This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Чудотворні ікони Хмельниччини: історико-релігієзнавчий аспект

Семенюк Діана, м. Хмельницький

ВСТУП
Ікона є своєрідним вікном у духовний світ. Звідси її особлива мова, де кожний знак позначає щось більше, ніж матеріальна форма. За допомогою знакової системи ікона передає інформацію так само, як написаний текст передає інформацію, використовуючи алфавіт, який є теж не що інше, як система умовних знаків.

Ікона несе в собі ідейно-естетичну систему, яка функціонує через вшанування віруючими. Подільський край також славиться, глибокими релігійними коріннями, які сягають початків християнства на Русі. Адже, саме внутрішнє прагнення людини поглибити своє життя в Христі, згромаджувало велилюдні прощі до святинь нашого краю: до Кам’янецької Богоматері, Летичівської Діви Марії, Чорноострівської Пречистої Матері, Тиннинської ікони Богоматері, Сатанівської ікони Спасителя, Іверської Богоматері, що в Коржівцях, Завалійської ікони „Живоносне джерело”, ікони святого Онуфрія, що в Головчинцях.
Чудотворність ікон – це дія Бога у світі для тих, хто йому ревно молиться, а головне вірить.
Іконопис як ідейно-естетична система. Функції ікони
Стародавні греки вважали, що мета трагічного мистецтва – очищення, катарсис. Особливо це стосується християнського мистецтва, тому що через споглядання ікони здійснюється переродження всього нашого єства й повного очищення від афектів (пристрастей).
Водночас мистецтво ікони цілком протилежне античному реалізму, адже ікона – антиілюзорна. Усі компоненти ікони, що є відображенням світу видимого, у її ”сакральному просторі стають символічними атрибутами того, що можуть побачити лише духовні очі, внутрішній погляд віруючого. Подібно до перетворення хліба й вина на Пречисті Тіло й Кров, елементи матеріального світу перетворюються в художньому просторі ікони на атрибути сакрального акту обоження людини.
Через віру в Христа людина входить у сферу порушеного єднання з Творцем (слово релігія й означає “поновлення зв’язку”). Допомагає людині в цьому Святе письмо та споглядання. Через споглядання людина отримує Об’явлення Боже не менш активно, ніж через слово. Церковна творчість ставить за мету зблизити людину і Бога, творіння і Творця, допомогти людині в укріпленні її віри та пізнанні Бога. Отож християнське сакральне зображення є таким же носієм Благої Вісті, як Євангеліє, писане словами.
Християнство – релігія Слова, цим визначається специфіка ікони. Споглядання ікони – це не лише акт естетичного милування, хоча естетичні цінності в християнській культурі відіграють не останню роль. Споглядання ікони – це насамперед, молитовний акт, у якому розуміння краси переходить у розуміння змісту краси, і в цьому процесі внутрішня людина зростає, а зовнішня применшується. Цей зворотний зв’язок не дозволяє іконопису стати “мистецтвом для мистецтва”, до чого тяжіє будь-який рід художньої діяльності. Мистецтво в Церкві розуміється як “служниця богослов’я”, та це не применшує його значення, а лише підкреслює його функції, і робить більш цілеспрямованим та діяльним.
Ікона є своєрідним вікном у духовний світ. Звідси її особлива мова, де кожний знак позначає щось більше, ніж його матеріальна форма. За допомогою знакової системи ікона передає інформацію так само, як написаний текст передає інформацію, використовуючи алфавіт, якій є теж не що інше, як система умовних знаків. Отже, ікона – це об’явлення про нове творіння, про нове небо і нову землю, тому вона завжди тяжіє до чогось принципово іншого, ніж бачать земні очі,- до зображення надприродного, перетвореного світу. Ідейно-художній код ікони осягнути не складно. Але сучасній людині він часто здається незрозумілим бо ми звикли до мімезису, тобто наслідування видимих форм натури. У сакральному зображенні, як і в біблійному тексті, немає другорядних подробиць. Якщо художник зобразив ті чи інші деталі, то вони обов’язково наповнені якимось прихованим змістом, і глядач (як і читач священних текстів) мусить розуміти цей зміст.
Василій Великий говорить, що „зображення замінюють неграмотним книги”. „Образ є нагадування”,- говорить Іоанн Дамаскін. Розглядаючи зображення подій священної історії, подвиги славетних християн, ми згадуємо сторінки минулого і намагаємось у своєму житті в міру можливості наслідувати ці подвиги. Так само Іоанн Дамаскін, слідом за Василем Великим, визнає що краса зображення дає глядачу специфічну духовну насолоду.
Чудотворні ікони належать до численних Божих ласк задля людини. Словосполучення „чудотворна ікона є алегоричним, подібно до висловів: сонце сходить або заходить. Насправді ж ми знаємо, що земля крутиться, і нам здається, що „сонце сходить” або „заходить”. Так, усі віруючі знають, або повинні знати, що не власне ікона, як матеріальний предмет, а Господь творить чудеса.
Однак постає питання : чому молячись перед певними іконами вірні сподоблюються Божої ласки, а перед іншими - ні. Наука церкви нас запевняє, що Бог вислуховує кожну молитву. Однак, тільки деколи він відповідає на молитовні звернення людини у видимий спосіб. Деколи Бог, бажаючи допомогти людині, чинить це саме тоді, коли вона молиться перед іконою. Це його свобідне, для нас незглибиме рішення.
Це матеріальний предмет, через який Господь деколи обдаровує чудесними ласками. Коли і кому їх зіслати – це його свята Воля і його таїнство, яке ми не в силі зрозуміти.
 
Історія найшанованіших чудотворних ікон Хмельниччини
Подільський край славиться глибокими історичними коріннями. Знаходячись на перехресті різних культур і релігій, Поділля було відоме не лише розвинутою системою замків і фортець, торгівельними факторіями і ремісничими цехами, а й давніми традиціями духовного життя. В період пізнього середньовіччя церква залишалася для населення краю виразником причетності до вічного. Саме через церкву населення отримувало освіту, прилучалося до загально-християнської культури. Про виняткове значення у суспільному житті українців церкви, а в ній – іконного зображення суті християнської віри, говорять провідні історики та мистецтвознавці.
Благочестива традиція нашої Церкви здійснювати поклоніння святиням продовжує розвиватися у нашому краї й сьогодні. З плином історії, паломництва до місцевих нових святинь у визначені празники, не змінюючи своєї суті – зустрічі з Богом у молитві, в дусі покаяння та в радості оновлення, у проханні заступництва й милосердя – під впливом вчення і практики Західної Церкви, почали подекуди називати відпустами.
Саме внутрішнє прагнення поглибити своє життя в Христі згромаджувало велелюдні прощі до Святинь нашої церкви. Адже проща – це велика жертва для Бога. Прочани долали часом нелегкий і довгий шлях перебуваючи у пості й молитві, з кожним кроком наближаючись до місця особливої благодаті.
Отож і ми здійснимо „прощу” до найшанованіших святинь Хмельницької землі, де зберігаються чудотворні ікони, яким віддають шану прочани з усіх куточків Землі.
Кам’янецька ікона Божої Матері (вірменська). Дана ікона належить до типу „Одигітрія” (Марія з поставою цариці, дитина сидить у неї на руках, як на троні). Назва „Одигітрія” перекладається з грецької мови як „Провідниця”, що виражає концепцію богородичних ікон в цілому, оскільки Матір Божа вела до Христа, а життя християнина явило собою шлях до Бога. Богородиця була ніби мостом, для переходу у світ Спасителя, а також провідницею віруючих на шляху до Христа.
Дослідники стверджували, що ікона візантійського зразка, була написана у Х столітті на кипарисовій дошці і зображала Богородицю із дитям на лівій руці. ЇЇ опис подає Гульдман: ”Голова Богородиці покрита чорною пов’язкою, на грудях риза того ж кольору. Боже дитятко на лівій руці Богоматері, правою рукою благословляє її за православним звичаєм, тобто трьома пальцями. На іконі срібна риза, прикрашена дорогоцінними каміннями і обвішана різними „вотумами”. За переказами вона потрапила до Кам’янця у 1398 році, коли вірмени рятуючись від переслідування мусульман прибули до міста із Севастополя.
Летичівська ікона Богородиці (Королева Поділля та Волині). Історія Летичіської Богородиці тісно переплітається з історією міста Летичів. Згідно із свідченням історичних джерел, у 1606 р. папа Климентій VIIІ, дбаючи про поширення католицької віри, вислав на Русь своїх місіонерів. Двох ченців – домініканців, благословляючи у далеку дорогу, обдарував цінним даром – іконою (копією) Матері Божої Сніжної з Риму. З цією іконою ченці, на запрошення Кам’янецького єпископа Павла Волуцького, прибули у Летичів. ЇЇ домом став збудований наприкінці ХVI – на поч. XVII століть (1638 р. – авт.) Летичівський костьол. Значну суму на будівлю храму пожертвував Ян Потоцький. Внаслідок щедрих пожертвувань багатьох людей святиня багатіла, стала осередок віри та освіти, була притулком для нужденних. Під час буремних подій Національної революції XVII ст. костел був пограбований і зруйнований. Домініканські ченці, разом із чудотворною іконою, знайшли притулок у Львові, де перебували з 1672 по 1722 рр. Там віруючі вшановували Летичівську Богородицю протягом 50-ти років у храмі Тіла Господнього.
У 1722 році після відбудови зруйнованого храму та монастиря, домініканці змогли знову повернути ікону Пресвятої Діви Марії на свій давній престол у Летичів. Перед нею віруючі випрошували у Бога багато чудес і благодатей, які почали записувати, а в 1777 р. навіть була призначена комісія для перевірки чудес, що відбувалися за посередництвом Летичівської Богородиці. Наступного року духовна влада затвердила, що ікона Летичівської Богородиці є чудотворною. Більше того, папський престол прихильно прийняв прохання домініканців коронувати ікону. Папа Пій VІ видав декрет, а згодом надіслав золоті корони для оздоблення Чудотворного Образу. Коронація відбулася у неділю 4 жовтня 1778 року. Згодом корони було вкрадено і у 1880 році римський папа Леон ХІІІ благословив нові – золоті. Урочистості зібрали велику кількість віруючих, не тільки з Правобережжя, але й з Литви, Молдови. Акт коронації сприяв тому, що Летичівський храм став святинею для Поділля, Волині та Польщі.
Тиннинська ікона Богородиці. Ще у ХІХ столітті існувало повір’я, що в часи, коли на місті Тинної була пустка, перехожі чули навколого цього місця удару дзвону, які зумовили в майбутньому назву містечка. Незабаром по заснуванню містечка, у тому місці, де чули дзвін, знайшли ікону Богородиці, що сталося 2 липня. З того часу до Тинної 2 липня збиралася величезна кількість богомольців.
Тиннинська ікона Богородиці відома ще з ХІV ст. коли Томаш Гумецький, подільський ловчий та володар Тинної, збудував кам’яний костел та „поклав там здавна славний образ Божої Матері”. З того часу здебільшого воїнство зверталось за покровительством до цього образу. Мартин Калиновський, після походу проти татар, в подяку за опіку пожертвував Чудотворному образу 50 тис. злотих. У 1665 р. коли Тинна перебувала в руках козаків, власниця містечка Христина Гумецька забрала ікону до Кам’янця, де її встановили у кафедральному костелі. Проте вже у 1672 р. Кам’янець захопили турки, які пограбували кафедральний костел і перетворили його на мечеть. Побожна Христина Гумецька викупила з рук загарбників Чудотворний образ і встановила його у кафедральному костелі Львова. У 1717 р. коштом Стефана Гумецького був відбудований костел в Тинні і повернуто до нього зі Львова ікону Божої Матері.
Образ Тиннинської Богородиці був написаний на кипарисовій дошці, на зразок відомої Ченстоховської Діви Марії. Ікона була оздоблена багатою рамою та золотими коронами і містилася у головному вівтарі храму. Щорічно, в день 2 липня, в Тиннинській храм збиралося безліч люду з околиць на поклін ікони Божої Матері, названої в народі „Ягідною”. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. ікона перебувала у православній церкві Різдва Богородиці с.Тинна, службу у якій проводив Подільській єпископ. Більше відомостей про цю ікону у літературі немає, як і ніхто не знає де і куди вона зникла.
Ікона Спасителя посічена турками (м. Сатанів). „В Проскурівському повіті, на кордоні з Австрією, біля річки Збруч, розташоване містечко Сатанів – одне з найдавніших поселень Поділля”, - писав про вищезгадане місто в ХІХ ст. Юхим Сіцінський.
Колись це було багате містечко, яке вело широку торгівлю за рубежом. Але часті вторгнення турків і татар та війна з козаками привели до його розорення. Особливо закарбувалося в пам’яті спустошення турками 22 квітня 1676 року, коли їм належала частина Поділля. „Сини” ісламу напали на Сатанів, пограбували доми і церкви і, нарешті, спалили його і при цьому була ними зганьблена ікона Спасителя, яку вони посікли мечем у трьох місцях : на очах Спасителя, на устах і на грудях.
Яким чудом вона вціліла ніхто не знає, але відомо, що тривалий час вона знаходилась у місцевій Георгієвській церкві. Її опис залишив Ю.Сіцінський : „Ця дорогоцінна пам’ятка подільської старовини збереглась до нашого часу (ХІХ ст.. – авт.) і знаходиться тепер в Сатанівській Георгієвській церкві. Ікона написана на дереві і має 1 ½ аршина довжини і 1 ¼ аршина ширини. Живопис зберігся, і тільки по бокам з’явилися тріщини у фарбах. Спаситель зображений до пояса. Права рука складена для благословіння, а у лівій – відкрите Євангеліє із словами „Азь єсм свєт миру”.
В 20-х роках ХХ століття з початком церковних гонінь, ця ікона була втрачена. Нещодавно мешканець Санкт-Петербургу повідомив, що бачив цю ікону в одному з храмів цього міста. Поки – що тривають її пошуки, йде перевірка цього повідомлення, залишається сподіватись, що ікона Спасителя скоро знайдеться.
Ікона „Іверської Божої Матері” (Коржівецька).
У селі Коржівці Деражнянського району, де настоятелем у храмі служить ігумен Гавриїл (Форкош) 12 липня 2012 року було справжнє свято. Річ у тім, що до монастиря повернулась давно втрачена ікона Іверської Божої Матері, яку місцевому монастирю ще у 1892 році подарував російський імператор Олександр ІІІ, на знак вдячності Богові за спасіння його сина Миколи. Він привіз її з священної гори Афон.
Ікона перебувала у монастирі, який бере свій початок з 1792 року, до 1921 року, коли монастир було розгромлено, саме тоді й загубилась ікона. І тільки 2011 року, коли у відбудованому монастирі Пресвятої Богородиці поселились монахи, туди приїхала жінка з сусіднього Ярмолинецького району та привезла частину ікони Пресвятої Богородиці Іверської, яка зберігалася в їхній сім’ї з 30-х років минулого століття. А через два тижні привезла ще й основну частину цього образу. З’ясувалось, що, коли руйнували церкву монастиря, ікону прихопив її батько. Думав, що з нею зробити, і вирішив приладнати під швейну машинку, як стіл – підставку (розміри ікони – 100 см х 70см, товщина – 4 см). Вирізав вікно (це саме центральна частина) і почав використовувати „трофей” за „новим призначенням”, за що його Господь покарав : коли чоловік рубав дрова, відрубав собі пальці на руці. У сім’ї злякалися й зрозуміли, який гріх заподіяв господар. Але що робити далі – не знали. І лише, через десятиліття почувши про відродження обителі по радіо, донька того чоловіка, аби хоч якось спокутувати гріхи батька, приїхала у Коржівці і привезла понівечену ікону.
Отож коли всі частини ікони, повернулись до монастиря і монахи їх склали докупи, на зворотній стороні прочитали, що вона написана на священній горі Афон ще у 1892 році і подарована цьому монастирю імператором Росії Олександром ІІІ на знак вдячності Богові за спасіння його сина Миколи.
Над її реставрацією працював Хмельницький іконописець, заслужений художник України Леонід Шерстинюк. Праця тривала майже рік. З роботою впорався прекрасно – ікона стала як нова. До липня 2012 року зберігалася в Хмельницькому Свято-Покровському кафедральному соборі, на сьогоднішній день, вона є окрасою Коржівецького монастиря Різдва Пресвятої Богородиці.
Ікона Божої Матері «Живоносне джерело» (с. Завалійки).
Історія чудотворної ікони Божої Матері «Живоносне джерело» сягає до середини 5 ст. н. е. Починаючи з 16 століття серед слов’ян ствердився звичай освячувати джерела, які знаходяться в монастирях і поблизу їх, присвячувати їх Божій Матері, писати ікони, які іменуються «Живоносне джерело». Вони отримали широке розповсюдження. Багато списків( копій авт ) та церков на честь ікони Божої Матері « Живоносне джерело» діє нині в Україні, одна з них – на території монастиря, що в селі Завалійки Волочиського району.
Ще до заснування монастиря теперішня настоятелька храму ігуменя Іоасафа, яка була послушницею в одному з монастирів на Чернігівщині замовила цю ікону у невідомої, молодої художниці Наталі, яка до цього ікон не малювала.
Після благословення ігумені Іоасафи молода художниця приступила до роботи. Тривала праця два роки і в 2009 р. ікона була написана. На той момент Іоасафа вже була настоятелькою монастиря в селі Завалійках Хмельницької області. Перебралась вона туди в 2003 році, коли приїхала з двома монахинями до Завалійок, щоб побачити святе джерело, вода якого була дуже лікувальною. А так як одна з монахинь була смертельно хворою, то вирішили скупатися в ньому та помолитись. І сталося чудо! Під час молитви монахиня Ніка побачила, що вода зробилася темно-синьою, а на ній вимальовувався чіткий силует Божої Матері « Живоносне джерело», копія ікони, яка висіла на місцевому храмі, а через нього спадала в джерело веселка. Ніка впала на коліна і не могла поворухнутися. І саме тоді сталося чудо. Інокиня Магдалина повністю вилікувалася. Стала їсти, покращилося самопочуття. Коли приїхала на перевірку в лікарню, то лікарі розвели руками. Було це в 2003 році. Воля Господа звершилася…
Чорноострівська Богоматір з вишеньками.
Особливість цієї ікони полягає в тому, що перед нею з давніх-давен возносили свої молитви за невинно убієних діток (від абортів). На жаль, датування і точне місце її написання, поки що залишаються до кінця не відомими. Хоча є версія, що вона була написана в Почаєві. Перша з історичних згадок сягає аж до пізнього середньовіччя, а саме в 1648 році. Коли під час козацько-польської війни, в бою під Пилявою, ікона, євангеліє, чаша, а також інші церковні речі були врятовані з палаючої маленької церкви на одному з хуторів, неподалік містечка, двома монахами францисканцями - Косьмою і Дем’яном. Козаки ікону та речі забрали, а монахів відпустили.
В 1653 році з козацького табору, що стояв під Чорним островом, ікона була подарована сотником Созонтом із Збрижа до місцевої церкви в подяку за зцілення від хвороби його дочки Павліни, яка скупавшись в місцевому джерелі одужала.
З 1860-х років ікона закрита ризами, адже вишивка не влаштовувала російську владу.
В 1936 році під час гонінь на віру Христову і закриття церкви ікона ще з декількома іншими була врятована від знищення селянином села Мар’янівки Йосипом Петровичем Ліпніцьким, який на той час був старостою церкви. У 1941 році під час німецької окупації, коли храм було відкрито, святиню повернули в храм, де вона перебуває й до нині. У 2003 р. під час ремонту купола і реставрації ікони на ній була виявлена вишивка художником міста Хмельницького Олександром Островським.
Приведені вище події і дати цілком і повністю знаходять своє підтвердження в історичній документації, які були зібрані отцем Віталієм Масловським і переказані нам під час зустрічі з ним 28 жовтня 2012 року.
Ікона Святого Онуфрія (с.Головчинці Летичівського району).
Свято - Преображенський жіночий монастир, що в селі Головчинці торкається своїми коренями середньовіччя – ХІV ст. Спочатку монастир був як чоловічий, але через обставини в кінці ХІХ століття, що склалися, при клопотанні правлячого архієрея, Указом Святійшого Синоду, він був перетворений в жіночий. У всі часи монастир духовно налаштовував відвідувачів його. З історії обителі відомо, що він приймав до революції Російського імператора Олександра ІІІ, який „при відвідуванні кімнат монастиря побачив в келії намісника людський череп, побажав його взяти з собою і замість нього залишив сто рублів”.
В монастирі з ХІХ століття знаходилась ікона Святого Онуфрія, яка під час першого закриття монастиря безслідно зникла в 1923 році. У роки Другої Світової війни, монахині відновили його діяльність, але в 1945 році – його знову закрили. Тільки в серпні 1996 року монастир відновив свою діяльність, до нього повернулась і чудотворна ікона, яку місцеві жителі переховували в себе. На території Свято - Преображенського монастиря знаходиться чудотворне джерело преподобного Антонія Великого, який є місцевою святинею, а в храмі знаходиться чудотворний образ преподобного Онуфрія Великого, який за переказами є покровителем обителі та виганяє злих духів з тих, хто до нього молиться.
Чудотворні ікони Хмельниччини: релігієзнавчий аспект
Говорити про чудотворні ікони, значить – говорити про дію всемогутнього Господа у світі. Інколи зустрічаємося з таким хибним переконанням, мовляв, духовний світ та матеріальна реалія – протилежні та навіть ворожі дійсності. Популярні релігійні видання інколи так наголошують на духовних вартостях людини, так наполегливо переконують у підступній привабливості матеріального світу, що можна б дійти такого висновку: духовний світ – це Божа сефеда, а матерія – антибожественна дійсність. Церква не раз засудила цю науку як єретичну, бо матерія сама по собі є добра, оскільки вона – твір одного всемогутнього Господа. Із самого початку Святе Письмо навчає, що Бог створив усе, що існує. Від зародження матеріального світу „дух Божий ширяв над водами”. А вже у новому Завіті апостол Павло у своїй проповіді до атенян каже, що джерелом усього є Господь: „у Ньому бо живемо, рухаємося й існуємо”. Словом усе наше життя та увесь світ розвивається перед Богом та у Бозі.
Отже, говорячи про чудотворні ікони, слід мати на увазі цей широкий контекст Божої всюдиприсутності та дії у світі. Упродовж історії Церкви справді відомі випадки чудесних зцілень людей, що молилися біля ікон. Це результат щирої молитви, сильної віри, однак вирішальним чинником є надприродна дія всюдиприсутності Господа. Адже церква завжди заохочує нас до молитви та дякує Богові за всі його ласки для вірних. Однак офіційні підтвердження поодиноких випадків чудесних оздоровлень сучасна церква робить надзвичай обережно. Церковні власті ретельно опрацьовують медичні дані до і після чудесного оздоровлення. З’ясовують також, чи оздоровлення триває, чи може воно було хвилевим. Найменша непевність може бути вирішальною у визнанні справдешності чудесного оздоровлення. Під таким строгим критерієм тільки деякі рідкісні чудесні зцілення приймають як документовані чуда.
Висновки
Ікона – мистецтво національне й водночас всесвітнє, бо вселюдське починається з національного. Великі духовні й культурні цінності виникають і розвиваються на теренах конкретних націй і через них досягають масштабів загальнолюдського.
Ікона (грец. – малюнок, образ, зображення) – живописне, мозаїчне або рельєфне зображення Ісуса Христа, Богородиці, святих і подій Святого Письма. Усі компоненти ікони, що є відображенням світу видимого, стають у її сакральному (божественному, релігійному, небесному) просторі символічними атрибутами того, що можуть побачити лише духовні очі, внутрішній погляд віруючого. Ікона несе в собі ідейно-естетичну систему, яка функціонує через вшанування віруючими. За це людині передається благодать, що часом виливається в особливу інтенсивну форму: ікона стає чудотворною. Тобто такою, з якою церква пов’язує надприродні і дивовижні дії: зцілення людей від тяжких недуг, припинення стихійних лих, воєн тощо.
Історична пам’ять зберегла нам чималу кількість цікавих фактів про чудотворні ікони, які тепер і колись вшановувались нашими земляками. Умовно чудотворні ікони можна поділити на ті, що втрачені – Летичівська, Тиннинська, Вірменська (Кам’янецька), Сатанівська і ті, що збереглися – Чорноострівська, Головчинецька, Завалійська, Коржівецька. Більшість ікон належить до православ’я, тільки Летичівська та Тиннинська були католицькими та отримали статус коронованих, а вірменська ікона Божої матері належала до Вірменської православної церкви.
Історія зберегла нам чималу кількість випадків чудесного оздоровлення, зцілення, народження дітей завдяки молитвам перед іконами, які знаходяться на теренах Хмельниччини і тому вважаються чудотворними. Адже чудотворність ікон – це дія Божа у світі для тих, хто йому ревно молиться, а головне вірить. Тому підтвердження „див” та „чуд” ікон є обов’язком церковної влади, адже тільки перевірка фактів та підтвердження їх спеціалістами наблизить людей до Церкви, поглибить віру широких верств населення на славу Божу!

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123