This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Анатолій Лупиніс – останній романтик українського опору

Хижняк Іван, 16 р., зош І-ІІІ ст. №32, члени гуртка
«Юні краєзнавці» ПНЗ ЦТКЕ СУМ, м. Черкаси

Українська земля здавна дарувала світу героїв. Героїв, які за життя не були помічені сучасниками, незрозумілі суспільством; більш того, часто були кривджені, гнані, плюндровані. І лише смерть повертала їм визнання, велич і славу.


Одним із таких героїв є видатний громадсько-політичний діяч, дисидент, поет, без смніву великий українець в новітній історії нашої держави – Анатолій Іванович Лупиніс. Його називають “останнім романтиком українського опору”, “козацьким гуру”. “Якщо не я, то хто ж?” – таким запам’ятався девіз життя Анатолія Івановича. Від першого арешту в 1956 році і до початку 1980-х Анатолій Лупиніс пройшов 23 роки таборів, тюрем і психлікарень, але не зломився духом, а загартувався в боротьбі. Саме він був засновником першої незалежної громадської організації «Зелений світ», історико-патріотичного «Меморіалу», а пізніше – Народного Руху України. Потім головною справою його життя стала Українська Національна Асамблея (нині відома як УНА-УНСО).
Хтось його може не сприймати, але наш земляк був не звичайною людиною, а людиною-борцем. Лупиніс був чи не єдиним політв’язнем, котрий не став після десятиліть „зон” та психлікарень психопатом чи умілим користувачем минулої слави. Напевно завдячуючи своєму козацькому родоводу, за що, власне, і пішли в заслання із села Дібрівка Монастирищенського району його розкуркулені батьки.

Перший строк отримав за вільну Угорщину

Лупиносу щастило в житті. Доля була поблажлива до нього, посилаючи важкі випробовування та б’ючи іноді так, що інший би не витримав і сотої частки. Та він був один з не багатьох обраних – для боротьби, в якій йому судилося загартуватися і перемогти. Йому щастило на друзів і ворогів.
Пощастило Анатолію вже тоді, коли комендант Аджеро-Судженського табору допоміг втекти його батькам, пожалівши ще зовсім малу дитину, старшу сестру Анатолія. На Донбасі, куди пробралася родина, 21 липня 1937 року, в селі Новоолександрівка Червоноармійського району і народився майбутній бунтар. З початком Великої Вітчизняної війни батьки поспішили повернутися додому, на Черкащину. Транспорту не було, і чотирирічному Толику довелось проробити досить довгий шлях верхи... на корові. “Як після цього було не стати бурлакою?” – посміхався Анатолій Іванович через багато років...
Закінчивши в 1954 році середню школу в Монастирищі, Анатолій поступає на механіко-математичний факультет Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка (КДУ). Здавалося б, блискучий початок наукової кар’єри. Але в 1956 радянські війська ввійшли в Будапешт. 19-річний студент третього курсу Лупиніс вийшов на демонстрацію протесту з гаслом “Руки геть від вільної Угорщини!”. У результаті – шестирічний табірний термін за “антирадянську агітацію”.
В липні 1957 прибув до Мордовського табору № 7 (Дубровлаг). В ув’язненні Лупиніс “на шлях виправлення” не став: у вересні 1957 в таборах спалахнуло повстання арештантів. Зеки вибрали 20-літнього Лупиноса головою страйкового комітету. Після кривавого придушення повстання (проти страйкуючих зеків були кинуті танки й авіація) Лупиніс прямо в таборі закритим судом засуджується до 10 років в’язниці – тобто з табору переводиться на камерний режим.
Сидіти йому довелося в сумно відомій Владимирській централі та в спецтаборі особливо суворого режиму № 10. Пережив декілька голодувань протесту з примусовим годуванням. Відсидів “від дзвоника до дзвоника”. У 1967 його винесли на волю. Винесли, оскільки обидві ноги були паралізовані. ВТЕК одразу дав йому довічну першу групу інвалідності – без щорічного перегляду. Вердикт лікарів: у кращому випадку, зможе пересуватися на милицях. Але Лупиніс вважав інакше. Два роки щоденних виснажливих тренувань, хода спочатку з милицею, потім з ціпком, нарешті – без всякої опори. Залишилася тільки кульгавість. Але видна вона була тільки збоку, а сам Лупиніс її немов не помічав: ні на вулицях, ні на гірських перевалах він не відставав від молодих та здорових.

За патріотичний вірш – роки спецпсихлікарень

Тільки почав ходити – знову взявся за освіту. У 1969 Анатолій подав документи на філософський факультет КДУ. Ознайомившись з його анкетою декан факультету Танчер послав Лупиноса до заступника голови Комітету партійного контролю при ЦК КПУ Підопригори, який заявив, що навіть набравши 20 балів із 20 можливих, Лупиніс не буде прийнятий. Він порадив Анатолію піти працювати на завод, у цех, пройнятися пролетарською ідеологією, завоювати довір’я робітників.
У грудні 1969 Лупиніс поступив на заочне відділення економічного факультету Української сільськогосподарської академії. Але, видно, не доля була отримати диплом.
У 1971 Лупиноса знову заарештували. Цього разу провиною його став поетичний талант: 22 травня біля пам’ятника Шевченку Анатолій прочитав тим, що зібралися свій вірш „Я бачив, як безчестили Матір”. Очевидці дотепер пам’ятають, як захвилювалася нечисленна юрба – було ясно, що сміливого поета будуть “брати”. Спробували швидко переодягти його в чужий плащ, прикриваючи своїми спинами, вивели з парку Шевченка... На жаль, “компетентні органи” легко знайшли сміливця.
28 травня Анатолій Лупиніс уже був під вартою. Суд над Лупиносом обіцяв вилитися в суд над його катами, тому що обвинувачуваному було що сказати людям у погонах, і всі знали, що він не промовчить. Коли в грудні 1971 на суд з’явились А. Сахаров, І. Світличний, Л. Плющ засідання перенесли. Влада шукала вихід: експертиза Інституту ім. Сербського під керівництвом Д. Лунца визнала Анатолія неосудним. А через три дні Лупиніс був оголошений божевільним і відправлений на примусове лікування до Дніпропетровської “спецпсихушки”. Усі хто були там (а через ці похмурі стіни пройшло чимало видатних людей) в один голос стверджують, що в порівнянні з цією “лікарнею” будь-який табір здавався курортом. Лупиніс вижив там цілих 5 років. Більш того, перед його неймовірною чарівністю не могли устояти навіть тамтешні досвідчені кати: санітари, ризикуючи власною волею, виносили на волю його листи, у тому числі і статті для Радіо “Свобода”, а жінка-лікар зберегла зошит його віршів і через багато років, уже в роки незалежності, повернула колишньому “пацієнту”....
Життя і боротьба Анатолія Лупиноса були вже досить показовими на той час. Про це свідчить такий факт: наприкінці 1973 року відбулася спроба відновлення видання нелегального журналу „Український вісник”. У черговому 7/8 номері були вміщені публіцистичні статті, літературні матеріали та біографічна довідка про дисидента А. Лупиноса.
У 1976 Лупиноса переводять ло Алма-Атинської спецпсихлікарні. Далі були психлікарні у Києві, Смілі, знову Дніпропетровську, російському Орлі і далекому Казахстані. Цілих 7 років нових поневірянь.

Він наближав Україну до незалежності

У 1983 його звільнили. Випустили з безнадійно підірваним здоров’ям – щоб умер не на “піклуванні” влади. Але прорахувалися, не врахували того, наскільки він хотів жити і боротися. “Доходяга” знову починає ходити, а незабаром активно приймається за підпільну роботу. “КДБ було дуже важко за мною стежити: я сам ніколи заздалегідь не знав, куди піду і що буду робити, – сміявся він, згадуючи ті роки. – Бувало, йду повз вокзал, просто так, без речей, за хвилину до відправлення сяду в потяг, а на якій-небудь навмання обраній станції пересяду на іншій – так від стеження й ішов. Приїжджав до товаришів в інших областях без “хвоста” за спиною”. Часи потроху мінялися, запахло деякою подобою волі, і Лупиніс шукає форми легалізації боротьби. Національно-визвольну організацію влада не зареєструвала б ні під яким “соусом”, а от екологія – інша справа...
Так виникає ідея Асоціації “Зелений світ”. Серед його численних друзів знайшлися і професіонали-екологи, і відомі письменники, а інше було справою техніки – і незабаром Асоціація стала першою легальною опозиційною структурою. Правда, реєструючи влада поставила жорстку умову: викреслити зі списків засновників “цього рецидивіста-антисовєтчика”. Але він ніколи не прагнув до задоволення особистих амбіцій, головне – справа була зроблена, рух набирав обороти. Через пару років історія повторилася: він став одним із засновників українського “Меморіалу”, але числився в самому хвості списків. Ідея прищепити на український ґрунт прибалтійську практику Народних Фронтів теж належала Анатолію Івановичу, але при проведенні першого з’їзду Руху йому довелося знову залишитися тільки одним з рядових учасників – для влади його ім’я було подобою червоної ганчірки для бика...
У 1989-1991 роках Лупиноса можна бачити скрізь – від мітингу до наукової конференції. Він знаходить спільну мову з голодуючими студентами і страйкуючими шахтарями, проводить прес-конференції і виграє судові справи. Ідеї його, як правило, прості і тому надзвичайно ефективні. У 1990-м він організує реєстрацію людей, що вважають себе громадянами окупованої Української Народної Республіки. За кілька місяців зареєструвалися більш мільйона чоловік, і це стало фактично першим референдумом за незалежність України. Того ж року він виступив у числі п’ятьох ініціаторів скликання Української міжпартійної асамблеї (УМА). Органом УМА був незалежний часопис „Золоті Ворота”, який редагував Анатолій Іванович.
В грудні 1990 року, після реорганізації УМА, Лупиніс стає головою політичної референтури Української національної асамблеї (згодом УНА-УНСО). Тоді ж, його палкі публіцистичні твори з’являються на шпальтах газети „Замкова гора”.
Проголошення незалежності України він зустрів у звичній обстановці – у в’язниці, куди його кинули влітку 1991 за організацію “групових дій, що порушують порядок” – масових акцій у Києві під час обговорення Верховною Радою УРСР проекту нового союзного договору і під час приїзду в Київ М. Горбачова для зустрічі з канцлером ФРН Г. Колем. Після провалу путчу і прийняття Акта про незалежність “справу” довелося терміново закривати, і Лупиніс опинився на волі. Йому запропонували „реабілітаційні” гроші, але він відмовився бо ніколи не вважав себе в’язнем. „Я оголосив війну СРСР, потрапив у полон, провів у ньому 23 роки. Козакам у турецькій неволі тяжче було, – говорив Лупиніс.
Його головною справою в ті роки стає повернення з віддалених куточків Союзу, насамперед – з “гарячих точок”, військовослужбовців-українців. Він одержує посвідчення співробітника Комітету із соціального захисту військовослужбовців при Кабміні, і з цією “скоринкою” об’їжджає місця бойових дій, буквально витягаючи відтіля наших хлопців. Його приймають обидві сторони вірмено-азербайджанського конфлікту, йому вдається витягати людей навіть з камери смертників. А в “перервах” між поїздками – робота розбудови, цього разу партійна: із затіяного Лупинісом об’єднання декількох дрібних партій і груп в Українську міжпартійну асамблею поступово викристалізувалася УНА – одна із самих колоритних і яскравих українських партій. А коли в “гарячі точки” стали відправлятися добровольці УНСО, скрізь перед бійцями – “тіньовий дипломат” Лупиніс. Його приймають президенти закавказьких держав, серед його друзів – Дудаєв, Масхадов і Басаєв, Гейдар Алієв і Ельчибей, такі непримиренні вороги, як Гамсахурдіа і Шеварднадзе.
Про нього на Кавказі ходять легенди. “Білий дід”, “Український аксакал” став персонажем чеченського фронтового фольклору, його бороду і ходу, що накульгує, знали навіть грозненські діти (чималу кількість дітей Лупиніс ухитрився вивезти з-під бомб в Україну – так, між справою). Його фото і “орієнтування” були роздані солдатам на всіх російських блокпостах. Одного разу Лупиноса зуміли затримати і відправили в “фільтраційний табір” – новітній винахід «російської демократії», що складається з вагонів для худоби, що стоять серед степу, оточених “колючкою” і охороняються омонівцями. Але навіть тут “дядько Толя” показав своє уміння покоряти серця людей: дагестанський міліціонер таємно повідомив в Україну про його арешт. Після численних протестів, в т.ч. і президентів закавказьких держав, та ноти МЗС України був звільнений.
Провівши 23 роки за ґратами, Лупиніс ув’язненим себе не вважав. Взагалі “дипломатія дядька Толі” завжди була на рідкість успішною. Для нього не існувало закритих границь, а паспорти і візи були порожньою формальністю. Навряд чи хто-небудь ще з українців може похвастати, що побував у США не тільки без візи, але навіть без паспорта! Для Лупиноса це було в порядку речей: “Подумаєш, приїхав у Баку, зайшов до Алієва, той подзвонив, мене військовим “бортом” відвезли в Анкару, а там підсадили в літак з турецькою урядовою делегацією... Сутужніше було назад повернутися – в Борисполі пускати не хотіли”. У цій історії – весь “дядя Толя”: про рішення будь-яких, самих складних проблем говорив як про забавне утруднення. Навіть про роки ув’язнення говорив як про “дуже ефективну форму утворення”, де він одержав “куди більше знань, чим у будь-якому інституті”.

Український революціонер, дисидент і поет

5 лютого 2000 року перестало битися серце українського революціонера Анатолія Лупиноса. Його поховання являло собою незвичайне видовище. Прощатися з Анатолієм Лупиносом прийшли на рідкість несхожі люди. Біля його могили разом утирали сльози депутати в недешевих костюмах і бійці УНСО в поношених камуфляжах з медалями екзотичних країн, члени Союзу письменників і козаки з нагайками за халявами чобіт, діячі різних конкуруючих між собою партій, генерали спецслужб і дисиденти-правозахисники. Представники ворогуючих Вірменії й Азербайджану, Грузії і Чечні, здавалося, змагалися в тому, для якого народу більше зробив померлий українець.
Коли піднімалось питання про поховання, один з важливих чиновників запитав: “Та хто він такий, щоб ховати його на Байковому? Не лауреат Держпремії, не депутат парламенту”... Дійсно, українська держава не поспішила з формальним визнанням заслуг Анатолія Лупиноса. Та він цього не потребував. Він пішов з життя, як жив, – без грошей, квартири, прописки. Навіть без паспорта... Однак небагато знайдеться людей, що залишили в новітній українській історії настільки ж помітний слід, як “дядя Толя”. Так його називали усі, хто знав і любив.
Нині українське суспільство намагається належним чином вшанувати память про Анатолія Лупиноса. 2 лютого 2002 року у Львові було освячено меморіальну дошку на фасаді будинку по вулиці Генерала Чупринки, 5. На ній викарбувані слова: “У цьому будинку в 1994-1999 роках працював і творив український революціонер та поет Анатолій Лупиніс”.
11 лютого 2004 року в будинку Спілки письменників відбувся вечір пам’яті видатного борця за волю України Анатолія Лупиноса. З теплими словами спогадів виступили Володимир Голобородько, Євген Пронюк, Олесь Сергієнко, Степан Хмара, Людмила Жильцова, Леонід Ковальчук та інші.
У 2004 році в Чернігові видано книгу вибраних статей „українського консервативного революціонера” Анатолія Лупиноса „Бунт має рацію”. До неї увійшли статті, написані автором в 90-х роках.
У 2004 році в cелі Сатанівка Монастирищенського району Черкаської області відбулося відкриття памятної дошки на приміщенні сільської школи, де навчався відомий громадський діяч, політв’язень, поет, „останній романтик українського опору” Анатолій Лупиніс (1937 – 2000). У заході брали участь народні депутати України, представники фракції УНП Степан Хмара та Михайло Ратушний, а також депутат фракції БЮТ Андрій Шкіль. Голова Монастирищенської райдержадміністрації, представник УНП Іван Лежух, підкреслив, що відкриття пам’ятної дошки – це лише початок великої справи повернення Монастирищині імені і творчості А. Лупиноса. 21 травня 2005 року Сатанівська школа отримала ім’я свого видатного земляка.
У 2007 році в Чернігові вийшла друга книга А. Лупиноса „На скресі двох епох”. Її основу склали приватні листи пана Анатолія, писані ним в ув’язненні, листи його батька, багато російськомовної поезії та кілька есе.
Шану А. Лупиносу віддають побратими та молодь в різних куточках України. І не лише в Центрі та на Заході. Так, 6 та 9 лютого 2011 року відбулися громадська панахида та вечір пам’яті Анатолія Лупиноса у Сумах. А 21 липня 2013 року в Донецьку біля пам’ятника Т. Шевченку, за ініціативою Націонал-комуністичного фронту, проведено літературні читання до дня народження Анатолія Лупиноса.
5 лютого 2015 року минуло 15 років, як відійшов до Бога Творця Анатолій Лупиніс. І вже традиційно, на його могилі, урочиста панахида знову зібрала його друзів та побратимів. А з 3 березня 2015 року на відеопорталі „YouTube” можна переглянути аматорський фільм Леоніда Семенова „Анатолій Іванович Лупиніс: легенда з Черкаського краю”.
Разом із політичною і революційною діяльністю Анатолій Лупиніс творив полум’яну поезію. Його твори надихатимуть на боротьбу не одне покоління українських національних революціонерів. Особливо актуальні вони нині, коли „життя триває” і водночас – „точиться війна”.
Життя триває..

Ми випрягли волів,
Перевернули плуга,
Сідлаємо коней
Та гостримо списи,
Відкинули жалі,
Згадали всі наруги,
Прости нас, Господи,
Помилуй і спаси,
Волога цвіль європ
Лоскоче наші ніздрі,
Спекотних азій тлін
Судомить рамена,
Чекає бій,
Все решта буде після.
Життя триває,
Точиться війна.
Анатолій Лупиніс, 1990

Політика конфіденційності сайту

Створення сайтів і підтримка студія PBB design

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123