Буцик Кирило, 13 р.,зош-НВК № 108, м. Запоріжжя
Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
П. Тичина
Моєму народові вкотре доводиться захищати свою незалежність, свої права, свою правду. Знову і знову стають актуальними слова Павла Тичини. Годі і шукати в історії будь-якого народу такої кількості національно-визвольних війн, сутичок, скільки можна знайти в історії нашого народу.
Мені ще небагато років, а вже сьогодні я стаю опосередкованим учасником таких важливих і таких небезпечних подій. Разом з мамою я спостерігаю за новинами.
Дивно і страшно чути і бачити, як сьогодні, у 21 сторіччі, по-звірячому гинуть люди, потрапляють у полон, руйнуються міста, знищуються досягнення незалежної самостійної країни. Я народився в Україні. Я не знаю іншої країни, іншого побуту, традицій, рідною вважаю українську мову (хоча вільно володію і російською, вивчаю англійську), тому мені, 12-річному юнакові, важко зрозуміти, чому цей жах відбувається в моїй країні. Вивчаючи історію, я можу впевнено говорити про те, що Україна платить високу ціну за свою свободу. Українські дипломати загнані в кут, переговори, угоди, домовленості залишаються на папері. Новини кожного дня передають невтішні репортажі із зони АТО. Країна втрачає найбільший і найважливіший ресурс – людей, громадян України.
З початку терористичної операції десятки тисяч патріотів, воїнів Добра і Світла, вирушили на фронт, серед них були і запорожці, мої земляки. Гордість маю в своєму серці за цих хлопців, які тримають оборону на сході України. Я як громадянин України не можу залишатися осторонь подій. Самоврядування мого навчального закладу протягом останнього часу організовувало благодійні акції з метою допомоги воїнам АТО: ми збирали макулатуру, теплі речі, пекли калачі та караваї, малювали малюнки та писали листи, готували подарунки від Миколая (до дня святого Миколая), збирали великодній кошик солдату, плели маскувальну сітку – робили те, що могли, щоб бути корисними нашій країні.
Пройшло вже чотири хвилі мобілізації, в Запорізькій області призвали вже близько 3 тисяч чоловіків, на жаль, не всі повернулися живими. Все частіше я став чути від однокласників, друзів про мобілізацію їх родичів і знайомих. Все тривожніше ставало на душі. Повістка про мобілізацію прийшла і в мою родину. До лав Збройних Сил України мобілізували мого батька. Я ще ніколи до цього не бачив стільки сліз моєї бабусі, здавалось, вона ніколи не припинить плакати. Давно не бачив такого серйозного обличчя моєї мами. І назавжди запам’ятав її слова: «Треба вірити. Все буде добре.» Тато вступив до лав української армії, згодом його відправили до зони АТО. Моя бабуся не припиняла молитися за нього, а ми з мамою не припиняли вірити, бо знали, що все буде добре, бо стоїть український народ за правду. У мого батька, у минулому міліціонера, навіть думка не виникла про можливість уникнути служби. Наша родина завжди дотримувалась ідеї національної єдності і не сумнівалась у обраному українським урядом європейському курсі. Адже наша нація природньо повинна тримати курс вперед до найкращого, наша багатостраждальна земля, на мою думку, на це заслуговує. Дивно, що сьогодні Україні доводиться виборювати це право, протистояти «старшим родичам», ніби «мале неслухняне дівча».
Радісно від того, що плече до плеча з моїм батьком стояли лави патріотів, відданих громадян нашої країни. Війна відкриває нам нові долі, ніби хоче навчити: дивись який, є чому повчитися!. На долях героїв виховуються хлопці, такі як я. Нещодавно мама принесла додому запорізьку газету «МИГ». Я люблю зустрічати маму з роботи, чекаю, доки вона повечеряє, а потім ми разом проводимо час. Іноді можемо займатися абсолютно різними справами, головне, щоб ми були в одній кімнаті. Певно, події останнього року змусили мене замислитися над тим, як легко втратити близьких, наскільки цінні ті моменти, які ми проводимо разом. Цього разу мама переглядала газету, спонукала мене до читання. Портрет обведений чорною рамкою, на ньому юнак у формі десантника. Він народився в Запорізькій області, вчився в Російській федерації, а смерть свою знайшов в зоні АТО, борючись за вільну і незалежну Україні. «16 грудня 2014 року на алеї Слави Кушугумського кладовища з військовими почестями поховали героя-десантника Олександра Сергійовича Пивоварова», – сухо зазначає кореспондент місцевої газети. З початку антитерористичної операції юнак став активним її учасником. Прагнув навести порядок і в своєму домі (домом він називав Україну), як тільки-но виженуть ворога. Ворогом він вважав не російський народ, а кремлівську верхівку і найманців. Кореспондент Олексій Вініченко пише, що Олександр Пивоваров був чи не єдиним мобілізованим, який під час виконання гімну України тримав руку на серці. На одній з шкільних лінійок під час виконання гімну звернув увагу на своїх однокласників, учнів комплексу і побачив, що частина учнів таки прикладає руку до серця і співає гімн, хто вголос, хто, ворушачи губами, співають серцем. На душі стало тепло, значить він не один, і я не один. Загинув Олександр під час нерівного бою, шестеро його побратимів загинули миттєво, а до ротації залишилось тільки два дні. Читаю далі «Загинув кіборг з Запорізької області», Дмитро Фурбак, йому 35 років (як і моєму батькові), разом із своїм командиром виносив поранених з поля бою – в цей час їх застрелив снайпер. Прикладом для мене і моїх ровесників є постаті захисників України: Сергія Шерстньова (25-річного мешканця Бердянська, який загинув у боях під містом Снєжино), Романа Швачки (39-річного бійця, кий загинув під час мінометного обстрілу біля Авдіївки), бійців 55-ї артилерійської бригади Віктора Катанова, Юрія Д’ячкова, Віктора Волкова, які загинули під Донецьком. Вся Україна сьогодні знає ім’я нашого земляка Івана Гутника-Залужного, який загинув в АТО, захищаючи Україну сьогодні, і його 97-річного дідуся, полковника, ветерана Другої світової війни Івана Залужного. Нам відомі імена цих героїв, а скільки солдатів знайшли свій спокій в Запоріжжі без імені?! Бійці з багатьох куточків України, які загинули під час боїв у Донецькій та Луганській областях, що їх шукають родичі, вважаються зниклими без вісти. Боляче сьогодні розуміти, що гинуть хлопці, які захищають свій дім. Не загарбують, а захищають! Герої не вмирають, бо їх вчинки залишаються у пам’яті людей. З кожною такою новиною стискалося серце, адже новини від батька я отримував раз на тиждень. Дякуючи долі, через рік батько повернувся і демобілізувався. А я навчився дивитися на світ очима дорослої людини і розумію тепер, що війна – це явище не історичне, далеке, а цілком, на жаль, сучасне.
Якщо не зупинити війну-злодійку там, то вона добереться своїми страшними, зашкарублими, кістлявими руками до інших міст України. Наше славне Запоріжжя сьогодні стало форпостом перед АТО. І я впевнений, що ніколи нога загарбника не ступить на нашу святу Запорізьку землю, що дух козацький дасть нам наснаги і сили піднятися і, у разі потреби, захистити і рідний край, і всю Україну. Щотижня в Запоріжжі відбуваються благодійні акції: волонтерські ярмарки (за ініціативи Союзу українок) «Писанка в камуфляжі» і «Разом переможемо», які не тільки збирають матеріальну допомогу, а й спонукають нас зробити свій невеличкий внесок у спільну перемогу. Кожен повинен мобілізуватися на своєму фронті і докласти особистих зусиль. Бо я впевнений, щоб бути вільним, треба підтримати свого солдата, який сьогодні на передовій. Я вдячний воїнам, які захищають мирне небо над моєю головою. Слава захисникам Вітчизни!