Що значить слід Твій на землі?

 Маняца Марія, 20 р.,Національний університет, м. Ужгород

Вступ

Моє дослідження стосуватиметься часів Другої світової війни і розгортатиметься на тлі історичних подій у Закарпатті. Здавалося б, Друга світова вже вивчена істориками, її сторінки упорядковано у параграфи підручників, свідчення дбайливо збережено архівами і музеями, а спогади учасників опубліковано тисячними накладами.

Що нового можна відшукати у товщі матеріалу, що чимдалі обростає пилом забуття? На мій погляд поза увагою залишається дуже багато свідчень про лихоліття війни, яку нинішніх буремних для України і українців часів мало хто згадує. Випали із поля зору факти опору фашистській навалі тих людей, які не були діячами партій і рухів, не належали до великої спільноти радянських людей, які діяли без галаслвих закликів та прокламацій, а просто за порухом душі у великім стремлінні захистити життя як таке. У вічність відходять учасники і сучасники Другої світової, все більше різних версій оприлюднюється про те, як все це „було насправді”.
Час наклав свій відбиток на розуміння подій 70-річної давності. Звертаючись до уроків минулого, з глибокою пошаною і вдячністю згадуємо про мужність, стійкість та самовідданість тих, хто не підкорився фашизму, не став на шлях зради і ризикуючи власним життям допомагав наблизити мирне майбутнє. Багато відомо про учасників партизанського руху, ще більше про визволителів від фашистського поневолення, відкрито сторінки історії про долі закарпатських добровольців – учасників Другої світової війни. Це офіційні дані, це – історія. Але існує історія подій, яка передається із уст в уста, від батька – до сина. Іноді люди десятиліттями мовчать і не можуть з різних причин та обставин розповісти про події, учасниками яких вони стали мимоволі. Мені пощастило дізнатися про такий факт з життя моїх земляків-закарпатців. Ця історія схвилювала мене до глибини душі і спонукала до своєрідного екскурсу у минуле.
Одного разу я дізналася, що неподалік від санаторію „Поляна” – курорту, відомого своїми цілющими мінеральними водами, у селі Родникова Гута на Свалявщині ще живуть кілька чоловіків, які можуть розповісти, як у часи Другої світової війни їх село було врятовано від спалення, а їх та ще 13-ох односельчан – від розстрілу.
Ще тривала Друга світова війна, лінія фронту невпинно наближалася до закарпатських земель, що після останнього переділу Європи, входили до складу Угорщини – сателіта фашистської Німеччини. По обидва боки фронту знаходилися ворожі армії. Про їх протистояння написано багато книг, відзнято чимало кінострічок, про неї вчать у школах і вузах. Але ніщо не може порівнятися з розповіддю очевидців, які опинилися у вирі тих подій. Цінним є все: відчуття, здогадки, думки, дії, оточення…
…Про події часів Другої світової війни мені багато розповідала моя бабуся, яка пережила фашистську окупацію Києва, дванадцятирічною дівчинкою мерзла і голодувала у розбомбленому місті, бачила тисячі смертей полонених, ополченців, дітей з сиротинців, розстріли євреїв та циган, партизанів і тих, хто не міг миритися із вовчою суттю фашизму. Мене зацікавила можливість почути розповідь людей, які волею долі у той час жили по інший бік корону. Якими вони були у той час? Як вони нині розцінюють ті події? Що відчували тоді? Що пережили?
В основу роботи лягли свідчення учасників подій жовтня 1944 року у селі Родникова Гута Свалявського району, а також світлини 30-х – 40-х років минулого століття.

Розділ І. Пером хронолога

Період між двома світовими війнами на Закарпатті складний, сповнений провокацій і протиріч. Невелика теририторія нинішнього Закарпаття, що одвічно належала нащадкам слов’янських племен – українцям у самому серці Карпатських гір, періодично опинялася у руках держав, що політикою своєю мали війну, вторгнення, насильство, шантаж, переворот. Звідки було знати простим неписьменним закарпатцям-українцям з маленького гірського краю про велику політику, заложниками якої вони стали.
Радіо, газети, новини – то у містах, а для них – безпросвітна праця заради шматка хліба, аби вижити, аби виростити дітей. Різні держави споконвіку привласнювали їх землю, десь там у далеких Відні, Мюнхені, Парижі перекроювали кордони, вирішували їх долю, вважаючи селюками, політично безхребетним бидлом. Їх депутатів тижнями не допускали до владних кабінетів, з них сміялися. Іноді відомі письменники писали оповідання з життя цього люду, про голод, сирітство, про крайнє зубожіння, про неписьменність, про смерть, а нові господарі вкотре знову забирали хлопців на фронт воювати за їх політичні інтереси.
Австро-Угорщина, Чехословаччина, Угорщина…
15 березня 1939 року в будові Хустської гімназії відбулося проголошення Карпатської України. Як свідчить історик, дослідник Іван Поп, політичні лідери Карпатської України, на відміну від свого народу, „…покладалися не на власні сили чи вміння збудувати державу, а на допомогу Гітлера. Тож і не дивно, що … карпатоукраїнський прем’єр просив гарно подякувати фюреру та рейхс-канцлеру від карпатоукраїнського народу за звільнення. Карпатська Україна знає, що свою незалежність вона отримала виключно дякуючи політиці фюрера та рейхс-канцлера, і це вона ніколи не забуде”.
Вранці 15 березня 1939 року очільники щойно проголошеної незалежної держави втекли до Румунії. На захист Карпатської України стали погано вишколені і вкрай погано озброєні 1600 карпатських січовиків та місцеві семінаристи. Вони у жорстокому виснажливому бою на Красному полі, неподалік від міста Хуста, не маючи достатнього матеріально-технічного забезпечення, мужньо оборонялися. Угорські власті пізніше змушені були визнати, що під час березневих операцій в Карпатській Україні вони зазнали досить значних втрат.
Угорським урядом за допомоги багатьох політичних сил було жорстоко придушено опір захисників Карпатської України. На закарпатських землях було встановлено авторитарні порядки, до місцевого населення застосовувалися репресивні методи.
Ще не загоїлася рана знищеної Карпатської України, а нові господарі швидко і жорстко змусили край стати на коліна, стати до війська проти братів-українців. Угорщину стали називати „останнім сателітом фашистської Німеччини”.

Наближення фронту у 1944-му для закарпатців несло надію. У лісах почали приземлятися радянські парашутисти-десантники. Вони розмовляли українською, говорили про знищення фашистів, називали себе партизанами. А ще вони розповідали про Україну і українців за Карпатськими хребтами і мріяли про гарні часи, які настануть після закінчення війни. Натомість у сільських проугорських управах говорили про партизанів-ворогів і обіцяли розстріляти за звязок із ними.
Закарпатці добре знали: там, де війна – там багато крові, проте мрія про свободу, про воззєднання з українцями була занадто жагучою. Ось кілька спогадів про той час, про минуле, про обставини і людей, які тоді рятували життя.

Розділ ІІ. Словами спогадів, хвилюваннями серця.
Оповідь-свідчення Дмитра Івановича МИТРЯКА, 1926 року народження, мешканця села Родникова Гута, №76 Свалявського району

У жовтні 1944 року мені було 18 років. Мій батько був куратором греко-католицької церкви у селі Ізвор-Гута (нині – Родникова Гута) на Свалявщині. Коли мадярські регулярні частини під натиском руської армії, що наближалася, почали готувати оборону, мешканцям села було наказано виселятися. Батько запряг дві корови до воза і ми поскладали свої пожитки, скільки влізло, а інші речі несли на плечах у торбах. Це були моя мама Марія, брат Михайло, якому тоді було 20 років, сестри Ганна, Марія та Ольга. Покидати домівку було важко, але ми розуміли, що краще відійти якнайдалі від місця, де угорці лаштуватимуть пастки для передових частин радянського війська і партизан, про яких ми вже чули і знали.
Зупинилися ми в селі Плоске – Потік, у моєї тітки. Це була рідна сестра моєї мами – Гутник Ганна.
На третій день ми всі вирішили, що мій брат Михайло та я повернемося з возом у рідне село до хати і заберемо вимолочене зерно та картоплю з пивниці (комори). Але мама нас самих не пустила і теж пішла з нами. Дісталися домівки без перешкод, навантажили воза і з Божою поміччю наладилися у зворотню путь. Коли з повним возом вже наблизилися до хати Івана Гвоздя (сільське прізвисько Іван Йоганів) ми зустрілися віч-на-віч з угорськими солдатами.
Нас зупинив офіцер на білому коні і наказав зайти у Іванову хату. Корів ми прив’язали до островки у дворі. Як зясувалося пізніше, це була облава на партизанів.
Там, у хаті, ми побачили односельчан, які також повернулися додому за продуктами. Були затримані господар хати Гвоздь Іван із своїм сином Юрієм, П’ятак Петро із сином Михайлом, Гвоздь Василь (на прізвисько Василь Ганин) із сином Михайлом (на прізвисько Єгер), Арендаш Йозеф (на прізвисько Качмар) та Іжовський Михайло, Арендаш Василь та його син Іван, Гартавел Йосип та Дзедо Онуфрій.
Незабаром з хати нас вивели і закрили в пивницю, а потім по одному почали викликати на допит. Першого повели Йозефа Арендаша (Качмара). В кишені у нього знайшли радянські копійки, його почали страшно бити і катувати, випитуючи, звідки у нього радянські гроші. „Ти партизан – казали вони, – бо тільки в партизанів можуть бути радянські гроші”.
Така доля чекала на кожного з нас. Усіх сильно били і катували на допитах, а особливо Михайла Гвоздя, вибиваючи зізнання, що ми партизани і навідалися у порожнє село за продуктами. Жодному нашому слову вони не повірили.
У той той час неподалік нашого села дійсно діяв партизанський загін. Ми знали про це, але мовчали.
Мадярські офіцери, які нас допитували, доповіли по військовому зв’язку своєму командуванню у село Поляну, що затримали у селі Ізвор-Гута 15 партизанів. Звідти надійшов наказ – судити військовим трибуналом і показово розстріляти всіх.
Нас змусили вимити обличчя від крові. А Єгер (Михайло Гвоздь) відмовився, мовляв, хай усі бачать сліди катувань, тому його знову били і били, а потім облили холодною водою.
Вивели всіх нас на дорогу і під конвоєм пішки повели на розстріл у село Поляну, бо влада тоді була тільки у Поляні на чолі з нотарем.
У селі Плоскому нас побачили плосківчани, які впізнали нас і негайно дали знати моєму батькові Митряку Івану, що залишився в селі Плоскому-Потоці, що його жінку Марію та двох синів а з ними ще 12 гутян повели на розстріл.
Мій батько, почувши цю страшну звістку, побіг до села Плоске, до священика Михайла Деметера, який обслуговував також і село Ізвор-Гуту та інші села, які розташовані на території нинішніх Родниківської та Плосківської сільських рад по допомогу. Почувши від мого батька про трагедію жителів села Ізвор-Гута, отець Михайло Деметер, а йому тоді було 36 років, і родом він був із міста Ужгорода, добре знав угорську мову, зразу відправився пішки з моїм батьком у село Поляну. У Поляні він одразу ж кинувся до нотаря і упрохав його піти з ним на місце розстрілу гутян.
Нас привели у Поляну на те місце, де нині знаходиться санаторій „Поляна”. Конвой передав нас вищому командуванню. Нас знову допитували в якійсь хаті, а потім всіх вивели у двір, поставили під стіною в одну шеренгу. З хати вийшов військовий суддя і почав зачитувати вирок про негайну публічну страту партизан. Всіх засудили до розстрілу.
Ми стояли під стіною бліді, ні живі, ні мертві, зі сльозами на очах, чекаючи останньої своєї хвилини. Я пам’ятаю обличчя земляків: хтось із них дивився на небо, хтось – на букові праліси за околицею ніби чекаючи на поміч звідти, хтось тихо читав: „Отче наш, якщо ти є на небі, то спаси нас…”.
Ми чекали розстрілу. Найважче було мені та моєму братові Михайлу, бо посеред нас стояла наша мама, важко бита, катована, з похиленою головою. Сльози запеклися у її очах. Наші серця з братом розривалися від того, що ми не можемо їй нічим допомогти і самі безпомічні. Перед нами вистроїлися угорські солдати з гвинтівками. У дворі стояло ще кілька офіцерів та суддя зверхньо спостерігав за всім. Команда офіцера „Гвинтівки підняти і підготуватись до пострілу” прозвучала як грім з ясного неба. Я закрив очі, налиті слізьми, серце страшенно калатало: зараз пролунає „Вогонь!” і все, все у моєму житті закінчиться.
У цей момент на подвірї з’явився священик Михайло Деметер. Голосно угорською мовою він кричав до офіцерів: „Зачекайте! Не стріляйте! Це мої люди! Це мої вірники! Вони не партизани. Вони приїхали за продуктами!”.
Через хвилину тут же на подвірї священик Михайло Деметер своєю священицькою присягою поручився за нас всіх. Разом з нотарем офіцери повели його до хати. Там він повинен був дати і підписати свідчення. Без вагань отець Михайло ступив до хати, де нас щойно катували. Через годину нас знову вишикували у шеренгу і військовий суддя зачитав новий наказ: „У зв’язку із свідченнями священика Михайла Деметера вищепоіменовані не є партизанами і їх відпустити на волю”.

Відбулося чудо. І тепер завжди у молитві я згадую мого батька та отця Михайла Деметера.
… Ми були врятовані. Ще місяць наша сім’я перебувала в селі Плоске-Потік. А коли дозволили повернутися в рідне село Ізвор-Гуту, то виявилося, що наша хата внаслідок бомбардувань згоріла і ми не маємо де жити. Проживали в школі одну зиму і ціле літо, поки не збудували нову хату.
(Записано у рік, коли Дмитру Митряку було 82 роки. Цей невеликого зросту чоловік з жінкою Марією виховав четверо дітей: Василя, Івана, Петра, Ірину, 8 онуків та 7 правнуків. Під час запису цієї трагічної історії він весь час зі сльозами на очах згадував про пережите. Розповів як одного ранку, прокинувшись після сну, він помітив, що в нього випало все волосся і він залишився лисим. Розповідав, що так і не знає причини цього: можливо це від дії високовольтної лінії, що проходить повз село, а можливо і від споминів про розстріл. Після в нього виросло нове волосся, ніжне та сиве.)

Розповідь-свідчення Михайла Петровича П’ЯТАКА, 1926 року народження, мешканця села Родникова Гута, №64 Свалявського району

У жовтні 1944 року мені було 18 років, коли бубнар (сільський вісник, який ходив з бубном по селу, голосно сповіщаючи про важливі події та укази влади) повідомив наказ Свалявського окружного бірова (старости) про виселення з нашого села. Наша сім’я з своїми пожитками зупинилась у селі Поляна у тітки Єви. Через два дні, після обіду, ми з батьком П’ятаком Петром вирішили повернутися у село і забрати якісь продукти, а також звезти овес, що залишився у снопах на островках (шматки засіяного поля у горах) в урочищі „Плай”. Там нас і спіймала угорська облава, бо перед тим днем партизани підбили німецький танк на дорозі нижче села Ізвор-Гута. А саме в той день вранці Гвоздь Іван та його син Юрій бачили партизанів в урочищі „Луки”. Ті саме ночували неподалік у будинку лісника. Син з батьком поверталися у село по продукти. У селі офіцери регулярної угорської армії спитали де їх корова, якщо вони повертаються по харчі. Якщо нема, то значить віддали партизанам. Тоді старший офіцер викликав із села Плоске армійське підкріплення і влаштували облаву, а батька з сином затримали як помічників партизанів. Мене допитували і били в хаті Гвоздя Івана так сильно, що ремінь з револьвера офіцера відлетів, і до цих пір в мене на голові залишилася вм’ятина. Коли я непритомнів, весь в крові, солдати поливали мені голову водою, щоб я прочунявся. Там служили і наші хлопці-русини із Закарпаття. Вони дуже співчували мені і просили офіцерів не бити мене так сильно. Проте їх ніхто не слухав.
Коли мене з батьком привели до хати, то я побачив двох дорослих дівчат – сестер Бегешані, та сина Іванки – Бейлу. Ці дві сестри були родом із села Верхня Грабівниця, яке також було виселене. Офіцер штовхнув сестер на землю і хотів зґвалтувати. „Партизанки?”, – люто кричав він. Та сестри мужньо захищалися кусалися і відбивалися ногами. Зазнавши поразки на наших очах офіцер розлютився і скільки мав моці бив нас з батьком.
За сестер заступився Бейла, який знав угорську мову. Він сказав офіцерам, що вони прості робітниці і копають футоярки для передової лінії оборони вище села Ізвор-Гута, „на верху” (на гірських верхах). Офіцери вирішили не вбивати копачів, бо окопи їм були потрібні і їх відпустили. Всю ніч нас з батьком та іншими гутянами тримали після допитів спочатку в пивниці, а потім у хліві. Біля дверей поставили кулемет і охорону навколо хліва. Вранці нас повели на розстріл до села Поляна. Офіцер сидів на підводі поряд з візником. Сам він був озброєний і уважно пильнував нас, аби не втекли. Двоє озброєних солдат ішли пішки за нами.
Пам’ятаю, як по дорозі у селі Павлово, неподалік від місця, де зараз знаходиться греко-католицька церква, налетіла радянська авіація. Почався обстріл. Офіцери одразу ж поховалися, а нас загнали під величезного горіха. Кулі падали навколо нас, але на щастя нікого не зачепили.
У Поляні, де зараз знаходиться санаторій, нас планували показово розстріляти. Зібралося багато людей із села Поляна. Люди за огорожею плакали і той плач, як мені здалося, відлунювало гірське ехо. Ми вже не мали сил від побоїв.
В останню хвилину перед командою „Вогонь”, коли ми стояли в шерензі перед націленими на нас гвинтівками, прибіг священик Михайло Деметер, який і врятував нам усім життя. Вічна йому пам’ять!”.

Розповідь-свідчення Василя Івановича ТРІЩУЛИ, 1930 року народження, мешканця села Родникова Гута, №103 Свалявського району

Я з дитинства ходив до церкви і добре памятаю священика Михайла Деметера. Це був строгий, але дуже справедливий чоловік. Дуже доступно і зрозуміло пояснював слово Боже на уроках в школі. До цих пір памятаю молитви, яких він нас навчав: „Отче наш”, „Вірую в єдиного Бога Отця”, „Помилуй мя, Боже”, „Богородице, Діво” і інші. Всі діти повинні були знати десять заповідей Божих, шість заповідей церковних, дві головні заповіді любові, головні гріхи і протилежні їм чесноти та інші заповіді, в тому числі і заповідь „Останні речі”. Всі мешканці нашого села дуже поважали його. Він багатьом людям допомагав під час війни, підтримував у тяжкий час.
(Свідчення Василя Тріщули було записано, коли Василю Петровичу було 79 років. Він чудово памятав усі молитви із служба Божої, як і його жінка Трішула Олена).

Розділ ІІІ. Мовою документів, пожовклими сторінками архівів і про те,
що людська пам’ять береже

Добрим словом та спогадами про священика, який під час війни врятував людям життя, історія Михайла Деметера не закінчилася.
Як і завжди на крутосхилах історії, у важкі часи лихоліть, долі людей, що мов яскраві зірки спалахують на небосхилі, так просто не закінчуються. У розповідях про те, як у часи колективних подвигів і звершень прості закарпатські трудівники жили довго і щасливо і творили нову епоху закарпатських земель відсутні сторінки про мученицьку долю пароха церкви Покрова Пресвятої Богородиці сіл Плоске, Родниківка, Ізвор-Гута Свалявського району.
Про що ж свідчать документи? У протоколах допиту Михайла Деметера слідчими органів Комітету державної безпеки УРСР записано, що він – парох церкви Покрова Пресвятої Богородиці сіл Плоске, Родниківка, Ізвор-Гута з 1940 року. А люди говорять про нього – останій греко-католицький священник села Плоского за радянської влади.
І знову прочитаємо протоколи допитів: „З березня 1949 року Михайло Михайлович Деметер – винороб Ужгородського колгоспу імені Жданова. А за останніми документами, вилученими у нього при обшуках, він за національністю – словак, громадянин Чехословацької Республіки, який народився 25 серпня 1908 року в місті Ужгороді.
Люди ж говорять про нього – народився дев’ятою дитиною, серед дванадцяти, у багатодітній сім' шанованого будівельного майстра і куратора Цегольнянської церкви, що в Ужгороді, Михайла Деметера. Спочатку навчався у місцевій народній школі. А у документах допитів зафіксовано, що 1919 року Михайло Деметер вступив до руської реальної гімназії в Ужгороді, яку закінчив 1928 року і вступив на навчання до Ужгородського богословського ліцею.
Люди кажуть, що 17 липня 1932 року одружився, а останніх чисел липня, під час служби Божої в Ужгородському кафедральному соборі, єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії Олександр Стойка рукоположив на священиків 12 богословів, серед них був і Михайло Деметер.
Після висвячення єпископ призначив молодого священика парохом церкви села Кричово у Тячівському районі, де з 1919 року не було греко-католицького священика. Як пише сучасник, „на той час у цих краях бушувала схизма, і у селі Кричово, незараженому нею, було біля десяти родин. Тут, серед більшості заблудших вірників, отець Михайло завдяки своїй терпеливості, душевній теплоті, набожності та постійними молитвами досить скоро завоював симпатію. І кричівці почали пробуджуватися з глибокого сну схизми. ”
Документи фіксують, що у 1936 році отець Михайло своєму наступнику отцю Михайлу Данковичу передав цілком сформовану греко-католицьку громаду. Того ж року єпископ призначає його парохом у село Сімерки Перечинського району, де він задовільняв треби вірників аж до 1939 року.
З протоколів допитів отця Михайла дізнаємося, що кілька місяців 1939 року він слугував церковній громаді села Павлівці а з 1940 аж до 1949 року – парохом у селі Плоске. І жодного слова про те, як отець Михайло словом і ділом боронив людей від розстрілів у час фашистської навали і від смерті в горах під зливами куль, як навчав їх берегтися від гріха і боронити своїх дітей, не зраджувати своїй землі, не піддаватися на легкий заробок, обіцяний окупаційними режимами, пам’ятати заклики активних поборників слов’янської єдності Якова Головацького і Олександра Павловича „Чтоби ріки словянскої жизні злилися в одно море” і полум’яне „Свої ж бо за горами – не чужі!”
І жодного слова про це… Чому? Що сталося? Чому у 1949-му отець Михайло потрапляє під пильне око КДБ? Хіба не знайшлося хоча б однієї людини, яка засвідчила його глибоку порядність, любов до людей, його світлі прагнення і мрії. Все дуже просто і банально. На початку 1949-го отець Михайло відкрито засвідчив відмову возз'єднатися з російським православ'ям. Епоха сталінської одностайності і непримиримості з усіма, „кто не с нами”, виключала можливість самодостатності у іншому, нерадянському, вимірі.
Отцю Михайлу Деметеру спочатку офіційно заборонили виконувати душпастирську роботу, відтак разом із сім'єю виселили із займаного будинку. Місцеві прибічники нових порядків зробили все, щоб непокірний священик покинув село. У 1949 році муровану церкву у с. Плоске було відібрано від греко-католицької громади та передано новоствореній православній Московського патріархату. І так чинилося повсюдно, у багатьох містах і селах Закарпаття.
І знову мовою документів. Отець Михайло разом із дружиною Едітою, донькою Кларою і сином Антоном – всією сім'єю – переселився до Ужгорода. Про легальну діяльність священика не могло бути мови. Тому, сповідуючи принцип чесного заробку на шматок хліба, влаштувався робітником Ужгородського винрадгоспу.
А люди розказують, що не звертаючи уваги на суворі заборони, отець Михайло вдома і на квартирах знайомих таємно хрестив, вінчав, сповідав вірників, які зверталися до нього. І завжди знав: то – його робота, саме на те він рукоположений і іншого виходу в нього нема і ніколи не буде.
Всі, застосовані КДБ, методи не дали результатів. Влітку 22 червня 1949 року отця Михайла, який таємно виконував душпастирську роботу, заарештували. Дочка отця Деметера, Клара, так згадує про цей період: „... Батька арештували і закрили в Ужгородську тюрму, де він пробув більше як півроку. Так і не змогли знайти таких вірників, які би фальшиво свідчили проти нього. У тюрмі пробув аж поки не відбувся суд”.
22 вересня 1949 року Закарпатський обласний суд засудив отця Михайла на 25 років позбавлення волі з поразкою у політичних правах терміном на 5 років і повною конфіскацією належного йому майна. Через тюрми-розподільники Львова і Києва був доставлений у Комі АРСР, де діяло два табори – „Рєчлаг” (річковий) у Воркуті та „Мінлаг” (мінеральний) в Інті. У травні 1950-го Інтинський табір вже налічував 18 000 в’язнів. У 1951-му у структурі „Мінлагу” було утворено Абєзький табір з 6-ма табірними пунктами та 11 000 в’язнів.
Саме сюди, у село Абєзь Інтинського району Комі АРСР, потрапив Михайло Деметер. Працював тяжко, надсадно, на підземних роботах у вапнякових кар`єрах та вугільних шахтах. Роздроблені кайлом та ломом брили породи, вручну, на грубих ношах, піднімали „на гора”. Тут в’язнів не жаліли, чим більше поту, каліцтв, смертей – тим краще. У сорокаградусний мороз, снігову заметіль, вітряну хурделицю продовжували працювати.
З листа доньки Михайла Деметера – Клари дізнаємося, що: „за півтора року до звільнення на шахті стався нещасний випадок, 10 шахтарів-невільників завалило гірськими породами, серед яких був і мій батько. Після розкопок завалу живим залишився тільки один – мій батько”. За його словами, в долоні він стискав рожанець і до втрати свідомості просив Матір Божу про допомогу. Обвал у шахті коштував йому здоров'я. Батька паралізувало”.
Після арешту чоловіка Едіту Деметер (уроджену Лазарович), вчительку ручної праці і домоведення горожанських шкіл, на роботу за спеціальністю не приймали. Не потребувала радянська влада на той час вчительок з буржуазним вихованням та й горожанських шкіл з їх укладом навчання вже не існувало й поготів. Прожити без засобів до існування було важко, вирощували картоплю, якісь інші овочі, щось із речей обмінювали на продукти на місцевих базарах.
З місць позбавлення волі Михайло Деметер повернувся у 1955 році непрацездатним інвалідом. У довідці Міністерства внутрішніх справ УРСР від 31 жовтня 1955 року про це говориться так: „Гр-н Деметер М. М. содержался в местах заключения МВД с 22 июля 1949 года по 1 ноября 1955 года, откуда освобожден досрочно с применением ст. 1 ч. 5 Указа от 17. 09. 1955 года об амнистии со снятием судимости и поражения прав. Следует к месту жительства”. Додому М. Деметер повернувся у важкому стані, після паралічу, інфаркту з пожиттєвою гіпертонією. Тільки у 1957-му приступив до роботи сторожа, а з квітня 1959 року – рахівника міськпромкомбінату. У 1961 році працював штампувальником-пресувальником деталей, а з 1966 року – слюсарем Ужгородського металозаводу. У 1968-му у зв’язку із погіршенням стану здоров’я був змушений полишити роботу. Весь цей час отець Михайло не покидав душпастирської роботи. У 70-х роках минулого століття таємно, спільно з іншими священиками, дбаючи про майбутнє Мукачівської єпархії, готував молодих людей до прийняття сану. На 76-му році життя і 52-му році свого душпастирства 1 березня 1984 року отець Михайло Деметер помер у місті Ужгороді. Похований на центральному міському кладовищі „Кальварія”.
Відповідно до статті 1 Закону Української РСР „Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” від 17 квітня 1991 року прокуратурою Закарпатської області отець Михайло Деметер був реабілітований. Сталося це 13 липня 1992 року.

Висновки

Сторінки окупаційної політики на закарпатських землях напередодні та під час Другої світової війни – лише одна з важливих складових міжнародних відносин і зовнішньополітичних прагнень учасників великого протистояння систем минулого сторіччя. Кожна з держав, незалежно до якого: пронімецького чи антинімецького табору належала, всіляко перешкоджала прагненню українства до державності, вороже ставилася до ідеї соборності українських земель, винищувала національно-визвольний рух. Кожна з воюючих сторін у Другій світовій війні прагнула якнайповніше використати український ресурс для досягнення власної воєнно-політичної мети. Усі учасники війни відігравали певну роль при розділі чи переділі українських етнічних земель між собою або своїми союзниками, усі нав’язували на розчленованих українських землях свої державний та економічний устрій, правопорядок, віросповідання, прирікаючи українські землі на колоніальне становище.
Приєднавши до свого складу території, де компактно проживали українці, – Східну Галичину, Волинь, Буковину, Ізмаїльщину, Закарпатську Україну, радянський політикум зафіксував це відповідними міжнародними угодами, які визнала світова спільнота.
Та українці, приєднані до великої української родини, потрапили під політичний прес радянської імперії. У сім’ї братніх народів вони на власному досвіді відчули: що значать невідомі їм раніше націоналізація всього майна, обов’язковий вступ до колгоспу, що значить зрада радянській Батьківщині, втеча за кордон, відмова від добровільного переходу до православного віросповідання, недонесення властям про ворожу діяльність проти СРСР, що значить пропаганда підриву або ослаблення радянської влади, використання для цього релігійних або національних настроїв мас. За будь-який із цих „злочинів” – засудження за 54 статтею Кримінального кодексу УРСР, яка передбачала відповідальність за „контрреволюційну діяльність”, „зраду Батьківщини”.
Післявоєнні роки стали одним із найтяжчих періодів і в історії греко-католицької віри на Україні. У цей час тоталітарна влада, користуючись значною військовою присутністю у країнах Східної Європи, активно виступала проти українських греко-католицьких єпархій, звинувачуючи їх у відкритій співпраці з фашистами і окупаційними властями. Були навіть розроблені заходи з ліквідації осередків „уніатів” на Західній Україні і Закарпатті зокрема. Так, у 1947 році було підступно отруєно єпископа Мукачівської греко-католицької єпархії Теодора Ромжу. Греко-католицькій церкві відмовлено у реєстрації, тобто фактично заборонено. Усі молитовні зібрання греко-католиків розглядалися як антирадянські, а це, у свою чергу, зумовлювало порушення судових справ з притягненням до відповідальності за Кримінальним кодексом країни рад. У шаленому „полюванні на відьом” силові структури держави навіть не встигли усвідомити: українці-закарпатці греко-католицького віросповідання не об’єднувалися з Гітлером проти Радянського Союзу, не співробітничали з СС, не відправляли молодь на роботи в Німеччину, не виказували гестапо криївки підпільників і партизанів. Натомість прагнули возз’єднання з братами-українцями по той бік Карпат, водночас не зрікаючись прадідівської віри. Новий режим жадав одним ударом покінчити з будь-якою можливістю впливу на свідомість його нових громадян. Ніякого впливу Ватикану, ніякої опори для католицької церкви на приєднаних до СРСР територіях бути не могло! 173-оє священиків (57, 7 відсотка від загальної кількості священиків Мукачівської греко-католицької єпархії), не піддавшись тиску органів безпеки, відмовилися підписати заяви про так званий „добровільний” перехід до православ'я. Звичайно, робили вони це свідомо, бо були переконані, що діють правильно і відповідно до канонів Церкви, не вважали себе фашистськими помічниками і підручними і не збиралися визнавати себе винними у зраді інтересів простих людей. Така послідовність і вірність церковній присязі вимагала від священиків та їх сімей чималих жертв. Багато хто з них був позбавлений права служити в церкві, позбувся домівки і вимушений був приставати до будь-якої некваліфікованої роботи, аби мати на харч. Свідчення відданості принципам віри одного з них – Михайла Деметера – гідне того, аби спогади про його вчинки не зникли безслідно, а послугували добрим уроком для нинішніх поколінь. Долі усіх 128-ми репресованих закарпатських священиків, спогади про них є цінним надбанням нашої історії, яке має стати фундаментом для утвердження толерантності до вибору віросповідання у нашому багатоконфесійному краї. Вони – промовисте і суворе нагадування про небезпеку будь-яких тоталітарних режимів.
Нині, як ніколи раніше, для народів Європи події Другої світової війни стають справжнім уроком. Тільки тепер, хай і дуже повільно, визріває розуміння – тільки згуртованістю та єдністю можна подолати будь-які загрози і кризи. Тільки об’єднавши зусилля всієї спільноти, можна протистояти злу, що вперто і нахабно пхається у двері нашого українського дому.