This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Зупинися, людино, на мить і відчуй, як природі болить…

 Польська Мар'яна, 15 р., гімназія, смт. Верхній Рогачик, Херсонська обл.

Пішов під воду великий Запорізький Луг…

Народилося море, безкрає,

з неосяжнимморським горизонтом.

Геологічне диво…

Олександр Довженко "Поема про море"

Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє

Каховська ГЕС – шоста ступінь каскаду дніпровських гідроелектростанцій на території України з сумарно встановленою потужністю 351 мВт та середньорічним виробництвом 1489 млн. кВт годин.

Будівництво цього гідровузла розпочалося у вересні 1950 року згідно з постановою Ради Міністрів СРСР "Про будівництво Каховської гідроелектростанції на Дніпрі, Південно – Українського каналу, Північно – Кримського каналу і зрошування земель південних районів України та північних районів Криму." Об'єкт було зараховано до Великих будівництв комунізму. Для працівників із обслуговування електростанції було засновано місто Нова Каховка. Паралельно з цим формувалося Каховське водосховище, яке було заповнене в 1955 – 1958 роках. Нова водойма, з довжиною берегової лінії 896 кілометрів та об'ємом 18.2 куб.км., зайняла площу 2155 кв.км.

Каховське море покрило величезну територію найродючіших земель, серед яких дніпровські плавні. Луги, ліси, озера – усе кишіло рибою і звіром. Під час пуску гідроелектростанції тварини втікали, а перелітні птахи, з настанням весни, кілька років кружляли над водою в пошуку родових гніздувань і, не знайшовши, часто просто гинули. На дні водоймища безжально сховали прекрасну історичну місцевість – Великий Луг. Разом із ним безслідно знищили майже півтисячі малих і великих населених пунктів, більше ста тисяч гектарів родючих чорноземів, десятки річок, сотні кладовищ, переселено понад п'ятдесят тисяч сімей.

Що ж відбувалося в ті часи й спонукало людей так жорстоко поводитися з природою та історією рідного краю?

Повоєнні роки… Країна повільно підіймалася з колін, а десь в недосяжних для простих смертних кулуарах влади народжувалася мегаідея Великого будівництва комунізму – Каховської ГЕС. Це був одіозний Сталінський план перетворення природи. За твердженнями вчених, які підтримали цей скоріше ідеологічний і антинауковий проект, дана гідроспоруда назавжди позбавила б південні регіони країни та Крим від пагубних засух."Будівництво комунізму – важливіше за красу", – заявив у свій час один із великих радянських чиновників. Ніхто не брав до уваги етичні та моральні збитки місцевих мешканців, які повинні були залишати відбудовані хати, родючу землю й могили рідних, зрубувати дерева, насаджені ще їх батьками.

Відомий письменник Олександр Довженко, який відвідав ці місця перед затопленням, написав у своєму щоденнику:"Наше море – нове наше горе. Так народ говоре… Ніякої роз'яснювальної роботи не проводилося. Просто заходили на подвір'я, обміряли, записували і кожному індивідуально сповіщали про затоплення і необхідність переселитися наверх. Більш того, всім, хто не встиг переселитися в певний термін, заявляли:" Якщо до такого числа не переїдеш, попереджаємо – будемо руйнувати будинок бульдозером, незалежно від того, мешкаєш ти в ньому чи ні. " Населення змушене було підкоритися." В той час, як тисячі людей, умиваючись слізьми, залишали рідні оселі, шпальти газет рясніли нікому не потрібною статистикою, у якій наголошувалося на величезних коштах, які були виділені державою для переселення колгоспників. Лише про те, що в людей без їх відома відібрали Батьківщину, не згадав ніхто…

Після побаченого й почутого Олександр Довженко пише свою відому "Поему про море". Але, здається, зовсім це не поема і ні про яке море… Це драма поета – патріота про спотворену та знищену українську історію і розтоптаний будівництвом світлого комуністичного майбутнього український народ, який досі, все ще не підозрюючи сповна всіх загроз, залишається полоненим заручником створеної на його землі біди.

Дніпровські плавні – це унікальне місце, яке назавжди втратила наша країна на дні Каховського водосховища. Під кількома шарами води опинилися архітектурні пам'ятки, українські православні храми, козацька спадщина. Без сумніву можна сказати, що це трагедія народу, який втратив свою історію! Німа водойма вже не розповість нашим нащадкам про своє створення… Змовчить вона й про Великий Луг, життя козаків, страшні нашестя та радість перемог.

Великий Луг… Ця унікальна, найбагатша територія в Європі, творилася природою тисячоліттями. ЇЇ називали "Країною квітів і звірів". Подібне природа витворила хіба що в дельті річки Міссісіпі, на півдні Сполучених Штатів Америки. Територія Великого Лугу – високоенергетична земля. У VІ – ІV ст.. до н.е. тут жили іракомовні скіфи, містився центр їхньої держави – Велика Скіфія, були поховані їх царі. "Батько історії Геродот", як його назвав перший оратор Риму Цицерон, описував ці місця, зокрема зупиняючись на місті Агатобул. Він захоплювався цією величезною, укритою лісами та порізану і омиту протоками Дніпра низину. І справді, це було щось на зразок земного раю. Осокори, дуби товсті та гільчасті, верби і лози, шелюги непролазні, терники і груші, а поміж ними – річки і річечки, озера, очерет, куга і осока, острови духмяного різнотрав'я. Візантійський же імператор Костянтин Багрянородний згадує про знамениту скіфську Герру, могили скіфських царів у Пониззі Дніпра.

Яскраву сторінку в історії Степового Придніпров'я вписано лицарями Середньовіччя – запорожцями. У XV – XVІІІ століттях тут були Січі Низового війська Запорізького. Відомий французький інженер Гіом Левассер де Боплан, який побудував багато кам'яних замків в Україні, бував у запорожців на Січі. У своєму "Описі України" в 1650 році він розповідає про Велику луку з дубовим лісом…

Створення козацьких зимівників започаткувало постійне заселення цієї території українцями зі своїм специфічним побутом, архітектурою, системою господарювання. Згадаємо слова з пісні: "Ой, Січ – мати, ой, Січ – мати, а Великий Луг – батько." І це не випадково! Коли б не було Великого Лугу- не існувало б і запорожців. Чи втрималася б без цієї території у XV – XVІІ і навіть XVІІІ століттях на нижньому Дніпрі невеличка християнська громада серед численних татарських орд? Поряд із усім, Великий Луг був місцем праці та заробітків запорожців. Козаки не тільки забезпечували себе харчами, а й мали змогу вивозити лишки до Цісарщини. Сюди прибувало безліч крамарів з Польщі, Московщини, Німеччини та Туреччини. Як писав Адріан Кащенко:" Запорожське товариство обережно та розумно користувалося багатствами Великого Лугу – не винищувало дрібної риби, не било молодої дичини". В останні дні існування своєї Січі, у 1775 році, із сльозами на очах і нудьгою покидали вони рідне місце. "Прощай, батьку, Великий Луже", – говорили козаки. – "Не звели ми тебе, зберегли, не зведе й ніхто, поки світ сонця…"

На це сподівалися наші предки… Та не по – їхньому, як ми тепер знаємо, вийшло… Здається ціла багата і щедра країна зникла з поверхні землі. Старожили розповідали, як ще в довоєнні та в перші повоєнні роки тут збирали надзвичайно великі врожаї овочів, у водах водилося стільки різноманітної риби, що можна було ловити її голими руками, а раків дорослі і малі "драли" мішками. Ось як змалював плавні професору Дмитру Яворницькому 116-літній дід Розсолода, якому довелося переселитися із зони затоплення:" А бджоли було тієї! А меду! Мед по пасіках, мед і по зимівниках, мед і по бурдюгах – так і стоїть, було, у липовниках: скільки хочеш, стільки й бери. А лісу того! Бузина, свидина, вербина, дуби, грушиння. Груш, було, як напада, так хоч бери граблі та горни рядки. Солодкі такі були, так патока з них і тече. А звіру чи птиці? Вовки, лисиці, барсуки, олені, дикі кози, зайці, чокали, видихи, куниці, ховрашки так одні за одними і біжать або так і плазують по траві. Були ще й вепрі, дикі свині такі гладкі плавнями шниряли. А дикі коні цілими табунами ходили. А що уже тієї птиці було, так Боже праведний! Качок, лебедів, дрохв, хохітви, гусей, диких голубів, журавлів, чайок, тетервиків, куріп'ят…"

Та свого часу, ніби в ім'я благополуччя народу, радянськими перетворювачами природи Каховська водойма створювалася зовсім не задля вирішення енергетичної проблеми. Будівництво гідроелектростанції, яка не вирізняється великою потужністю, та створення штучного моря обійшлося країні в таку суму коштів, якої б вистачило на спорудження в минулому не менше двохсот п'ятдесяти теплових, сьогодні -восьмидесяти сучасних атомних електростанцій. За словами місцевих краєзнавців, робоча сила тут використовувалася фактично дармова. Греблю та море будували ті, кого холодним літом 1954 року звільняли з ГУЛАГів. Сюди, чи не найперше в Україні, перекочувало з Біломорсько – Балтійського каналу слово "зек", яке російською мовою означало не просто "заключёный", а з легкої руки керівництва Біломорканалобуду значило "заключённый каналоармеец".

За роки радянської влади на території України було створено каскад із шести водосховищ-морів. Та для чого було все це зроблено? Заради чого на спорудження штучних водойм на Дніпрі за нинішніми цінами витратили трильйони американських доларів?

За версією істориків, правда полягає в тому, що за надсекретним планом під прикриттям примарних і реальних народногосподарських цілей, сталінський режим відразу закладав можливість свідомого, одночасного і миттєвого руйнування гребель-дамб та морів. У разі екстремальних обставин, тобто в умовах воєнної сутички з ворогом – загарбником, з'являлася можливість розгорнути могутню й неприступну водну перепону з півночі на південь СРСР. З появою супротивника – негайно мали висаджуватися в повітря греблі й за лічені години величезний і бурхливий водяний потік поховав би під собою все, що траплялося на його шляху. Оперативно здолати його на ті часи було не можливо. А після спуску водосховищ замулена територія ще довго залишалася б неприступною для танків, іншої бойової техніки та сухопутних військ. Як стверджували згодом іноземні спеціалісти, з точки зору воєнної стратегії це був неймовірно жахливий для цивільного населення та військових, але в суті своїй геніальний план. Сталін дуже шкодував, що не вдалося його втілити до другої світової війни. Однак у кінцевому рахунку все ж виник Дніпровський каскад, який за масштабами є одним із найбільших у світі.

Після затоплення Дніпровських порогів відразу почав змінюватися мікроклімат, стали біднішати флора й фауна. На мілководді почав "цвісти" Славутич. Причиною стало те, що пороги з давніх давен правили за бездоганний і безвідмовний механізм очищення і збагачення киснем річкової води. У протоки, озера й річки плавнів надходила чиста, як роса, джерельна вода. Вона була чистішою, безпечнішою, набагато озоннішою, ніж сьогоднішня очищена питна. Нікопольський еколог Олексій Артеменко випадково довідався, що насправді вносилося декілька різних варіантів-проектів створення моря, які передбачали повне або часткове збереження плавнів. Пропонувалося зберегти озерно – протічну систему водойми з постійним коливанням у ній рівня води, збереженням озер, річок і річечок, котрі впадали у Дніпро. Лісові масиви також повинні були залишитися незайманими. Але для цього потрібно було будувати мережу насосно-перекачувальних станцій, на експлуатацію яких знадобилося б майже стільки електроенергії, скільки її мала виробляти майбутня Каховська ГЕС. Ясна річ, що для тодішніх перетворювачів природи це була загроза здорового глузду: чи варто тоді взагалі розпочинати Велике будівництво комунізму?

Уже в роки Незалежної України, Олексій Артеменко забажав докладніше дізнатися про інші варіанти створення Каховського моря. Звернувшись до деяких столичних структур, отримав відповідь, яка його спантеличила: "Дніпровський каскад з шести штучних водосховищ побудований з 1927 по 1978 роки за розпорядженням керівництва колишнього СРСР як водний об'єкт воєнно-стратегічного значення. Тому вся інформація по ньому глибоко засекречена і до сих пір не передана Україні відповідними спеціалізованими та військовими відомствами Росії ".

З тих пір багато чого змінилося на берегах Дніпра і в усьому його басейні, але всупереч відомій істині мало води у ньому стекло. Зокрема, на відрізку Каховського моря, вода в якому переважно стоїть. Колись десятки, згодом сотні, тисячі тонн усіляких хімічних та токсичних відходів потрапляли у водойму. Вона ж, мовчки, смиренно приймала їх. Якщо колись нашу найповноводнішу річку пращури називали Борисфеном, що означало "сховище життєвих сил", то нині це дійсно комора смертельних небезпек для населення. За свідченнями зарубіжних екологів, Каховське водосховище сьогодні є одним із найбільших джерел захворюваності та смертності в його басейні.

Ось так, поглумившись над історією, знищивши культурну спадщину предків та втративши вісімдесят відсотків природних екосистем, люди опинилися на межі екологічної катастрофи.

"Багаті були плавні, поетичні і несказанно прекрасні. І от вони щезли. І жодна художня наволоч не змалювала їх напам'ять нащадкам, боячись, мабуть, звинувачень у націоналізмі", – писав у своєму щоденнику Олександр Довженко. Свідки тих подій, люди, які застали плавні, дуже жалкують, що сьогоднішнє покоління ніколи уже не побачить на власні очі тієї дивовижної краси.

Люблять батьківщину не за те, що вона велика, а за те, що вона своя

Верхній Рогачик– селище міського типу, районний центр Верхньорогачицького району, розташованого у крайній північно – східній частині Херсонщини. Перша письмова згадка про цей край відноситься до 1793 року. Село Верхній Рогачик Мелітопольського повіту Таврійської губернії було на той час одним із найбільших населених пунктів Півдня України, розташоване в зоні інтенсивного розвитку землеробства, яке базувалося на ринкових засадах. Виник населений пункт у 1786 році на шляху, яким здавна возили з Криму сіль, у верхів̕ї річки Рогачик – лівій притоці Дніпра край Великого Лугу.

Незважаючи на значну площу, на сьогодні, за статистикою, Верхньорогачицький район має найменшу густоту населення серед усіх сільських районів України. Значний відтік людей у інші краї спричинили зникнення робочих місць, зниження рівня життя та екологічний стан довкілля. Як то кажуть, село поступово занепадає…

А колись тут усе було зовсім по іншому… За без малого двісті тридцять років свого існування багато історичних подій змінювали звичний устрій селян. Відтворити їх надзвичайно важко через те, що населений пункт декілька разів змінював своє підпорядкування, як на районному так і на обласному рівні. Його відносили до Таврійської губернії, згодом він став Верхньорогачицьким районом Херсощини, пізніше входив до складу Запорізької області. Потім знову був віднесений до Херсонського краю, як частина Великолепетиського району. Лише у 1964 році місцеві активісти, під час візиту до міста Києва, змогли довести тодішнім чиновникам, що Верхній Рогачик і прилеглі до нього території здатні існувати як самостійна адміністративно-теріторіальна одиниця. З тих пір пішов новий відлік в історії цієї території. А факти, що свідчили про минуле краю опинилися розкиданими по архівах багатьох міст і сіл України. Верхньорогачани по крупиці збирають цінний історичний матеріал, намагаючись якнайточніше відтворити події давнини.

Серед пожовклих паперів, старовинних експонатів, світлин до місцевих мешканців потрапив документ, датований 1953 роком. Товста книга, що складається двісті шестидесяти аркушів різноманітних рішень, довідок, пояснювальних записок, носить назву "Проект відводу земель для державних, суспільних та інших потреб у зв'язку з будівництвом Каховської гідроелектростанції. Верхньорогачицький район Херсонської області ". Незважаючи на те, що всі земельні об'єкти були підпорядковані Міністерству сільського господарства і заготівель Української Радянської Соціалістичної Республіки, дані документи ведені тільки російською мовою, яка на той час була єдиною державною для всіх п'ятнадцяти республік колишнього Радянського Союзу.

"Радянський народ, натхненний історичним рішенням ХІХ з'їзду Комуністичної партії Радянського Союзу, геніальною працею Йосипа Віссаріоновича Сталіна "Економічні проблеми соціалізму в СРСР" і його промовою на ХІХ з'їзді, розгорнув масштабну боротьбу за втілення в життя плану побудови комуністичного суспільства в нашій державі ", – саме з цих слів розпочалося планування значних змін на території району. Гортаючи документ, який рясніє величезною кількістю цифр, розрахунків, схем натрапляєш на довгі списки колгоспників, виведені надзвичайно каліграфічним почерком. До сьогодні чорнило зберегло прізвища тих наших земляків, чиї долі змінили грандіозні плани вождя та розчерки пера колишніх працівників Державного інституту проектування сільського і колгоспного господарства: І. Коткова, І.Белікова, А. Маковєєва, місцевих чиновників: А.Шаповалова, А. Сидорченка.

Детально ознайомившись з паперами, відразу відтворюються подробиці подій тих часів… Після розгляду проекту відведення земель під водосховище Каховської ГЕС, а також інших державних і суспільних потреб, який надала Каховська землевпорядкувальна експедиція, було терміново скликано загальні збори колгоспів: ім. Леніна, "Революція", ім.Калініна, ім.Сталіна, "3-й Вирішуючий", ім..Горького, каракуль-радгоспу "Рогачик". До місцевих мешканців донесли необхідність виконання важливих рішень партії на шляху до побудови світлого майбутнього. А вже 1 липня 1953 року Виконком районної Ради депутатів вирішив:

" 1. З наданим проектом погодитися і в результаті його втілення відвести:

а) – під водосховище Каховської гідроелектростанції для Міністерства електростанцій та електропромисловості СРСР по району всього 20492,9 га.

б) – під державні захисні лісові насадження по берегах Каховського водосховища всього 991,4 га.

в) – під державну дорогу Кам'янка-Дніпровська – Каховка, перенесену із зони затоплення всього 34,9 га.

г) – для будівництва підприємств, соціально-культурних, адміністративних та інших установ і організацій, що підлягають переселенню із зони затоплення всього 33.8 га."

В даному рішенні не згадувалося ще про одні цифри, які пізніше були внесені до пояснювальної записки: "Загальна кількість дворів, що потрапляють в межі відводу під водосховище – 631, в тому числі в зоні затоплення 421 двір."

З семи навколишніх сіл примусово переселялися колгоспники в нові помешкання. З розповідей старожилів стало відомо, наскільки боляче було людям залишати рідні домівки. Та права вибору на той час не існувало. Загалом в селі Карайдубина селяни покинули 8 дворів, в Ушкалці – 146, в Бабиному – 69, в Нижньому Рогачику – 240, в Первомаївці – 138, в Ольгівці – 10, в Федорівці – 20. В двох останніх населених пунктах життя так і не налагодилося і через деякий час вони відійшли в історію. Крім приватних помешкань, води Каховського водосховища поховали під собою школи, медпункти, сільпо в населених пунктах Бабине, Нижній Рогачик, Первомаївка, Ушкальське лісництво та "Заготзерно", ліспромгосп, рибколгосп "Дружний рибалка", декілька машинотракторних станцій та автошляхів. Назавжди зникли невеликі річечки Овечі води, Мамайсурка, Карайтебень-бистра та інші.

Грандіозні плани радянського керівництва не виправдали себе. На сьогодні, в частині Каховського водосховища, що омиває береги Верхньорогачицького району, відсутнє судноплавство, зрошування, заборонене рибальство. Люди, в яких амбіції перемогли здоровий глузд, порушили одвічний механізм збереження та закон невмирущого існування матінки-природи. Як стверджує Біблія: "Всі річки течуть в море, але море не переповнюється: до того місця, звідки ріки течуть, вони повертаються, щоб знову текти". Та здається штучної водойми це не торкається … Не дотримується вона планів та розрахунків колишніх чиновників. За без малого шістдесят років свого існування її води вкрили сотні метрів нових прибережних територій. Під безжальними хвилями вже майже непомітні карстові печери поблизу села Первомаївка. Місце, де в часи секуляризації монастирських господарств, знайшла притулок велика кількість ченців. Зсуви берегових грунтів відкрили давні поховання, зруйнували могили предків.

В навколишніх селах залишилися проживати лише люди похилого віку. Молодь, в пошуках кращого життя, відправилася до чужих країв. Дуже часто дідусі й бабусі, яких з кожним роком стає все менше, приходять на узбережжя. Своїми спогадами вони повертаються в далеке минуле, в часи, коли на цьому місці знаходився справжній земний рай.

Сьогодні нікому не відомо скільки ще зможе проіснувати в такому стані Каховське водосховище. Відсутність очисних систем, накопичення в ньому рідинних відходів українських підприємств, поверхневий стік із сільгоспугідь, забруднених пестицидами та іншими отрутохімікатами поступово наближає нас до екологічної катастрофи. І сьогодні обов'язок кожного громадянина країни – запобігти цій трагедії. Не в нашій силі виправити помилки предків, а але ми маємо змогу забезпечити гідне майбутнє своїм нащадкам. Пам'ятаймо слова Т.Г. Шевченка:"Немає в світі України, Немає другого Дніпра"!

 

 

 

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123