Українська Гельсінська Група на захисті прав людини вчора і сьогодні

Ферій Петро, 17 р., СШ № 69, м. Львів

Вступ
Українська громадська група сприяння виконанню гельсінкських угод посідає в історії українського правозахисного і національно-визвольного руху 70-80-х років визначне місце.
В УГГ в зародковому стані бачимо витоки більшости донині чинних в Україні правозахисних організацій, національно-демократичних партій, які разом з іншими чинниками привели Україну до незалежності, де відкрилася можливість побудувати правове суспільство, яке відповідатиме як волелюбному духові українського народу, так і букві міжнародних правових актів.

Метою моєї роботи є показати, як правозахисники, живучи в тоталітарному СРСР, вчинили революційний переворот у свідомості стероризованого за попередні десятиліття населення: у невільній країні вони почали поводитися як вільні люди. Вони завимагали визнання прав людини державою, тобто їх узаконення, і явочним порядком почали здійснювати конституційні права (свободу слова, друку, демонстрацій, асоціяцій та ін. ), тобто розуміти закони так, як вони написані. Виходячи з того, що дотримання законності означало б зміну характеру влади, її демократизацію, правозахисники примушували державу дотримуватися її власних законів та підписаних нею міжнародних правових актів.
Чи не ті ж проблеми стоять і зараз перед українським суспільством?
Радянське керівництво не сподівалося, що в країні, де постійно тривали «чистки» від мислячого елемента, знайдуться люди, які зважаться говорити правду про стан з правами людини в СРСР.
Так і сьогоднішнє керівництво не сподівалось, що «проваливши» інтеграцію України в Європу у 2013 р. український народ підніметься на боротьбу, яка спочатку проходила, як мирний протест, а далі радикалізувавшись переросла в збройний конфлікт.
У правозахисників не було ілюзій, що влада дозволить відкрито відстоювати права людей, покликаючись на Гельсінкський акт. Вони знали, що ризикують волею і навіть життями. Але вони керувалися міркуваннями вищого ґатунку. Окрім того, що найчастіше мова йшла про елементарну людську гідність конкретних людей (із суми якої, власне, і складається честь народу), це був також далекоглядний політичний розрахунок: звернути увагу світової громадськості на стан з правами людини в Україні і з її допомогою напирати на владу з метою домогтися лібералізації цієї влади, що розширило би плацдарм для подальшого наступу на тоталітарну колоніальну систему з метою зруйнувати її.
Що українські правозахисники тоді зорієнтувалися в міжнародній політичній ситуації правильно, свідчить те, що саме цей шлях, сполучений з економічним виснаженням Радянського Союзу, з військовим та ідеологічним тиском Заходу, привів у кінцевому рахунку до краху комуністичної імперії і проголошення незалежної української демократичної держави.
Слід зазначити, що в русі за права людини і за національні права панувала висока культурна і моральна атмосфера, чутливість до нових ідей. Він протистояв як офіційній тоталітарній ідеології, так і примітивізмові. Тому правозахисний рух в Україні об’єднав як низку течій (національно-визвольний рух, загальнодемократичний, релігійний, соціяльно-економічний або ж робітничий, боротьба за право на еміґрацію), так і блискучу плеяду видатних особистостей. У ньому знаходили собі місце українці і євреї, віруючі різних конфесій і атеїсти, націоналісти й націонал-комуністи, соціял-демократи й анархісти. Вони ніколи не оголошували один одного ворогами, тому що в той час усім однаково потрібна була свобода, а державна незалежність України уявлялася ймовірним ґарантом такої свободи.
Чи не перегукується сьогоднішня ситуація в країні з подіями 70- років?
Адже, розуміючи фальшивість теперішньої влади, її тотальний контроль над громадянами незалежної України, (сфабриковані справи проти активістів Майдану) правозахисники вже навіть не надіються на справедливі рішення, бо знають корумпованість та залежність, нібито незалежних, судів, також звертаються до міжнародних організацій з захисту прав людини, до урядів іноземних країн за підтримкою та допомогою.
А щодо культурної, моральної, міжнаціональної та міжрелігійної ситуації в країні, то Майдан показав найвищої ступені толерантність, віротерпимість та мистецьку креативність українців.
Завданням моєї роботи є привернути увагу до сьогоднішніх проблем, пов’язаних із свободою слова в Україні, із вільним виявом своїх політичних уподобань, наголосити на порушенні права людини на мирні збори і протести, на позбавлення незаперечного права на гідність, захист від тортур та життя впродовж уже незалежної України. А на прикладі боротьби правозахисників 70-80-х років ХІХ ст.. зробити певні висновки та озброївшись їхніми порадами будувати нове демократичне громадянське суспільство та виховувати нову патріотичну владу в незалежній Україні.
У роботі широко використана документальна, монографічна, публіцистична література та особливо інтернет ресурси, що стосується сьогодення.

Діяльність УГГ в 70-80-х роках ХІХ ст..
Ідеологічне протистояння СРСР і країн Заходу, під знаком якого минуло майже все ХХ століття, загрожувало в другій його половині перерости в третю світову війну. Однак неминучість застосування в ній термоядерної зброї, що дорівнювало б самогубству людства, вимусила шукати шляхів до мирного співіснування держав з різним соціально-економічним ладом, до порозуміння і відпруження. 1 серпня 1975 року 33 держави Європи (тобто всі, крім Албанії), а також США та Канада, після тривалих переговорів і зволікань, таки підписали в столиці Фінляндії Гельсінкі «Прикінцевий акт Наради з безпеки та співпраці в Європі» (НБСЄ).
Держави – учасниці Гельсінкського процесу, зокрема, зобов’язувалися дотримуватися прав людини в межах Загальної декларації прав людини ООН від 10 грудня 1948 року. Прикінцевим актом НБСЄ передбачалося, що виявлення фактів переслідування людей за переконання віднині викликатиме юридично обґрунтовані претензії інших сторін і більше не буде трактуватися як втручання у внутрішні справи країни. Українські правозахисники вирішили скористатися цією нагодою, щоб показати світові, що в Україні порушуються елементарні права людини і нації в цілому. Це був геніяльний здогад: поставити український національний інтерес на міжнародну правову основу, в контекст протиборства демократичного Заходу і тоталітарного СССР. І всього через півтора десятиліття, у взаємодії з іншими чинниками, Україна здобула незалежність мирним способом.
Звичайно, підписуючи Гельсінкський акт, брежнєвське керівництво зовсім не збиралося його дотримуватися. (Як і теперішнє неукраїнське керівництво України – обіцяючи підписати асоціацію з Євросоюзом). Мовляв, скільки разів ми дурили той Захід – обдуримо ще раз. Але демократичний Захід мав свою тактику в протиборстві з тоталітарним СРСР: йому важило відкрити доступ правдивої інформації незалежно від державних кордонів – і комуністичний режим неминуче програвав ідеологічний двобій. (Так само й ми сподівалися, що підписання асоціації з ЄС призведе до того, що наші нині владні злодії опиняться в клітці).
Оскільки Прикінцевий акт НБСЄ прирівнювався до національного законодавства, то його підписання означало, що відкриваються юридичні можливості леґально і цілком законно боротися з порушеннями прав людини, опираючись на внутрішнє і міжнародне право. Першими це збагнули московські правозахисники. З ініціативи професора Юрія Орлова 12 травня 1976 року вони створили Московську Громадську групу сприяння виконанню Гельсінкських угод.
9 листопада 1976 року, Микола Данилович Руденко на прес-конференції в Москві оголосив про створення в Україні цієї правозахисної організації. Через дві години у вікна його житла під Києвом полетіли шматки цегли і каміння. Так КГБ відсалютував на честь створення УГГ, жартував М. Руденко.
Заснована Українська Гельсінкська Група за ініціативою письменника і філософа Миколи Руденка, ґенерала Петра Григоренка – члена Московської Гельсінкської Групи (чинна з 12. 05. 1976), громадської діячки Оксани Мешко, письменника-фантаста Олеся Бердинка, юриста Левка Лук’яненка (Чернігів). Її членами-засновниками стали також мікробіолог Ніна Строката-Караванська (м. Таруса Калузької обл. ), інженер Мирослав Маринович, історик Микола Матусевич, учитель Олекса Тихий (Донеччина), юрист Іван Кандиба (м. Пустомити на Львівщині). Вони підписали Декларацію Української громадської групи сприяння виконанню гельсінкських угод – про її створення – та Меморандум №1. Секретарем УГГ стала Раїса Руденко, дружина М. Руденка..
Щоб забезпечити виконання Гельсінкських угод в Україні, УГГ поставила метою ознайомлювати громадськість із Загальною декларацією прав людини ООН, сприяти розширенню контактів між народами і вільному обмінові інформацією, добиватися акредитування в Україні представників зарубіжної преси.
Автори Декларації наголошували, що головним мотивом їхньої діяльности буде не політичний, а гуманітарно-правовий. Так, у Меморандумі № 1 політика СРСР щодо України визначалася як геноцид. У другому меморандумі йшлося про формально-декларативний характер Союзу РСР та що марксистська ідеологія втратила свою привабливість. У третьому, на прикладі долі Йосипа Терелі, йшлося про переслідування Української Греко-Католицької Церкви і загалом віруючих. У січні – квітні 1977 року Група випустила 10 Меморандумів (Див. додатки) про переслідування громадян за інакомислення, зокрема, щодо Віри Лісової, родину якої тероризували обшуками; щодо Надії Світличної, яку не прописували в Києві після звільнення з ув’язнення, не приймали на роботу і погрожували новим ув’язненням – за “дармоїдство.
На підтримку УГГ 17. 11. 1976 у Вашинґтоні (США) за ініціативою Інформаційної служби “Смолоскип” (Осип Зінкевич) був створений Комітет Гельсінкських Ґарантій для України. З жовтня 1978 у США діяло Закордонне представництво УГГ (Петро Григоренко, Леонід Плющ, Надія Світлична), яке видавало щомісячний бюлетень «Вісник репресій в Україні». Матеріали УГГ видавало українською та англійською мовами видавництво „Смолоскип” ім. В. Симоненка. Вони звучали по радіо „Свобода” та інших радіостанціях.
Уже з грудня 1976 почалися обшуки і допити членів УГГ. 5 лютого 1977 р. за звинуваченням в антирадянській агітації і пропаганді (ст. 62 КК УРСР) за ґратами опинилися М. Руденко і О. Тихий. 23 квітня 1977 р. в Києві були заарештовані М. Матусевич і М. Маринович. 8 грудня 1977 року заарештований у Києві член Групи з лютого 1978 р. Петро Вінс. 12 грудня 1977 р. в Чернігові заарештований Л. Лук’яненко.
У 1978 – 1980 р. були репресовані майже всі члени-засновники Групи, але на їхнє місце зі впертою одержимістю йшли нові й нові люди. Так, у Групу вступили Ольга Гейко-Матусевич (14 травня 1977), у жовтні 1977 – Віталій Калиниченко (м. Васильківка, Дніпропетровщина) і Василь Стільців (м. Долина, Івано-Франківщина). 22 травня 1978 р. в Групу вступив засланий у Якутію після ув’язнення В’ячеслав Чорновіл. Членами Групи стали Василь Січко (26 лютого 1978), Петро Січко (30 квітня 1978) з м. Долина, Юрій Литвин (червень 1978, Київщина. У лютому 1979 оголошена була членами УГГ ціла група політв’язнів і засланців: Оксана Попович, Богдан Ребрик, о. Василь Романюк (згодом – Патріярх Володимир), Ірина Сеник, Стефанія Шабатура, Данило Шумук, Юрій Шухевич-Березинський (щоправда, з ним не зв’язалися). У серпні 1979 р. членом Групи став Василь Стус, який повернувся в Київ з ув΄язнення та заслання. У жовтні 1979 – Йосиф Зісельс (Чернівці), Зіновій Красівський (м. Моршин), Ярослав Лесів (Івано-Франківщина), Петро Розумний та Іван Сокульський з Дніпропетровщини, пізніше Микола Горбаль (21 січня 1980), Михайло Горинь (листопад 1982, Львів) Валерій Марченко (жовтень 1983), Петро Рубан (1985, м. Конотоп). Кілька осіб працювали як її неоголошені члени (Ганна Михайленко в Одесі, Стефанія Петраш у Долині, Михайло Масютко на Херсонщині, Олесь Шевченко в Києві).
Вступ у Групу в кожному випадку був свідомим актом хоробрости й жертовности: адже оголошений її член тримався на волі лічені тижні чи місяці. Дехто працював як неоголошений член, залишаючи заяву, якою просив вважати його членом Групи з моменту арешту. Були випадки написання наперед останнього слова, бо не було певности, що його вдасться виголосити на майбутньому суді.
Протиставляючи репресіям законність і леґалізм, Група 14 жовтня 1977 року подала до Ради Міністрів УРСР клопотання про реєстрацію її як громадської організації й надання їй офіційного статусу. Після арешту М. Руденка нового Голову не обирали, але неформальними лідерами її були Олесь Бердник (до арешту 6 березня 1979 року) та Оксана Мешко (заарештована 13 жовтня 1980 р. ).
Улітку 1978 року Група оприлюднила проґрамовий документ “Наші завдання”, де заявила, що виходить із “засад єдности загальнолюдських і національних прав українських громадян”. Захист національних прав українців та громадян інших національностей, а також релігійних прав, був поставлений на перше місце в її діяльності.
Група захищала права євреїв на еміґрацію, в особі П. Григоренка – права кримських татар, в особах П. Вінса, О. Гейко – права віруючих. Загальнодемократичні тенденції в ній представляли Л. Плющ, В. Малинкович. В окремих її документах ішлося про соціяльно-економічні права.
Авторський колектив, яким вважала себе Група, виявився надзвичайно продуктивним: за три перші роки, працюючи в умовах постійного ризику, він створив сотні висококваліфікованих, скрупульозно вивірених і добре зредаґованих правозахисних документів, які склали б кілька томів. Це десятки Меморандумів та Інформбюлетнів про порушення прав конкретних людей. Група спиралася на широке коло людей, які допомагали збирати, писати, зберігати інформацію та передавати її за кордон.
З 1979 року КГБ розгорнув проти Групи справжню війну. Репресії проти причетних до неї набули мафіозного характеру. Україною прокотилася хвиля карних процесів проти правозахисників за цинічно сфабрикованими справами: “дармоїдство” (П. Вінс), “опір міліції” (В. Овсієнко, Ю. Литвин), “хуліґанство” (Вадим Смогитель, Василь Долішній), “спроба зґвалтування” (М. Горбаль, В. Чорновіл), “порушення пашпортного режиму” (В. Стрільців), “незаконне зберігання зброї” (П. Розумний), “виготовлення, зберігання і збут наркотиків” (Василь Січко, Ярослав Лесів), відмова від служби в Радянській армії (Володимир Січко). Україна стала свого роду полігоном КГБ, де випробовувалися найбрутальніші методи. Причетних до Групи били невідомі чи міліція (П. Вінса, Ю. Литвина, В. Долішнього), жінкам погрожували зґвалтуванням (О. Гейко), підкидалися документи (М. Гориневі), за захист рідних ув’язнювали дружин (та ж О. Гейко-Матусевич, Р. Руденко), матерів (76-літню О. Мешко). Ніхто з членів Групи не виходив на волю: незадовго до звільнення, а то й у день звільнення жертві фабрикували нову справу (В. Овсієнко, Ю. Литвин, М. Горбаль, В. і П. Січки, Я. Лесів, І. Сокульський, О. Гейко, В. Барладяну). Тільки такими методами на початку 80-х років КГБ вдалося фактично припинити діяльність Групи.
До березня 1981 всі члени УГГ були в ув’язненні, декілька в еміґрації, однак Група не заявляла про свій саморозпуск. Навпаки, в неї 1982 р. як іноземні члени вступили ув’язнені естонець Март Ніклус та литовець Вікторас Пяткус.
24 члени Групи з 41 були засуджені у зв’язку з членством у ній. Вони відбули в концтаборах, в’язницях, психіятричках, на засланні понад 170 років. Загалом же на страсному рахунку 39 членів Групи – понад 550 років неволі. Група розплатилися п’ятьма життями: Михайло Мельник наклав на себе руки напередодні неминучого арешту 9 березня 1979 року. Чотири в’язні табору особливого режиму ВС-389/36 (селище Кучино Чусовського р-ну Пермської обл. ) загинули у неволі: Олекса Тихий 5 травня 1984, Юрій Литвин 4 вересня 1984, Валерій Марченко 7 жовтня 1984 і Василь Стус 4 вересня 1985.
У першій половині 1987 р. почалося визволення з тюрем і таборів політичних в'язнів, серед яких українці становили дуже значну частину. Уже літом 1987 р. під редакцією В`ячеслава Чорновола появився новий номер "Українського вісника".
30. 12. 1987 в УГГ вступило ще 6 осіб – члени редколегії журналу „Український вісник”, який оголосив себе її органом: Василь Барладяну (Одеса), Богдан Горинь (Львів), Анатолій Муратов (Москва), Степан Сапеляк (Харків), Павло Скочок (Київщина), Віталій Шевченко (Київ).
13. 03. 1988 р. 19 членів УГГ, які були на волі та на засланні, заявили про відновлення її діяльности. Головою визнали Левка Лук΄яненка, який ще був на засланні, Закордонне представництво УГГ очолив Микола Руденко.
7. 08. 1988 на мітингу у Львові було оголошено про створення на основі УГГ Української Гельсінкської Спілки, яка стала фактично передпартією.
УГС виступала як пряме продовження Української гельсінської групи 1970-1980-х років. Початково її вимоги мало чим відрізнялися від основних постулатів дисидентського руху брєжнівської доби. "Декларація принципів" УГС, видана літом 1988 р., вимагала не ліквідації СРСР, а перетворення його у конфедерацію незалежних держав, не докорінної зміни радянської системи, а передачі влади з рук КПРС до демократично вибраних рад. УГС виступала за українізацію, за право Української РСР на власну дипломатичну діяльність, за легалізацію заборонених віросповідань, за впровадження ринкової економіки і громадський контроль над карними органами.
У липні 1988 року з ініціативи В’ячеслава Чорновола було проголошено Декларацію принципів УГС. Першим її керівником був обраний Левко Лук’яненко. Філії організації утворилися в більшості областей. УГС мала свої представництва або прихильників у низці країн. Щоденні матеріали організації про найголовніші події в Україні оприлюднювали відомі світові інформаґенції. Так було подолано монополію комуністів на інформацію. У ті часи події розгорталися дуже стрімко. Члени УГС брали активну участь у створенні майже всіх громадських організацій — Товариства української мови, «Меморіалу», «Зеленого світу», Народного Руху України.
Діяльність УГС на захист прав людини в сучасній Україні
Першим досвідом участі УГС у “великій політиці” стали вибори народних депутатів УРСР 4 березня 1990 року. До Верховної Ради було обрано 11 членів УГС: Левка Лук”яненка, Вячеслава Чорновола, Михайла та Богдана Горинів, Левка Горохівського, Олеся Шевченка, Степана Хмару, Богдана Ребрика, Володимира Колинця, Ярослава Кендзьора, Ігоря Деркача, виключеного з організації Івана Макара, та колишніх політв”язнів, які не входили до Спілки, Ірину Калинець і Генріха Алтуняна.
У законодавчому органі вони доклали всіх зусиль, щоб головні положення політичної програми організації були втілені в «Декларацію про державний суверенітет України». Декілька сотень членів УГС, серед них автор статті, були обрані депутатами місцевих рад.
До Спостережної ради Спілки увійшли відомі діячі правозахисного руху 60-х – 80-х років. У 2000-2003 роках в Україні активізувалася робота по створенню мережі правозахисних організацій. У 2003 році з ініціативи Харківської правозахисної групи для координації спільної діяльності правозахисників була утворена Рада українських правозахисних організацій (РУПОР) з окремим офісом у Києві.
Щорічно УГС видає звіти про свою діяльність (додатки) та друкує їх вже з 2004. Так якщо проаналізувати детальніше, то порушеня, зокрема, прав людини в Украні з кожним роком зростає і напевне кульмінаційним стане 1014р.
Спілка була створена 1 квітня 2004 року шляхом трансформації неформального об’єднання Ради українських правозахисних організацій (РУПОР) у асоціацію з 15 організацій-партнерів, що мають багаторічний досвід співпраці між собою. У травні 2006 року рішенням Загальних Зборів ще 8 правозахисних організацій було прийнято до Спілки.
УГСПЛ є неприбутковою та неполітичною організацією. Спілка є асоційованим членом Міжнародної Гельсінської Федерації з прав людини, що об'єднує Гельсінські комітети багатьох країн-членів ОБСЄ. Спілка діє на основі Статуту, прийнятого Загальними зборами організацій-засновниківроків: Зиновій Антонюк, Микола Горбаль, Йосип Зісельс, Василь Лісовий, Василь Овсієнко, Євген Пронюк та Євген Сверстюк.
Правління: Євген Захаров - Голова Правління, Сергій Буров, Олена Волочай, Микола Козирєв, Микола Коробко, Володимир Пономаренко, Олександр Степаненко, Алла Тютюнник, Володимир Чемерис.
Працівники УГСПЛ: Яворський Володимир Михайлович, Пивоваров Вадим Сергійович, Онищенко Вікторія Федорівна, Щербатюк Максим
Спілка здійснює такі напрями діяльності:
-    здійснення постійного моніторингу дотримання прав людини та основних свобод в Україні й інформування про факти порушень прав і свобод;
-    захист прав людини та основних свобод в органах державної влади та місцевого самоврядування;
-    здійснення досліджень з прав людини та основних свобод, у тому числі постійний моніторинг підготовки проектів законів та інших правових актів;
-    проведення освітніх заходів і кампаній, семінарів, тренінгів, конференцій тощо;
-    сприяння розвитку мережі правозахисних організацій.
На думку українських правозахистників сьгодні йде згортання позитивних процесів, що були та з’являються нові тенденцій щодо порушеньправ людини та неповаги до них. Йде різький наступ на громадянські права та політичні свободи.
Наприклад, порушення свободи мирних зібрань у 2010 році були значно більшими, ніж за 2005-2009 роки разом. 25 березня Кабмін звернувся з дорученням до КМДА «вжити вичерпаних заходів щодо… випередження та недопущення у подальшому проведення акцій протесту біля приміщень Адміністрації президента України та Кабінету Міністрів України». Таке «доручення» є брутальним порушенням свободи мирних зібрань і низки статей Конституції. З цього приводу Міністр внутрішніх справ заявив, що для мирних зборів треба виділити «яке небудь велике поле на околиці Києва, де ніхто нікому не заважає». Або ще гірше у 2013 році 30 листопада «розчистити» Майдан незалежності, б’ючи студентів, щоб встановити ялинку, абсурд.
Як визначають українські та міжнародні експерти, з кінця лютого 2010 року в країні помітно погіршилася ситуація зі свободою вираження поглядів. На телебаченні знову з’являється цензура. Забороняються сюжети, у яких присутня критика чинної влади, обмежуються редакційні повноваження, зникають «гострі» токшоу, анульовані ліцензії на мовлення двох незалежних телекомпаній TVI та 5 канал.
Звужується політична свобода в цілому. Ректор Українського католицького університету о. Борис Гудзяк повідомив, що працівник СБУ намагався взяти в нього підпис під листом, не залишаючи копії, в якому ректор погодився би застерегти студентів від участі в будь яких протестах, «несанкцонованих владою». Проте відомо, що багато ректорів вишів подібний лист підписали. Наявність таких листів СБУ для ректорів вишів свідчить про бажання встановити контроль за громадським життям в цих освітніх установах.
Різко змінюється політика пам’яті. Так, черговий раз «доопрацьовуються» підручники історії. Вже в цьому році Міністерство освіти оновило підручники для п’ятикласників. У наступному навчальному році має з’явитися перероблений посібник з новітньої історії для 11 класу. Міносвіти відкорегувало програму з історії для 5-го класу і запропонувало відповідні зміни у підручнику «Вступ до історії України»: прибрали згадку про штучний характер голоду 1932-1933 рр., про репресії в Західній Україні в 1939 р. після захоплення її СРСР, фрагменти тексту про героїв Крут, дії УПА в роки Другої світової війни, Помаранчеву революцію. Загалом було близько 20 пропозицій щодо коригування підручника, значна частина яких стосувалася політики Російської імперії та СРСР в Україні та інше.
Крім вказаних, можна казати про порушення прав на приватність, коли практично офіційно йде збирання персональної інформації на громадян, з метою забезпечення контролю над політичною діяльністю в країні на користь правлячій партії.
Більшість у Верховній Раді ухвалила низку законопроектів, які серйозно порушують права людини, (наприклад, Закон промісцеві вибори, багато статей якого не відповідає загальноприйнятим демократичним нормам і стандартам), і відкидає концепції та законопроекти, спрямовані на їхній захист, закрема концепції реформування судочинства, кримінальної юстиції, прогресивний проект Кримінально-процесуального кодексу.
27 травня 2011 року в м. Києві за ініциативою Харківської правозахистної групи та Української Гельсінської спілці з прав людини відбувся круглий стіл на якому обговорювалися проблеми політичних переслідувань в Україні в 2010-2011 роках. На ньому шлося про те, що влада поступово переходить до політичних переслідувань своїх опонентів та критиків.
Узагальнюючи міжнародно-правову практику, що склалася, враховуючи українські соціально-політичні реалії та досвід радянського, і зокрема, українського правозахистного руху, української історії, виходячи з категоричного неприйняття насильства як засобу відстоювання своїх прав та інтересів, здійснення політичного або соціального протесту було запропоновано визначення наступних понятть: пересллідування особи за політичними мотивами, політичний в’язень, в’язень сумління.
Переслідування особи має політичні мотиви, якщо дії державних органів та їх посадових і службових осіб викликані: а) нелегітимними міркуваннями суспільно-політичниого характеру; або б) діями переслідуваної особи із захисту прав, свобод і законних інтересів громадян.
Політичний в’язень – це будь-який ув’язнений, у кримінальному чи адміністративному переслідуванні якого істотно значущу і достовірно визначену роль відіграють політичні мотиви влади. (Це визначення належить першому омбудсману РФ С. А. Ковальву). При цьому не має значення, чи саме політичні причини спонукали до діяння, що інкримінується в якості злочину чи правопорушення; значимо лише наявність політичного інтересу влади в результаті справи.
В’язнем сумління пропонується вважати особу, позбавлену волі за свідомо правовими, з точки зору міжнародних стандартів, підставами або за безпідставним обвинуваченням у зв’язку з:
-    переконаннями або їх публічним вираженням, громадської або політичної діяльності ненасильницького характеру, що не містить вимог дискримінувати кого-небудь;
-    пошуком, зберіганням і розповсюдженням відкритої або суспільно-важливої інформації;
-    відмовою за переконаннями або з релігійних міркувань від несення військової служби чи від участі в насильницьких діях.
 При цьому в’язнем сумління не вважаються люди, які вдаються до насильства або пропагують насильство і ворожнечу.
Зрозуміло, що це не вичерпані визначення і потребують своєї доробки з боку професіональних правознавців і політологів. Але і їх досить для того щоб провести ретельне наукове дослідження відносно наявності політичних переслідувань громадян в Україні.
Останнім часом досить популярною стає проблема визначення та дослідження феномену «псевдо» або «імітаційної» демократії. Коли офіційна влада говорить одне, заробляючи собі міжнародний авторитет, а робить зовсім інше, поплюжуючи своїх гормадян. Україна ще має шанс стати дійсно демократичною та правовою. Запорукою цього повинне стати безальтернативне дотримання прав і свобод.
Не можу оминути 2014 р., щоб не сказати про брутальне, відкрите і єкесь показове порушення прав людини в України владою та правоохороними органами. Людей, що вийшли висловити свій протест щодо непідписання договору з ЄС, влада намагалася розігнати силою, побивши студентів, далі спробувала витіснити з майдану протестувальників, застосувавши понад силу, далі проводилися жорстокі катування з автомайданівцями та активістами, далі почали пропадати люди, далі людей арештовували навіть у лікарнях, суди відбувалися без самих обвинувачених і таких прикладів уже можна навести дуже багато…Чому сталося таке протистояння… Відповідь проста - безкарність породжує вседозволеність.
Я думаю, що приклад нашої демократії та формування громадянського суспільтва ввійде червоними буквами в історію творення правозахисного руху світу, але скоріш як приклад, як не треба робити.

Висновки
Отже, правозахисний рух в Україні в 70-80 роках ХІХ ст.. так і сьогодні був і є невід'ємною частиною загальнолюдського поступу в дусі свободи. Він виник на ґрунті національно-визвольного руху та опозиційного комуністичній ідеології інакодумства, поставленого тоталітарною державою поза законом, із суспільної необхідності захищати елементарні права людини від постійних порушень їх із боку держави – у соціально-економічній, національно-культурній сфері і релігійній сфері. Продовжує своє існування в сучасній державі, показуючи вітчизняній та світовій громадськості, що, нажаль, в незалежній Україні є прояви насильства, порушення елементарних прав людини з боку держави та дуже мала довіра до правоохоронних органів, які б мали захищати людину, а не навпаки.
На мою думку, саме з подвижницького життя й патріотичної діяльності таких правозахисників, як Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Олесь Шевченко, Євген Сверстюк має брати приклад нинішня молодь. Бо вона покликана продовжити й успішно завершити той процес державотворення, який розпочали попередні покоління.
Теоретична думка правозахисників підводила до висновку, що правове суспільство в Україні не може постати як наслідок реформування існуючої системи, за колоніального становища України. Це можливе тільки за умов її незалежності. Але на сьогодні можемо зробити висновок, що навіть в незалежній Україні дуже важко сформувати правове суспільство з корумпованою українофобською та людиноненависницькою владою, що довела свою немічність застосувавши силу проти мирних громадян, що намагались довести своє бачення зовнішньої політики держави, а ще більше – влада, арештовуючи громадян застосовує тортури, і більше того, вдається до викрадення людей, їх катувань та розстрілів.
І, на сьогодні, можемо сказати, що в таких важких умовах у нас сформувалось громадянське суспільство саме у такому викривленому, спотвореному правовому полі. А отже є надія, що найближчим часом Україна зможе стати правовою європейською державою з новою патріотичною владою. Народ до цього вже визрів а от політики ні.
Молоді українці, ставши господарями своєї держави, запанувавши у всіх сферах суспільного життя Батьківщини, повинні спростувати перед усім світом третій пункт класичного твердження про те, що революції задумують романтики, здійснюють фанатики, а їхніми плодами користуються негідники. Результатом української революції, відповідно до заповітів наших великих попередників, має скористатися не зграя зайшлих хижих мародерів, а лише працьовитий український народ.