям та квітам; перед ними вішали лампадку. На Лівобережжі для ікон виготовляли спеціальні полички (божнички), а у найбільш заможних селян були цілі домашні іконостаси. Під іконами уздовж бічної (причілкової) стіни ставили стіл. У карпатських горян і подекуди в подолян функції столу виконувала скриня. Біля столу попід тильною (задньою, запічною, напільною, примісткою) стіною розміщували довгу дерев’яну лаву, а з зовнішнього боку – маленький переносний ослінчик. Збоку від столу знаходилася скриня. Простір між піччю та причілковою стіною заповнювався дерев’яним настилом на стовпчиках, піднятим на рівень лежанки печі (піл, приміст). Удень він використовувався для хатніх робіт, а вночі слугував спальним місцем. На Волинському Поліссі літнє спальне місце (полаті) іноді влаштовували в сінях. Уздовж чільної та причілкової стін наглухо встановлювали лави, які на свята прикрашали саморобними ряднами (веретами, коцами), а в заможних родинах – килимами. В кутку, протилежному печі, біля дверей і над ними розміщували дерев’яні полички або невеличку шафу (мисник, мисночок, судень) для посуду, а вздовж чільної стіни над вікнами проти печі – полицю для хатнього начиння та хліба (хлібну полицю).
В одноподільних бідняцьких хатах Полісся та Карпат майже до початку 20 століття побутувала архаїчна форма курної печі (курянка, піч по чорному), дим від якої йшов просто в хату. Для його виводу у стелі робили спеціальний отвір (димник) із засувкою. Поліщуки майже до 20 – х років 20 століття продовжували користуватися такими архаїчними освітлювальними пристроями, як посвіт, лучник, світак, світач, світильник, светло, лучина, які встановлювали біля вікна проти печі. Зі стелі, в якій залишали отвір, над посвітом спускали трубу (комин, посвітній комин, світильний комин), зроблену із хмизу або полотняного мішка, обмазаних глиною. Своєрідоність поліському та карпатському інтер’єру надавала цілу систему жердок (на більшості території України їх було лише один – дві). Це поздовжні й поперечні жердки – полиці (гряди, бальки); жердка – перекладина (пересувка, носуля); для плетіння постолів, личаків, рогож; жердка для підвішування кросен ткацького верстата (грядка); жердка – сушила біля печі (балічка, біло) та повсюдно поширені жердки – вішалки над спальним місцем.
Українська вариста піч за формою димозабірного пристрою (комина, шиї, цівки), який розташовувався над припічком, представлена трьома типами: лівобережним, правобережним та лемківський. Стінки комина печі лівобережного типу були поставлені на припічок урівень з ним, так що припічок мав вигляд заглибленої площадки. Правобережна піч мала комин у формі зрізаної піраміди – у вигляді вільно нависаючого над причіпком або спертого на стовпчики коша. Лемківська піч, крім своєрідної орієнтації отвору на причілкову стіну, мала комин у формі Г-подібної труби, коротка частина якої нависала над припічком, а подовжена з’єднувалась із стіною сіней, де був отвір для виводу диму в сіни. Основу печі (опічки) найчастіше робили з глиносоломи, у поліському та карпатському житлі були поширені опічки з дерева, на Півдні та Закарпатті – з природного каменю, пізніше з цегли.
Традиційна українська хата мала, як правило не менше 3 вікон: у чільній стіні -двоє навпроти печі (перепічні), та третє навпроти столу (застільне, покутнє). Робили і маленьке віконце у причілковій стіні (запічне). В курних хатах Полісся та Карпат майже до початку 20 століття зберігалися так звані волокові вікна, що являли собою вузькі наскрізні отвори в стіні, які закривалися дерев’яними засувками – волоками.
Стіни хати зводилися з різних будівельних матеріалів залежно від місцевих ресурсів та економічних можливостей забудовників. Давні традиції України мали два типи конструкції стін: зрубний і каркасний. Через хижацьке знищення лісу, високі ціни на лісоматеріали співвідношення зрубних і каркасних жител у кінці 18 – на початку 19 століття змінюється на користь останіх, а зрубне житло стає привілеєм заможних господарств, перетворюючи на своєрідний символ достатку.
Декоративно – художнє оздоблення хати було досить різноманітним у різних районах України. Так, якщо засоби зовнішнього оздоблення зрубних поліських жител обмежувалися частковою побілкою або обмазуванням глиною, до того ж тільки житлової частини хати, то у крайніх північно – західних районах зруб залишався не біленим або побілювалася тільки частина стін навколо вікон. Декор зрубного карпатського житла відзначався багатством профільованого різьблення (глухого, площинного, наскрізного). Значним розмаїттям прийомів оздоблення характеризувалось каркасне та без каркасне житло степових та лісостепових районів. Тут, окрім традиційної обмазки глиною та побілки, широкого вжитку набули підводка кольоровими глинами та декоративний поліхромний розпис. У прикарпатських зонах Поділля, Буковини, гірських районах Прикарпаття та Закарпаття застосовували прийоми художнього викладання – шалівка, шинглі, пікування.
Долівка та стеля. У традиційному Українському житлі долівка була завжди глиняною. Дощана підлога навіть у домівках заможних селян наприкінці 19 – на початку 20 століття трапляється дуже рідко, та й лише в районах, багатих на ліс. Стеля підтримувалася поздовжніми або поперечними балками – сволоками. На них укладали різного роду настил (із горбилів, переплетеними глиносолом’яними перевеслами, тощо). Лише у поліському житлі збереглися поодинокі випадки влаштування таких архаїчних форм стелі, як трикутна, трапецієподібна та напівкругла (горбата стеля). Стелю, як правило, завжди білили, залишаючи небі ленними іноді лише сволоки. Повністю небілена стеля побутувала лише у західних районах Полісся та у карпатських горян (мита стеля).
Дах. Найбільш поширеною конструкцією даху на Україні була чотирисхила на кроквах, які кріпилися на вінці зрубу або на поздовжніх балках (платвах), покладених по верху стін. На Поліссі ще побутував двосхилий дерев’яний дах кількох варіантів: накотом, на стільцях, на сохах тощо. У правобережних лісостепових районах дахи покривали переважно соломою, зв’язаною снопиками (куликами, китицями, плескачами), а в лівобережній – розстеленою соломою (внатруску, під ліщотки, по – простому, під ногу). На Правобережжі та в Карпатах по ребрах та вздовж усього даху викладали сходинки (острішки, карби, сходинки, стріхачі). Такий дах завершувався високим гребнем (верхом) прокладеним по всій його довжині. Через велику кількість атмосферних опадів дахи тут були значно вищі, ніж в інших районах. У районах, багатих на ліс, покрівельним матеріалом слугувало дерево (плахи, дрань, гонт)
Господарські споруди двору. Найбільш характерними господарськими спорудами двору на Україні були: хлів для великої рогатої худоби; стайня – для коней; саж, куча кармник – для свиней; курник – длядомашніх птахів; кадуб, вулик, довбня – для бджіл. Зерно в снопах зберігали в клуні, стодолі, половнику; хліб та продукти домашнього вжитку, збіжжя – у коморі; сіно й солому – в оборозі, сіннику, одрині; кукурудзу в початках – у коші, кошниці. Для зберігання сільськогосподарського реманенту слугували возовня, піднакат, сарай, шопа, повітка.
Особлива роль серед господарських споруд села належать кузні. Майже до середини нашого століття ця невелика, маловиразна споруда була обов’язковою в кожному селі. Серед господарських споруд слід визнати цілу низку споруд для ночівлі худоби при відгінному скотарстві на Поліссі та в Карпатах: стайні, стаєнки, кошари та ін.
Громадські споруди села – обслуговували потреби місцевого населення та подорожніх у фабричних та мануфактурних виробах (лавки, крамниці), у харчах, напоях та ночівлі (шинок, заїзд, корчма). Архітектурними перевагами ці споруди, як правило, не відзначалися.
Протилежністю в цьому плані були культові споруди села – церква дзвіниця, будинок священника. Їх спорудження та оздоблення надавалося великого значення. Церковно – храмова архітектура стилістично різноманітна в кожному з регіонів України. Водночас в її основі лежить спільність вирішення центральної хрестово – купольної композиції, орієнтації олтарної частини на схід і відповідно входу на захід. Пластика фасадів, декоративне оздоблення інтер’єру також багатоваріантні – низькі трибанні зрубні церкви Карпатського регіону контрастують із гірським пейзажем, тоді як високі, вертикально обшиті дошками храми Лісостепу та степу контрастують з рівнинним краєвидом.

Житлова обрядовість

Колись суворо канонізований та регламентований комплекс обрядовості, пов’язаної з житлом, сьогодні існує лише у вигляді розрізнених елементів і побутує серед невеликої частини сільського населення. А такий украй необхідний захід, як вибір місця для житла, нині майже не здійснюється, оскільки це місце в обов’язковому порядку визначається районним архітектором при виборі забудовником того чи іншого типового проекту і неодмінно узгоджується з генеральним планом розвитку села.
Вибір місця для нової хати по всій Україні (крім Півдня) був одним із найважливіших обрядів, пов’язаним з народним житлом. При вирішені цього питання брали до уваги багато чинників: віддаленість житла від вулиці, рельєф садиби, розташування хати щодо сторін світу тощо.
Для нового житла намагались знайти таке місце, яке мало задовольнити цілий ряд вимог, зокрема: 1) щоб город за хатою та господарськими спорудами виходив до річки, ставка, на долину; 2) щоб це місце було по можливості на цілині, де земля « спокійна»; 3) на горбку, де немає вологи; 4) там де ранком не буває роси; 5) де не ростуть дерева; 6) Де колись водилась худоба, була в родині злагода і не вмирали діти; 7) де можна вдало розмістити господарські споруди; 8) де є зручний під’їзд; 9) вхід до хати має бути із південного боку або зі сходу.
Крім того, щоб визначити місце для нового будинку, ходили до ворожок, розпитували старих людей. У деяких випадках на цьому місці сіяли жито: якщо воно росло гарно, то вважалося що й місце гарне.
Вибір часу для закладання житла вважався однією з важливих умов успішного будівництва. Закладати нову хату було прийнято навесні або влітку. На Поділлі будівництво розпочинали у п’ятницю, найкраще у повнолуння, щоб у хаті було повно. Загалом по всій Україні найбільш сприятливими днями вважали вівторок, четвер, п’ятниця або субота. Небажано було починати будівництво у високосний рік, понеділок, середу та на свята. Перш ніж закладати житло, довідувались, чи не припадає це на день, присвячений комусь із святих мучеників, бо не доведеш справу до кінця. Після ж закладин, уже можна було працювати усі дні, крім неділі, свят та постів (Петрівка, Спасівка)
По закінченню основних будівельних робіт на гребені даху ставили хрест, колоски збіжжя та букет квітів – це й була Квітка. Досить часто відзначали й завершення якихось етапів будівництва. Так після зведенням майстром стін та стелі, він прибивав до сволока хрест і квіти. Господар у свою чергу прив’язував до сволока кожух (щоб у домі було тепло), скатертину (для чистоти й порядку), хустку з хлібом – сіллю (щоб у домі завжди були хліб – сіль). Хустка, хліб – сіль призначались у подарунок майстрові.
Обряд квітки зберігся й донині, оскільки його активно підтримують майстри, що зводять житло. Вивершення хати « квіткою», слугує своєрідним сигналом до того, що господареві слід розраховуватись з майстром, а господині – накривати стіл. Це яскравий приклад утрати обрядом своєї колишньої змістовності, його суто матеріального приземлення.
Новосілля (перехідчини, входини). Сьогодні зовсім небагато збереглося такого колись розмаїтого обряду, як новосілля. Так, лише подекуди сучасне новосілля починається з того, що господарі за день до цієї події (вірніше – на ніч) залишають у новій хаті кота або півня. Наступного дня, коли все готове до переходу в новий дім, старший член родини беруть у руки ікону, вишитий рушник із хлібом та сіллю, миску з житом і пшеницею, дрібними грошима, пляшкою горілки і входять до нової хати. Літній чоловік (батько молодих господарів, а за його відсутності кум чи інший близький родич) іконою, або ж тільки хлібом із сіллю благословляє на всі боки нове приміщення, після чого залишає. Вийшовши на вулицю із хлібом і сіллю на вишитому рушнику, він благословляє дітей на щасливе життя в новій хаті. Молоді господарі беруться за кінці рушника, і він заводив їх у нове житло. За ними заходять родичі та сусіди; літня жінка посипає всіх зерном і дрібними грішми, бажаючи щастя в новому домі. Після цього усі дарують подарунки та сідають за столи, а молоді господарі частують гостей. Новосілля закінчується співами та танцями.

Символіка житла

Селянська хата була не тільки річчю, але й досить змістовним знаком, що виконував естетичну та магічну функцію. Так, просте споглядання садиби та господарських споруд давало змогу визначити заможність та уподобання господаря; зручність місця для будинку та підходів до нього свідчили про шанування господарем певних народних знань; чисто підведені призьба, стіни, вікна засвідчували те ж саме і про господиню; наявність намальованих знаків, червоних квітів чи пташок на хвіртці, воротах або над вікнами промовляли про те, що у даній оселі є на виданні дівка чи парубок. Для того, щоб зацікавлені мали привід зупинитися, біля воріт від вулиці була закопана лава для відпочинку, а неподалік, на межі садиби з вулицею, була криниця, де можна було напитися води та напоїти коней чи волів, перепочити, почути якісь новини.
Розглядаючи хату, можна було побачити віконні та дверні пройми, пофарбовані в інтенсивно червоний колір, що символізував очищення вогнем « усякого входящого». Функцію оберегу також виконували наведені крейдою хрестики навколо вікон та дверей. Оберегами слугували й рушники, якими оздоблювали вікна та двері. Їхня вишивка обов’язково відрізнялася від тієї, якою вишивали рушники для картин та ікон. Неодмінними хатніми амулетами були часник і підкова. Останню прибивали до порога чи біля нього часник та різні трави розвішували навколо дверей та вікон. Широко побутували настінні розписи, які найчастіше несли в собі віддалені мотиви календарних, релігійних та сімейних свят. Умовність форми та колориту цих розписів, від натуральних рослин, свідчить про те, що вони мислились як і сакральний акт. Про те вже на кінець 19 століття декоративні мотиви розпису традиційного житла чимдалі втрачали свій символічний зміст.
Настінні розписи традиційно розміщували переважно трьома горизонтальними смугами: середня визначалася висотою вікон, а дві інші – відстанню від вікон до даху та призьби. Триподільна система – явище не випадкове, адже житло також ділиться по вертикалі на три частини: призьба, стіни, дах. У житловій кімнаті найчастіше було три вікна, на фасадній стіні – три отвори (двері та вікна), більшість традиційних хат мало триподільне планування. З появою віконного скла великих розмірів швидко набули широкого побутування вікна на три шибки. Потаємний смисл триподільної системи ще чекає на своє розшифрування.

«Садок вишневий коло хати…»

Тарас Шевченко
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть.
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають, ідучи, дівчата,
А матері вечерять ждуть.
Сім’я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.

Місія

І. Франко
… глиняна піч без комина займала чверть хати, чорні від диму стіни понуро, як могила гляділи на нього; дощана постіль і безногий, топором тесаний стіл, оце крім грубої верстви пилу і сміття, був ввесь спряток в тій нужденній хаті …

Петрії і Довбущуки

І. Франко
Уже пізня пора, в Довбущуківці всі, здається, полягали спати, тільки в одинокій престарій пустині мигтить блідий каганець і непевним блиском обливає предмети в тій безлюдній і мертвій оселі …
Каганець світився блідо і через шпари полупаних дверей падало його непевне світло до сіней, котрих непобілені стіни були порожняві і погризені хробаками. В хаті самій не було нічогісінько, крім старої дерев’яної лави і товстою сивої колоди, на середині котра здавалося, була ще забутком тих времен, коли на подібних колодах під топорами ляхів падали руські голови …

Яць Зелепуга (опис хати міщанина)

І. Франко
… Хатина, де жили Лимбахи була вбога пред міщанська лип’янка, під соломою, брудна та обшарпана. Малесенькі темні сіни, з яких чорні дверцята направо і наліво; праворуч у нужденній цюпці з одним вікном, жили Лімбахи

Страшна помста

М. Гоголь – майстерно і точно змальовує інтер’єр козацької оселі.
… Невисокі у нього хороми, хата на вигляд, як у простих козаків, в ній лише одна світлиця … Навколо стін вгорі ідуть дубові полиці. Рясно на них стоять миски, горщики для трапези ….. Під стіною, внизу, гладенько витесані лавки. Біля них, перед лежанкою, висить на мотузках, продітих у кільце, пригвинчена до стелі люлька …

Хата

О. Довженко
Напишу я слово про хату за тисячу верст і за тисячу літ від далеченних сивих давен аж до великого мого часу всесвітньо атомної бомби. На Україні й поза Вкраїною сущу. Білу, з теплою солом'яною стріхою, що поросла зеленим оксамитовим мохом, архітектурну праматір пристанища людського.
Опишу її неповторну зовнішність, привітну й веселу, часом сумну, молоду й стареньку вдовицю, чепурну і уважну, журливу і ніколи не горду. У полі, на горі й під горою, на городі серед квітів весною і влітку, серед насіння восени. Насіння у ній і на ній од стріхи до самого долу. Здається, щезни вона, і спустіє земля, заросте бур'яном, споганіє, і світ стане чорний від голоду й злоби.
Опишу її внутрішній вигляд. Все, що в ній є й чого нема й не було ніколи, хоч і могло би бути. А не було й нема в ній безлічі речей. Нема в ній челяді, немає гайдуків, прислужництва нема. Немає кабінетів, віталень, спалень, де довго сплять, і не було в ній розпусти й лінощів паразитаризму. Немає на стінах фамільних портретів, і скарбів нема в сундуках, і ковані панцирі предків не красуються по її кутках, бо билися гаразд лицарі – дідки-небораки без панцирів з одверто голими грудьми. А потім погнили онучі, потрухли клейноди до нитки, не стало й сліду на землі.
Не змовлявся в ній ніхто й ніколи заволодівати світом чи поневолювати сусіда, не було в ній бучних бенкетів ні великих урочистих зустрічей, не грали органи ні оркестри в її тісних стінах і ніколи не засідали далекорозумні дипломати. Не було в ній, будем говорити, щастя, не було тривалих радощів. А було в ній плачу і смутку багато і вельми багато журби поміж насінням отим і квітами.
А знала вона багато розлук і прощань безутішних. І співала вона здебільшого, і так талановито й натхненно, як ніяка оселя в світі, журбу, і прощання, і спогади про далеке минуле, коли ріки були глибші, риба більша, трави густіші, коні прудші й шаблі гостріші.
Опишу я покинуту хату. Споконвіку кидали її, і хто кидав, мало вертався. Носило його скрізь усіма вітрами, чи сам, мов собака, бігав усе життя за чужим возом і лише згадував її, як щасливе дитинство, занедбану свою совість і мову занедбану свою. Покидав він у хаті свою мову. І вона оставалась там жити, і так чомусь сталось на світі, що поза нею вона в'яне, як квітка на дорозі.

Кайдашева сім’я

І. Нечуй – Левицький
Хата була третя од кінця і стояла край вишневого садочка. Вона була стара, мала, аж похилилась набік. Видно було що Балаш був убогий.
Хата була дуже низька. Маленькі віконця були ніби сліпі. Через старі шибки вкриті зеленими та червоними плямами, не видно було навіть неба. Стара лежанка з каміння наче присіла й роз’їхалась. Каміння повипиналось з неї наче сухі ребра з худої шкури. На полу в кутку стояла невеличка скриня. Стеля ввігнулась, а серед хати стояв тонкий побілений стовп: він підпирав сволок.
Над ставком стояла довбишева хата, вся в черешнях … Перед ним блимнув вугол білої стіни, підперезаний червоною призьбою, зачорніли чорною плямою одинокі двері за червоною смугою навкруги. Довбушева хата була нова, велика, добре виvита з чистими вікнами. Коло вікон стояли віконниці, помальовані ясно – синьою фарбою.

У гаї сонце зацвіло.

Євген Гуцало
А починають мастити хати перед Великоднем, неодмінно теплого дня, сонячного. Жінки не змовляються між собою, а дивись, повиходило багато, зашмаровують стіни жовтою глиною, де обвалилось, і ті жовті латки чудно темніють на білих сорочках, у яких простояли хати ще з минулого року.А потім жінки, підкасавшись та позапинавшись хустками так, що тільки очі видно, білять свої хати білою глиною, ледь-ледь підсиненою синькою. Правда, є такі господині, що багато додають синьки в глину, тоді стіни їхніх хат навіть голубіші, ніж небо. Проте більшість овечацьких жінок не люблять такої яскравої синяви на стінах, вона в них спокійна, легенька, не дратує погляд своєю густотою, а тільки милує, тільки радує.
Лебедями білими пливуть хати – пливуть через твої спомини, через весни й осені, і ти й досі не перестаєш думати, що вони таки могли злетіти, могли!
А ваша хата… у вишняку стояла, де кожна вишня – добре знана, мов рідна. За вишнями рядок осокорів, за осокорами садок: кілька яблунь старих, груші, теж немолоді, дебелі, а за ними по межі сливки, одна коло одної, аж на край города, і зрідка поміж них вишеньки.
Вогонь у хаті твого дитинства, вогонь у твоєму серці, в споминах, де й досі зостався полумінкий жар, не погас, і ти завжди можеш роздмухати його і, стежачи, як поймається то срібним, то золотистим, грітись і грітись коло нього.
Українська хата – це перше за все отчий дім – місце, яке завжди згадується, сниться, гріє теплом навіть коли ми дуже далеко.
Усе в ньому, від маленької дощечки до великої споруди, зберігає живу пам'ять про дитячі роки. Нагадує воно мені про ласкаві руки матусеньки та дбайливі повчання батька. У рідній хаті завжди затишно та тепло, бо в ній завжди бажають щастя та кращої долі. І саме сюди ми приходимо зі своїми успіхами й невдачами. І скільки живе людина на світі, стільки й пам’ятає та любить рідну домівку. Бо хто її забуває, той не вартий поваги.
Як писав О. Довженко, людина завжди повинна знати, звідки вона пішла в життя. Людина не має права бути безбатченком … Тому наступні покоління повинні осягнути феномен української хати, цей важливий елемент нашої матеріальної і духовної культури.
Прилучаючись до спадщини предків ми стаємо зрілішими, прозорливішими, впевненішими у собі, бо завжди відчуваємо пульс могутнього культурного пласту, на якому творимо сьогоднішні цінності. Лише усвідомивши себе учасником цієї безперервної праці багатьох поколінь, люди відчувають відповідальність за долю рідного краю.
А ще українська хата асоціюється у мене з моєю Вітчизною – Україною. Мені радісно і млосно у грудях від усвідомлення власної значимості для Батьківщини. Бо саме моє покоління буде підводити її економіку, удосконалювати сільське господарство, рухати вперед науку, освіту і культуру. Які барви переважатимуть в новій Українській Хаті? Яку в решті державу збудуємо? Яка їй судиться доля? На ці численні запитання дасть відповідь невблаганний і вимогливий час. Але вже сьогодні можна сказати, що український народ безповоротно обрав демократичний шлях до спільноти європейських держав.
Свою роботу я хотів би завершити словами П. Загребльного:
« Ось вона стоїть, українська хата, в якій народ наш не шукав захисту від безмірності історії, бо мав душу нелякливу й вільну, з якої вийшли Тарас Шевченко і Павло Попович, сини землі нашої, що сягнули зір силою свого духу. І не самотня, і не безпорадна ця хата аж так, щоб шукати примарливої опори в іконах, а наповнена й оточена всім тим, що супроводжувало її крізь віки, хоч сьогодні вже й виходить із щоденного вжитку або й геть забулося і стало предметом етнографії, дивоглядом, екзотикою.

 

 

 

 

 

 

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123