This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Юра Шкрумеляк. Пам’ятні місця у Львові

Крутяк Роман, м. Львів

Юрій Андрійович Шкрумеляк народився 18 квітня 1895 року в с.Ланчин Надвірнянського р-ну Івано-Франківської області в селянській родині. В цьому селі дотепер збереглося (і зараз реставрується) приміщення школи, в якій майбутній поет здобув початкову освіту. А неподалік школи на початку 90-х років було споруджено пам’ятник Юрію Шкрумеляку. Його, до речі, третій рік поспіль планують відновити і встановити бронзове погруддя.

Після закінчення сільської школи, Юрко продовжив навчання в місті Коломиї – в тамтешній ґімназії. Один з його однокласників пригадував: “Будучи гімназистом, відзначався великими успіхами в навчанні. Мав знамениту пам'ять, багато читав різної лектури. Тому на свій вік був незвичайно розвиненим і начитаним. Уже в тих роках виявляв нахил до письменства. В бурсі ми видавали журнал “Дзвінок”, душею якого був Юра Шкрумеляк. В тому студентському журналі друкувалося багато його речей на різні теми”. До міста своїх ґімназійних років Ю.Шкрумеляк повернеться в 1955 році з Сибірського заслання і проживатиме тут впродовж кількох років. На вшанування пам’яті поета одну з вулиць Коломиї в 1992 році названо його ім’ям. А ось із ґімназійної лави в 1914 році, коли вибухнула І Світова війна, Юра Шкрумеляк пішов добровольцем до Корпусу Українських Січових Стрільців (УСС). Попереду було довгих чотири роки боїв з військами царської Росії, поранення і лікування. Разом зі своїми бойовими побратимами А.Баб’юком (літературний псевдонім Мирослав Ірчан) та П.Гецом підхорунжий Ю.Шкрумеляк видавав сатирично-гумористичну газету “Самохотник”. Свої твори підписував псевдонімами Смик, О.Підгірський, Ю.Ігорків, Гнотик, Максим Цимбала та іншими. Найвідомішим його віршем, що став улюбленою піснею січових стрільців того часу є “Питається вітер смерті” (1916).
В 1919-му році Юра Шкрумеляк брав активну участь у підготовці Акту злуки УНР та ЗУНР (22 січня), воював у складі Галицької армії (УГА) і продовжував писати вірші та прозу. Незважаючи на воєнні лихоліття, успішно склав випускні ґімназіальні екзамени (матуру) та готувався до вступу на навчання у Львівський університет (цю мрію йому вдалося здійснити вже після війни, в 1922 р.). Як і всі січові стрільці, важко пережив поразку українських визвольних змагань, але літературної творчості не припинив. Можна сказати навпаки: всі свої подальші твори Юра Шкрумеляк базуватиме на спогадах років боротьби за незалежність і всі вони матимуть своїх вдячних читачів. Перша велика самостійна публікація (поема “Сон Галича”) вийшла в Станіславі (нині Івано-Франківськ) 1920-го року, а у 1921-му Ю.Шкрумеляк оселився у Львові. Поступив до університету нашого міста, але згодом продовжив навчання на філософському факультеті в Празі. Ні на хвилину не полишав літературної творчості і з 1921-го року співпрацює з редакцією часопису “Світ дитини”, а в 1922-му вийшла друком його велика прозова річ “Поїзд мерців” – фактично автобіографічна повість про бойові дії УСС та УГА на два фронти – західному і східному. На початку 20-х років колишні військовики Корпусу УСС (С.Шухевич, О.Навроцький, М.Матчак, П.Постолюк, І.Тиктор, Л.Лепкий та інші) створили у Львові видавничий кооператив “Червона калина”, в роботі якого активну участь брав і Ю.Шкрумеляк. “Червона калина” друкувала спогади січових стрільців, видавала календарі-альманахи, книги з історії України, поетичні і прозові твори патріотичного змісту. З 1929-го року Юра Шкрумеляк – співробітник видавничого концерну Івана Тиктора “Українська преса”, автор численних публікацій в газеті “Народна справа” та популярному календарі “Золотий колос”, адресованих в першу чергу селянству (недоброзичливці й противники самостійності України зневажливо називали “Народну справу” – “коров’яча газета”, оскільки її передплатники автоматично ставали застрахованими від нещасних випадків у сільському господарстві, наприклад, при загибелі корови). Але головним напрямком творчості Ю.Шкрумеляка залишаються вірші, поеми, п’єси та повісті для дітей; враховуючи це, І.Тиктор організовує випуск журналу “Дзвіночок” та призначає Юрія Андрійовича його головним редактором. Більшість своїх творів, що їх видавала “Червона калина” і “Українська преса” Юра Шкрумеляк підписував псевдонімом “Іван Сорокатий” і саме під цим прибраним ім’ям він був відомий більшості своїх численних читачів і прихильників. Окремими збірками вийшли його “Авелева жертва” (1926), “Чета крилатих” (1928), “Огні з полонин” (1930), “До складу й прикладу” (1936), “Стрілець Невмирущий” (1938), “Граймо всі одної!..” (1939) та інші.
У вересні 1939-го року до Львова увійшла червона армія, і в лічені дні всі українські видання, як “буржуазно-націоналістичні” були закриті, а їх співробітники і автори (хто не встиг емігрувати) – вивезені в Сибір. Якимсь дивом Юра Шкрумеляк тоді уникнув лихої долі – можливо через те, що написав цикл поезій “Пісня про радісну осінь”, який окремою збіркою оперативно надрукували в Києві (1940). Згодом була (з кінця червня 1941 до липня 1944 р.) німецька окупація, під час якої Ю.Шкрумеляк писав ліричні вірші (заробляючи на життя) до газети “Львівські вісті”, яка, зрозуміло, контролювалася німецькою цензурою. Розуміючи, що цей факт може бути використаний для репресій, не очікуючи повторного приходу визволителів зі сходу, Ю.Шкрумеляк з дружиною та сином вирішив емігрувати на захід. Однак в районі Кракова ешелон з біженцями перестріли радянські танки. Дружині та сину вдалося прослизнути крізь заслону, а ось Юрія Андрійовича етапували назад до Львова з приписом зголоситись до міського НКВД (таємна спецслужба СРСР). Дуже оперативно в пресі були надруковані памфлети Ярослава Галана “Ивась Сорокатый” та Петра Козланюка “Клопоти пана Кубійовича”, які послужили підставою для арешту і засудження Ю.Шкрумеляка в 1945-му на 10 років заслання, котрі він повністю відбув у Печорських таборах. А ось дружина і син Ігор благополучно перетнули океан й поселилися в Канаді; внучка Надія нині працює лікарем в провінції Квебек.
В 1955 році Юра Шкрумеляк повернувся із заслання, але у Львові йому поселитись заборонили. З великими труднощами, як вже згадано, письменник зупинився в Коломиї. Виснажений таборами, без засобів на існування, писав покаянні листи і вірнопіддані твори, що славили “радянську дійсність”. З численними поправками їх друкували в місцевій пресі, а згодом поновили у Спілці письменників України, що давало сяке-таке право на публікацію збірок. З 1958-го по 1965-й їх вийшло декілька: “Сопілка співає”, “Привіт Говерлі”, “Співай, Верховино!”. Були також дві тоненьких книжечки для дітей “Щасливими дорогами” і “Прапор на горах”, численні статті в газетах та журналах. Разом з тим тавро “буржуазного націоналіста” переслідувало його до самої смерті – в довіднику “Письменники радянського Львова” написано дослівно так: “На деяких етапах творчості і громадської діяльності Ю.Шкрумеляка були серйозні збочення буржуазно-націоналістичного характеру…” Хворий, морально зломлений, перебуваючи під жорстким наглядом таємної поліції (КҐБ), талановитий поет і письменник, в доробку якого величезна кількість віршованих і прозових творів патріотичного змісту (в 30-х роках Юру Шкрумеляка називали “співцем стрілецької слави”) часто навідувався до Львова – міста, де розквітнув його талант, і де до нього прийшло всенародне визнання. Важко захворівши восени 1965-го, він і помер в одній із львівських лікарень та був похований на Личаківському цвинтарі. Але оскільки в паспорті стояв штамп “прописаний у м.Коломия”, це місто й фігурує в довідниках як місце смерті Юри Шкрумеляка 16 жовтня 1965 року. До 100-річчя від дня народження коломийське видавництво “Вік” планувало видати двотомник вибраного Юри Шкрумеляка, однак світ побачила лише перша книга – “Огні з полонин”. Саме так називалася одна зі збірок, надрукована у Львові 1930-го року.

У видавництві “Світ дитини”

В читальному залі періодичних видань бібліотеки ім.Василя Стефаника з дозволу його завідувача п.Юрія Романишина я переглянув підшивку часопису для малечі “Світ дитини” за 1919-21 роки – від найпершого номера, що вийшов друком. Вперше на сторінках цього видання Юра Шкрумеляк опублікував свій вірш “Сопілка” 15 лютого 1921-го року (випуск № 4), і з цього моменту його вірші та прозові твори друкуються тут ре-гулярно. Спочатку редакція часопису знаходилася за адресою пл.Ринок, 10. Це було приміщення “Просвіти”, де ще в роки Австро-Угорщини розміщу-валися різні українські товариства та редакції багатьох видань. Зрозуміло, що тут Юра Шкрумеляк бував досить часто – і працював, і зустрічався з друзями. Цей будинок, і за такою ж ад-ресою, стоїть дотепер. Але незабаром адміністрація “Світу дитини” пере-базувалася на вулицю Зіморовича (число 3). Зараз – це вулиця Дж. Дудаєва, але на будинкові № 3 нема жодних пам’ятних таблиць як і будь-яких державних чи приватних організацій (є піца “Фреш”).
Очевидно адміністрація містилася в котрійсь з теперішніх житлових квартир, і саме тут Юра Шкрумеляк – як співробітник редакції “Світу дитини” – мусив бувати досить часто (можливо навіть кожного робочого дня) з 1921-го по 1929-й роки (крім часу навчання в Празі). Твори Ю.Шкрумеляка, друковані в часописі “Світ дитини” написані легкою і доступною для юних читачів мовою, але їх тематика дуже патріотична. Ось, наприклад, перша строфа “Сопілки”: По бою було // Крик затих // І стріли притихали // Той вмер, а остав в живих // Ті ранені конали… Наступна публікація (в числі 5-6) присвячена 60-м роковинам з дня смерті Тараса Шевченка (названа автором “Привітний акорд”) – у ній Юра Шкрумеляк оспівує велич творчості Кобзаря, яка надихає народ до боротьби за волю і незалежність:

Хоч в неволі ми, та серцем
Вольні, непокірні –
Встанем ще, бо Україні
Діти наші вірні!..

В такому ж ключі написані й інші твори.
Восени 1939-го року радянська влада ліквідувала часопис “Світ дитини”, редакція була, очевидно, розпущена і пам’ять про це видання мала бути забутою. Але зі здобуттям незалежності України, видання під такою назвою відновили і нині журнал для дітей молодшого та середнього шкільного віку “Світ дитини” виходить 11 разів на рік на 16 сторінках в яскравих кольорах.
Тепер редакція журналу знаходиться в будинку по вул.Туган-Барановського, 24. Тут, зрозуміло, Юра Шкрумеляк не працював, але за словами головного редактора (п.Я.Лемик) про нього зна-ють і періодично згадують такого письменника.

Праця і творчість в концерні Івана Тиктора

Вже згадувалося, що на початку 20-х років колишні вояки корпусу УСС і серед них Ю.Шкрумеляк утворили видавничий кооператив “Червона калина”, головним завданням якого було збирати матеріали стрілецтва і друкувати їх в періодиці та окремими книжками. Першопочатково “Червона калина” функціонувала в приміщенні “Просвіти” (пл.Ринок, 10), але згодом енергійний підприємець і талановитий видавець Іван Тиктор – хорунжий УСС, створив потужне власне видавництво “Українська преса”, яке розміщувалося на вулиці Боїмів № 4 (зараз – вул.Староєврейська, 4). Саме тут з кінця 1929-го року отримав регулярну працю Ю.Шкрумеляк – як постійний автор газети “Народна справа” і популярного в селян календаря-щорічника “Золотий колос”. Свої статті, історичні нариси, гумористичні оповідання на сторінках цих видань Ю.Шкрумеляк підписував псевдонімом “Іван Сорокатий” і саме під цим прибраним ім’ям до нього прийшла заслужена слава і велика популярність. Разом з тим Ю.Шкрумеляк пише повісті, поеми та інші твори, які видає окремими книжками. Пере-важна більшість цих видань у радянський час була знищена – лише дещо (в одному-двох примірниках) збереглося в спеціальних фондах бібліотеки ім. Стефаника і в роки незалежності стало доступним для читання. У відділі “Україніка” на вул.Винниченка, 24 з дозволу завідувача п.Курилишина К.М. я мав можливість переглянути деякі книги Ю.Шкрумеляка, що вийшли друком до 1939-го року. Найбільше враження на мене склала збірка “До складу й прикладу”: це віршована проза, в якій дотримані рими, і коли читаєш – чітко відчувається вірш, але сам текст подано не строфами, а звичайними реченнями. Нічого подібного я досі не зустрічав. Теми, що їх піднімає автор у цій збірці, дуже гумористичні, але повчальні, в них захована глибока мораль:
“…Бо скажу вам зовсім щиро, не буду крутити, що погоду таки можна нам заворожити. От, наприклад, якби всі ми уміли читати, то не смів би вже нас зимний вітер зачіпати. А якби ми ще до того трималися разом, не стала би сіра мряка нам над перелазом. Розійшлися б з неба хмари чорні та похмурі, вже би нас не налякали жодні громи й бурі. Вже тоді би не скували нас люті морози і поїхали би легше наші рідні вози. От коби нам ще погоди такої діждати, ви не мокли би й не мок би – Іван Сорокатий”.
Переважна більшість цих текстів “віршованої прози” друкувалась на сторінках популярного сільського календаря “Золотий колос”, а також в газеті “Народна справа”. Я мав змогу оглянути два випуски “Золотого колоса” – за 1930-й і 1931-й роки. Пригадую, що моя прабабуня дуже хвалила цей календар і на мою думку – справедливо. Окрім того, що в ньому містилися корисні поради як вести землеробство і тваринництво, тут друкувалися цікаві розповіді про різноманітні країни, гумористичні історії, описувалися традиції святкування Різдва, Великодня та інших свят в різних частинах України. Обов’язковими були сторінки для дітей різного віку, так що “Золотий колос” з приємністю можна читати й зараз – навіть через більш як 70 років, коли він припинив своє існування.
Тема творчості для дітей та юнацтва – залишається домінуючою в доробку Ю.Шкрумеляка, і враховуючи це, Іван Тиктор створює на початку 30-х років для свого талановитого співпрацівника окремий журнал для дітей, який було названо “Дзвіночок”. На жаль оглянути хоча б один номер цього видання мені не вдалося: в бібліотеці ім.Стефаника він зберігається у відділі рідкісних книг і на час моєї роботи над цим рефератом перебував на виставці. В Інтернеті є повідомлення, що випуск “Дзвіночка” відновила в м.Рогатині на Івано-Франківщині письменниця Леся Пилип’юк-Диркавець – учениця Ю.Шкрумеляка, однак придбати якийсь випуск цього журналу я так і не зміг.
Містилася редакція “Дзвіночка” по вул. Костюшка, 1. Тепер тут розміщена реґіональна митниця, а колись була “Народна гостинниця”, в якій Іван Тиктор орендував певну кількість приміщень. Як головний редактор “Дзвіночка” Ю.Шкрумеляк працював тут до 1939-го року. На фасаді будинку встановлено три барельєфи – Миколі Міхновському, Дмитру Вітовському та Костю Левицькому, які бували в цьому домі за різних обставин, але згадки про Юрія Шкрумеляка ні тут, ні на жодному іншому приміщенні, де довгі роки працював талановитий поет і письменник, у Львові нема. Виростають нові покоління, для яких ім’я Юри Шкрумеляка нічого не говорить – його книги і численні публікації в періодиці до 1939-го року майже недоступні, а перевидання кращих творів ще не здійснено, тому можна легко припускати: якщо все так буде і далі, то через 20-30 років ніхто й не згадає, що в першій половині ХХ-го століття у Львові жив і творив співець січового стрілецтва – Юра Шкрумеляк.

На посаді вчителя

З приходом до Львова у вересні 1939-го року червоної армії і встановленням тут радянської влади, всі дотеперішні українські видання – як “націоналістичні”, були негайно закриті. Юра Шкрумеляк зумів влаштуватися на посаду вчителя – викладача української літератури в середню школу №1. Колись це була академічна гімназія, і такою вона є зараз. Розташована на вулиці Степана Бандери, 14, ґімназія мала дуже високу репутацію – її випускники стали видатними діячами української політики, культури, суспільного життя. Перетворена в звичайну школу, гімназія багато втратила, але завдяки авторитетному учительському колективу, продовжувала давати уч-ням глибокі знання. Можна собі уявити, скільки доброго і повчального доносив своїм вихованцям талановитий поет і письменник Ю.Шкрумеляк – глибокий знавець історії рідного краю і української літератури – з найдавніших часів. Хоча працював у школі він недовго, на фасаді ґімназії можна би було встановити хоча б скромну меморіальну таблицю, на якій вказати, що тут працював “співець стрілецької слави”, якщо вже це неможливо зробити на будинках пл. Ринок, 10, вул. Дж. Дудаєва, 3, вул. Староєврейська 4 або вул. Костюшка, 1. Праця учителем у школі була, по-суті, останнім офіційним пристановищем Юри Шкрумеляка у Львові. У роки німецької окупації він намагався далі писати на українську історичну тематику, пропонував ліричну поезію різноманітним періодичним виданням, але то були роки жорстокої війни – лірика не була потрібна нікому. Разом з тим його діяльність у цей період послужила підставою для засудження на 10 років таборів.

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123