This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Іван Крислач – жива легенда мистецького світу сучасності

Єгіазарян Анаїда, 20 р., Львівський національний університет ім. Ів. Франка, м. Львів

1. Рвійний, як вітер…Юний, як вічне тривання життя...
Із чим Вам асоціюється дитинство? Я відразу ж пригадую барвисті ілюстрації своїх дитячих книжок, які супроводжують мене до сьогодні. Можливо, саме завдяки цим книжкам, мене вабить прекрасний світ мистецтва. Ще донедавна, гортаючи сторінки з ілюстраціями, я не замислювалась над тим, хто їх створив. Соромно, бо ще вчора назвати кількох сучасних український ілюстраторів було для мене важким завданням. А їх же так багато! Усі працьовиті, талановиті та неповторні особистості, що живуть і творять поруч з нами.

Доля привела мене до пана Івана Крислача. Митця - художника, відомого за ілюстраціями до дитячих книг та неповторними екслібрисами. Знайомство було надзвичайно приємним, а спілкування відбувалось у стінах квартири пана Івана у Львові. Замість нетривалої ділової зустрічі, понад годину я із захопленням слухала розповіді енергійного, сивочолого, з молодечим вогником в очах, стрункого, небайдужого до сьогодення чоловіка: про дитячі роки, родину, творчий шлях, розглядала роботи-шедеври, старі фотографії та набиралась досвіду.
У своїй роботі мені хочеться поділитись тими емоціями та знаннями, які я отримала під час візиту до Івана Михайловича.
Цього художника-графіка, Заслуженого художника України, знають і шанують у багатьох країнах світу, називаючи творцем історії. Це людина, яка досягла немалого успіху у мистецтві, долаючи на своєму шляху перешкоди, загартовуючи силу волі, працьовитість і цілеспрямованість. Він любить повторювати: «Світ належить відважним і сміливим... і не лінивим». Мистецтво Івана Крислача увійшло у львівське графічне мистецтво у середині 50-х років ХХ століття, приймаючи естафету Олени Кульчицької, Леопольда Левицького, Юзефи Кратохвилі-Відемської, Стефанії Гебус-Баранецької, Зеновія Кецала, Софії Караффи-Корбут.
Він працював художником у редакції газет, співпрацював із видавництвом «Каменяр». Став визнаним майстром книжкової графіки та екслібрису, членом Спілки художників України.
Директор львівського видавництва «Каменяр» Сапіга Д. І. згадує: «Коли я у 70-тих роках зустрівся з екстравагантним Іваном Крислачем, який і зараз ще блискає очима і гострим словом, то був вражений. Тоді він приходив із хустиною замість краватки, завжди був модерновою і незалежною людиною. Як сьогодні пам’ятаю, його розповіді про те, яку відстань він долав, аби вчитись у Львові! Я теж у свій час таке проходив. Пан Іван досить тісно співпрацював і з нами, і з видавництвом «Світ дитини» та ще з багатьма видавництвами.
Але зрештою час брав своє… Роки, на жаль, не зменшувалися, а робили нас старшими. Тобто активність, при всіх нюансах, вже не така велика. На мою думку, в останні роки Іван Михайлович став не польовим художником, книжковим графіком, а станковістом, він більше приділяв уваги фундаментальним розробкам. Якщо взяти перелік робіт, випущених у нас, якщо хтось має одну-дві позиції, то Крислач набагато більше. За 85 років, видавництво мало багато художників, і він був одним із тих дуже активних людей, які відгукувались на фундаментальні роботи. До прикладу, «Абу-Касимові капці» мали тираж у сто тисяч, те саме можна сказати про «Захара Беркута», «Оповідання» - сто п'ятнадцять тисяч. Пан Іван мав велику здатність, будучи відвертим і різкуватим, завжди залишатись вимогливим до себе. Як кажуть, це людина пензля! Він знайшов себе в оформленні книжки. Якщо скласти усі його книжки та роботи, то це буде кілька мільйонів книжок, що пішли до читача!».
У плині рисунків пана Івана - пульсує довершене прагнення досконалості світу як найбільшого блага. Його улюбленими техніками є акварель, гуаш, лінорит та офорт. Вміння відчувати поєднання лінії і форми - складає особливий художній світ Івана Крислача, який народжує мелодію чуття. Пульсуючий, почасти просто оголений нерв його малюнків рвійно не передбачуваний. Коли споглядаємо роботи митця - щось особливо урочисте народжується у душі: відчуття свята, прагнення до світла, до довершеності. Він є автором понад трьохсот графічних робіт, багатьох поштових марок, конвертів, плакатів. Його роботи відзначаються заглибленістю у внутрішній світ речей та явищ, демонструючи динамічне рішення композиції, тонке відчуття кольорової гами, неповторність образів.
«Рвійний, як вітер…Юний, як вічне тривання життя, аристократично вивершений у слові і дії. Львів впізнає свого Маестро. Він летить на його крилах, на крилах його високого мистецького лету. І зорі, зорі падають у розкрилля його мистецьких робіт. І він виколихує їх у долонях. І відпускає у простір часу, аби світили людям своїми неповторними гранями», - пише у «Літературному Львові» №7, 2008р. головний редактор видання Марія Якубовська і чомусь дуже хочеться з нею погодитись.
2. Життєвий шлях

Пророче крикнув півень,
пішов у ніч святий Петро
і впав короною із неба
вінок терновий на чоло
(І. Крислач)

Народився Іван Михайлович Крислач 12 жовтня 1929 року у селі Станимир Перемишлянського району Львівської області. Був у батьків Михайла та Марії не один, мав ще старшу сестру Кароліну і молодшого брата Ярослава.
«І що з тої дитини виросте?» - бідкалася його мама, бо таки з дитинства проявлявся його неспокійний характер.
Батько мав складне і майже трагічне життя: був вічно у конфліктах з владою - польською, німецькою. Перша світова війна, австрійська армія, італійські та румунські фронти. 1917-й рік, УГА, бої за Львів, був поранений і потрапив у «знаменитий» польський концтабір «Вадовіце», звідки мало хто з українських вояків повертався. Але залишився живим, прожив достойне життя, помер аж у 84 роки.
Ходив малий Іванко у сільську школу де навчання проводили польською мовою, а в 1939-му – російською, після німецької окупації – німецькою.
У містечку Перемишляни була гімназія. Він ходив туди разом зі старшими дітьми пішки 11 кілометрів і за час канікул здав екстерном усі іспити за 7-ий клас. З тим свідоцтвом поїхав до Львова вступати у другу державну гімназію, але війна перекреслила його плани.
В тому приміщенні, де містилась гімназія, 1946 року відкрили Український поліграфічний інститут. У 1948-му поступив на редакційно-видавничий факультет УПІ: «Художнє оформлення книг і журналів», який успішно закінчив 1953 року.
До того була середня школа №11 і гуртожиток на вулиці Лесі Українки, де він жив.
Його учителями з фаху стали народний художник України Олена Кульчицька, Василь Форостецький, Валентин Бунов.
При розподілі йому запропонували їхати в Новосибірськ, і це в той час, коли ще вивозили наших людей на Сибір, а він мав туди їхати добровільно. Попри все залишився у Львові, працював художником в молодіжній газеті.
Нікого не наслідуючи та не повторюючи самого себе, митець прагне збагнути суть мистецтва, його таємничі «механізми», інтенсивно вивчає можливості графічної мови: лінориту, деревориту, офорту, акватинти, літографії, акварелі та гуаші, вивіряє силу образотворення у суміжних видах мистецтва - настінних розписах темперою, монументальних композиціях у техніці сграфіто, мозаїки, а навіть карбуванні на металі та різьбі в камені.
Працюючи художником у редакції газети, п. Іван постійно співпрацював з видавництвом «Каменяр». Починав зі звичайних простих обкладинок, але з часом вже ілюстрував твори класиків та сучасних письменників: Т. Шевченка, І. Франка, С. Руданського, В. Стефаника. М. Яцківа, Ю. Опільського, В. Гжицького, П. Козланюка, І. Вільде, Р. Іваничука, Р. Федоріва, М. Петренка, Р. Лубківського, В. Лучука, Б. Стельмаха.
Путівник «Козацькі могили» Петра Маха готувався до друку у видавництві «Каменяр». Це маленька книжечка, але для Івана Крислача вона стала щасливим початком у книжковому мистецтві. Ось що пише про путівник Микола Батіг: «Уже до того він виставляв свої роботи, виконував ілюстрації до книжок, але «Козацькі могили» стали тією віхою на творчому шляху митця, де вже, виразно намітилися напрямки його мистецького світогляду, утвердилась професійна зрілість, а передусім виявилось індивідуальне творче обличчя, що засвідчило появу у львівській графіці нової мистецької сили».
Але невдовзі через цю книжечку почалися й перші неприємності: вилучено тексти «Гей у лузі червона калина... » та «Чого ти почорніло, зеленеє поле... », які входили до композиції ілюстрацій. Їх довелось замінити орнаментами, і тільки тоді книжечка з'явилася на світ.
У співпраці з видавництвом «Каменяр» видано чимало ілюстрованих книжок, серед них багато творів І. Франка, як-от: «Оповідання», «Захар Беркут», «Абу-Касимові капці», «Я думав про людське братерство нове». Кожне оформлення та ілюстрації різняться не тільки стилем, а й технікою виконання, тут є і акварель, і гравюра, і офорт. Про старання художника на ниві книжкової графіки розповів п. Микола Батіг в журналі «Дзвін»: «Книжку Іван Крислач розуміє як нерозривну єдність художнього оформлення і літературного змісту, а саме оформлення як цілісний стильовий комплекс усіх графічних компонентів від ілюстрацій, заставок, кінцівок й ініціалів та їх компонування на сторінці, починаючи зовнішнім виглядом книжки, її форматом, та навіть матеріалом палітурки».
І так помалу молодий художник почав входити у солідний на той час колектив Спілки художників. Творче спілкування зі старшими митцями, робота у графічній майстерні, участь у виставках торували йому шлях у члени Спілки художників України. Це сталося у 1970 році.
Не було у його творчості легкого шляху. Часто роботи знімалися навіть уже з виставок. Так було з екслібрисом Богданові Гориню (його в цей час посадили в тюрму), а потім й Олесю Гончару, якого тоді «топтали» в усіх газетах за роман «Собор».
Працю над книжковим знаком не полишає митець і досі, виконав їх понад двохсот. Брав участь в багатьох виставках та конкурсах. Часом були і приємні миттєвості. Так, на міжнародному конкурсі екслібриса Наукової бібліотеки Університету «Києво-Могилянська академія» його екслібрис зайняв перше місце. А ось що пише про його екслібриси шановний п. Батіг: «Окремий розділ у творчості І. Крислача становлять його екслібриси, де він показав себе майстром високого класу. Ці графічні мініатюри влучністю образного вираження, багатством фантазії, дотепом і гумором, а зокрема доведеною до віртуозності графічною, гравірувальною майстерністю не мають собі рівних у сучасній львівській графіці».
Нарешті Україна стала незалежною! У митця з'являється можливість показати свою творчість за кордоном. Побував з виставкою у Прняворі (Сербська Республіка у Боснії та Герцеговині), де проживають українці. У 1992 році - персональна виставка в Канаді. Брав участь у відродженні журналу «Світ дитини» і працював там майже 10 років.
Ще в часи так званої перебудови він переконав і заохотив односельчан добудувати храм в селі Станимир, фундамент під який заклали батьки ще 1939 року. Довгих вісім років кропіткої праці - і задум батьків завершено. Впродовж цього часу був будівничим, архітектором, конструктором, і все це з сільськими майстрами, де кожен має «свою школу», і з ними нелегко було дійти до спільного рішення. Потім два літа розписував стіни храму, проектував хрести, двері, викладав мозаїку на фронтоні. Іконостас теж виконано за його проектом і участю. Все малярство іконостаса виконане ним. І стоїть цей храм сьогодні посеред села на славу Божу.
Багато композиторів уже у зрілому віці створювали реквієми. Вирішив і Іван Крислач створити свій реквієм у графіці. Це цикл ліноритів під загальною назвою «Одвічний змаг». Починається він від «Безсилля», далі - «Прозріння», «Стрем», «Змаг», «Тріумф», «Падіння» і «Реквієм». В останньому естампі ангел з неба несе вінець.
3. Щастя творчої наснаги : улюблений учень Олени Кульчицької.
Серед багатьох художників-графіків, що навчалися у Львівській академії Друкарства, особливо приємно згадують ім’я Івана Крислача, заслуженого художника України, неперевершеного майстра книжкової графіки та екслібрису. Його улюбленою технікою є акварель, гуаш, лінорит та офорт. У всіх цих способах Іван Михайлович досяг вершинної майстерності. Динамічне рішення композиції, віртуальне володіння штихелем, відчуття тонких кольорових відтінків складають утаємниченість художника, неповторність образів, почуття великого в малому.
Навчався Іван Крислач в Українському поліграфічному інституті у 1948-1953 рр. Його однокурсниця, колишній професор кафедри, заслужений діяч мистецтв України, світлої пам’яті Христина Саноцька згадує про навчання в інституті: «Крислачеві таланило на вчителів. Зокрема, його наставником була професор Олена Кульчицька. Народний художник України, чудовий педагог, людина великої ерудиції, визначний громадський діяч, патріот своєї землі, вищим ідеалом якої було служіння народові, не могла не вплинути благодійно на формування особистості юнака. Він був улюбленим учнем Олени Львівни і вона ніби передчувала в цьому сильному, по-селянськи кремезному, життєрадісному хлопчині здорове народне світосприйняття, яке так необхідне справжньому художнику».
Сьогодні Іван Крислач - відомий художник, учасник багатьох українських і зарубіжних художніх виставок, в тому числі чотирьох персональних. У видавництві «Каменяр» періодично виходять книги в художньому оформленні художника.
Земляки з села Станимир Перемишлянського району на Львівщині вдячні Івану Крислачу за ведення будови і розпису стін у новозбудованому храмі Богоявлення.
Народний художник України, колишній ректор Львівської академії мистецтв, професор Еммануїл Мисько висловився про цю роботу: «Така робота у наш час у таких скрутних умовах — це подвиг і художника, і його односельчан. Церква має свій яскраво виражений стиль, колорит - радісна, світла, і простора, неперевантажена. Дуже професійна робота».
Хочеться навести кілька штрихів діалогу з художником:
- Іване Михайловичу, розкажіть будь ласка про своїх учителів, адже недарма Вас називали улюбленим учнем Олени Кульчицької.
- Без учителів людині у житті не обійтися. І можу пишатися, що я не просто учень Кульчицької, а останній по-справжньому її учень. Бо вона вчила мене аж три роки. Як допомагав дівчатам трошки з рисунком, то вона кивала на мене пальчиком і казала: «Залицятися будете після лекцій». Як було слизько, то саме мені випадало проводжати її після лекцій додому. Я часто бував в Олени Львівни вдома, інколи мені наливали тарілку зупи, бо роки були складні, голодні. І завжди захоплювався її національною свідомістю, її гордістю через те, що вона - українка. Саме Кульчицька навчила мене не літати у хмарах, а помічати прекрасне довкола себе.
-    Якими засадами у своїй роботі повинен керуватись художник?
-    Працювати потрібно із розумінням того, що треба постійно збагачуючи власний інтелект. Адже завжди по роботах видно - має художник інтелект чи ні... А решта від Бога. Наше завдання свій талант не змарнувати не пропити, не проспати, не прогуляти. А це – не всім вдається.
-    А Ви особисто опинялися перед спокусою проспати чи прогуляти талант?
-    Я сільська твереза особистість. Мене тато вчив розуму ременем. І то все пам'ятається до смерті, що варто робити, а що ні. І я своїх дітей теж трохи так вчив. Вважаю, що рух того човника увесь час треба підправляти, бо він дуже скоро особливо, коли молоденький, може поплисти не туди, де треба. А якщо не вдається підправляти словами, то можна ремінцем - не шкодить.
-    Про рід Крислачів оповідають не без містичних нашарувань. Зокрема, про Вашого діда, який мав пасіку у лісі, дружив зі зміями...
-    Та нема тут жодної містики. Просто бджолам у лісі на галявині краще, ніж деінде. Пасіка була оплетена плотом з ліщини, грабини, іншого гілля. А на пасіці густі кущі малини. “Йди, Івасю, собі малини вирви”, - казав дідо. А як піду, коли на сонці вужі гріються товсті, як той пліт. Дід просто не мав перед ними страху, навіть одного вужа молоком підгодовував. А я змій боявся страшенно. Тато, правда, на мене за той страх сварився. Казав за кожного випадку: “Боягуз в житті нічого не осягне. Треба бути сміливим і відважним”. Навіть коли мене якось на пасовиську хлопці трохи скривдили, і я прибіг додому з плачем, то другий раз дістав уже від тата. “А ти за що хліб їж? Що не маєш палюги?”- так мене життєвої мудрості вчили. І недаремно. Сьогодні у багатьох суперечливих ситуаціях не маю страху, не вмію перед кимось гнути спину (хіба трошечки перед жінками), не визнаю розхлябаності і в житті, і в праці... А щоб закінчити тему містики, скажу: не вірю я в забобони, у чорні котики, 13-те число, у те, що, коли щось забув, не можна вертатися. Тобто ніколи і нічого не списую на якісь прикмети. Ходжу до церкви, вірю, що є Всевишній, маю вищу освіту, то чого буду жити тим, що вигадала якась бабуся?
-    Чи є у Вас улюблена техніка у мистецтві?
-    Якби мене спитали про хобі, то назвав би екслібриси, яких намалював понад дві сотні. Творення мініатюрок, у які потрібно вкладати смисл, для мене відпруження, без якого власне творче життя не уявляю. Тобто коли одним, щоб розслабитися, потрібно сто чи більше грамів горілки, то мені достатньо намалювати екслібрис. Його шаную за влучність і за те, що у ньому особливо видимим є вміння автора прозирати суть речей, явищ, людини.
-    Чи велика Ваша родина?
-    Маю сина і дочку, двох онуків і двох правнуків – хлопчика і дівчинку.
-    Іване Михайловичу, чи вивели Ви для себе формулу щастя?
- Мабуть, у кожного така формула власна. Вважаю щасливим того, хто не змарнував ні грама свого мистецького таланту. Дожити до 84 років це теж велике щастя, бо багато моїх приятелів уже серед нас немає. Ніколи не сумнівався, що життя треба проживати так, щоби дітям не було соромно йти за труною. А моїм дітям соромно не буде...
4. Екслібрис Івана Крислача
Станкова графіка малих форм, якою займалися такі видатні митці, як Григорій Нарбут, Олена Кульчицька, Павло Ковжун, Микола Бутович, Стефанія Гебус-Баранецька, Мирон Левицький, Олекса Шатківський, стала невід'ємною складовою в творчості львівського художника І. Крислача.
Він, як художник - професіонал, добре обізнаний з технікою та технологією графічної мініатюри, постійно шукав свою манеру виконання книжкових знаків, що виразилося у ритмічних поєднаннях образотворчих елементів з чорно - білими і штриховими площинами.
Митець у своїй творчості нікого не наслідував, а створив свій власний почерк. Він розширив тематичний діапазон екслібрису, самобутньо підійшов до вирішення композиції, вніс своєрідні гумористичні елементи до творів. Основною метою для нього став вияв особливості кожної композиції, її сюжету, кожного зображального предмету у лінії, штриху, в контрасті білого і чорного.
Традиційні рамки видались йому надто вузькими і він почав шукати власного стилю, власної художньої мови свого екслібрису. Він сміливо розширив їх тематичний діапазон, збагатив доповнюючими компонентами. В його екслібрисах з'явилися фрагменти пейзажу, до того виразно виведеного у тривимірному просторі.
Перші свої екслібриси Іван Крислач виконував на грубому лінолеумі, який не давав бажаного ефекту. Згодом він перейшов на пластик, де домігся майстерності, тонкості та делікатності графічного штриха, його грайливості, мелодійності та «сріблистого» мерехтіння в загальній гармонії цілості.
Книжкові знаки, що зберігаються в Національному музеї Львова, виконані у своєрідній манері. У творах простежується виразність та лаконічність образотворення, більша частина графічних мініатюр побудована на відкритій не обрамленій площині. Твори художника звернені до історичної, релігійної та казково-міфологічної тематики.
Перший екслібрис художника (виконаний в 1958 р. для книжечки під назвою « Опришків рух на Прикарпатті XVI -XVIII ст. » був присвячений В. Грабовецькому. Сьогодні цей твір відбитий у дзеркальному відображенні і зберігається у фондах Національного музею у Львові.
Його екслібриси стилізовані, наближені до узагальнених тематично-змістовних та сюжетно-оповідальних композицій. У зображеннях простежуються фрагменти пейзажу та архітектури у тривимірному просторі та портрети видатних церковних й культурних діячів історії. Прикладом служать такі екслібриси, як «Національний музей у Львові. Науково-мистецька фундація митрополита Андрея Шептицького», «Шевченкіана Ореста Лаврука», «Музей Олени Кульчицької у Львові».
В екслібрисі «Наукова бібліотека університету Києво-Могилянська академія» митець в центрі композиції зобразив Наукову бібліотеку університету, обабіч якої - дві чоловічі постаті: праворуч - козак, нахиливши голову до низу, в руках тримає шаблю, ліворуч - юнак, який читає книгу. Над ними вгорі - погруддя Богоматері Покрови - в такий спосіб зображено «Захисницю тих, хто самовіддано служить Істині, Добру і Вітчизні». Доповнюють композицію орнаментальні мотиви українського бароко. Саме за цей твір автор отримав відзнаку.
Часто у своїх творах митець звертався до дитячої тематики в екслібрисах: «Данила Желізка», «Василя Василашка», «Іщук Оленки», «Дзвінки Мазур», «Бориса Будзана», «Яреми Гояна». Символічним, дуже ліричним за своїм настроєм є книжковий знак «Бориса Будзана» В цій композиції зображено хлопчика з розпростертими руками, що біжить по доріжці, немов у небуття, радіючи літу, сонцю та красі природи, позаду нього - солом’яна хатина з лелекою високо в небесах.
У своїх графічних мініатюрах «Василя Глинчака», «Тараса Салиги» та «Ярослава Сватка» мистець розкриває тему Української Повстанської армії. Так в екслібрисі «Василя Глинчака» художник передає мужність та силу трьох українських повстанців, які самовіддано служили Батьківщині. Вгорі над вояками - тризуб вписаний в сонце та проміння, що символізує вічність національної ідеї.
Деякі його екслібриси виконані на основі народних казок, легенд та байок. Такими є екслібриси: «Богдана Стельмаха», «Русалка Дністрова 1837 - 1987», «Дмитра Павличка» та ін. У цих творах художник відобразив красу жінки, вдало передав тонким контуром пластичну постать та індивідуальність кожної героїні, творячи завершений графічний образ на тлі пейзажу. Тему з народної казки взято для книжкового знаку «Олега Боньковського».
Зі слів, Павла Приведи, нині екслібриси Івана Крислача відомі у всьому світі. Вони прикрашають книги окремих власників бібліотек у нас і за кордоном, увійшли до музейних збірок. Деякі з них відзначені грамотами.
Як досвідчений графік, вихованець Українського Поліграфічного інституту ім. Івана Федорова, Іван Крислач добре знайомий з історією і теоретично-практичним виконанням екслібрису..
Портрети видатних діячів історії та культури («Шевченкіяна Ореста Лаврука», із зібрання музею Олекси Новаківського, Олени Кульчицької, Національного музею у Львові), та навіть портрети власників бібліотек, як це видно на екслібрисах Ірини Мороз-Шумської, Володимира Луціва. Фахівці відзначають, що завдяки такому збагаченню компонентів, екслібриси Івана Крислача наближаються до узагальнених станкових графічних композицій із своїми тематично-змістовими основами, ідейним спрямуванням, з сюжетно-оповідальними нюансами.
У творчо-композиційному відношенні майже всі екслібриси Івана Михайловича побудовані на необрамленій площині.
Творчий задум виведений у нього завжди в неповторному силуеті, пропорційно і ритмічно поєднаних образотворчих елементів, взаємоузгоджених чорно-білих і штрихованих площин, шрифтових акцентів, яким завжди виділено в кожному окремому випадку відповідне місце. Для найповнішого вирішення тематичного завдання, відтворення відповідного настрою митець використовує інколи іконографічні основи стародавнього українського мистецтва, орнаментальні мотиви українського бароко, народної творчості. Багато екслібрисів виготовлені на замовлення зарубіжних митців та дипломатів.
Не дивлячись на прожиті 84 роки, доля зберегла його для життя і мистецтва.
5. Довгий шлях до Храму
Основна творчість Івана Крислача - це конструювання та ілюстрування книги, але мабуть найважливішим твором в його житті - є довершення будови церкви Богоявлення у рідному селі Станимирі Перемишлянського району Львівської області, яку односельчани почали будувати ще у 1939 році.
 Пан Іван показав мені багато своїх фотографій, але мене найбільше вразила та, де він тримає в руках макет білостінної церкви - макет, який він виготовив власноручно, аби сільським майстрам було легше здійснити задум архітектора Ярослава Філевича. Вісім довгих років і храм завершено. Церква ця трохи подібна на Преображенську церкву у Львові, також має дві вежі по боках. Багато праці і мистецького хисту доклав Іван Крислач, для остаточного завершення будови - це ведення будови, проект розписів, вітражі, мозаїка, хрести, а іконостас майже повністю творіння його рук. Пан Іван запросив до Станимира митців зі Львова, зокрема скульптора Еммануїла Миська, тоді ректора Львівської національної академії мистецтв, і Бориса Возницького - Героя України, директора Львівської галереї мистецтв. Вони схвально оцінили не лише ентузіазм свого колеги і його односельчан, а й високомистецькі якості храму. Борис Возницький відзначив: «Це є одна з 300 нових церков, яку можна показувати як зразок: по-перше - класична архітектура і в гармонії з нею прекрасні розписи та іконостас Івана Крислача, які по праву є продовженням неовізантиїзму М. Бойчука, Ю. Мокрицького».
Іван Михайлович розповідає: «Станимир — старе село. Лежить воно побіч шляху на Перемишляни, оточене пагорбами, що вкриті лісами. Уже сама назва свідчить про його історичну давність, і архівні документи згадують, що село багато разів спустошували татари. Німецький мандрівник Ульріх фон Вердум, подорожуючи у 1670 році Галичиною, записав у своєму щоденнику, що проїжджав через село Станимир. Є тут церква, також стара, дерев’яна; збудована вона в 1684 році у прегарному місці — на горі, звідтіля ген-ген далеко видно мальовничі станимирські поля і прадавні ліси. З довоєнною історією села та цієї церкви тісно пов’язана доля її багатолітнього пароха - отця Івана Каспрука. Довгі роки, в гарну днину і негоду піднімався він крутою стежкою до церкви, щоб нести людям Слово Боже, розраджувати і підтримувати у скрутні часи, радіти з ними у свята. За це й постраждав - як греко-католицький священик. Забирали його зі Станимира, де лишав дружину й четверо дітей, розгублених односельців і незакінчені справи, серед яких - розпочата будова нової Церкви».
У 60-х роках клуб на її фундаментах хотіли збудувати, але жінки-доярки влаштували своєрідний у страйк (це в ті роки!) — і не дали осквернити підвалини храму. У 80-х роках громада села самотужки почала будову, але потрібен був лідер. І він знайшовся – Іван Крислач, чоловік, що з відвагою взяв на себе той хрест. Спочатку намалював для майбутнього храму Плащаницю - ніби на, пробу; віднайшов проект церкви, зробив макет - і взявся до праці, оволодіваючи одночасно кількома професіями: архітектора, будівничого, адміністратора. Художником він вже був — від Бога і за освітою. Бо народився і виріс він у Станимирі, де малим хлопцем бігав на плебанію бавитись з Ольком та Люнком — дітьми о. Каспрука. Тонко відчуваючи красу довколишньої природи, хотів малювати і читати. Перечитав усю бібліотеку о. Івана, книжки просто-напросто ковтав, запам'ятовуючи цілими сторінками. Якимось дивом потрапив на засідання до читальні «Просвіти», де розглядали проект майбутньої церкви. Сподобалась вона йому — хоча була намальована на папері, уявлялася вже збудованою, величною, аж дух перехоплювало. Подобався й той елегантний пан, що представляв проект — архітектор Ярослав Фартух.
Потім, під час війни, Іван Крислач опинився у нього вдома, у Львові, де вперше почув той неповторний запах фарби, де отримав перші уроки малювання.
Так головною справою життя Івана Крислача стала будова Станимирської церкви, якій віддав дев’ять років. Якраз на Йордан на Богоявления святили воду, а він виступив і сказав, що настав час ту церкву будувати. Звичайно, працював не сам - розписи допомагали робити художники: Степан Гриньків та Микола Костів. Організаційними справами займався голова церковного комітету Михайло Сапій. Багато праці вклали сільські майстри: столярі Володимир Миколів, Володимир Новицький та Володимир Джигін, майстер-технік Іван Петришин, арматуру допоміг придбати Ярослав Петришин. Та головний тягар, звичайно, виніс на своїх плечах Іван Крислач. Він не тільки автор і виконавець іконостаса, більшої частини розписів, мозаїки, хрестів, але й усього проекту внутрішнього оздоблення церкви. Він діяв — шукав однодумців, кошти, матеріали, одночасно шукав акварельно-чисті кольори, щоб розписи звучали світло й радісно. Якщо сумнівався — радився і знаходив допомогу: в архітекторів А. Шуляра та М. Прокоповича, у директора Львівської галереї мистецтв Б. Возницького. Дуже підтримав директор «Галичфарму» Р. Беряк, який виділив цілий цех для праці над іконостасом.
Пан Іван згадує: «Урешті-решт, я закінчив будову Станимирської церкви, та й не тільки будову, але й вітражі, і мозаїки, і хрести на церкві робилися за моїм проектом. Але коли я вже усе повністю закінчив і церква була розмальована, то, звісно, мені було цікаво, що скаже Возницький, що скаже Мисько, що скаже Шуляр. Беряк дав автобус, і я, зібравши солідне товариство, привіз всіх, щоб вони оглянули ту мою нелегку працю. І, звісно, всі похвалили, що я дотримався проекту, а проект був зроблений архітектором Я. Філевичем ще до 1939 року, і ця церква така традиційна — наша рідна, галицька, українська. У церкві я написав: «Боже, великий, єдиний, нам Україну храни». Бо ті дуже побожні люди кажуть, що то має бути «Отче наш!». А я відповідаю їм, - щоб хоч раз у неділю ви почитали і знали, що ви є УКРАЇНЦІ! Коли я привіз всіх до церкви, то не пасує мені хвалитися, але всі були захоплені, довго оглядали. Всі казали, що церква весела, що кольори такі радісні. Кольорів темних я не малював і не малював Ісуса Христа у терновім вінці з кривавими ранами. Я вважав, що досить того всього ми вже пережили і хотів, щоб у церкві було радісно і весело».
Отже, грандіозний — особливо на теперішній час задум здійснено: стоїть серед села красуня-церква, дуже українська в чистоті своїх традиційних форм, з візантійськими ликами святих. Особливий дух привносять дві ікони кінця XVII ст. — зі старої церкви — Богородиці та Ісуса Христа. Високу оцінку отримала ця подвижницька праця.
Сам Іван Михайлович згадує: «З Возницьким я завжди чувся сміливіше і мені важливо, що він мене підтримав у тому, що при будові церкви ми дотримались проекту, незважаючи на супротив, який був. Ще маю одну задумку - у церкві між двома вікнами є порубані тризуби, то в давніші часи наші комсомольці порубали. Ті тризуби ще до війни мій односельчанин Микола Івахів сам тесав з каменю, тоді за це він міг сильно постраждати, і до тюрми сісти, але таким відважним хлопцем був. Я думаю, як мені Бог і здоров'я ще дозволять, то хочу їх літом поновити, ті тризуби. Та вже немає Возницького і нема з ким порадитись, як то краще зробити…».
«… Приходять до Церкви на Службу люди, й іноді з хорів, серед інших голосів, виділяється сильний баритон Івана Крислача: «Вірую, Господи, і визнаю... » А в душі, напевно, ще додає: «І дякую, Тобі, Отче, що дав силу й натхнення, терпеливість і любов», - відзначає мистецтвознавець Наталія Філевич.
6. Українська література у творчості І. Крислача
Іван Крислач гордий і щасливий з того, що йому вдалося здійснити свої задуми і проекти. Бо сам дуже добре знає, як почувається митець після чийогось безцеремонного вторгнення в його творчий задум. Та попри все Крислач був відданий українській класиці й ілюстровані ним книжки виходили - і "Захар Беркут", і "Бориславські оповідання" Івана Франка і новели В. Стефаника, М. Яцківа, скоромовки С. Руданського. А із сучасників радо ілюстрував дитячі книжки М. Петренка, Б. Стельмаха, П. Козланюка, А. Волощака. І знову Франкові "Абу-Касимові капці", - розкішне, як на той час, багатоілюстоване видання, що на одному із республіканських конкурсів було удостоєне другої премії. Крім книжкової справи, ще одна грань його творчості - станкова графіка. Він у Львові - місті графіки, справедливо вважається одним з визнаних майстрів цього мистецтва. Ліногравюра, офорт, літографія - їхню технологію він опанував досконало. Особливо, що стосується ліногравюри. Тут його різець упевнений і натхненний, штрих і лінія чисті, вишукані і співучі, чи то йдеться про значний формат, чи ілюстрації до книжок, чи мініатюри гравюри до поштових марок для пошти України.
Не без особливої гордості показує мені Іван Михайлович стару пожовклу газету, з якої почалася популярність його у станковій графіці із образу Кобзаря. 10 березня 1964 р. Львівська молодіжна газета видрукувала портрет Тараса Шевченка на першій сторінці, по всій ширині її - від краю до краю. Тарас Шевченко задумливий, суворий, урочистий. Це був рік святкування 150-ліття від дня народження Тараса Шевченка. Навіть всесоюзний журнал "Юность" видрукував цю ліногравюру до статті Івана Драча "Син вольності".
Дмитро Сапіга, директор видавництва «Каменяр» відзначає: «Пригадую, минулого року була його ювілейна виставка – 75 років музею Івана Франка, де були представлені різні періоди. Звичайно, це не було повне зібрання, повністю неможливо художника виставити, бо картини порозходились серед різних поціновувачів мистецтва. Коли розглядалась ця експозиція від початку до кінця, то було враження, що це титанічний художник. Зачаровує його вміння гостро, інколи дуже дотепно та саркастично вибудовувати своє бачення книжки.
А як дуже мудро і хитро оформив він своє відчуття дитячої природничої казки «Мандрівники» Петра Козланюка! Там гриби ходять-мандрують, а Іван Михайлович зумів зробити чуть не політичний трактат: тут і компартійні вожді десь завуальовані, чуть не Тризуб десь проглядається, а це як не як 1979 рік! Людина незалежна, він ніколи нікому не підкорявся, не дуже брав до уваги, те, що ним не сприймалось, тобто він був принциповий у своїй творчості, зрештою це видно по його роботах, які були спроваджені до читача. Мало того, якщо говорити про «Захара Беркута», там спрацювала патріотика, якщо про «Борислав сміється», то тут він дещо інший, спокійніший, лагідніший. Не можливо забути «Абу-Касимові капці». Це фантастична річ, яка мала купу дипломів та відзнак. Є багато трансформацій франкових творів, але найкраще це виконав Крислач.
Також Іван Михайлович оформляв книжку Степана Руданського «Лев і Пролев», є прекрасно зроблена добірка ілюстрацій до Івана Липи…Розкіш просто і щодо кольору і щодо сюжетної побудови. Є ще одна проблема, яку Крислач чудово подолав. Ілюстації залежать від первинного тексту, і тут не можна розійтися в різні боки, хоча художник може мати своє бачення. Художник дуже поважав своїх авторів, незалежно хто це був : чи це Франко, чи Стельмах, чи Леся Українка, чи Іван Вишенський. Ідучи за словом, Іван Михайлович, створює свій світ, але цей світ відображає як дзеркало наше сьогодення».
Окремий розділ у творчості І. Крислача займають екслібриси, які залюбки творить для своїх друзів та знайомих і для тих, кого хоче вразити несподіваним сюрпризом. Так було з Олесем Гончаром, якому він надіслав книжковий знак до ювілею. Козак з шаблею захищає поруйнований собор - явний натяк на автора і його мужній "Собор". Письменник віддячив книжками з теплими словами автографів. Створив Крислач екслібрис і для книгозбірні нашої славетної "Могилянки" його роботу на міжнародному конкурсі було визнано найкращою.
Окрім всього митець пробував свої сили в суміжних видах мистецтва – настінних розписах темперою, монументальних композиціях у техніках сграфіто, мозаїки, кабуванні на металі, різьбі в камені. Разом з Богданом Сойкою виконав фігурні композиції в екстер’єрі Львівського хімзаводу, гіпсовий рельєф для оформлення об’єднання «Електрон». Разом із Зеновієм Кецалом – фігурну мозаїчну композицію на фасаді будинку культури в селі Угри на Львівщині, кам’яний рельєф «Море» в Алушті у співавторстві з Орестом Миськом.
Не дивлячись на роки, Іван Крислач працює плідно. У 2007 році виконаний портрет Соломії Крушельницької, Василя Кука. У 2008 році вийшли з друку книжки з його оформленням та ілюстраціями: Ілько Колодій "Гопачок", Микола Гоголь "Тарас Бульба", Зінаїда Левицька "При битій дорозі". Триптих "Крути" присвячений тим, що полягли за волю України. Зараз працює над завершенням двох ікон.
7. Він відчиняє сучасникам двері до храму краси і національної культури
Автопортрет із храмом, з книгою... Навряд чи Іван Крислач такий амбітний, щоб клопотатися, як подати себе нащадкам. Він більше стурбований тим, як відчинити двері до храму краси, храму національної культури своїм сучасникам.
Франц Кафка зауважив, що коли усвідомлюєш сенс теперішнього свого існування, то стаєш настільки марнославним, що заради поставленої мети можна все стерпіти. Із марнославства все починається.
У цій площині Іван Михайлович ніколи не міркував. Упродовж життя думав про інше - аби не змарнувати жодної миті. Вже маючи якихось 12-13 літ, добре знав, чого від життя хоче і як мусить для цього працювати, аби то здобути. І сьогодні, на думку митця, йому це вдалося.
Художник Іван Крислач своєю невтомною працею надбав для України незвичайно великий спадок. Частина його творів є власністю музею Тараса Шевченка у Києві, бібліотеки ім. В. Стефаника, наукової бібліотеки Києво- Могилянської академії, Львівського палацу мистецтв, Національного музею ім. Андрея Шептицького, музею І. Франка інших музеїв світу, приватних колекцій.
 Мене вразила ще одна грань таланту пана Івана – моделювання, шиття, оздоблення одягу, головних уборів, на досить професійному рівні (хоча в основному для себе).
Думаю, що саме у таких людей треба вчитися як жити за Божими заповідями у злагоді з світом, собою і людьми. Хочеться подякувати Івану Михайловичу Крислачу за його подарунок нам молодим, втілений у прекрасних творах і побажати здоров’я та подальших творчих злетів, щоб ще довгі роки його руки не втрачали вправності, очі – гостроти, розум – ясності, гумору і фантазії.

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123