Етнокультурний регіональний концепт самоідентичності українців: обрядодії різдвяно-новорічного циклу

Півторак Дарія, м. Калуш, Івано-Франківська обл.

Необхідність національного відродження України не втратила своєї актуальності й у незалежній державі. В пошуках економічного добробуту, а іноді просто шляхів збагачення, духовні цінності втратили пріоритет, відступили на другорядне місце. Але саме тим, що перетворює територіальну спільноту людей у один народ, є рідна мова та звичаї народу, які становлять основу духовності.

Наш народ має багату культуру, величезний скарб якої складається з цінностей, надбаних багатьма поколіннями. Вони закладені в українських звичаях, обрядах, фольклорі, в них світовідчуття та світосприймання нашого народу. У них пояснюються та обґрунтовуються взаємини між людьми, цінність духовної культури окремої людини й народу взагалі, вони є обличчям народу, саме тому в усі часи поневолювачі прагнули відібрати мову і стерти з пам’яті звичаєво-поведінкові усталені норми саморозпізнання.
У наш час традиційна обрядовість українців, що склалася віками і є цілісною та досконалою етнопедагогічною системою, відроджується після десятиліть заборон у часи радянської влади.
У своїй роботі ми прагнули дослідити обрядові елементи святкування Різдва Христового як одного із найбільших християнських свят таїнства народження Сина Божого. Підштовхнула до дослідження розповідь бабусі про розстріл вертепу в 1947 р. в с. Дорогів Галицького району (сусіднє із с. Середнє Калуського району Івано-Франківської обл.), де постраждав і її однокласник, тому зробилено спробу детально дослідити цю трагічну подію та визначити, через які випробовування довелося пройти нашим ровесникам у період радянського тоталітаризму, щоб зберегти і донести до нас це яскраве захоплююче дійство.
Вертеп був предметом дослідження у багатьох учених та мистецтвознавців, серед яких: В. Всеволодский-Гернгрос, Й. Федас – в історичних працях; В. Перетц, М. Петров, Є. Марковський – у літературних; О. Білецький, М. Гордійчук, Л.Корній, О. Шреєр-Ткаченко та інші – у галузі мистецтвознавства.
Першими дослідниками народної культури краю були члени «Руської трійці» (30-40 роки ХІХ ст.) – М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагілевич. Головацькому належать одні з перших спроб наукового пояснення народних обрядів.
Багато зробив для вивчення культури краю І. Франко, який часто бував і в Калуші (тут, у Підгірках, він придбав садибу для свого брата Онуфрія). Перу
І. Франка належать численні праці про походження вертепу, зокрема: До історії українського вертепа, історично-літературні студії й матеріали ХVІІІ в.» // Франко І. Зібрання творів у п'ятдесяти томах. – Т. 36. – К., 1982. – С. 170-375. Цікаві дослідження народних назв свят, обрядодії та вірувань, з ними пов'язаних, подав М. Зубрицький: Зубрицький М. Народний календар. Народні звичаї і говірки, прив'язані до днів у тижні і до рокових свят // Матеріали до українсько-руської етнольогії. – Львів, 1900. – Т.3. – С. 33-60.
Період кінця ХІХ – початку ХХ століть став плідним для розвитку етнографічних студій у Західній Україні. У 1998 році при Науковому товаристві ім. Шевченка у Львові створено Етнографічну комісію, яка розгорнула екпедиційну роботу з метою збирання етнографічного матеріалу.
Радянська доба внесла нові віяння у вивчення обрядовості. Література радянського періоду, що стосується святкової культури, пропагує формування нових радянських обрядів або подає традиційну народну обрядовість у негативному забарвленні: свята трактувалися як пережитки.
Окремим дослідницьким циклом етнографічних праць є видання українських емігрантів середини – другої половини ХХ ст., серед яких виділяються праці Олекси Воропая. Цікавим є також дослідження професора Степана Килимника, педагога й публіциста з Канади: Український рік у народних звичаях в історичному освітленні.
У період незалежної України основні етнографічні дослідження проводилися вченими в межах народознавчих студій. Надзвичайно цікавою у цьому сенсі є робота О. Курочкіна (старшого наукового співробітника Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України) Українські новорічні обряди: «Коза» і «Маланка» (з історії народних масок). – (Опішне, 1995.), Й. Федаса: Український народний вертеп (У дослідженнях ХІХ-ХХ ст.). – (К., 1987;) Р. Кирчіва: Із фольклорних регіонів України. Нариси й статті. (Львів, 2002).
Та, незважаючи на пильну увагу до вертепу, особливості його проведення на теренах нашого краю детально не вивчалися.
У передгір’ї Карпат, на березі річки Лімниці, яку вважають найчистішою в Європі, на перехресті шляхів із Заходу на Схід на шести з половиною тисяч гектарах землі розкинувся старовинний Калуш – індустріальний центр Прикарпатського краю, місто обласного підпорядкування. Калущина, як і саме місто, розташована в північно-західній частині області, в зоні Передкарпатського передгір’я.
На захід від Калуського простягається Галицький район із центром у Галичі – колишньому столичному місті Галицько-Волинської держави. Частина сіл Галицького району тісно переплітається із сусідніми селами Калущини. Так, село Дорогів уписалося між трьома калуськими селами – Сівкою, Довжкою та Середнім. Цей живописний куточок рідного краю на стику двох районів Прикарпаття, де судилося автору цієї науково-дослідної праці з’явитися на світ, де пройшло щасливе дитинство, опинився в центрі теперішнього дослідження.
Повернімося до основної теми дослідження. Слово «вертеп» має кілька тлумачень. Сама назва запозичена зі старослов’янської мови, де слово «вертеп» означало «печера», «ущелина» або «балка». Вертеп – веселе різдвяне дійство з піснями, жартами, короткими виставами. Його влаштовували мандрівні музиканти й актори. «Вертепом» називали театр, в якому вистави розігрувалися ляльками на паличках (маріонетками) у великій дерев’яній дво- або триповерховій скриньці. У великому тлумачному словнику сучасної української мови слово «вертеп» має три тлумачення: «1. заст. Печера. 2. Старовинний пересувний ляльковий театр, де ставили релігійні та світські п’єси. 3. Сховище або місце гульбища злочинців, розпусників». Українська міфологія Валерія Войтовича пояснює «вертеп» як «вертебище, печера, яселки, бетлегем, райок – різдвяна лялькова вистава, поширена в Україні, Росії, Білорусії, Польщі, Словаччині, Словенії у ХVІІІ – ХІХ ст., а також дво- або триярусна скринька, у якій розміщувалися ляльки». У ряді видань вертепом називають легеньку, зручну для перенесення хатку (сцену) на два яруси: верхній – це Вифлеєм, в якому відбувалося Христове народження, і нижній – для виконання комічних сцен із народного життя. А ще «вертепом» на Бойківщині та Гуцульщині називали «зірку» як спрощену форму другого типу вертепних скриньок.
Як вважають дослідники, корені вертепу сягають глибини віків і губляться ще десь у Стародавній Греції. Про грецький театр ми маємо документальні дані, які зафіксовані в працях Ксенофонта та Арістотеля й датуються III ст. до н. е. Від греків ляльковий театр помандрував до римлян. Вислів Горація: «Duceris, ut nervis alienis mobile lignum (тебе водять, як рухомий патичок на нитках чужими руками)» є доказом побутування в той час такого роду вистави.
Створювалися ці лялькові дійства виключно для розваги, без якогось зв’язку з релігією. Починаючи з VIII століття християнської ери, стихійно розповсюдилися пo всій Європі «святі уявлення», особливо за «мотивами» чудового народження й чудового воскресіння Ісуса. Це були народні, часто дуже примітивні, видовища на міських площах для дітей і простаків – грубуваті імпровізації, що далекі від справжньої розповіді Євангелія.
Уже в IX ст. у Римі був звичай ставити на Різдво Христове ясла з фігурами Ісуса, Марії, Йосипа й інших; головною була постать Діви Марії, і від неї фігури отримали назву «маріонетки», а пізніше й цілий ляльковий театр став називатися маріонетковим, без огляду на те, чи він був церковного, чи світського змісту. Із часу розповсюдження християнства серед європейських народів і в середні віки ляльковий театр почав набувати дещо іншого характеру: з допомогою ляльок християнське духовенство почало знайомити своїх нових вірних із найголовнішими подіями євангельських оповідань.
Точну дату зародження вертепу в Україні встановити неможливо. Серед учених, дослідників вертепів, немає одностайності щодо року його появи. Перші згадки про існування вертепу на теренах України з’являються вже в кінці XVI століття. Професор С. Килимник зазначає: «Звичай «водити козу», середньовічні містерії, низка інтермедій та духовна драма – породили вертеп». Є конкретні історичні свідчення про те, що польський історик, етнограф Еразм Ізопольський опублікував у журналі «Atheneum» уривок драми під заголовком «Dramat wertepowy о smerci» і розповів про два вертепи, які він бачив на Україні під час подорожі: перший – у Ставищах (на Київщині) – вертепну скриньку з написом: «Року Христусового 1591 збудований», а другий – у Дашавщині «з року 1639».
Про появу вертепної драми в Галичині висловився, зокрема, відомий радянський історик театру Всеволодський-Гернгросс. «В Україні вертепна драма відома з кінця XVI ст. (1586 р.), звідси вона перейшла в Білорусію і Великоросію». Указавши дату, 1586 рік, дослідник робить примітку: «Див. інструкцію Львівської братської школи. Після 1586 р. ідуть точні відомості, які належать до 1591, 1639, 1666 рр.». Академік М. Возняк зазначає, що «вертеп» уперше виник у Галичині, опираючись на «наукову розвідку І. Франка». С. Килимник вважає, що «вертеп» мав позитивне значення з точки зору релігійної, громадської та політичної.
На думку етнографа Миколи Маркевича, вертепні драми з’явилися на початку XVII ст. (1600–1620 рр.), за часів гетьмана Конашевича-Сагайдачного, який відновив братську школу й Академію в Києві. М. Маркевич детально описує вертеп другої половини ХІХ ст. «Наш вертеп є похідний будиночок з двома поверхами…».
Історію вивчення вертепів неможливо уявити без постаті І. Франка. Дослідник доклав чимало зусиль для вивчення цього складного мистецького явища в Галичині. Звернемося до окремих праць його доробку. У третьому розділі статті «Україно-руська (малоруська) література» (1899) автор стверджує, що вертеп в Україні з’явився наприкінці XVI ст.: «Той ляльковий театр, занесений до нас також із Заходу, з Польщі, а може, із Чехії, зберігся між русько-українським людом аж до нашого часу, майже до наших днів». Він опублікував копію із «Псалма на Різдво Христове» з 1738 р., що може свідчити про популярність вертепу вже наприкінці XVII ст.
У праці «До історії українського вертепу XVIII в.» Франко розглянув відмінності між ляльковою драмою і драмою з живими акторами. Він писав: «Зібрані й досліджені в новіших часах факти показали повну незалежність лялькового театру від живого й далеко більшу давність лялькового».
Багато уваги дослідженню вертепу приділив Й. Федас.
Отже, із вищевказаного можна зробити висновок, що вже в XVII столітті по всій Україні звичай виставляти на Різдво вертепну драму став загальновідомим і популярним.
Побіжний аналіз сучасного зимового обрядового фольклору обстеженої нами території показав, що в його основі лежить колядка. Нами виділено наступні види колядок, залежно від часу їх створення та сюжетної основи: величальні, релігійні, апокрифічні (поєднання перших і других) та повстанські.
У наш час ще побутують апокрифічні колядки, у яких біблійні події подані не в точних формах євангельського оповідання, а видозмінені за вимогою народно-поетичного світогляду або під впливом апокрифів. Ці твори є надзвичайно цікавими для етнолога та фольклориста, оскільки поєднують у собі елементи дохристиянського та християнського світогляду.
Повстанські колядки постали найпізніше і є відображенням історичних подій середини ХХ століття – боротьби ОУН-УПА за незалежність України. Основні мотиви цих пісень – прагнення волі для гнобленої Росією України. Нам удалося зафіксувати кілька повстанських колядок, одна з яких, «Сумний Святий вечір в 47 році», є надзвичайно поширеною ще і в наші дні, вона часто виконується під час різдвяних гостин. Так звані «пожовтневі» (радянські) колядки, в яких замість народження Христа прославляється революція, п’ятикутна зоря, колгоспна праця та інші «здобутки» радянської влади, за словами інформаторів, ніколи особливо популярними на цій території не були і під час ритуальних обходів не виконувалися.
Схвальне ставлення церкви до релігійних колядок зумовило живучість обряду колядування. Колядницький обряд уже майже втратив свою давню ціль – силою слова принести в родину добробут, врожайність полів і садів та плідність худоби і набув християнського звучання – прославити народження Месії. Про це детальніше мова піде далі.
Новорічно-різдвяні обряди нашого краю репрезентовані такими театралізованими дійствами, як вертеп, берда, Маланка.
Основним видом різдвяного обрядового рядження є вертеп. Також зафіксовано, що в селах Вістова, Боднарів, Ріп’янка, Мислів, Яворівка, як і в селі Нагуєвичі Дрогобицького району Львівської області, побутує така його назва, як берда. До речі, під час польового збору інформації, нами було проведено інтерв’ювання жителів вищезазначених сіл, щоб з’ясувати походження цієї другої назви. Та виявилося, що наші інтерв’юєри над цим ніколи не замислювалися. Ми ж, опрацювавши кілька лексикографічних джерел, довідалися, що первісне значення слова «берда» – варта, сторожа; походження стосується видозміненого, запозиченого з німецької мови слова «werdo»: німецьке «wer da» перекладається, як «хто тут», – дійшли висновку, що, ймовірно, учасники цього дійства стоять на сторожі сповіщення правдивої, благої вістки про народження Сина Божого, народження Світу Правди, Милосердя, на сторожі духовності.
Ми пересвідчилися, що народна лінія у вертепі чи берді, представлена грою «нечистих» ролей, є значно цікавішою для глядача за релігійну. Сценічна гра «чистих» персонажів, виконувати ролі яких у дорадянський та радянський (нелегальний) періоди вважалося дуже престижно, передовсім це стосується «пастирів» і «царів», зазвичай не відзначається високою акторською майстерністю. Виконавці ж «нечистих» ролей мають значно більшу можливість для імпровізацій, втягують глядачів у гру. Саме цим ролям властива ритуальна антиповедінка, тобто поведінка навпаки, заміна тих чи інших регламентованих норм на їхню протилежність. «Жиди», «цигани», «смерть» і «чорт», за словами інформаторів, «вертеп’ят», «роблять збитки», тобто бешкетують: чіпляються до гостей у хаті та до перехожих і машин дорогою, лоскочуть дівчат, лякають дітей, можуть щось вкрасти у хаті, в основному їстивне, щось перекинути і розбити, вивести зі стайні худобу і чимось годувати. Не зафіксовано випадків знесення воріт, хвірток та малих архітектурних форм, бо на досліджуваній нами території, за народними звичаями, це роблять на Івана (липень) чи Андрея (грудень), еротичних елементів у поведінці Сури чи просто жидівки та циганки, які, відповідно, мають пару – жида чи цигана. Ритуальний аспект антиповедінки – через показ негативних сторін людської натури довести необхідність дотримання загальноприйнятих норм моралі – в наші дні поступово зникає. Бешкети ряджених все більше сприймаються як розвага, гра. Окрім того, у постановках вертепів на сцені (Народних домів, шкіл, на різного рівня конкурсах вертепів) бешкети у зв’язку з їх невідповідністю до норм християнської моралі фактично відсутні взагалі. Хоча маємо можливість спостерігати, як деякі учасники ритуального вертепу чи Маланки, усвідомлюючи те, що ці дійства цікаві мислячому, інтелектуально незаангажованому нашому сучасникові лише тоді, коли наповнені сучасним змістом, мають глибокий підтекст. Вони, зберігаючи первісну форму, наповнюють зміст сакральних обрядодійств актуальними проблемами сьогодення. Слугують не елементом заробляння для особистих потреб, а переростають у доброчинні акції.
Вокально-музична основа новорічно-різдвяних обрядодій – колядки «Добрий вечір тобі, пане господарю», «Пасла (Маруся) чотири воли», «Нова радість стала», «Сумний святий вечір» та ін., які не раз чула від своєї бабусі Дарії Михайлівни Боєчко та її сестри Василини Михайлівни Царевич із родини Рижиків, до речі, їх знає кожна родина середнян. А от Петрові Свериді, уродженцю Середнього, вдалося деякі не лише зафіксувати, а й видати в друкованому вигляді.
Святкування на досліджуваних нами теренах 13-14 січня Старого Нового року має у наш час таке ж значення, як і в центральних регіонах України, на Буковині й Гуцульщині. Щоправда, не носила щорічного й не виражає сьогодні ритуального характеру Маланка у селах Середнє й Дубовиця, які належали до однієї церковної парафії. До речі, щедрують у зазначеному нами регіоні не напередодні Нового року, а перед Водохрещем. Проте у вузьких колах тут досі виконується обрядодія «в’язати Василя», що означає привітання чоловіків і жінок на ім’я Василь і Василина, також ще побутує звичай новорічного посівання.
Щодо обряду Маланки, то він на архаїчній основі зберігся, хоча й словесно частково, лише в селі Довжка. Як оповіла нам Оксана Надольська, від свого дідуся Й. М. Зозуляка, 1927 р. н. (родина якого походить із Середнього), батька Б. Й. Зозуляка, 1953 р. н. і рідного брата Р. Б. Зозуляка, 1978 р. н., уродженців вищезазначеного населеного пункту, багато чула про побутування Вертепу та Маланки на батьківщині, має можливість спостерігати його щорічно, бо вони – носії сакрального обрядодійства. У селі Довжка «по чоловічій лінії дійство Маланки передавалося з покоління в покоління». Інформатор наголошує, що «не було такого року, щоб тут не маланкували. Ходили хлопці й одружені чоловіки з 14 до 35 років. Для жонатих ця своєрідна «кавалєрська» (чоловіча) вечірка булла віддушиною – під машкадрою (саморобною маскою) лиця не було видно, то могли зачіпатися з ким завгодно. Було, що дівчат «викрадали» з хати, носили на горбі, а потім повертали назад додому.
Елементи костюма: машкадра, військова шинель, під яку набивали горб із пашного сіна, обмотували й підперізувалися ланцюгами, на які начіпали дзвіночки; чоботи обв’язували соломою; кожен мав у руці костур (палицю із зігненим верхом, яким міг легко зачепити перехожих, страшити дітей). Актор у ролі Маланки тут одягається, як циганка: фарбує обличчя, на голову начіпає жіночу перуку, зав’язує її «красенною шаліновою (шаляновою, великою, з тороками, у великі квіти) хусткою, може під пахою носити ляльку – «дитину», з великим кошиком у руці, в який збирає напрошені гостинці, просить, що хоче, а газди дають усе, що можуть».
Маланка не минає жодної хати, особливо тих, в котрих прожають Василі: вітають, дарують букет із гілочок хвойних дерев, прикрашених дощиком, квітами (в’яжуть Василя), а вони на знак подяки запрошують їх до хати. Гостяться.
На сьогодні традиція учасників сільських вертепів, берд і Маланки обходити лише жителів свого села чи віддавати виручені гроші, подарунки на потреби церкви, громади збережена частково.
На досліджуваній нами території заборона новорічно-різдвяних дійств почалася із приходом радянської влади, бо деякі її представники вважали, що кожне масове зібрання українців для її безпеки має загрозливий характер. Справжні облави організовувались на «вертепників»: з міліцією і залученням учителів, місцевих комуністів.
Маланка як дійство, що в основі своїй носило майже світський характер, за своєю природою було язичницьким, тому, безперечно, й не зазнало такого нищення, гоніння, як Вертеп: існував із перервами, був гнаний і переслідуваний довго, бо, на думку оповідачів, тісно перегукувався з церковним обрядом, руйнував атеїстичну основу тоталітарного режиму.
Відновилося безперешкодне вертепування в усіх селах разом із знаменною подією: проголошенням Акту про незалежність України 1990 року на базі того фольклорно-етнографічного арсеналу, який зберігався в пам’яті народу.
Був ще й інший шлях розвитку й збереження новорічно-різдвяного фольклору – у підпіллі, серед українських народних месників, повстанців, вояків УПА та їх симпатиків – цивільного населення, яке ревно оберігало національну основу свого існування – рідну культуру.
У селі Дубовиця в перші роки незалежності було відтворено вертеп, який існував у роки підпілля «Пришельці з Вифлеєму», з уст ветерана УПА Зеновія Васильовича Чміля, 1929 р. н.; він був у юнацькому складі підпілля, за що 10 років відбував покарання в Мордовських таборах. У записаному від нього дійстві серед канонічних є такі дійові особи, як Гетьман Іван Мазепа, Січовий Стрілець, що свідчить не про вузькорегіональний аспект державотворчого ідеалу повстанського словесного фольклору, а про їх об’єднавчий ідеал.
Коляда «Сумний був святий вечір в сорок шостім (чи сьомім) році» по сьогоднішній день колядується селами Західної України. Виконують її й українці, розкидані по світах. Особливий настрій колядкового матеріалу надихнув і нас більше дізнатися про повстанські коляди, про пісенну творчість героїв національно-визвольної боротьби. Майже у кожній родині ця коляда була головною після вечері.
Великою мірою сприяла поєднанню християнства та українського націоналізму патріотична позиція найвизначнішого митрополита УГКЦ Андрея Шептицького. Ще 27 березня 1930 року він схвалив до друку збірник «Молитви за рідний край і нарід та за полеглих у Визвольній війні». Видана у Жовкві книжечка швидко набула масового поширення і використовувалася українськими патріотами у виховній роботі саме з тими поколіннями, яке через десятиріччя склало основну частину повстанців ОУН та УПА.
Колядки та щедрівки передавали своїм змістом неприховану радість, що після багаторічного очікування і праці створена і бореться власна збройна сила – Українська Повстанська Армія, як, наприклад, подана нижче:

Нова радість стала, вже УПА повстала,
До УПА іде весь нарід добиватись права.
По всій Україні вороги панують,
Нашу неньку Україну усюди плюндрують.
Вже УПА повстала з синів України,
І не зроблять воріженьки з наших сіл руїни.
Не сумуй, народе, клянемося нині,
Що збудуєм тобі волю і славу Вкраїні, –

чула з уст свого рідного, на жаль, уже покійного дідуся Мирона Даниловича Боєчка. Вона створена на мотив християнської колядки «Нова радість стала». Її немає у багатотомному виданні «Літопису Української Повстанської Армії», але духовно-патріотична основа очевидна. До речі, у вищезазначеному виданні є цілий розділ, у якому зафіксовано повстанські колядки. На мотив «Нової радості» їх тут вміщено ще три. Це інтерпретації, але пройняті всеохопним духом незламності, єдності, відродження української нації, а не окремо взятого регіону України.
Зазвичай фольклорний матеріал має свою історичну основу. Для жителів села Дорогів Галицького району, яке межує з двома селами Калуського району – Середнім і Довжкою, колядка «Сумний святий вечір» нагадує про трагічну подію 1947 року. Раніше чула про цей випадок від бабусі (був поранений і її однокласник Богдан Стасінчук) й дідуся, від бабусиної сестри Василини Царевич. Звичайно, було дивно й страшно, що таке відбувалося в сусідньому селі. Але коли усією сім’єю на Першому національному каналі телебачення УТ-1 переглядали прем'єру фільму «Ніч перед Різдвом», у якому розказувалося про події, що відбулися у 50-х роках у селі Мальчиці Городоцького району Львівської області, вирішила цьогоріч зустрітися в Дорогові з учасниками тих кривавих подій, поспілкувалася, правда, лише з Михайлом Макутою, 1929 р. н., бо бабусин однокласник Б. Стасінчук не любить публічних виступів, хоча прийняв нас дуже тепло.
Як з’ясувалося, того трагічного зимового вечора 1947 року 83 річному М.Макуті було 17, 81-річному Б. Стасінчуку – 15. Вони з приятелями зібрали вертеп — «Вифлеємська ніч». Головним організатором був Михайло, він усім розподіляв слова, організовував репетиції.
То було в четвер, десь о сьомій вечора, передостання репетиція учасників вертепу. «Виходить Ірод на середину хати та розказує свої слова. Роль Ірода грав Микола Якубишин. Якраз у його хаті ми й збиралися. Тут раптом постріл, прямо в серце. Він як падав, лиш три рази щось крикнув і облився кров’ю. Потім — другий постріл. Попало в Омеляна Пасєку, той грав Ангела. Куля влучила у спину й вилетіла через груди. А третя влетіла мені у хребет, але я якось втік до комори, а потім і з хати». Нині збереглося лише те місце, де була хатина, в якій сталася трагедія. Вдома крім дітей була мати вбитого Миколи, вона вибігла надвір і почала голосити. Ніхто не розумів, що відбувається — ані хлопці-вертепники, ані інші селяни. Але й на допомогу люди не вибігли — боялися вийти.
Стріляли у підлітків лейтенанти-нелюди, Єфанов і Грибков, яких призначили у село ніби слідкувати за порядком.
 Того вечора вони якраз вели до сільської ради чоловіка, який гнав самогон. У нього, певно, й самі понапивалися. Та хата, де репетирували підлітки, була поруч із центральною стежкою, що вела до сільради. П’яні енкаведисти побачили світло у вікні, гурт хлопчаків і почали стріляти. Потім ще й кинули гранату на цвинтар і пішли далі.
«Я не одразу зрозумів, що поранений, — розповідає дідусь Макута. — Лише відчув, як щось сильно вдарило й запекло. Додому не дійшов, бо дуже болів хребет, то заночував у сусіда. Прийшла сестра та була біля мене до самого ранку. Назавтра знайшли воза й відправили мене до Галича. Головний лікар питав за кулю, то я казав, що сам її витягнув. Бо вона застромилася коло хребта, а я її видавив. Лікар лише пожартував, мовляв, сам себе вилікував».
Третього дня, у суботу, в Дорогові відбулося два похорони. Із протилежних кінців села несли труни сімнадцятилітнього Миколи Якубишина та п’ятнадцятилітнього Омеляна Пасєки. На цвинтарі дві процесії зустрілися, ховали разом.
Кінець 80-х років ХХ ст. ознаменувався пом’якшенням політичного клімату, й це започаткувало початок духовного відродження. На теренах краю утверджується традиція загальнонародного святкування Різдва та Нового року (Василя). На сторінках періодичних видань: у газетах обласного та районного центрів (зокрема, «Дзвони Підгір’я» та «Калуський нафтохімік» у Калуші, «Високий замок» у Львові, «Світ молоді» в Івано-Франківську та інші) публікують статті з порадами про рецепти страв святвечірнього та різдвяного столу, друкують тексти колядок та сценарії вертепів, вірші про Різдво. Повертаються із заборон і театралізовані різдвяно-новорічні дійства: вертеп (берда) і Маланка.
На Свят-вечір на досліджуваній нами території не колядують. Це роблять 7-го чи 8-го січня. починають колядувати хлопці (два-три в гурті) віком 10-14 років зі «звіздою» або капличкою із запаленою свічкою. Колядують допізна, позаяк люди у цей вечір пізно лягають спати. Щоправда, іноді після Вечері збираються по кутках села одружені чоловіки й жінки і також ходять із колядою до своїх родин близьких і далеких.
У цей же день починає ходити Вертеп. Він складється із невеликої кількості осіб, найчастіше з 8-и: ангел, три царі і чотири пастушки. Вертеп ходить аж до 9 січня включно. Задовго до Різдва, ще в грудні, починають готуватися: підбирають на ролі хлопців – вищих ростом на царів, нижчих на пастушків. Головним організатором і режисером є хлопець-ангел. Він збирає учасників на репетиції у когось у хаті, разом вивчають ролі, виготовляють атрибутику. Неабиякої ретельності потребує виготовлення різних за формою корон на голови царів. Мантіями служать накинуті на плечі покривала, що ретельно підбираються. Пастушки одягають кожушки або байбараки з перекинутими через плече дзюбеньками (торбинами, тайстрами). На голову, хто може, беруть широкі солом'яні брилі, а взуваються у черевики. У руках тримають високі загнуті вгорі палиці. За поясом, що стягує кожух (тепер – куртка), заткнута сопілка, на якій один із них грає на переходах від хати до хати. Найколоритнішою фігурою вертепу є, звичайно, ангел. Він одягнутий у довгу, аж до п'ят, білу вишивану сорочку. До спини сорочки прив'язані великі паперові крила. На голові вінок з паперових квітів і барвінку, у руці тримає восьмигранну зірку. Дійство проходить за відповідним сценарієм. Розташувавшись перед вікнами хати, всі співають куплет коляди «Бог предвічний народився». Потім заходять до хати. Попереду іде ангел із зіркою і говорить: «Мир і спокій цьому дому – тут немає місця злому». У хаті лаштуються першим ангел, за ним пастушки, ззаду царі. Ангел починає говорити свою роль, за ним пастушки і аж після – царі. Закінчується дійство загальним співом куплету «Слава богу заспіваймо». Варто зазначити, що за останні 100 років не відбулося змін персонажів вертепу і їх костюмів, але змінюються сценарії.
Із 13 на 14 січня в Україні традиційно відзначають Старий Новий рік. Під час інтерв’ювання більше дізналася, як його святкують односельці.
Надія Данюк, 29 років, продавець, уродженка Войнилова: «Святкуємо, в принципі, як і 1 січня – шампанське, мандарини... Але не варто забувати, що 14-го – ще й Василя. І, відповідно, напередодні, тобто 13-го – приймаємо гурти Маланок, згадуємо живих та померлих родичів з іменами Василина, Василь, Меланія».
Володимир Лісовський, 52 роки, уродженець села Довжка: «Колись постійно святкували Старий новий рік. В українській традиції – це ще й свято Меланки, яке передує другому празнику різдвяного циклу – Василю. Меланка-Вода приходить на Щедрий вечір разом із Василем-Місяцем сповістити господарів про наступні торжества та справити гостини, які в народі так і називають – гостини Меланки. З дитинства пам’ятаю чимало традицій. Загалом переддень Старого нового року – це час магії і ворожінь. Тому наші предки 13-го січня проказували спеціальні замовляння, щоб нива родила, а також щоб примножувалася родина... А вже на Старий Новий рік, тобто 14 січня, оселями ходили хлопчики і засівали зерном на щастя, здоров’я, на Новий рік. Зараз, на жаль, таке вже не є масовим».
Микола Гаврилюк, 20 років, студент: «Особисто я, напевно, все-таки більше святкую Новий рік, а не Старий новий рік, через те, що його визнає більшість. Правда, відзначав Старий новий 2011 та 2012 роки разом із учасниками художньої самодіяльності нашого села, які під керівництвом сільського депутата Володимира Шияна розучували ролі за сценарієм Маланки із села Мединя Галицького району Івано-Франківської області».
Новорічно-різдвяні святкування набувають суто видовищно-сценічного характеру.
Мій брат, Олексій Півторак, народжений 1995 р. у селі Середнє Калуського району Івано-Франківської обл., студент 4-го курсу ФСНСТ Національного університету «Києво-Могилянська академія», учасник Сумівської Маланки 2009-го року в м. Калуш, учасник і організатор святкувань різдвяно-новорічного циклу Спудейським братством у НаУКМА 2010 – 2011 років. Про ці події можна дізнатися і на сторінках Інтернет-видань: «У видавництві «Смолоскип» 18 січня 2011 року відбувся черговий Вертеп, який традиційно влаштовують студенти Києво-Могилянської академії.
Вшановують українські традиції і в українській діаспорі. Так, Ігор Худик із Чикаго спеціально для «Час і Події» повідомляє: «14 січня 2012 року Божого – в Українському Культурному Осередку, що при парафії св. Володимира і Ольги, українська громада міста Чикаго, як і вся Україна, святкувала Старий Новий рік. Організаторами свята були Українська Громадська Організація «Помаранчева Хвиля», а родзинкою програми було Різдвяне дійство від театру «Гомін» та дитячої театральної студії «Диво» під керівництвом знаного нам усім Василя Митничука. Після того, як усі трішечки перекусили, до зали завітав Вертеп. Так вже якось склалося в нашому народі, що день так званого Старого Нового Року ми асоціюємо з традиційною Маланкою, яка і по нині є чи не найпопулярнішим дійством у період різдвяно-новорічних свят.
Із вищесказаного випливає, що необхідність духовного відродження нашої держави зумовлює й потребу вивчення традицій як окремих регіонів, так і України в цілому. Відродження народних звичаїв, обрядів, поширення їх на всій території України може стати вагомим консолідуючим чинником, сприяти утвердженню національної ідеї. У наш час традиційна обрядовість українців, що склалася віками і є цілісною та досконалою етнопедагогічною системою, відроджується на теренах нашого краю, України після десятиліть заборон у часи радянської влади. І своєю роботою сподіваємося прислужитися рідному краю, посприяти відродженню його кращих традицій святкування Різдва та Старого Нового року.