This website works best with JavaScript enabled
Joomla

І повіє огонь новий з Холодного Яру

Бурківська Тетяна с. Кримки, Черкаська обл.

В історії національно-визвольної боротьби українського народу за свою свободу особливе місце займає Холодний Яр. В його околицях, як і по всій Чигиринщині, місцеве населення, об’єднуючись у повстанські загони, з 1918 року по 1922-й, а подекуди й 1925-й рік вело запеклу боротьбу з більшовиками, усвідомлюючи те, що його рідна, козацька земля належить не зайдам, не загарбникам, а тим, хто на ній живе і працює.

У важкі для рідного краю часи кличе Холодноярський склик людей до місць, звідкіля пробиваються джерела свободи і пам’яті народної.
Холодноярська республіка під українським національним прапором стала справжнім осередком боротьби за незалежність України. «Це живий приклад, як невеликі числом, але незламні духом можуть успішно боротися з незрівнянно сильнішим ворогом», - написав у документальному романі «Холодний Яр» Юрій Горліс-Горський, один із небагатьох отаманів тієї республіки, яким пощастило залишитися живими.
«Повстанська боротьба в околицях Холодного Яру відрізнялася від боротьби в інших місцевостях організаційним ладом та усвідомленням широкими масами своєї мети - визволення України. В інших районах повстання спалахували переважно стихійно, коли «товаріщі» починали обдирати селян - тут хлібороб завжди готовий ухопити зброю і йти назустріч ворогові. Здавалося, вернулися давні козацькі часи, коли кожний хлібороб був озброєний і завжди готовий до бою з татарами. Села були поділені на сотні, які об’єднувалися в полк. Центром цієї бойової організації селянства був оспіваний Тарасом Шевченком Холодний Яр, власне, історичний Мотронин монастир…», - зазначав Юрій Горліс-Горський.
«Назва Холодний Яр перестала бути назвою лише одного з багатьох ярів, а стала назвою цілої місцевості, всієї бойової організації. З плином подій в Україні, він перестав бути повстанською організацією місцевого характеру. В лавах його бойовиків можна було зустріти полтавців, тавричан, херсонців, галичан, українців-козаків з Кубані та Дону».
Завдяки Юрію Горлісу-Горському, що народився у Полтаві в родині офіцера російської армії та панянки з польсько-шляхетським корінням і до початку Визвольної війни, на якій воював старшиною-кіннотником 2-го Запорозького полку Запорозької дивізії Армії УНР, служив у кавказькій кавалерії, й генералам Армії УНР Юркові Тютюннику, Петрові Дяченку, Олександру Вишнівському, Дмитру Зоренку, Сергію Чорному, Тимішу Омельченку, Олександру Чирському, козакам Федору Скрипченку, Андрію Марченку, Миколі Гайдаку й багатьом іншим, серед яких отамани Холодноярської республіки: Марко Шляховий, Іван Лютий-Лютенко, Микола Василенко, Яків Водяний, Віктор Чекірда (Чорний Ворон), Олександр Євтухів.
Однією з найяскравіших і найкривавіших сторінок у героїчному літописі визвольної боротьби українського народу проти чужоземних поневолювачів є історія Холодноярської республіки (1918-1922 рр.), цього живого осколка УНР. Її територія охоплювала Чигиринський і східну частину Черкаського повіту, а вплив - поширювався на сусідні повіти Черкаської губернії. Опорною базою республіки був Холодний Яр та його центр Мотронинський монастир.
Існування таких міні-республік - типове явище тієї трагічної доби. Пригадаймо хоча б Баштанівську та Висунську республіки на Херсонщині.
Появу Холодноярської республіки викликано трьома головними факторами: природним (лісове урочище - унікальна місцевість для розгортання повстансько-партизанського руху), національним (Чигиринщина - гордий козацький край із давніми волелюбними традиціями) і соціальним (засилля поміщицького землеволодіння і гострий земельний голод селянства).
Республіка пройшла три етапи свого існування: становлення, розбудови і занепаду.
Перша повстанська організація та її збройні сили виникли на Чигиринщині навесні 1918 року в ході боротьби місцевого селянства з німецькими окупантами. Ворожий батальйон розташувався в Чигирині. Грабунки і репресії погнали селян у ліси, змусили їх узятися за зброю. Якось німецький комендант у супроводі п'яти солдатів виїхав на прогулянку до лісу біля хутора Вдовичиного. Партизани обстріляли заброд, і їхня куля скосила коменданта. Після цього почастішали арешти в Суботові, Іванівці, Полуденівці, Новоселиці, Херсонці та в інших селах. Було схоплено близько 500 чоловік. їх загнали в чигиринські казарми і піддали нелюдським тортурам. Багатьох забито на смерть, а за вбивство коменданта накладено контрибуцію. Німці забирали хліб, коней, корів, свиней, курей - усе, що потрапляло під руку.
Уже в червні 1918 р. між Чигирином і Шабельниками з'явилися озброєні селянські загони - винищувачі німецьких продовольчих загонів, в районі сіл Маслове і Веселий Кут - загін у складі близько 100 чоловік, а залізничну лінію Звенигородка – Цвіткове - Христинівка підірвано в багатьох місцях. У липні криваві заграви повстання охопили увесь край. "У Звенигородському, Таращанському і Чигиринському повітах, - сповіщала газета "Беднота", - рух не стихає. Повстанці мають значну кількість артилерії та масу кулеметів". 4 вересня губернський староста телеграфував департаментові Державної варти про підготовку повстання в Златополі, Лебедині й Телепиному та про рух збройної "банди" в 40 чоловік зі Шполи на Лебедин.
А ще раніше до Мельників дійшли чутки про намір пограбувати Мотронинський монастир. Тоді загін самооборони, створений фронтовиками на чолі з Василем Чучупакою, розташувався в святині для її охорони.
Новий комендант осів уже не в Чигирині, а в Новій Осоті, в цукроварні. Дві сотні "варти", створені в Чигирині, розмістилася: одна в казармах, а друга - в центрі. Липневої ночі партизани вийшли з лісу і рушили на Чигирин. Оточивши казарму, вони розгромили сотню, а друга, не прийнявши бою, відступила у напрямку Гущівки. Так було визволено Чигирин.
Посилення грабунків викликало загострення боротьби. Німці збиралися відправити контрибуцію із Зам'ятинець до Фундукліївки. Дорогою партизани напали на їхній обоз, захопили солдатів, а майно та худобу відправили до монастиря та повіддавали людям. Невдовзі зав'язався бій у Новій Осоті. Застукані зненацька, загарбники навіть не встигли одягтися. Було захоплено 4 гармати, багато гвинтівок, амуніції, коней.
11 листопада 1918 року Німеччина капітулювала. Визвольний рух затопив усю Чигиринщину. І тут повстанці припустилися великої помилки. Здобувши Чигирин, вони залишили його. Це місто стало тією ворожою територією, на якій розросталася, мов ракова пухлина, антиукраїнська сила. 18 січня 1919 року український курінь, розпропагований більшовиками, повстав на чолі з отаманами проти Директорії. 25 січня ревком прибрав владу до своїх рук, а вже 30 січня він розгорнув "боротьбу з контрреволюцією і саботажем". Комісари і чекісти, контролери з "центру" розв'язали червоний терор. Проте влада більшовиків не поширилася далі Чигирина. Повстанці не склали зброї - вони панували в повіті.
Зима і другий прихід радянської влади пригасили бойовий запал народних месників. Чигиринці вичікували. Дехто хилився до червоних у чаді їхніх демагогічних обіцянок: "Земля - селянам, підприємства - робітникам, влада - Радам". Мудріші ж розраджували: "Червоному дурень радіє". Та невдовзі люд побачив червоний почерк червоних "товаришів": грабунки, арешти, розстріли, полювання на "контрреволюціонерів і саботажників". Почерк був знайомий чигиринцям: прийшли нові окупанти, тільки жорстокіші та підступніші. Ця зима проклала межу між першим і другим етапами республіки.
Навесні 1919 року Директорія впала під ударами більшовиків. Знекровлені війська УНР відступили за Збруч, а хто не встиг, відходив, зокрема, в Холодний Яр. Уже тоді можна було зустріти бойовиків із Полтавщини, Таврії, Херсонщини, Галичини, Кубані та Дону. Почалася розбудова Холодноярської республіки. Чигиринці оголосили свою територію республікою. Першим будівничим її був Василь Чучупака з Мельників. Фундаментом, на якому республіка розбудовувалася, стали власні збройні сили.
Повстанське військо формувалося на козацьких засадах. Сотні об'єднувалися в курені, курені - в бригади. Кожне село було окремою частиною бойової організації Холодного Яру. Село поділялося на "дієву" та "резервову" сотні. Центром організації були Мельники. На головного отамана Холодного Яру повстанці обрали прапорщика Василя Чучупаку. Цивільна і судова влада на місцях перебували в компетенції сільських віче та сільських отаманів.
Республіка розбудовувалася у вогні та диму громадянської війни - кривавого висліду більшовицького путчу в Петрограді. Уже навесні 1919 року, за висновками інформаційного відділу Раднаркому, Холодний Яр ішов в авангарді повстанчого руху на Україні. Він, повідомлялося 26 травня, "простягається на 30 верст завдовжки і 15 верст завширшки, тож для подолання його вимагається великих сил Червоної Армії".
Але таких сил більшовики не мали. Денікінський фронт, заколот Григор'єва, Повстання полку бригади Богунського під командуванням І.Фесенка (Лопаткіна) в районі Золотоноші проти радянської влади, повстанські загони біля Канева, Корсуня, Медина не давали змоги червоним занести "караючого меча революції" над Холодним Яром. Навпаки, вже тоді повстанські загони Холодного Яру, "погорільських і охримівських володінь" чинили відчайдушні наскоки на червоноармійські частини.
Між тим Григор'єв зазнав фіаско, і його недобитки відступили від Черкас до Холодного Яру. Григор'євці захопили Чигирин, червоні вибили їх звідти, але 17 серпня й самі залишили місто з наближенням білопогонників.
Улітку 1919 року білогвардійські полчища захопили Україну. Встановилася буржуазно-поміщицька диктатура. Відновлювалася "єдина і неподільна Росія" - тюрма народів. Розгорілася боротьба з російськими загарбниками. Одним із найбільших вогнищ повстансько-партизанського руху на Україні став, як і торік, Холодний Яр. У серпні холодноярські повстанці завдавали дошкульних ударів і по червоних, що відступали, і по білих, які наступали. Мобілізовані селяни дезертирували з денікінської армії та вливалися в повстанські лави Холодного Яру. Спроби білогвардійців загасити полум'я пожежі у Холодноярщині успіху не мали. Там усюди, за винятком володінь отамана С.Коцюри, майоріли синьо-жовті стяги Холодноярської республіки.
Активний повстансько-партизанський рух на Київщині розгорнувся в жовтні. 30 жовтня військовий відділ Зафронтбюро сповіщав про "значну активність" повстанців у Звенигородському, Сквирському, Таращанському, Канівському та Черкаському повітах і про "особливу успішність" їх на Чигиринщині. Чигиринські партизани - удвоєні загони селян - розгорнули бойові дії. Селянство Чигиринщи – не кероване Холодноярським повстанкомом, піднялось на священний бій проти білих загарбників. Усі свої сили холодноярці скеровували на дезорганізацію денікінського тилу. Багато українців перейшло від денікінців до холодноярців. Було поповнено 1-й (основний) курінь і створено 2-й курінь Холодного Яру. Розгорнулися бойові операції у всьому повіті: повстанці нападали на ворожі залоги, руйнували комунікації. Було вигнано білогвардійців із Чигирина та більшості сіл краю. Неодноразові спроби білопогонників придушити рух успіху не мали. Усякий раз чигиринці їх били і з ганьбою виганяли.
Повстанком підтримував тісні зв'язки з сусідніми загонами, зокрема із загоном Гуленка Гулого. Холодноярці влаштовували рейди і в сусідні повіти. У вересні, наскочивши на Новогеоргіївськ, вони захопили заложників: міського голову та помічника коменданта.
Із півдня республіка прикривалася карколомними рейдами Махновського війська. Зв’язки між холодноярцями і махновцями налагодилися ще влітку 1919 року. Повстанське військо Холодного Яру зазнавало деякого впливу махновського анархізму: 1-й курінь мав чорний прапор із гербом України і написом з одного боку: "І повіє новий вогонь з Холодного Яру", а з другого: "Воля України - або смерть"! і синьо-жовтий стяг із написом: "Полк гайдамаків Холодного Яру".
Найзначнішою воєнною акцією холодноярців бойового 19-го було визволення Черкас від денікінців 31 грудня спільно ними та червоними на прохання останніх. Загалом 1919-й рік був сприятливий для Холодноярської республіки. Радянська Україна, перебуваючи у вогняному кільці громадянської війни, не мала достатніх сил для її придушення.
Уже тоді Холодний Яр перетворився на своєрідну базу українського опору. Тут знаходили надійний притулок виснажені частини військ УНР, які піднімали бойовий дух холодноярців і зцементовували їхні збройні сили.
6 грудня 1919 року розпочався зимовий похід армії УНР углиб України для визволення її з червоного ярма. Троє з'єднань – Запорізьке, Київське і Волинське – вирушило кожне своїм напрямком. 20 лютого 1920 року Запорізька група пробилася до Холодного Яру. І це влило нові надії в серця люду Холодноярщини. Цілий місяць загін Ю.Тютюнника рейдував Золотоношею.
Значної шкоди існуванню Холодноярської республіки завдавала коцурівщина. П.Коцур, створивши "Чигиринську республіку" під червоним прапором і контролюючи район Чигирина, воював із Холодним Яром. Та у квітні, порвавши з червоними, він здійняв стяг анархії. Виконати вимогу червоних - вивести свою "гвардію" з Чигирина на фронт Коцур не виконав. Сутички між синьо-жовтою і чорною республіками тривали. Коцурівський "переворот" зміцнив становище Холодноярської республіки і вселив надію у незабарне об'єднання всієї козацької Чигиринщини під синьо-жовтими стягами.
І все ж зимова "відлига" 1920 року тривала недовго. На Чигиринщині вкорінювалася радянська влада, і, згідно з ухвалою повстанкому, республіка перейшла на нелегальне становище: її військо роззосередилося по селах та, знявши форму, злилося з селянством в очікуванні слушної миті для нового зосередження.
Наприкінці лютого чотири полки піхоти, два полки кавалерії та два дивізіони артилерії червоних рушили на Чигирин - на "усмірєніє бандітского отамана Коцура". Василь Чучупака, оточений червоними, застрілився. Його вигук: "Готуй нових бійців, Холодний Яре!" став останнім його заповітом. Вибитий із Чигирина Коцур переховувався в лісах. У районі Чигирина утверджувалася радянська влада.
Зрештою червоні піймали і розстріляли Коцура. Більшовицька газета вихопилася з оголошенням: "Чигиринский уезд очищен от бандитизма. Бандитське гніздо – Холодний Яр – ліквідовано. Отаман Чучупака і зрадник бандит Коцур розстріляний разом зі своїми штатами".
Проте успішні напади холодноярців на червоні залоги в Новомиргороді та Олександрівці спростували хвальковиту реляцію червоної преси.
Форпостом, що прикривав республіку з півдня, був Чорний ліс і чорноліський кінний полк П.Хмари. У Черкаському повіті діяв отаман І.Петренко, над Дніпром - отаман Білого Яру Мамай. За Дніпром - Отаман Чорний. Значну активність виявляли повстанці і в районі Чигирина, де, за повідомленням відділу інформації ЦК КПб(У), "имеется петлюровский штаб во главе с Гуляй-Гуленко, имеющий целью подготовку общего восстания по всей Украйне. Почва для восстания благополучная. Приднепровская часть настроєна петлюровски. В Чигиринском уезде сильно развит бандитизм. Общее количество бандитов до 5000-6000 человек". Лише загін Гуляй-Гуленка нараховував 700 бійців.
Улітку 1920 року червоне кільце стиснуло Холодний Яр. Органи ЧК розпочали ліквідацію повстанкомів на Україні, в т.ч. Холодноярського. Відкрився, отже, шлях переслідуваних чекістами до Холодного Яру. Тут розташувався і ЦУПКом (Центральний український повстанський комітет), створений у Києві для керівництва всіма повстанкомами та загонами Правобережної України. Чекістам вдалося знищити одного з найважливіших керівників повстанських загонів Степового, зліквідувати увесь ЦУПКом у складі 5 осіб, в т.ч. голову Днєстрова, члена Комарова і начальника штабу полковника Гриня.
За Дніпром горіли села і гуркотіли гармати в боях між червоними і міцними загонами Келеберди та Скирти. Більшовицькі частини займали села на Правобережжі - роз'єднували Холодний і Білий Яри. Чорноліський полк, виринаючи з Чорного лісу, "латав" боки червоним частинам. За Чигирином гуляв верткий Кобчик, а далі в степ - пороли животи продовольчим загонам повстанці Лютого та Штиля. На Херсонщині орудували загони Блакитного і Чорного Ворона, за залізницею - Кваші, на Черкащині - Голого. Повстання на Черкащині та Херсонщині відсунуло небезпеку оточення Холодного Яру червоними. Ворожі частини в селах над Дніпром, що оточували і холодноярців звідти, самі опинялися в оточенні, тому вислизнули з капкана в напрямку Черкас. Не дрімав і ворог. Червоні значно підсилили залоги Кам'янки й Олександрівки. До Знам'янки прибули бригада піхоти, полк кінноти і загін особливого призначення Всеросійської ЧК. Наркомвоєнмор Лев Троцький, цей "червоний цар", прибувши до Знам'янки, горлав: "Нещадно вистрілюйте, вирізуйте бандитські кодла, бо інакше нас переріжуть! Без жалю нищіть, паліть бандитські села, бо інакше нас спалять у вогні контрреволюції!". І пішла різанина, і запалали села.
1 вересня те ж джерело повідомляло: "В Холодному Яру... розташовано штаб банди Деркача. Для охорони штабу є 500 багаетів, 6 кулеметів, 3 гармати. Біля Мотронинських дач нібито закопано 110 кулеметів і 3 вагони набоїв. Тепер у Холодному Яру скупчилося близько 1500 бандитів. Днями очікується прибуття банди Калиберди, яка орудує в лісах. Чисельність цієї банди - понад 300 багаетів. Має 5 кулеметів. Кількість артилерії не з'ясовано".
Повстанське військо формувалося за козацьким зразком. "Банди Чигиринського району не дуже великі, але організовані, розбиті на курені - Білопільський, Холодноярський, Білоярський. П'ять днів перебували банди в Чигирині. Провадяться операції щодо очищення Холодного Яру", - довідуємося з доповіді кременчуцького начальника тилу на засіданні виконкому 11 вересня.
У вересні відбулися бої між червоними загонами і загоном Хмари чисельністю близько 900 чоловік. Про це 25 вересня начальник інформбюро сповіщав: "Частина Московської бригади продовжує очищення Холодного Яру-району Мотронинського монастиря від бандитів. У цьому монастирі був штаб бандитів. Там знайдено багато зброї, цукру, борошна. Крім самого монастиря бригада зайняла села Медведівку та Івківці".
Вересневі дні несли сонячну надію на перемогу. Степова повстанча дивізія Блакитного, об'єднавши кілька повстанчих відділів та партизанських загонів, ішла в напрямку Холодного Яру. Близько 15 тисяч бойовиків, відбиваючись від червоних частин, вступило на терен Чигиринщини. Командування об'єднаними силами Холодного Яру і Степу було покладено на Блакитного. Холодноярська бригада нараховувала 5 тисяч бійців. Ворожі частини з півдня, Бобринської та з-під Черкас, об'єднавшись, розгорнули наступ на Медведівку, але, налякані, відступили. У районі Мошен повстанці сконцентрували 30.000 вояків. Уся місцевість над Дніпром між Чигиринщиною і Канівщиною в повстанських руках. Дорогою назад повстанці увірвалися до Черкас, але, загрожені з обох берегів Дніпра панцерниками, узяли курс на Холодний Яр.
Серпень і вересень 1920 року знаменували найвище піднесення повстанчого руху на Чигиринщині та апогей слави Холодноярської республіки.
Невдовзі три з половиною тисячі червоних повели наступ на Холодний Яр, але, пошарпані, відкотилися. Із часом штурми цитаделі республіки посилювалися.
Бойові сили її згасали. 10 жовтня начальник тилу Черкаського повітового військового гарнізону сповістив, що, згідно з офіційним повідомленням із Кам'янки, "банди" під керівництвом Кваші, Хмари і Чорного Ворона "розбиті та в паніці біжать у Холодний Яр... Холодний Яр оточено червоними військами й упродовж найближчих днів їх буде знищено".
Добірні більшовицькі військові сили та загони ЧК залили Чигиринщину кров'ю. Проте повстанці билися, "без надії сподіваючись". Республіка входила в 1921 рік. З початком весни повстанці активізували воєнні дії. У березні в повіті діяли загони Стодолі (200 вояків), Темного (50), Завгороднього (150). У квітні загони Стодолі, Завгороднього та дрібніші об'єдналися (1010 чол.) і, користуючись підтримкою місцевої людності, вчинили наскок на червоний ескадрон у Матвіївні. Радянська влада трималася на червоноармійських багнетах і то лише в Чигирині, Кам'янці та в кількох селах. За даними інформаційного підвідділу ЦК КПб(У) від 26 липня, "робота в повіті майже не велася через наявність бандитизму. Комосередки працюють підпільно. Комнезами ведуть напівлегальне, а в багатьох місцях нелегальне існування. Оперували загони Келеберди, Деркача, Кобзаря, Іванова.
Повстанський рух у краї вирував і упродовж серпня. За донесенням від 23 серпня, східну частину Чигиринського повіту "переповнено бандами величезної кількості зі штабами у Цвітковому, Полуднівці, Рацевому, Тіньках". Останній значний успіх повстанців віддзеркалено в донесенні за вересень: "Становище тривожне. Чигирин зайнято повстанцями в кількості 300 чол. при 9 кулеметах. Усі ліси, що прилягають до Чигирина, зайнято бандитами". А від 30 вересня: "Бандитизм росте не по днях, а по годинах. В районі Корсуня - Холодного Яру зосередилося кілька тисяч бандитів, керованих Келебердою, Хмарою і Квачем. Бандами Голого і Пушкевича, 3 тисячі чоловік, зайнято Цвіткове".
Проте в жовтні сонце над республікою схилилося на захід. У серпні чекіст Пташинський проник у серце Холодного Яру – втерся в довіру до повстанському. Невдовзі будьонівці та чекісти прорвалися углиб республіки. Шпигун намовив холодноярців зібратися на нараду обговорити план весняного повстання. Чекісти та матроси-ударники з Києва влаштували засідку на Буді, де мала відбутися нарада, і схопили близько 30 отаманів. А ще до цього чекісти взяли заложниками майже всіх родичів повстанців і умовили їх припинити опір взамін на амністію.
За повідомленням інформаційного відділу Кременчуцького губвиконкому від 30 вересня, "в районі села Лубенці і Мотронинського монастиря добровільно здався головний штаб повстанкому Холодного Яру у складі Петренка - головного отамана повстанських військ Холодного Яру, Деркача - пом.головного отамана, Чучупаки - пом.отамана та ін." Склав зброю 1141 повстанець. Проте більшовики не дотримали слова про амністію. На села Чигиринщини, надто на Мельники, було обрушено страшні репресії. А до 1941 року майже всі холодноярці потрапили в безжалісний механізм кривавої сталінської машини знищення.
1922 року агонія республіки тривала. Повстанське військо, утративши головний штаб, роздробилося на незначні загони (Завгороднього, Грізного та інші). Повстанці гинули самі та нищили ворогів. У вересні 1922 року Кременчуцький повіт було оголошено на воєнному становищі, а вже в листопаді виключено зі списку неблагонадійних щодо "бандитизму". Республіка загинула. На початку 1923 року Київським ревтрибуналом засуджено до розстрілу Гупала, Завгороднього, Компанійця та інших керівників повстанців. Героїчний порив будівничих Холодноярської республіки потоплено в крові. Її герої загинули в кривавій борні за незалежність України, не зганьбивши свого прапора з написом: "Воля України - або смерть".
Холодноярська республіка - одна з найяскравіших сторінок в героїчному, трагічному літописові визвольної боротьби українського народу за свою незалежність.
Коли у 30-х роках на Західній Україні виходить документальний роман «Холодний Яр» Юрія Горліса-Горського, що мав на Галичині величезний успіх, один з читачів надрукував у «Польсько-українському бюлетні» рецензію на книгу, у якій зазначив: «Герої… з любові до Батьківщини… загинули в боротьбі, в льохах ЧК, у тундрах півночі, але своїх прапорів не зганьбили». І далі: «Книжка читається одним духом. Коли її читаєш, можна посивіти...»
Так сильно і пронизливо, що «можна посивіти» описав у своєму романі «Залишенець» Василь Шкляр і картину останнього бою Василя Чучупаки:
«Коли це раптом бахнув постріл вартового, всі повискакували надвір і побачили, що лісництво оточила ворожа кіннота. Наші хлопці теж кинулися до коней, та не всі встигли. До того ж схарапуджені коні, прив’язані до тину, намертво позашморгували вузли на поводах, і Василь Чучупака шаблею розрубав того вузла, аби мерщій відв’язати Зірку. Він першим вихопився на пагорб і за мить уже міг розчинитися в лісі, але озирнувся і побачив, як скручують-в’яжуть його рідного брата і Павла Солонька». Отаман побачив, що хлопці ось-ось розпрощаються з життям. «І якби ж то тільки з життям! Попереду були катування в чекістських мордовнях, де, перш ніж стратити, тобі виколють очі й відріжуть язик. Василь це знав, може, краще за інших. Знав. І йдучи на свій рішенець, не вагався ні секунди… Зірка несла його рівно й легко, бо добрий кінь завжди відчуває свого вершника, …уміє відчути запал і радість боротьби. А коли не вдалося розсіяти лаву, коли на другому кружку захлинувся розпечений «люйс» і Василь опинився в тісному кільці кінноти, то підніс до скроні бельгійського браунінга, і покотилася довга луна від яру до яру, від хутора Кресельці аж до Мотрониного монастиря:
- Живи-и-и!
І тоді до нього, вже мертвого, підійшов вислозадий командир ескадрону Митрюха Гєрасімов, підійшов із жалем великим, що не вдалося живцем захопити отамана, але спершу він здивувався, бо замість страшного бандита побачив хлопця років двадцяти п’яти з білявим волоссям і блакитними очима, які дивилися у квітневе небо і всміхалися першому, вже по-справжньому теплому сонцю. Митрюха Гєрасімов не витримав, ударив мертвого чоботом, тоді вихопив у когось гвинтівку і кольбою став гамселити усміхнене, нестерпно красиве лице. Його орда сприйняла цю лють як наказ». Юрбою налетіли дрібні, кривоногі, з налитими кров’ю очима, з дикунським гелготанням вороги і стали бити загиблого отамана, і довго не могли вгамуватися, допоки командир не зупинив несамовитих, бо хто ж повірить, що це сам Чучупака. І, прив’язавши понівечене тіло хлопця до коня, повезли «бандіта к єго радной матушке».
«Живи-и-и!» - в свою останню хвилину крикнув Василь Чучупака. І не знати було, до кого він звертався перед смертю - чи до брата, чи до свого гайдамацького полку, чи, може, до України.
День загибелі отамана козаків гайдамацького полку Холодноярської республіки вже багато років як став днем вшанування усіх борців за волю та незалежність України, що полягли у нерівній боротьбі. У жовтні 1995 року зусиллями місцевої влади, громадських організацій, багатьох небайдужих людей, серед яких завідувач заповідника «Холодний Яр» Богдан Легоняк, директор історичного клубу «Холодний Яр», автор низки статей у нашій газеті Роман Коваль, у Кресельцях, на місці останнього бою Василя та Петра Чучупаків, було встановлено пам’ятний знак. На відкриття меморіалу зібралися сотні людей, прибули родичі загиблих героїв, представники влади, політики й письменники. Вулицею села пройшов військовий духовий оркестр, над могилою героїв пролунав військовий салют. Ми пам’ятаємо…
У Холодному Яру, біля пам’ятника на місці бою Василя Чучупака, письменнику Василю Шкляру за книгу «Залишенець. Чорний ворон», присвячену героям Холодноярської республіки, «За повернення українській нації історичної пам’яті» було вручено Народну Шевченківську премію.
ВАСИЛЕВА МОГИЛА

На горі, на цвинтарі, височить могила
Ватажка козацького, що в бою загинув.
Поховали серед ночі і хреста вкопали,
Все зробили добрі люди, словом вшанували.
Проливала на могилі рясні сльози мати,

Лідія Чучупак-Завалішин, 2002 р.

Радісно, що коло людей, які відроджують славу Холодного Яру, щороку стає ширшим. Я навмисно не згадую всіх, бо добро, яке робиться без надії на вдячність, найдобріше...
Мені здається, що імена всіх поклонників холодноярського вогню тихо і вдячно прошепочуть вітри Холодного Яру, а яри його повторять їх багаторазово.
Та головне все ж не наші імена, а наші справи.
Важливо й те, що ми відчуваємо піднесення від того, що є друзями Холодного Яру, власне його дітьми. Він нас народжує наново і духовно підтримує впродовж всього життя. І кожна добра справа, яку ми робимо для відродження його слави, ошляхетнює насамперед нас. І дає надію та впевненість у нашу національну перемогу.
Слава Україні! Слава героям Холодного Яру!
Нехай живе дуб Максима Залізняка – символ могутності української нації!

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123