Полончук Анастасія, м. Славута, Хмельницька обл.
Вступ
Із настанням української державності ми краще почали усвідомлювати, що «нашого цвіту - по всьому світу». Тепер добре знаємо, що українці живуть у всіх частинах планети. Нелегка доля змушувала їх у різні часи покидати рідну землю і шукати щастя в далеких краях.
Зараз усе більше дізнає¬мося про життя українців у багатьох європейських країнах, у Північній та Південній Америці, в Австралії, Канаді Аргентині, Бразилії.
Зі здобуттям Україною незалежності та руйнуванням ідеологічних стереотипів зріс інтерес науковців до української еміграції. Україна хоче більше знати про закордонні розгалуження, про тих понад 16 (за деякими оцінками 23-25) млн. розкиданих долею українських емігрантів та їхніх нащадків, які зуміли в умовах багатоетнічного оточення зберегти рідну мову, народно-звичаєві, культурні, мистецькі, побутові традиції, зрештою, свою національну самобутність та емоційну єдність з історичною батьківщиною.
Актуальність і практична значущість окресленої проблеми в сучасних умовах дедалі зростає й загострюється під впливом низки чинників. Ідеться насамперед про те, що наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. у європейських країнах перебувають сотні тисяч представників української інтелігенції, заробітчан, які втрачають зв’язки з рідною землею. Такі соціальні явища підвищують науковий і практичний інтерес до досвіду, який нагромаджено за міжвоєнну добу ХХ сторіччя, а також ініціюють налагодження культурно-освітнього і наукового життя українців в умовах чужих держав. Вочевидь, що певні форми цієї діяльності української еміграції можуть бути використані в сучасних умовах задля зміцнення українського генофонду, духовно-культурної єдності українства.
Переселенський рух українців
З розпадом Радянського Союзу, на початку 1990-х років розгорнулася сучасна масова еміграція українців за кордон. Сьогодні людей можна зустріти в найвіддаленіших куточках світу. За статистичними даними Україна щорічно втрачає більше 100тис. чоловік різних національностей. По-різному складається доля заробітчан, але відомо одне – “там” не солодко. Актуальними сьогодні є рядки І. Франка:
... Рідну країну з слізьми споминав він,
Але з прокляттям із неї тікав він.
Дома покинувши землю родинну,
Гнався, щоб мрію ловити дитинну.
Смілий у мріях, у вірі беззглядний
В дійсності, наче дитина, безрадний.
Ані порадитись, ні побалакать, -
Знав він лиш гнуться, та жебрать, та плакать...
Наш соціум фактично розділений навпіл: трохи більше половини українців живуть на своїй материковій території, а решта – розпорошені за межами держави. Через це в українській культурі утворилися дві паралельні течії: одна – в Україні, друга – за кордоном, які донедавна були розділені ще й політико-ідеологічними бар'єрами. До того ж на українських етнічних землях за кордоном зникають корінні українці. Зникають не фізично, а номінально, що засвідчують дані переписів у сусідніх країнах (Росії, Польщі, Білорусі, Словаччині, Румунії, Молдові). Причини різні, але головна – відсутність належної підтримки, захисту з боку України як держави.
Донедавна в українській еміґрації називали три хвилі переселенського руху:
- перша – з початку 70-х років ХІХ століття до початку Першої світової війни ХІХ століття – економічна;
- друга – період між двома світовими війнами (1917–1939 рр.) – економічно-політична;
- третя – роки Другої світової війни та повоєнний період – політична.
І ось у середині 90-х років ХХ століття виникла четверта – новітня хвиля української трудової (заробітчанської) міґрації, яка переростає в еміґрацію.
Парадоксальність новітньої економічної міґрації та еміґрації у тому, що коли перша хвиля масового переселення українців припала на добу нашої бездержавності, то четверта хвиля виникла в Українській державі.
Цю парадоксальність бачимо і в спільній причині першої й четвертої еміґраційних хвиль – у соціально-економічній мотивації, бідності, неможливості реалізувати себе на Батьківщині. Виходить, майже нічого не змінилося у соціально-економічному становищі українців за 130 років.
Змінився на гірше тільки демографічний стан нашого суспільства. Коли джерелом першої хвилі масової еміґрації був надлишок сільського населення (Україна тоді мала найвищий у Європі природний приріст населення через високу народжуваність), то нині за катастрофічної депопуляції українського народу через низьку народжуваність і високу смертність, коли українське село, по суті, вимирає й рівень безробіття в ньому сягнув 80 відсотків, Україна перетворилася на постачальника за кордон переважно інтелектуальної, висококваліфікованої й воднораз дешевої робочої сили.
Утрачаючи духовно-інтелектуальний потенціал, Україна, по суті, інвестує неоціненний живий капітал в економіку практично всіх розвинених країн світу. Отже, ми на шкоду собі сприяємо цілеспрямованій політиці розвинених країн із залучення висококваліфікованої робочої сили.
В Україні на державному рівні ніхто не вивчає відплив фахівців за кордон, не ведеться й належний державний статистичний облік. А головне – немає стратегії захисту й розвитку духовно-інтелектуального ресурсу нації. Серед причин виїзду фахівців за кордон на першому місці – потреба реалізувати себе професійно. Та переважна більшість освічених людей змушені виконувати некваліфіковану, низькооплачувану роботу, аби мати більш-менш забезпечене життя.
Від першої хвилі до четвертої простежується зростання освітнього рівня еміґрантів. Коли перші еміґранти були переважно неграмотні, й тому виконували некваліфіковану, найважчу роботу в країнах оселення, то друга й третя хвилі «вихлюпнули» за кордон в основному людей освічених. З їхнього середовища вийшли лідери громадсько-політичних та культурно-освітніх організацій. Еміґрація другої й третьої хвиль відзначається високим рівнем громадсько-політичної організованості. Спектр її політичних орієнтацій – від крайнього правого до крайнього лівого.
Саме політичною заанґажованістю представників старої еміґрації пояснюється відсутність нормальних контактів з новітніми міґрантами й еміґрантами. Старі політичні еміґранти вважають новітніх звичайнісінькими заробітчанами, які далекі від їхніх ідейно-політичних прагнень, і тому не бажають вливатися в діаспорні організації.
Річ у тім, що у старої й новітньої еміґраціі різні життєві цілі. Стара еміґрація, або діаспора (офіційна назва – закордонні українці; у березні 2004 року Верховна Рада України ухвалила Закон «Про правовий статус закордонних українців»), – це громадяни країн свого оселення, добробут і всі права яких цілком забезпечені. Новітні трудові міґранти й еміґранти залишаються громадянами України – в основному вони приїхали на певний час, щоб у різний спосіб поліпшити свій добробут і повернутися до України.
Найбільша проблема четвертої міґраційної хвилі, особливо нелегальних міґрантів, – правова незахищеність ні з боку нашої держави, ні тим паче з боку країн їхнього перебування. А якщо зважити на масштаби цього явища, то можна хіба що здогадуватися про глибину соціально-психологічних деформацій українських міґрантів за кордоном та їхніх сімей в Україні, а також катастрофічність демографічної ситуації в нашому суспільстві. Його структура нині неповноцінна, бо середній клас фактично формується за кордоном із трудових міґрантів.
І хоч основним позитивним наслідком української трудової міґрації називають додаткове спрямування в Україну значних фінансових потоків (за експертними оцінками, українські трудові міґранти інвестують в Україну близько 19 мільярдів євро на рік, зокрема тільки понад 150 тисяч моряків – 2, 5 млрд), ми втрачаємо найцінніше – своїх людей. Україна винародовлюється на очах, а утворений у нашому суспільстві демографічний вакуум заповнюють імміґранти з азійських країн зі стабільним природним приростом населення.
Донедавна різні джерела, особливо закордонні, зазначали кількість українців, які постійно живуть за кордоном, – до 20 млн. До цього числа входять колишні українські переселенці та їхні нащадки, які глибоко інтеґровані в суспільне життя своїх країн. До закордонного українства належить і автохтонне українське населення в суміжних з Україною державах (Росії, Молдові–Придністров'ї, Румунії, Словаччині, Польщі, Білорусі).
За останні роки різко змінилася картина української присутності за кордоном: новітня міґраційно-еміґраційна хвиля вже незабаром перевершить стару еміґрацію, так звану діаспору, разом з автохтонними українцями.
Сфера міграції переважно перебуває в тіньовому віданні. Досі її проблеми розв'язували на державному рівні – Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, а на громадському – Всеукраїнська громадська організація (ВГО) «Українська взаємодопомога» (створена в листопаді 2003 р.), яка покликана опікуватися проблемами українських громадян за кордоном та їхніх сімей, особливо дітей, в Україні.
ВГО «Українська взаємодопомога» зініціювала громадський проект «Четверта хвиля», головна мета якого – об'єднання громадян України, що проживають за кордоном, для реалізації та захисту їхніх громадянських, професійних, соціальних, економічних прав, підтримки фахових інтересів і профспілкової солідарності та сприяння їхньому поверненню до України. Четверта хвиля передбачає також взаємодію нової й старої еміґрації з метою утвердження світового українства як економічної, громадянської й політичної сили у світі та його дієвого впливу на розвиток нашої держави.
Уже сформовано новітні українські громадські організації в Італії, Португалії, Іспанії, США, Канаді, Греції, Болгарії, інших країнах. На серпень нинішнього року плановано провести Перший з'їзд українських громадських організацій четвертої хвилі еміґрації. Вони покликані поставити високі вимоги перед владними структурами, щоб Українська держава розв'язувала проблеми трудової міґрації й соціального захисту своїх громадян, грунтуючись на досвіді передових країн.
Україна повинна входити у світовий міґраційний процес на правовій основі. Це має стати стратегією нашої внутрішньої й зовнішньої політики. Слід нарешті, прийняти концепцію національної міґраційної політики й розробити відповідну стратегію для регулювання процесів трудової міґрації. Міґраційна політика України повинна убезпечити державу від потоків нелегальної міґрації з третіх країн та гарантувати своїм легальним міґрантам інтеґрацію у цивілізовані суспільства на правовій основі й сприяти поверненню їх до України.
Славута у сьогоднішній хвилі української еміграції
У вінку сонячних лісів, потопаючи у зелені і квіток, розкинулось на невисоких піщаних пагорбах місто з такою гарною назвою – Славута.
Це наймолодше місто Хмельниччини, що має статус історичного.
Місто Славута з часу свого заснування було типовим містечком ремісництва і торгівлі Правобережжя України. Як один з торговельних центрів, місто володіло Магдебурським правом.
Невпинно розвивається Славута і в наші дні. Цілий ряд підприємств успішно подолали економічні труднощі в період становлення незалежної держави України, зуміли налагодити виробництво в нових економічних умовах.
Промислова Славута стараннями своїх мешканців робить вагомий внесок у розбудову держави.
І як тут не згадати слова місцевого поета Олександра Пахунова: «Україно моя, Україно - на таких от Славутах стоїш!»
У місті є завод залізобетонних конструкцій, склоробний завод, комбінат з деревообробки, комбінат «Будфарфорфаянс», рубероїдний (толевий) завод, сілікатний завод, хімічний завод «Лотос», базальтовий завод «Технобазальт-Інвест», суконна фабрика, паперова фабрика. У зв’язку з кризою в економіці підприємства працюють нерегулярно.
У Славуті працюють підприємства харчової промисловості: хлібозавод, маслокомбінат, солодовий завод, пивзавод «Санґушко».
Також промисловий потенціал Славути представляють ремонто-механічний завод і швейні мануфактури. Але цього замало, щоб забезпечити мешканців міста робочими місцями.
У Славуті розгалужена мережа закладів освіти, в яких навчається більше 6000 дітей, діє 7 середніх шкіл, 2 гімназії, спеціалізований ліцей-інтернат з поглибленого вивчення основ наук та професійний ліцей, 7 дошкільних закладів, 2 навчально-виховних об'єднання, 5 позашкільних закладів.
У 2005 році у новозбудованому приміщенні на 960 учнівських місць відкрито спеціалізовану загальноосвітню школу інформаційно-комунікативних технологій «Успіх» № 9.
Багате місто Славута на установи культури. Це і Палац культури, центр культури і дозвілля (кінотеатр і парк), історичний музей, школа мистецтв, районний будинок культури, будинки культури комбінату «Будфарфор».
Діють аматорські колективи художньої самодіяльності, муніципальний оркестр духових інструментів, дитячий зразковий фольклорний колектив «Перлинка» ЗАТО «Прогрес», народний танцювальний колектив «Нове покоління», аматорський хоровий колектив ДП «Славутський лісгосп», народний хор ветеранів війни і праці при Палаці культури та хор комбінату «Будфарфор».
Найбільше багатство Славути - її щирі, працьовиті люди, які люблять своє місто.
Еміграція ніколи не була для славутчан порятунком. Виїзд до чужої країни з чужою культурою і мовою є швидше трагедією для славутчан, які споконвіку славилися своєю прив’язаністю до рідної землі, рідної віри, рідної домівки.
Що ж спонукає славутчан шукати правди та волі за кордоном. І постають у пам’яті знаменні слова Т. Шевченка: «В своїй хаті своя правда, і сила, і воля». Де ж вони?
Сучасна еміграція за причинами, характером і напрямками схожа до першої трудової еміграції. Але, існує суттєва відмінність. Тоді українці не мали власної держави, не були повноправними господарями власної землі. Тепер ми маємо державу, український народ за Конституцією є джерелом влади. Виникає запитання – Чому? Чому сотні тисяч наших співвітчизників змушені шукати кращої долі за кордоном? Хто зможе дати відповідь?...
Об’єктивно, держава дуже зацікавлена у кваліфікованих, патріотичних кадрах, однак не може знайти їх гідного застосування. Таким чином, четверта хвиля української еміграції де в чому повторює першу – «трудову». Однак, на відміну від першої, в окремих випадках до 20 відсотків емігрантів становлять жінки, які прагнуть прогодувати дітей і чоловіка.
За соціальним опитуванням, 86% трудових мігрантів покидають країну з метою заробити гроші, щоб дати можливість отримати вищу освіту, і менш ніж 9% батьків їдуть за кордон тому, що не хочуть жити в Україні.
Сьогодні славутчани, які виїжджають за кордон з метою працевлаштування, не звертають увагу на міжнародні правові норми, тому що майже 85% працюючих за кордоном працюють незаконно, тобто нелегально. Це можна пояснити тим, що багато країн Європи встановлює квоти на іноземну робочу силу і приймає до себе тільки працівників розвинених країн, працівникам України практично неможливо отримати легальне робоче місце за кордоном в розвиненій країні. Тому славутчани намагаються попасти до таких країн будь-якими шляхами. Не маючи дозволу на працевлаштування, наші земляки виконують ту роботу, яку іноземці за відповідну платню, яку одержують наші, ні за що б не робили. Звідси і випливають проблеми, маю на увазі те, що з ними обходяться, не як з людьми, платять мізерні гроші, не дають житла, а нічого не поробиш, тому що вони нелегали.
До якої країни найбільша маса славутчан виїздить для працевлаштування? Безперечно, це Росія.
По-перше, між Україною і Росією немає мовленнєвого бар'єру, а основна маса мігрантів не молодіє іноземними мовами.
По-друге, немає проблеми пересування в рамках СНД.
По-третє, у багатьох наших земляків у Росії є родичі, знайомі та інші зв'язки. І ці причини є, на мій погляд, передумовами мігрування працівників до Росії. Також однією з важливих причин є той факт, що заробітня плата набагато вище в деяких регіонах. Основні напрямки, куди виїжджають славутчани - це Москва, Санкт-Петербург, Західний Сибір та Далекий Схід.
На мій погляд, відносини між нашою країною та Росією більм менш впорядковані, і це дає змогу в дев'яти випадках із десяти працювати громадянам України на території Росії легально. Це є дуже великим кроком у розвитку міграційних процесів наших держав, що дає змогу нашим громадянам звертатися до відповідних органів при порушенні прав.
В основному їдуть до Італії. Країни сонця. Можливо, думають, що сонце буде також світити й у повсякденному житті. Але більш вірогідною є думка, що Україна має багато спільного з Італією. Як в особистому житті, так і у політичному. На відміну від Іспанії, Чехії, Португалії та Греції (країн, які є в основному місцем перебування чоловічої робочої сили), в Італію їдуть молоді жінки та дівчата.