This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Михайло Горинь – негаснуча свіча в історії та серцях людей

Проказа Уляна, 14 р., СЗШ № 96, м. Львів

Український дисидент, правозахисник, політв’язень радянських таборів
«Краще засвітити одну свічку, ніж усе життя проклинати пітьму» - цим девізом керувався організатор самвидаву, правозахисник, видатний громадський і політичний діяч Михайло Горинь. Його життя – ціла епоха боротьби за людські права і незалежність України.
На мене особисто велике враження справила книжка Михайла Гориня «Запали свічку» - автобіографічна розповідь, спогади про друзів-політв’язнів, яка вийшла у 2009 році.

Вона дає нам можливість розібратись у змісті, мотивації, характері тих процесів, познайомитися з образами безкомпромісних дисидентів, з якими звела Михайла Гориня складна дорога змагань, на якій дочки й сини українського народу запалювали свічки, освічуючи людиноненависницьку темряву. Ця книга також стала ще однією свічкою, яку автор запалив у своєму житті.
Василь Стус, Валерій Марченко, Олекса Тихий, Михайло Сорока, Юрко Литвин – це були люди, які вміли жертвувати, говорив Михайло Горинь за життя. Але і він належав до числа тих, які знали, що без жертовності не можна осягнути того, чого прагнеш. Він говорив, що не можна побудувати українську державу, якщо не буде тих, які готові жертвувати всім. А коли такі люди є, то народ не є мертвий і безперспективний.
«Якою я хотів бачити Україну? – згадував п. Горинь. – Малим я вилазив на горище, лягав на сіні і мріяв, яка то буде гарна Україна. Але та Україна була тісно пов'язана з нашою господаркою, і я думав, що як буде Україна, то в нас будуть найкращі в селі коні. Я дуже любив коні…»
А ще для Михайла Гориня було важливим те, що, попри різні обставини, його друзі - дисиденти, і він у тому числі, вміли працювати. Він вирізнявся своєї інтелігентністю і виваженістю.
Усі ключові для визвольного руху України події відбулися не просто за участі Михайла Гориня, а за його організації. Ще в юності Михайло мав зв'язок із повстанцями, з підпіллям ОУН. І цей початковий повстанський гарт не залишився без продовження. Михайло став одним із тих, хто почав мирний етап національно-визвольного руху. Силою зброї на той час боротися з владою було вже неможливо – запізно. Націоналісти перейшли до боротьби словом. І ця зброя виявилася потужною.
Радянський комуністичний режим найбільше боявся правди, боявся, що світ унаслідок поширення правди про суть цього режиму відвернеться від нього. І учасники руху шістдесятників, до яких належав Михайло Горинь, через підготовку та поширення самвидаву викривали Радянський Союз у його брехні. Як і багато інших борців за волю України, Михайло Горинь постраждав. Йому довелося сидіти в тюрмах і таборах.
В концтаборі він не припинив боротьби, хоч позбавляли його і побачень, і так званого “ларка”. За це його було засуджено ще раз, він відбув термін у відомій Володимирській тюрмі. До політв’язнів застосовували різні засоби впливу, зокрема, в їжу підсипали психотропні препарати. Михайло Горинь належав до тих, хто викрив ці факти перед світовою громадськістю.
Вийшовши 1971 року на волю, з ним було те саме, що і з іншими ворогами режиму – на роботу не брали, попри вищу освіту, доводилося спершу працювати машиністом, кочегаром, психологом на львівському заводі “Кінескоп”.
Уже в таборі Михайло Горинь офіційно оголосив про вступ у Гельсінську групу і це важливо, бо 1988 року на величезному мітингу у Львові ця організація перетворилася на Гельсінську спілку – утворення партійного типу, яке за правозахисною діяльністю приховувало боротьбу за утворення української незалежної держави. Гельсінська спілка переросла в Українську республіканську партію. Потім була Хвиля свободи – живий ланцюг, який з’єднав Івано-Франківськ, Львів і Київ, і показав єдність України в її меті – визволення України від радянського режиму. На установчому з’їзді Руху (1989 рік) Гориня обрали головою секретаріату та політради. Водночас обрали його і народним депутатом України. Він дуже активно працював у Верховній Раді й став одним із найактивніших учасників проголошення незалежності України.
Михайло Горинь – великий організатор. Він був не лише теоретиком, а й практиком. Усі ключові для визвольного руху України події відбулися не просто за його участі, а також за його організації. Михайло Горинь ініціював і організував найбільші загальнонаціональні акції, що сприяли консолідації нації і призвели до проголошення та утвердження незалежності України: "Ланцюг злуки" між Києвом і Львовом 21 січня 1990 року, Свято козацької слави (Запоріжжя, літо 1990), Конгрес національних меншин (Одеса, листопад 1991), “Дитяча дипломатія” (поїздки дітей зі Східної України в Західну і навпаки на Різдво і Великдень), Ліга партій країн Балто-Чорноморського регіону (1994), 50-річчя Української Головної Визвольної Ради (1994).
Я думаю, якщо б Михайло Горинь жив нині, то обов’язково був би в перших лавах оборонців Майдану, а його світла душа знайшла б спільну мову з Героями Небесної Сотні.
Життєвий шлях
Михайло Миколайович Горинь народився 17 червня 1930 року в селі Кнісело неподалік Ходорова на Львівщині (нині Жидачівський район ). Тут під опікою батька, керівника місцевої «Просвіти» і активіста Організації українських націоналістів, він проходив свої житейські університети, вбирав любов до всього українського.
Із спогадів пана Михайла (газета "Україна молода" (16 червня 2001 р. ):
«Я виховувався в сім'ї українських патріотів. Батько, Микола Горинь, не був перший у нашому роду, хто займався політикою. Його батько, Михайло Горинь, у 1918 році, коли виникла Західно-Українська Народна Республіка, був головою сільської управи. Його переслідували поляки і навіть хотіли запроторити його в тюрму чи в концтабір, але цього не сталося. Батько з молодих літ був учасником націоналістичного руху. Спочатку - членом УВО(Української Військової Організації). Як тільки 1929 року була створена ОУН - Організація Українських Націоналістів, то батько в свої 24 роки став її членом і районним провідником ОУН.
1929 року батько одружився з моєю мамою Стефанією, з дому Грек. Вона була дочка багатого чоловіка. Дід Данило напередодні Першої Світової війни виїхав у Сполучені Штати Америки, там заробив трохи грошей, повернувся, купив землі щось із 40 морґів. Це десь понад 20 гектарів. Як на наші терени, це великий шматок землі, тож дід вважався солідним багачем.
Мама виховувалася в сім'ї, яка не була так політично заанґажована, як сім'я тата. Але тоді, після революції 1918 року, молодь була настроєна проти Польщі. Мама розповідала, що діти, яким було по 8-10 років, коли гнали повз поліцейський пастерунок худобу, то співали: "Породила жаба ляха, москаля - кобила, українця породила мати чорнобрива".
У школі викладання велося польською мовою. Тільки українська мова читалася українською. Кожен день навчання починався офіційно з молитви і з польського ґімну «Jeszcze Polska nie zginela, poki my zyjemy».
Учителі застосовували фізичні покарання. Дуже часто пані Кордальова, дружина пана Кордаля, казала: "Daj pacu". Тобто: "Дай руку". У кутку при стіні висіла хворостина. Пані Кордальова отою хворостиною била - дуже боліло! Але то був великий героїзм, якщо ти від пані Кордальової за свої політичні переконання дістав п'ять разів "po paci". Тоді підкладав ту руку під сідницю, притискав, щоб не так боліло…
1 вересня 1939 року почалася війна, а в Кніселі був один радіоприймач. Його мав сільський учитель, поляк за національністю, директор початкової школи пан Кордаль. І ось у пана Кордаля на городі зібралося все чоловіче населення Кнісела. Повністю витоптали йому картоплю, слухаючи, що повідомляють із фронту. Настрої були оптимістичні, але через кілька днів той оптимізм зовсім пропав, польська армія розпалася.
Я з батьком (мені було 9 років) до другої години ночі слухав під вікном оці розмови по радіо й коментарі сільських «політиків». Я тата дуже шанував, вважав його найрозумнішим чоловіком у селі - словом, був захоплений ним. Він три рази був у тюрмі - 1934, 1938 і 1939 року. Надовго батько там не затримувався. Був упертий, ні в чому не зізнавався, слідчим не вдавалося з нього вибити нічого, тож не було за що судити. А поляки судили не так, як більшовики.
Отож, тата кинули в Бригідки (тюрма у Львові) і сильно били. Поляки в’язнів, засуджених до страти, виводили по кільканадцять чоловік на подвір'я тюрми і розстрілювали. (Не так, як більшовики в 1941 році: ті, відступаючи, кидали ґранату в камеру, сікли з автомата і все). До тата черга не дійшла, бо тут раптом до Львова підійшли німці. Артилерійський снаряд попав у тюрму, пройшовся по даху, закотив той дах, у деяких камерах посипалася стеля. Польські поліцаї втекли. А ув'язнені, хто залишився живий, брали столи і вибивали ними двері. Так визволилися і повтікали. Батько побачив безнаглядну підводу, повну підошов - скинув їх, сів на підводу і приїхав додому.
Весною 1941 року більшовики почали організовувати в Західній Україні колгоспи. Але колгоспи в нас так і не запрацювали. Репресії 1939-1941 роки нашого села майже не торкнулися, лише нашої родини. У травні 1941 року, за місяць до німецько-радянської війни, виселили в Казахстан батьків моєї мами, Греків, багатих людей. Вони там і загинули, залишилися тільки діти.
Пригадую собі початок грудня 1944 року. Тато вже в підпіллі. Нас тільки троє: Богдан маленький, йому 8 років, мама вагітна Миколою, молодшим братом, десь на дев'ятому місяці. А мені 14 років. Уранці я встаю, відчиняю двері, а навпроти дверей кулемет стоїть, за кулеметом лежить солдат. Заходить кілька людей, у тому числі, очевидно, працівник НКВД району: "Збирайтеся, ви виселяєтеся!" Що можна було взяти? Напередодні тато зарізав порося, було багато м'яса, воно ще не впорядковане. Я собі так подумав: "Ми їдемо на Сибір, то треба взяти це з собою". Наробив батько ковбас десь, може, 30-40 кілограмів. Я поклав ковбаси і сало на підводу. Нас провели до сільської ради. А там уже повний двір, 7 чи 8 сімей тоді забирали з села. Мама каже Богданові: "Богданчику, йди до тітки". Його ніхто не охороняв, а мене вже охороняли. Богдан пішов, а ми залишилися вдвох.
Потім прийшли виселенці і з інших сіл. Кількадесят підвід вишикувалися на шосейній дорозі і направляються в Ходорів. Охорона надзвичайно сильна. Підводи розтягнулися, може, на кілометр. Ідуть солдати обабіч підвод один біля одного так, ніби в строю, і тримають автомати назовні. Це тому, що партизани часто нападали на охорону, яка супроводжувала виселених, і визволяли їх.
Вечір. Їдемо. Нас двоє на підводі і один солдат. Нашим людям не довіряли фіру, бо коли на таку валку нападали партизани, то селянин ударить по конях і тікає. Мама каже: "Слухай, втікай, синочку. Заїдемо в село - ти зійди, а вже темно, і спробуй утекти. " Я думаю: як же я маму залишу? Я маму не залишу, бо вона вагітна, вона родити скоро буде. Коли мама це мені тихенько говорила, солдат повертається і каже: "Синку, втікай! Бо якщо ти втечеш - і мама втече, а коли ти залишишся, то тебе будуть більше пильнувати. " Я й рота роззявив. Той солдат з Вінниччини, йому було десь 30 років. Знаєте, це й досі мене дивує. Якби знайти того чоловіка... І я скочив між солдатів, які йшли в строю. Через деякий час утекла й мама.
Отак я теж потрапив у підпілля. Із грудня 1944 по травень 1945 року ми переховувалися в різних селах. Мама народила Миколу, наймолодшого брата. Хрещеними батьками йому стали партизани з УПА - станичний і його дружина. І раптом село Ятвяги, де ми переховувалися, оточили. У селі були і тато, і мамин брат Микола Грек, колишній студент Львівського медінституту, обласний провідник ОУН. Це була моя остання зустріч із ним – десь у травні-червні 1945 року на Жовківщині вуйко Микола Грек загинув. Мамин двоюрідний брат Микола Лебідь був одним із лідерів націоналістичного руху.
У квітні чи то в травні 1945 року радянська влада оголосила амністію - того хто зголоситься з повинною, того не заарештовуватимуть. Відбулася наша сімейна нарада - батько, мама і я. Тато каже: "Ну що - ради нема, треба... " Мама мовчить, а потім каже: "Мабуть, треба йти". "А ти що, Михасю, думаєш?" А мої груди розпирає героїка! Я сказав: вони тебе заарештують, вони тебе розстріляють і так далі. Я був проти. Але тато пішов, зголосився. Повернулися ми до своєї хати. Я цілий рік не ходив до школи. У нас усе забрали, я був майже голий. Я так хотів мати чоботи...».
З 1949 до 1955 рр. навчався на відділенні логіки та психології Львівського університету. Пізнавав ази філософії, але на четвертому році навчання його звідти виключили – бо не хотів вступати до комсомолу. Лише заступництво відважного ректора-академіка Лазаренка допомогло поновитись у вузі. Увесь цей час підтримував контакт з українським підпіллям, виготовляв і розповсюджував листівки.
Наступні роки учителював в різних школах Дрогобицького району, завідував районним методичним кабінетом, працював інспектором Стрілківського райВНО. З 1961 р. займався науковою діяльністю, зокрема організував при Львівському заводі автонавантажувачів першу в СРСР експериментальну науково-практичну лабораторію психології і фізіології праці.
Того ж часу почались перші його контакти з київськими шістдесятниками Іваном Дзюбою, Іваном Драчем, Іваном Світличним, Дмитром Павличком та іншими. У 1963 р. виступив як один із фундаторів Львівського клубу творчої молоді «Пролісок». Відтоді стосунки між М. Горинем і владою погіршувались, і 26 серпня 1965 р. його заарештували за «антирадянську агітацію і пропаганду»(ч. 1ст. 62 і ст. 64 Кримінального кодексу УРСР). 18 квітня 1966 р. на закритому засіданні Львівський обласний суд засудив Михайла Гориня на 6 років таборів суворого режиму. Разом із ним судили його брата Богдана, Івана Геля та Мирославу Зваричевську.
Вирок відбував у мордовських таборах, але за поширення самвидаву серед в'язнів у липні 1967 р. Зубово-Полянський районний суд присудив йому 3 роки ув'язнення у Володимирській тюрмі. Звідти він теж зумів передати в Україну інформацію про становище в’язнів. Тим часом Іван Гель видав самвидавом книжку М. Гориня "Листи з-за ґрат" (1971). 26 серпня 1971 р. вийшов на свободу й оселився у Львові. Незабаром переїхав до Рівненської області, де влаштувався машиністом на будівництві хімкомбінату. З 1972 р. до 1977 р. працював кочегаром у котельнях Львова, а потім - психологом економічної лабораторії Львівського ВО «Кінескоп». Увесь цей час він залишався політично активним. Брав участь у виробленні основоположних документів створеної 9 листопада 1976 року Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод (Українська Гельсінкська Група). Після арештів засновників УГГ взяв на себе видання її Інформаційного бюлетеня. А вже у серпні 1978 р. разом із В'ячеславом Чорноволом відновив часопис «Український вісник», який Чорновіл, Михайло Косів та Ярослав Кендзьор почали видавати у 1970 році.
Упродовж 1981 року в помешканні Горинів було шість обшуків. Під час обшуку 23 березня йому підкинули сфабрикований від імені УГГ документ у зв’язку зі справою Івана Кандиби, а 28 листопада – текст на 15 сторінках під малограмотною назвою “Соціальні дослідження механізму русифікації на Україні”.
3 грудня 1981 року, після 13-годинного обшуку, Горинь знову заарештований. У слідства не було доказів проти нього. На знак протесту проти фабрикування “справи” він оголосив голодування і відмовився брати участь у попередньому розслідуванні. Десятого дня стався серцевий напад. 25 червня 1982 р. був засуджений за ст. 62 ч. 2 і ст. 179 КК УРСР (антирадянська агітація і пропаганда та відмова дати покази у справі Кандиби) на 10 років позбавлення волі в таборах особливого режиму та 5 років заслання. Визнаний особливо небезпечним рецидивістом, 12 листопада 1982-го прибув етапом до табору ВС-389/36, с. Кучино Чусовського району Пермської області, де, нарешті, був прийнятий співкамерниками до УГГ. Обговорював з Юрієм Литвином проблему реформування УГГ, написав психологічні нариси про співкамерників Олексу Тихого, Валерія Марченка, Юрія Литвина, Василя Стуса.
Через велику кількість захворювань (запалення нирок, гіпертонія, аритмія, інфаркт міокарда) 28 листопада 1986 р. Михайла Гориня етапували до Львова, де в нього стався другий інфаркт. Через це потрапив до лікарні, після виходу з якої знову був змушений їхати на Урал. У зв`язку з "перебудовою" був помилуваний 2 липня 1987 року, в 1990-му - реабілітований.
Уже в липні 1987 року В΄ячеслав Чорновіл і Михайло Горинь відновили видання машинописного журналу "Український вісник", який став органом УГГ.
Дружина Ольга, з дому Мацелюх, 1952 р. за зв`язки з підпіллям була засуджена на 25 років ув`язнення, 5 років позбавлення громадянських прав, з конфіскацією майна, звільнена 1956 р. ; донька Оксана 1964 р. н. ; син Тарас 1972 р. н. Брати Горині – відомі політичні діячі: Богдан – політв`язень у 1965-1968 рр. і народний депутат України в 1990-1998 рр. ; Микола – голова Львівської обласної Ради і облдержадміністрації (1992-1996).
У вересні 1988-го М. Горинь організував і очолив Робочу групу захисту українських політв`язнів, яка увійшла до Міжнаціонального комітету захисту політв`язнів.
11 березня 1988 року Михайло Горинь, Зеновій Красівський і В΄ячеслав Чорновіл підписали “Звернення Української Гельсінкської Групи до української та світової громадськості” про відновлення її діяльності.
Чорновіл та брати Михайло та Богдан Горині виробили і 7 липня 1988 року на мітингу у Львові оприлюднили "Декларацію принципів Української Гельсінкської Спілки", створеної на основі УГГ. М. Горинь став членом Виконкому УГС.
11 серпня 1988 року Управління КГБ Львівської обл. винесло Гориневі офіційне попередження у зв’язку з його “антирадянською діяльністю”. Його неодноразово затримувала міліція, зокрема, в Чернівецькому університеті, куди приїхав з доповіддю для студентів, він був заарештований на 15 діб.
Улітку 1989 р. Горинь працює в Києві в оргкомітеті Народного Руху України за перебудову. На Установчому з’їзді (8 – 10 вересня) обраний головою секретаріату НРУ, був головою Політради і співголовою НРУ.
Напередодні виборів до Верховної Ради УРСР в березні 1990 року один із трудових колективів Залізничного району Львова висунув Михайла Гориня кандидатом на посаду Народного депутата України від Залізничного виборчого округу № 260 м. Львова. У 1-му турі, який відбувся 4 березня, Михайло Горинь набрав 70, 72% голосів виборців і отримав депутатський мандат, який обіймав до травня 1994 року.
У 1990 році був одним з ключових організаторів "Свята козацької слави", пішої ходи по Запоріжжю і мітингів, які відбулися на території "червоних" областей - Дніпропетровської і Запорізької і після екологічного мітингу у Запоріжжі стали першим потужним народним протестом проти чинної тоді комуністичної влади.
27 березня 1994 р. балотувався на посаду народного депутата України від одномандатного виборчого округу № 261. Посів лише друге місце і не був переобраний до Верховної Ради (24, 93% голосів виборців).
В квітні 1990 р. став одним із фундаторів Української республіканської партії (УРП). Паралельно залишався головою Секретаріату НРУ, який на той час ще не був партією. 28 лютого 1992 р. це дало йому, членові Проводу УРП, змогу стати співголовою НРУ. Але вже незабаром М. Горинь залишив лави НРУ. 1 квітня 1992 він був обраний головою УРП. Цю посаду обіймав до 21 жовтня 1995 р., коли став почесним головою партії. 1996 заснував Центр досліджень проблем громадянського суспільства.
Але вже незабаром М. Горинь вступив у конфлікт із елітою УРП, через що 15 березня 1997 р. був виключений із лав партії. Після цього разом із однодумцями створив Республіканську християнську партію (РХП), в якій до дати смерті обіймав посаду почесного голови.
На парламентських виборах 29 березня 1998 р. виступав під № 2 виборчого списку РХП. Партія не подолала прохідний бар'єр, і М. Горинь знову не потрапив до парламенту.
19 травня 2000 р. обраний Головою Української Всесвітньої Координаційної Ради (УВКР). На чолі делегацій УВКР з метою досліджень та співпраці з закордонним українством відвідав українські громади європейських країн, зокрема, Польщі, Росії, країн Балтії, Словаччини, Сербії, Бельгії, а також громади Сибіру – в Тюмені, Новосибірську, Приморському та Хабаровському краях, на Камчатці та Сахаліні, про що в УВКР видана книжка "Ми – українці". Пішов у відставку з посади Голови УВКР 19 серпня 2006. Згодом відійшов від активної політичної діяльності.
Останні роки тяжко хворів.
Помер Михайло Горинь 13 січня 2013 року у Львові близько другої години ночі. Прощання відбулося 15 січня у храмі Святої Трійці УГКЦ. Там же відслужили і заупокійну службу. Попрощатися з видатним українцем прийшли тисячі львів’ян. Похований на Личаківському цвинтарі Львова.
Державні відзнаки
Незалежна Україна відзначила Михайла Гориня низкою державних нагород. Але головне те, що Михайло Горинь залишиться в історії України і в пам’яті українців як людина, яка безпосередньо доклала руку, серце, зрештою, поклала своє життя на вівтар боротьби за волю України.
- Орден «За заслуги» III ст. (19 серпня 1998р. ) — за вагомий особистий внесок у становлення української державності, заслуги в соціально-економічному, науково-технічному і культурному розвиткові України та з нагоди 7-ї річниці незалежності України;
- Орден князя Ярослава Мудрого V ст. (14 червня 2000р. ) — за визначні особисті заслуги перед Українською державою у галузі державного будівництва, активну багаторічну громадсько-політичну діяльність;
- Орден «За заслуги» II ст. (26 листопада 2005р. ) — за вагомий особистий внесок у національне та державне відродження України, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і незалежності, активну громадську діяльність;
- Орден «За мужність» I ст. (8 листопада 2006р. ) — за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод;
- Орден Свободи (16 січня 2009р. ) — за вагомий особистий внесок у справу консолідації українського суспільства, розбудову демократичної, соціальної і правової держави та з нагоди Дня Соборності України
- Відзнака Президента України — ювілейна медаль «20 років незалежності України» (19 серпня 2011р. ).
У День Соборності України відомому українському дисиденту, почесному громадянину Львова Михайлу Гориню від імені громади міста вручили почесну відзнаку «Орден Лева». Нагороду Михайлу Гориню вручив міський голова Львова Андрій Садовий. Він зазначив: «Сьогодні ті, хто у 90-му році були причетні до організації вікопомного ланцюга Злуки в один голос говорять, що без Михайла Гориня він би не відбувся. Але це лише один знаковий епізод з його життя. В Україні сьогодні небагато людей, за якими нація могла б звіряти правильність свого шляху. Михайло Горинь, безумовно, один з них.
Це дуже знаково, тому що як зазначено в ухвалі міської ради від 2010 року - Орденом Лева нагороджують громадян, які мають «визначні заслуги перед територіальною громадою міста Львова у галузі розвитку економіки, науки, культури, соціальній сфері, охороні конституційних прав і свобод людини, державному будівництві та громадській діяльності, за інші заслуги перед містом».
Та найбільшою ж нагородою для себе Михайло Горинь вважав суверенну Україну.
Спогади побратимів
Пригадує дисидент Валентин Мороз: «Михайло Горинь цілий час був у центрі уваги українського дисидентства. Його ім’я завжди було чути. Він був добрий психолог і продуктивний інтелігент».
«Якось так вийшло, що у Львові я натрапив двох братів, Михайла і Богдана, так і почав спілкуватись зі львівським товариством, потім із Чорноволом, і хата Калинців стала центром. У 1965 році почались арешти, я опинився в тюрмі і Михайло Горинь, і він ще на мій суд був привезений з братом, це було у Луцьку. А тоді ми зустрілись у мордовських таборах. Наша зброя була - перо. Мене і Гориня посадили у шестимісячний карцер, а потім відправили у Владимирську тюрму. Там уже часом з ним зустрічався», – розповідає Валентин Мороз.
Михайло Косів, народний депутат України кількох скликань:
«Михайло Горинь належить до людей, які поєднували два покоління. Він був серед тих, хто боровся за відновлення Української незалежної держави в лавах УПА, співпрацював з ними. Водночас був одним із лідерів уже нового покоління – дисидентів-шістдесятників. Знаю Михайла від першого курсу університетського навчання. У серпні 1965 року ми з ним потрапили під перший «покіс» ув’язнених після хрущовської відлиги, адже він брав участь у самвидаві. Нас тоді звинуватили за 62-ю статтею Кримінального кодексу УРСР – «антирадянська агітація і пропаганда». Потім разом були депутатами Верховної Ради. Ми його вважали беззаперечним моральним авторитетом у наших рядах».
Степан Ревуцький, директор музею Івана Виговського у с. Руда Жидачівського району, односелець Михайла Гориня:
«Для мене Михайло Горинь – взірець безкорисного, жертовного служіння національній ідеї. Це чоловік, який жив Україною, віддав усе, щоб вона була вільною. Ні секунди не задумувався, коли треба було віддати себе боротьбі. Познайомився я з ним після повернення з армії, десь у 1978 році, мав багато зустрічей і знаю, скільки сил доклав він для української справи. Зокрема, щоб допомогти створити у селі Руді музей гетьмана Івана Виговського. Минулого року разом із дружиною він був у нас, залишив теплий відгук...
Михайло Горинь весь жив Україною, боляче переживав, коли національно-демократичні процеси когось обходили боком. Пригадую, якось зайшли ми в один із київських готелів, а на наше звернення швейцар-охоронець відповів російською. Пан Михайло аж спалахнув: «Слухай, козаче! Ми вже живемо у незалежній Україні. Ну нічого, вірю, що колись заговориш українською. Не гнівайся, але мусив тобі це сказати…»
Попри свою велич, це була проста людина. Михайло Горинь дуже любив рідне село, коли випадала нагода, приїжджав сюди, односельці з великою теплотою зустрічали його. Коли я у справах приїжджав у столицю, часто зупинявся у його помешканні. Пан Михайло завжди гостинно приймав земляків, його оселя була як готель для галичан».
Михайло Горинь назавжди залишиться в історії та серцях людей
Помер Михайло Горинь 13 січня 2013 року у Львові близько другої години ночі. Прощання відбулося 15 січня у храмі Святої Трійці УГКЦ. Там же відслужили і заупокійну службу.
«Україна втратила одного з видатних борців за свою незалежність – у неділю, у свою 83-тю зиму, відійшов у вічність Михайло Горинь, найстарший із трьох братів-державотворців. Ім’я цієї людини є синонімом слова «патріот», для багатьох поколінь українців воно слугуватиме прикладом самозреченого служіння рідному народу. Його постать в одному ряду з Василем Стусом, В’ячеславом Чорноволом, Іриною Калинець…
Ті, хто у 90-му році були причетні до організації вікопомного ланцюга Злуки в один голос говорять, що без Михайла Гориня він би не відбувся. Але це лише один знаковий епізод з його життя. В Україні сьогодні небагато людей, за якими нація могла б звіряти правильність свого шляху. Михайло Горинь, безумовно, був один з них», — зазначив міський голова Львова Андрій Садовий.
Його поховали на Личаківському цвинтарі у Львові 15 січня. Провести великого українця в останню земну дорогу прийшли його рідні та близькі, друзі-побратими, а також представники влади, громадськості діячі. Під час громадської панахиди прощальне слово виголосили екс-голова Львівської облради Мирослав Сеник, заступник міського голови Львова з гуманітарних питань Василь Косів, голова ЛОР Петро Колодій, голова Народного Руху України Василь Куйбіда, правозахисник, політв’язень Степан Хмара, громадський діяч, політв’язень Василь Овсієнко. Також виступили представники громади Тернопільщини, Івано-Франківщини та інші.
Усі, хто говорив добре слово в пам’ять про Михайла Гориня, наголошували: прощаємось із великим українцем, який уособлює весь період боротьби за незалежність нашої держави. Без нього були б неможливими чимало важливих для України подій, до прикладу, ланцюг єдності.
Степан Хмара підкреслив, що Михайло Горинь був одним із когорти ідеалістів українських патріотів, для яких ідея української державності, свободи українського народу була понад усе. «Михайло Горинь цю ідею проніс через усе життя без нарікань, без втоми. Він не знав, що таке розчарування, відпочинок... Його нелегке, але справді героїчне життя може бути прикладом для молодих поколінь. Прикладом, як треба любити Україну», – додав Хмара.
Петро Колодій сказав, що життя Михайла Гориня – це частина української історії, яку він творив разом зі своїми соратниками. «Все своє життя він присвятив боротьбі за незалежну українську державу», – зазначив голова Львівської облради.
Василь Косів наголосив, що Михайло Горинь був почесним громадянином Львова. Це найвища відзнака, якою місто може нагородити свого сина. «Ця нагорода більше була потрібна не Михайлу Гориню, а громаді міста. Бо навіть, якщо нас є сотні тисяч, нас не чують, коли ми не маємо голосу. Михайло Горинь був нашим голосом. Був голосом громади міста. Він і його побратими перетворили Львів на місто-символ. Львів став символом боротьби, свободи… Сьогодні нам бракує таких голосів», – сказав заступник міського голови Львова з гуманітарних питань.
Василь Куйбіда зазначив: Михайло Горинь об’єднав цілі епохи. «Він сам став епохою», – зауважив голова НРУ.
Священик наголосив, що «смерть Михайла Гориня сколихнула і засмутила не лише всю Україну, а й світ, адже він усе своє життя присвятив українському народові, тому кожен із нас має продовжувати його справу».
Як зазначив політик та правозахисник Степан Хмара: «Михайло Горинь – це людина, яка пронесла любов до України через усе своє життя, до останнього подиху. Важко прощатися з такими людьми, бо це частка нашої ідеї, приклад для наступних борців за Українську державу. А ще треба дуже і дуже багато зробити. То хай життя Михайла служить добрим прикладом для молодої генерації українських патріотів».
У співчутті, зокрема, зазначається: «Пам’ять про цього визначного борця за незалежність і утвердження Української держави назавжди залишиться у серцях жителів Жидачівщини, де він народився в с. Кнісело.
«Україна втратила людину, яка все своє життя присвятила відродженню і утвердженню незалежної Української держави. Він залишиться в історії України і в пам’яті українців як людина, яка доклала руку, серце, зрештою, поклала своє життя на вівтар боротьби за волю України. Світла пам’ять про Михайла Миколайовича Гориня завжди буде в наших серцях», – зазначають мешканці Жидачівщини.
Михайло Горинь, як і все його покоління, виконало свою місію у боротьбі за незалежність. Але ця боротьба має продовжуватися. Мусимо визнати, що зміна шістдесятників іще не визріла – нова українська еліта, що боротиметься за українство в подальшому, лише в процесі визрівання – яскравим прикладом є Герої Небесної Сотні. Та я переконана, що це не надто далекий від реалізації процес. Головна надія – на нас, на молодь, яка нині по всій країні демонструє велику національну свідомість. Це справді відчувається і це… тішить.
Світла пам’ять про Великого Українця Михайла Гориня навіки вписана в історію нашого народу.
Свою місію борця за волю України покоління шістдесятників виконало. Черга за наступниками.
Ми завжди називатимемо Михайла Гориня одним із найвизначніших борців за волю України, бо його життя було фактичним продовженням національного визвольного руху.
Не стало людини, яка всім своїм життям до останньої краплини створювала сучасну незалежну Україну. Хоч цієї омріяної України ми не маємо й досі. І це не порожні слова – це те, що відчуває нині кожен українець.
Немає тієї України ні в економічному, ні в політичному, ні в духовному розумінні. Мову нищать. На мізерні пенсії животіють сучасники боротьби за незалежність країни.
Ті, хто сьогодні панує, – користуються здобуткам Михайла Гориня і всіх тих, хто помирав, хто відбував десятки років у таборах та на засланнях.
Країна на межі економічного краху, вона потонула у корупції та свавіллі влади, задихається від злості та безсилля перед брехнею та цинізмом, при цьому більшість українців вірить у щасливе майбутнє своєї країни… Саме ці події і стали поштовхом до «Революції гідності». Кров, розбиті голови дітей, закривавлений майдан, гарячі голови, холодні серця і сотні смертей – погодьтесь, занадто дорога ціна за свободу та незалежність.
«Михайло Горинь – взірець безкорисного, жертовного служіння національній ідеї. Це чоловік, який жив Україною, віддав усе, щоб вона була вільною. Ні секунди не задумувався, коли треба було віддати себе боротьбі» - згадував товариша односелець Степан Ревуцький.
Хочеться завершити словами народного депутата України Михайла Косіва: «Михайло Горинь – одна з найяскравіших, найпринциповіших, найпослідовніших постатей у тому, що ми називаємо «рух опору тоталітарній системі». Йому належить почесна сторінка в сучасній українській історії. Нехай з Богом він спочиває і хай земля рідна буде йому легкою…».
Я вважаю, що п. Михайло був справжнім патріотом своєї держави, який ціною особистої долі відстоював ідею прав кожного громадянина. Його ім’я назавжди буде прикладом політичної боротьби за свободу, символом Народного Руху, борця за правду і справедливість. Славні справи Михайла Гориня з нами житимуть у серці навіки.
Як казав Михайло Грушевський: «Біда України у тому, що нею керують ті, кому вона не потрібна». Буремні події останніх місяців, зайвий раз демонструють священний зв’язок поколінь, показують усім нам, що, принаймні, потрібно робити висновки з минулого. Як відомо, історія має здатність повторюватись. Забудемо минуле – втратимо майбутнє. І це має бути поштовхом для кожного з нас для побудови гідної держави на справедливості, гідності та рівності.

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123