This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Це наші дівчата – січові стрільці

Волошин Наталія, 16 р., НВК № 9 школа  - природничо-математичний ліцей, м. Коломия, Івано-Франківська обл.

Хто ж там іде і перед веде?
Диво! Се наші дівчата!
Личко як мак! Кругом козак,
Душа стрілецька завзята.
Осип Маковей

Багато імен визначних українських жінок прикрашають наш національний Пантеон, а ще більше, а може й навіки, залишилося в нашій історії безіменними борцями за волю Батьківщини, зросивши своєю кров’ю наше споконвічне – “скорбне перехрестя війни”.
У Львові 14 грудня 1912-го року відбулися “Великі жіночі збори” під проводом Констянтини Малицької, Марії Біленької і Олени Січинської, які розбудили серед жіноцтва військову думку, щоб зі зброєю боротися проти Росії за незалежну, соборну Українську державу.

Константина Малицька виголосила доповідь на тему «Політичне положення під теперішню пору», а Олена Степанів — на тему «Завдання жінки на випадок війни», які вийшли окремою брошурою у 1913році під назвою “Жінки в давній Україні”. Збори ухвалили резолюцію ідеї незалежності, бо в той час були ще вагання між австрійським лоялізмом і самостійною українською національною ідеєю. Олена Степанів зорганізувала «Жіночу Чоту Січових Стрільців» у Львові, в якій було 33 жінки. Українське жіноцтво виявило себе рішучим прихильником державницької ідеї та активним співтворцем українських військових організацій. Командир стрільців, Роман Шашкевич за козацьким звичаєм називався кошовим, а Олену Степанів вибрано інтендантом або обозною.
Виконуючи вище вказані резолюції, українське жіноцтво “переставило усю свою діяльність згідно з ролею жінки в час війни”. Частина жіночої молоді вступила як рядовики до існуючих стрілецьких гуртків, інші стали учасниками санітарних курсів, а управа жіночої організації зайнялася збором коштів для потреб стрілецького руху, щоб утворити сильну матеріальну базу для майбутньої визвольної боротьби.
На старше громадянство було покладено обов’язок допомогти молоді вибудувати фінансові основи для здійснення її задумів. Але провід народу, на жаль, ще на півтора року перед вимаршем перших сотень УСС-ів, у вересні 1914 року на фронт у Карпатах, - не виявив належного інтересу до справи підготовки організації збройної сили, якої вагу так глибоко тоді зрозуміло українське наше жіноцтво. Тоді 18 лютого 1913 року у львівських часописах “появляється знаменна відозва” Комітету Жіночої Організації за підписом Константани Малицької, Олени Степанів та шести інших видатних жінок зі Львова із закликом до українського громадянства складати грошові датки на фонд “Потреби України”.
На короткий час загроза війни минула, тоді 20 березня 1913 року Комітет Жіночої Організації видав третю відозву. Фонд “Потреби України” перейменовано на “Невгасаючий Фонд України”. У третій відозві читаємо: “Війна може бути або не бути, але потреби України є і будуть, і мусять бути, в міру як рости буде розмах наших змагань.... Виключно кошти призначені на критичний час, коли український народ опиниться востаннє перед фатальним питанням: бути чи не бути?”.
Бойовий, революційний ентузіазм, велике почуття історичної відповідальності, глибоке розуміння положення українського народу, всеукраїнське, непереможна та непохитна віра в перемогу нашого народу – це один з найкращих документів великої ролі українського жіноцтва в ті історичні дні.
На всі три відозви Комітету Жіночої організації відгукнулось українське громадянство з особливим відчуттям обов’язку, складаючи багатотисячні суми на національний бойовий фонд. Таким чином заклали тверду основу для здійснення великої ідеї: власними силами, матеріальними засобами, зібраними всім свідомим громадянством, без чужої допомоги, - хотіли творити своє самостійне життя та за нього боролись. Ця ідея власних сил стала в майбутньому головним дороговказом визвольної боротьби. І тоді, коли в серпні і вересні 1914 року надійшла ця сподівана історична хвилина виступу Українського Січового Стрілецтва до боротьби за Україну, то за зібрані українським жіноцтвом кошти змогли втриматись та проіснувати в перші декілька тижнів його молоді сини, брати і чоловіки, що стали тоді в ряди УСС.
Військовий кореспондент Франц Мольнар пише в серпні 1915 року, що “до складу Українських добровольців входять дівчата в уніформах і виконують службу разом з чоловіками. Софія Галечко, Олена Степанів, Ірина Кузь, Анна Дмитерко, Павлина Михайлишин, й навіть 17-літня Ольга Підвисоцька — студентки університетів, які боролися пліч-о-пліч з чоловіками, а часом самі вели чоти на бій з ворогом”.
Улюблена вчителька, енергійна, повна посвяти й скромності Константина Малицька (псевдо Віра Лебедєва, Чайка Дністрова, Віра Луганська, К. Ростик, Степан Горський) очолила рух львівських патріоток. Її перша відозва появилася в "Ділі" з 28 грудня 1912 року: "... питання не беремося вирішувати, та яку- небудь принесе нам будучність. Гроза війни, що недавно ще таким страшним маривом повисла над нашим краєм, на часок немов відсунулася від нас - чи надовго? Цього мусимо бути готові на кожну й найстрашнішу евентуальність. Останні дні тривоги й невпевнености навчили нас, як мало ми всі приготовані до рокової хвилини, як слабими, несвідомими, нерішучими застала б вона широкі маси нашого народу.
І тому, хоч на політичному небосклоні европейські дипломати вивісили білу хоругов миру, ми стоїмо дальше під знаком бойового клича. Нарід, такий як наш, що бореться на всіх полях за право життя й розвитку, мусить все бути на чатах, бо не знає ні дня, ні години, коли столітній ворог заміриться завдати йому останній удар. Але цей останній змаг може вийти нам на користь. Не кожна хмара сипле град, не кожна блискавка вбиває - є хмари, що плодоносний дощ спускають на ялові поля, є блискавиці, що розсвічують темряву й прочищують атмосферу. Ми ждемо такої рокової блискавки, що вкаже нам наш власний шлях, до власної поведе долі”.
В чеканні війни поляки гарячково організували своїх "стрільців", які в мундирах і з рушницями парадували по вулицях Львова. В той же час уряд австрійський не затвердив Статути для українських стрілецьких формувань, а все львівське громадянство віддавалося карнавальним балам і втіхам. Коли в залі бальному появилася Степанівна з Іваном Чмолою в пластових одностроях і з червоним хрестом на рамені, щоб збирати датки на організацію стрілецтва, була зустрінута з великим обуренням.
Незабаром д-р Кирило Трильовський одержав від уряду дозвіл на Статут "Січових Стрільців", до яких згодом вступили члени студентського стрілецького гуртка. У травні 1913 року проголошено новий склад членів і Олена Степанів домагається вступу для жінок. Відмову мотивовано тим, що це вишкіл для старшин, але її приймуть за винятком, коли "так дуже цього бажає". Для рядових створено пізніше відділ "Січових Стрільців ІІ". До цього війська революційного могли належати й жінки. “Січ” К. Трильовського мала в Статуті постанову, що “членом “Січі” може бути кожний українець (кожна українка) світського стану”.
Алчевська Христина (16. 03. 1882-27. 10. 1931) відгукнулася такою поезією, «настрої якої відобразили сподівання демократичної інтелігенції».

Січовий марш
Наша Січ – рідна мати,
А убогий край наш батько,
Ми придбать їм волі хочем
І освіти й сил багацько...
 
Наш народ братерство любить,
Вбогим він за оборонця,
Сповнен віри він святої
В царство правди, царство сонця!

3 серпня 1908р. Найгайм.

В старшинський склад увійшла перша жінка - обозна Олена Степанів, вона стала команданткою чоти. Збереглися такі імена тих перших охотниць військового діла: Катря Пацулівна-Лотоцька (комендантка жіночої чоти Пов. Січі), Павлина Михайлишин (Вістун УСС), Марія Петруняк, Марія Гіжовська-Крілик, Софія Худяк-Липкова, Марія Терлецька, Анна Лендзик-Цар, Наталія Рихвіцька, Емілія Кушнір, Анна Кушнір-Плетінкова, Марія Фединяк-Коник, Іванна Коник, Марія Чмир-Косак, Софія Чмир-Левицька, Софія Навроцька-Трач, три сестри Орисіківні, Степанія Пашкевич, Савина Сидорович, Ольга Левицька-Басараб, Гандзя Дмитерко-Ратич (десятник УСС), Іванна Мурська, Анна Лонцька, Оприсківна, Дора Ванівна-Волощак, Дарія Білинська-Навроцька, Марія Бачинська-Донцов.
У підльвівському ярі, при залізничній дорозі Підзамче-Личаків складено присягу й отримано стрілецьку відзнаку. А проте ця зеленомундирна чота стрілкинь у час воєнних подій не виступила єдино. Чому? На це відповідає її командантка:
"Тому, що під той час ми не були вповні свідомі того, яку властиво роботу повинні робити жінки в час війни. Ми над тим не застановлялися, того не обговорювали, ані не ставили собі ясного пляну - чим має бути жінка в час війни. Фронтовиком різних родів зброї? Піхотинцем, кіннотчиком, гармашем, телефоністом, розвідником, сапером, піонером, санітарем чи сестрою-жалібницею? Чи може має зайняти місце в запіллі в магазинах, інтендантурах, лікарнях? А може вона має зайняти опустілі по фронтовиках місця в цивільних урядах, фабриках? А може - має бути всюди, відповідно до здібностей, доброї волі й охоти? Так! Ми - не думаю тут лише про жіночу чоту, а й про загал жіноцтва - не уявляли собі ясно нашого завдання ані перед, ані в час великоі світовоі віини, ані в листопадових днях 1918 року. Ми хапали, що попало, або те, до чого навикли від віків (баняк і вареху), але де мало бути те наше місце, що нам належиться й відповідає, ми ані не доказали цього, ані не вияснили, яка праця найбільше відповідає жінці в час війни - згідно з її знанням, зайняттям, віком і фізичними силами. Цю справу вияснить і розв’яже з часом саме життя”.
Олена Степанів, кинувши виклик традиції й життю, обрана до спільного Комітету об'єднаних стрілецьких товариств, вона залишила дім і батьків. Разом із братом Ананієм, поїхала до Львова, де формувалися Українські Січові Стрільці, утворено Бойову Управу. Доповнена новими добровольцями жіноча чота з запалом та завзяттям виконувала всі доручення. Але в воєнний похід командантка вирушила без чоти. Ось її пояснення:
"Плянована на 28-го серпня нарада жіночої чоти не відбулася як слід. Проти мене знялося обурення, - чому відходжу в поле сама, а не беру чоти з собою? Ми розійшлися і нічого не вирішили... "
 
Як видно, Бойова Управа не була зацікавлена в тому, отож Олена Степанів сама про себе подбала. Знайшла в шафі січової домівки залишений однострій, перешила на свій розмір та придбала високі непромокальні черевики. У військовому однострої, зі схованим під шапкою волоссям пішла вона до фотографа, але пізнавши у воякові жінку, доніс до поліції. Наступного дня у фотостудії її арештовано, а вулична натовп, обступивши її, штовхав й бив з окликами: "Жінка-шпигун!" Одначе, ситуація вияснилася і загроза Талергофу минула.
Проте ще треба було звести бій із Бойовою Управою, щоб дозволила жінці йти на фронт. Перед самим від'їздом сотні командант легіону, сотник Галущинський висадив її з поїзда. Ця "уважливість" до жінки була для Степанівни жорстоким ударом: "Огорнув мене жаль і обурення. Я не була випадковим гостем серед стрільців. У стрілецьку роботу вклала я до вибуху війни також частину своєї праці. Як смів хтось зовсім новий серед стрілецького життя боронити мені сповнити мій обов'язок - згинути за вибране діло?.. "
Завдяки своєму енергійному й гнівному протесту перед Бойовою Управою, командантка жіночої чоти одержала дозвіл виїхати зі Львова з останнім відділом стрільців під командою д-ра В. Старосольського 2-го вересня, в останній день перед московською окупацією галицької столиці.
Так народжувалася невмируща воєнна слава Олени Степанів. “Як вояк, панна Степанівна не носить свого властивого хресного імени "Олена", лише у військових списках ведуть її під прізвищем "кадет Олег Степанів". Друзі й підлеглі їй не говорять до неї "пані", а "товаришу кадете" або "пане Кадете". Свою уніформу, казенний мундир, вона носить як щось цілком природне. Широкі штани стягнені долом у камаші, на ногах казенні черевики, які одначе зраджують маленьку ногу; на комірі відзнака її військового ступеня, при боці довга шабля з підстаршинською портупеєю доповнює гарно облягаючий мундир.
За відвагу на славній Маківці надано їй ступень хорунжого, здобула Срібну медаль хоробрості. Але незабаром прийшла кривава битва під Болеховом, про яку написала Наталя Кобринська в оповіданні "Тихий куток". Про ці події дуже коротко згадує товаришка по зброї Гандзя Дмитерко: "... Зустрілися ми в квітні 1915 року у Варпаланці, в стрілецькому коші, де д-р Никифор Гірняк був командантом. Туди Степанівна приїхала на відпочинок після бою на Маківці. Наприкінці квітня наша група вирушила на фронт, який стояв під Болеховом. Сотня Івана Чмоли перебувала в Болехові, а командував нею тоді чотар Артимович. Вона дістала наказ вирушити на становища до Лисович. Була ніч. Направо від нас ішов завзятий бій у напрямі Чудієва... ". В полон попадає 30 травня 1915 року, вертається в квітні 1917р. Служить в УГА, як чотар.
Як член Головної Військової Управи Олена Степанівна брала в 1918 році активну участь у підготові листопадових подій у Львові та на провінції. Як чотар УГА була ад’ютантом сотн. О. Луцького під час боїв за Львів і пройшла разом із Золочівською бригадою до Кам'янця Подільського. Тут навчалася в університеті і працювала референтом преси в міністерстві закордонних справ УНР.
 
В листопаді 1919 р. Олена Степанівна через Румунію й Угорщину переїхала до Відня, де закінчила університет і в 1921 р. написала працю "Розподіл і розвиток суспільства в старій Русі до половини ХІІІ ст. ", отримавши ступінь доктора філософії. В той час одружилася з д-ром Романом Дашкевичем, який пізніше отримав звання полковника УСС...
Згодом Олена Степанів - Дашкевич повернулася у Львів. Близькі до неї запевняють, що для Олени Степанівни доля була мачухою, а життєва дорога - кам'яниста й терниста. Проте вона йшла вперед, не зважаючи на всі перешкоди. Так було і з її подружжям.
Співорганізаторка листопадового зриву не була бажана польською шкільною кураторією як виховник молодого покоління. Ця брутальна заборона не відштовхнула Олену Степанів від громадського життя. Вона і надалі працювала в українському Пласті, а в Ревізійному Союзі Українських Кооператив працювала як референт організаційного відділу, де організувала кооперативи "Здоров'я", які надавали вбогому населенню на провінції медичну допомогу. Її завжди можна було знайти у важливих громадських починах: точну, солідну, з вояцьким запалом. Нагороджена медаллю”За хоробрість” ІІ класу.
Олена Степанів - Дашкевич не зазнала пощади і від наступного окупанта. Використавши славне ім'я, радянські чиновники перекидали її з львівського університету до київського, аж поки не заслали в грудні 1949 року на довгі роки тяжких робіт в мордовських торфовищах. Повернулася у Львів аж в 1956 р. з підірваним здоров’ям.
Доктор філософії Олена Степанів авторка понад 75 наукових праць ( на жаль надрукованих є тільки 50 ) на теми виховання, особисті спогади про великі події, але більшу частину праць становить науково-дослідницька тематика – загальна економічна географія України, географія промисловості, краєзнавство, картографія і ін. Проживала останні роки забута й осамітнена. Не відступав від неї до кінця її життя єдиний син Ярослав - уся її потіха й відрада.
Коли в нестерпних муках писала в одному з останніх листів: "... Найбільше шкода мені Славка, він працює і мене доглядає... ", то в листі сина читалося: "... Уже сил не стає дивитися, як мама мучиться, терпить, а я не можу нічим помогти... ". Згодом син Ярослав Дашкевич став відомим вченим – академіком АН України.
Визволення принесла смерть 11-го липня 1963 року. Жодна радянська українська газета не подала найменшої згадки про цю втрату, яку поніс український народ.
Олену Степанів-Дашкевич поховано на Личаківському кладовищі у Львові так, як на те дозволив окупант. Лише після відправленої Панахиди піснею "Видиш брате мій... " віддано останній салют старшині Українських Січових Стрільців і Української Галицької Армії. У повідомленні про похорон було скупо зауважено: "було дуже сумно... "
Олена Степанів є патронкою 78-го Відділу СУА у Вашингтоні, 90-го Відділу СУА в Філадельфії.
 
У 1914 році центральна установа Головної Української Ради видала відозву до українського народу про визволення українського народу й закликала до боротьби проти Росії. Під цією відозвою від українського жіноцтва був підпис і Костянтини Малицької. Але коли у вересні окупанти зайняли Львів, то припинили діяльність товариств, усунули українську мову з урядових установ, зі школи та арештували багатьох громадських і політичних діячів, а 18 лютого 1915 року й Костянтину Малицьку. ЇЇ вислали на Сибір і тільки у вересні 1920 року повернулася у Львів. Відразу взялася до відновлення жіночих організацій, а у 1923-1924 рр. очолювала провід Союзу українок. Завдяки Управі СУ було надано широкого розголосу у загибелі члена УВО Ольги Басараб, яку закатували у в’язниці в лютому 1924р. у Львові. Костянтина Малицька – авторка п’єси “Вінок на могилу Тараса Шевченка” (1914). Писала поезію, яку присвятила М. Шашкевичу, В. Стефаникові, І. Франкові, Т. Шевчекові. А вірш “Чом, чом, чом, земле моя”, що його поклав на музику Д. Січинський, став відомою народною піснею.
Дивовижної долі є Гандзя Дмитерко – Ратич, яка народилася 9 лютого 1893р. в Підберізцях Львівської області. Будучи абсольвенткою учительської семінарії у Львові, брала активну участь у Пласті і товаристві «Січові Стрільці» у 1913-1914р. У серпні 1914 року при УСС брала участь у битві в Гаях, від травня до вересня 1915року на фронті, потім при інтернатурі в Коші, у 1918-1919рр. при допоміжній службі у бригаді УСС. Свою волю, героїзм та мужність засвідчила в боях на Маківці, Лисоні, Ключі, на річці Стрипі. Належала до сотні Івана Чмоли. У 1918 році прибула на Лівобережну Україну, де вчителювала, разом з іншими стрільцями навчала місцевих жителів українських пісень, музики, будить у них національну свідомість. Рятуючись від переслідувань більшовицької влади, знову повертається на Західну Україну, переїздить в місто Рогатин Івано – Франківської області. Працює у філіях «Союзу українок», «Просвіті», Рідної школи, співає в хорі «Боян», розбудовує Пласт.
Рятуючись від московського терору, у 1944 році емігрує до США і поселяється в Нью-Брансвіку. В США активно працює в «Пласті», організовує 65 Відділ СУА і стає першою головою цього Відділу. Співпрацює з україномовними виданнями, дописує в журнал СУА «Наше життя». У 1963- му році – одна з небагатьох жінок УСС, учасниця визвольних змагань, 70-ліття якої відзначали в СУА жіночі організації, Об’єднання Вояків (ОбВУА) і Пласт. Ганна Дмитерко – Ратич почесний член Братства УСС та Спілки колишніх вояків України, а також є патронкою 49-го Відділу СУА. «У 1977-му році на ІІІ-му Конгресі СФУЖО нагороджена званням «Почесна Член СФУЖО». Земне життя закінчила 3 квітня 1981року в м. Едісон, штат Нью-Джерсі.
З 1918-того року є фотографія Христини Сушко — лікарка в уніформі 6-ої Січової Стрілецької дивізії Армії УНР, поручник, яка потрапляє до більшовицького полону, з якого втікає й, переживши поранення й плямистий тиф, — знову бореться. Дружина полковника УГА Романа Сушка з Галичини, який ще пластуном цікавився виробом вибухових матеріалів, методами партизанки, захоплювався разом зі своїми товаришами геройськими подвигами в історії різних народів, про що найбільше знав і вмів чарівно розповідати його близький друг Іван Чмола.
Іванна Мурська - Петрів – одна зі Стрілецької чоти та перших учениць К. Малицької. Авторка і редакторка книжки “Про українську вчительку К. Малицьку, яка вийшла друком в 1959 р. в м Торонто. В журналі “Наша мета” (Торонто) редагує жіночу сторінку. Членкиня Організації Українок Канади та Ліги Українських Католицьких Жінок.
Ольга Підвисоцька (1898 –1937)– жінка – стрілець. Народилася в м. Чорткові, навчалася в учительській семінарії. Активістка “Просвіти” та інших українських громадських організацій. Від 1915 року – у Легіоні УСС, згодом у Коші УСС. Учасниця боїв із російськими військами як стрілчиня. Після визвольних змагань повірила більшовицькій пропаганді та агітації в області українізації. Разом з чоловіком Миколою Малицьким, також колишнім усусусом, переїхала до радянської України. В 1937 році була страчена.
Катря Пуцула – Лотоцька – комендантка жіночої Чоти Пов. Січі. Була членом УНДО, вела активну політичну та громадську діяльність, про що писала тогочасна преса “Нова зоря”, “Діло”. Голова місцевої філії Союзу українок. Земне життя закінчила у Львові. Цвинтар, де похована Катря Лотоцька, заслуговує уваги для історичного дослідження. На території історичного Кайзервальду ( вул. Заклинських) у невеликому яру між двома схилами є історичні меморіальні поховання з Першої світової війни 1918-1919 рр., зокрема бійців УГА, в’язнів Талергофу, активістів товариства “Просвіта” та “Союзу українок”. На особливу увагу заслуговують надгробки Катрі Лотоцької- Пуцулівни та Марії Гіжовської-Крілик - теж стрілчині жіночої Чоти та членкині “Просвіти”.
“Українська амазонка”, перша українська жінка-офіцер (хорунжа УСС) – це Софія Галечко (3. 05. 1891 - 31. 08. 1918). В жовтні 1914-го року почався карпатський похід УССтрільців, що вкрив славою стрілецьке ім’я. Під час так званої жовтневої офензиви стрільці з боями входять в Дрогобич і Стрий, а також тримають бій з ворогом в околиці Синевідська і на горі Ключ.
“За ті бої стрільці одержали перші бойові відзнаки, між ними були такі: Олена Степанівна та Софія Галечко”. Під час Різдва 1915-го року стрільців вперше відвідали д-р В. Старосольський та проф. І. Боберський для моральної підтримки. Крім того стрільці одержали подарунки від Українського Жіночого Комітету і Бойової Управи. Цей зворушливий вияв пошани від громади дуже зворушив стрільців, вони відчули підтримку української спільноти.
В недалекому селі Пасічній, біля Надвірної Івано- Франківської області, хорунжа УСС заїхала до своєї товаришки з УСС, що в той час учителювала в Пасічній “на нафтах”, пані Підвисоцької. Стався нещасний випадок: гірська річка Бистриця забрала життя Софії Галечко. На честь Софії Галечко названі вулиці, відділи СУА, Великобританії, курінь Пласту. У 1991-му році встановлено пам’ятник та віддано шану Великій Українці.
Лист коп. УСС Ольги Підвисоцької до члена Ц. У. УСС у Відні,
І. Боберського (про смерть хор. С. Галечко).
“ Пасічна, 31/ 1918.

Високоповажний Пане!
Прошу вибачити, що так пізно відповідаю на Ваш лист, причина така, що від похорону покійної Зоні перебувала я на полонинах, щоб там випочали мої нерви.
Покійна приїхала до мене в гостину, котру вже давно заповідала, 20-го липня по виїзді з Відня. По обіді, випочавщи пару годин по дорожні, забажала покійна іти відсвіжитися купіллю в гірській ріці. Покійна була в найліпшім настрою, балакала про всякі справи та про свою майбутню посаду.
Так оповідаючи, пустилися ми обі плавати на поверхні води широкої, глибокої, прозрачної, чистої ріки. По пару секундах запримітила я конвульсійне і скоре змагання покійної, щоб видобутися з води, яка її тіло обливала филями на однім місці, то втягуючи, то викидаючи її на поверхню. Я рішилася туди плисти, але приплила запізно. Покійну втягнула смоком вода на дно, де виробила собі отвір в скалі, куди випливала. Поверхня води запізнилася, глина закаламутила мені всякий слід за тілом покійної. По 15 або 30 мінутах побачила я на дні води в глибині 6 м., у віддалі від берега на два і півметра мертве тіло покійниці, яке все що було в крутіжі води. Видобувши тіло гаком з дна води, не удалося нам привести його до життя.
Як відбувався похорон читали Ви Вп. П. певно в «Ділі», де була стаття д-ра Романа Стефановича. З родини покійної був тільки батько Зоні. Мати вспіла тільки до Львова доїхати з купелів.
Прикре і дивне було се для публіки, що ні одного представника стрілецтва не було видно. Я старалася, що в моїй силі, щоб якнайкраще все влаштувати.
Напроти її гробу є напис і високий хрест на могилі польських легіонерів. Сподіваюся, що і українська суспільність поставить пам’ятник гідний Укр. Січовички, діяльність людини, жінки героя.
Прошу збирати складки Б. У. про УСС у Львові і, де зможете, я тут буду старатися також про те, а як що вже буде то я і сама готова тим зайнятися, щоб в посліднє віддати честь своєму комендантові чети, примірниці жінкам і дорогій вчительці.
Остаю з глибоким поважанням
Ольга Підвисоцька”

Традиція жінки в армії продовжилась. І в 1918-1920 рр. в УГА військову службу несла Олена Шепарович – Федак (1884-1982). Знана також як активістка в жіночому русі. На хвилі національного відродження, ініціативна група досвідчених галичанок Константина Малицька, Олена Корінець, Олена Степанів, Мілена Рудницька, Олена Січинська, Марія Бачинська-Донцов, Ольга Басараб та Олена Шепарович - Федак, які уміли адекватно оцінити ситуацію в країні. Саме вони організували Всеукраїнський жіночий з’їзд, який відбувся 22-23 січня 1921-го року у Львові і який започаткував Всеукраїнську організацію Союзу українок. Український Жіночий Союз Австрії у 1922-му році у Відні завдяки співпраці з вище названими українськими діячами, організував віче протесту проти переслідування українського населення та жіночих організацій польським урядом. Прийняті резолюції розіслано до філій СУ, Міжнародної Ліги Миру і Свободи та до Міжнародної Ради Жінок.
Марія Бачинська – Донців (26. 07. 1891-30. 12. 1978) народилася в с. Сморже Долішнє Стрийського району. Закінчила ліцей в Перемишлі, а в 1910-му році – Вищу Торгівельну школу у Відні. З 1914-го року була членом жіночої Чоти УСС. З 1918-1920рр. стає на дипломатичну службу УНР у Данії, Швейцарії, Берліні. З 1922-го року допомагала своєму чоловікові Дмитру Донцову у виданні “Вісника”. Заснувала Союз українок Волині у 1927-му році. Після Другої Світової війни жила у Чехословаччині, потім Німеччині. У 1950-му році переїхала до США, була активним членом СУА. Дописувала в журнал “Наше життя” на політичні та літературні теми: “Положення совітських жінок на нарадах ООН” та “Пані Рузвельтова серед наших скитальців” та «Особисте в ліриці Лесі Українки». Була членом Літературно - Мистецького клубу у Нью-Йорку. Земне життя закінчила 30. 12. 1978р. у м. Нью-Йорк (США).
Дарія Навроцька – Білинська (01. 05. 1893-06. 08. 1972) – стрілчиня жіночої Чоти під орудою Олени Степанів, народилася в с. Комарно Львівської області. Після Першого Сокільського Здвигу 1911-го року стає членом Пластового гуртка при Учительській семінарії УПТ. Іван Чмола став організатором перших відділів УСС. У 1913-му році пластунки організували окрему Чоту УСС. Дарія Навроцька вважається піонеркою спортивного руху Галичини 1910-1940-х рр. Вона була не тільки викладачем фізичного виховання, але й автором спортивних підручників. Активно працювала в Союзі українок, в “Соколі-Батьку”, Учительській громаді. У 1944-му році разом з чоловіком емігрувала спочатку в Німеччину, а в 1948-му році прибули у Вінніпег (Канада). На новому місці проживання активно включилася в роботу ОУК (Організація Українок Канади). Крім Пластової праці Дарія Навроцька вела велику роботу у Фонді Допомоги Українців Канади, в Осередку Української Культури і Освіти. Земне життя Дарія Навроцька закінчила шостого серпня 1972-го року у Вінніпегу.
Савина Сидорович походила з Поділля. Вона народилася 5 травня 1895-го року в Монастирищах на Тернопільщині. Навчаючись в Учительській семінарії, восени 1911-го року організували з 8-9 дівчат тайний Пласт, який згодом стає легальним. Але молодь того часу вже мріяла про військовий вишкіл. Тому в тайній стрілецькій організації, що заснувалась у 1912-му році, гуртувалась молодь. Це були Січові Стрільці І при Студентській Громаді і Січові Стрільці ІІ при “Січі”, де і створилась дівоча чота. У час війни 1914-го року в наступальній дії відзначилися Українські Січові Стрільці, здобуваючи доступ на Волинь, яка була відрізана Сокальським кордоном, зразу подумали про заснування українських шкіл. Оті українські школи - ще одна “світла сторінка діяльності УССів. Савина Сидорович здобула ще одну освіту у Варшаві, навчаючись в Інституті Прикладного Мистецтва. З 1944-го року працює у Львівському Етнографічному Музеї Академії Наук УРСР. Почала друкуватись у професійній періодиці, але завжди з кимсь у співавторстві, написала кандидатську дисертацію в 1964 році, яку так і не захистила. Завдяки Савині Сидорович етнографічна наука збагатилася цінними працями. Сумна вістка надійшла 25-го листопада 1972 –го року.
Павлина Михайлишин (02. 12. 1914-10. 10. 2003) народилася в с. Надіїв Долинського району. В УССах мала військове звання десятинці. Брала участь у боях на Маківці, Вчителювала у рідному селі, де і похована.
Ольга Басараб. Її ім’я носить Організація Українок Канади, Союз Українок Австралії в м. Сідней, а також 49-ий Відділ СУА. Народилася 1 вересня 1889 р. в с. Підгородді на Рогатинщині Івано – Франківської області. Свою освіту Оля почала в німецькій школі монахинь, де вивчала іноземні мови, після закінчення цієї школи навчалася в Перемишлі в ліцеї “Інститут для українських дівчат”, на медичному факультеті Віденського університету, У Відні брала активну участь в українських організаціях, де зустрічалася з Д. Донцовим. У Львові організувала дівочу дружину в “Пласті”. Вона була серед організаторів першої жіночої чоти Українських Січових Стрільців, яка складалася із 33 жінок і дівчат. Оля Левицька стала інструкторкою чоти, де командиром була її подруга Олена Степанів. Одружилася з Дмитром Басарабом у жовтні 1914 р. у Відні. Але коротким було родинне щастя – Оля залишилась вдовою в 25 років. Вела активну громадську діяльність легально в Союзі українок, Пласті, була членом УВО, працювала зв’язковою (підпільно). Ольга Басараб була заарештована 9 лютого1924р. за доносом польського професора Ф. Сави. “Три доби її катували страшенно, поки не настала мученицька смерть в ніч з 12 на 13 лютого 1924р. ” Поховали Ольгу Басараб при головній алеї Янівського цвинтаря у Львові.
Жіночі організації, окремі громадяни висловлювали співчуття на адресу Союзу українок і протести з приводу її насильницької смерті.
Ольга Басараб стала національною героїнею, її ім’ям названо вулиці, в рідному селі Підгороддя земляки відкрили музей Ольги з Левицьких Басараб. У Львові встановлено дві меморіальні дошки. Свою роботу я посвятила 100-річному ювілею Січового Стрілецтва. З ініціативи Союзу українок Львівщини 1999 ноку у школі № 49 м. Львова відкрито музей Ольги Бесараб. В журналі СУА “Наше життя” за 1953р. є багато повідомлень про вшанування Ольги Басараб (23 Відділ СУА), 6 Відділ СУА в лютому організував Академію для вшанування пам’яті Ольги Басараб, як символу жінки – героїні, де чітко було зображено в рефераті важкий шлях жіноцтва за волю України.
У лавах УСС частка жіноцтва була непропорційно мала порівняно з кількістю загального особового складу УСС. “Навіть думка про жіночі військові чоти, окрім однієї, була тоді незвична і непопулярна”. Зненацька з’явилося розпорядження про звільнення українок із дійсної служби в УСС в “наслідок інтриг”, про що стверджувала Олена Степанів. Хоча О. Степанів – Дашкевич рішуче була проти масової участі жінок у війні зі зброєю в руках. Проте, жінки були у військовій розвідці, військова кухня, Червоному Хресті, телефонно-телеграфній справі, машиністки, писарі, лікарі і медичні сестри.
Згідно вимог військового часу діяльність українських жінок відповідала його потребам. Участь жінок і у війську, і в тилу продемонстрували відданість у свідомій боротьбі за національну ідею, яка вплинула на суспільний статус жінки. Прізвища жінок-воїнів стали синонімами самовідданості, героїзму, доблесті. Війна змінила бачення суспільства на традиційність уявлень про призначення жінки та жіночий рух.

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123