Лебединський «Чорний ворон»

 Донець Владислава, 15 р., Власенко Кароліна, 13 р.,НВК № 1, с. Лебедин, Черкаська обл.

Ой, видно село, широке село під горою
Ой, там іде військо, козацьке військо до бою.
А хто піде з нами – буде славу мати.
Ми йдемо за свободу воювати.

1917-1925 рр… Майже сто років віддаляє нас від тих буремних подій. Це період Визвольної боротьби на Україні. Це був час, який супроводжувався перемогами і поразками, терором та бандитизмом, слізьми та горем. Не обминули ті події і наше село Лебедин.

Армія УНР з боями відступала на захід. Йшов наступ більшовицької Червоної Армії. За нею – утвердження радянської влади.
Починаючи з 1919 року в Україну почали надсилати численні продзагони в супроводі підрозділів ЧК для викачки продовольства «для революції». Для успіху цих заходів застосовувався прямий терор. Це відмічалося в документах ЧК.
Утвердження радянської влади в Лебедині почалося ранньої весни 1920 року. Нову владу населення зустріло з незадоволенням. Наприкінці лютого в село був направлений загін особливого призначення. Він рухався із Сигнаївки невеликим поїздом: попереду – платформа з гарматою, потім паровоз, а позаду – чотири вагони із солдатами. Тоді лебединці (Торохтій Архип, Бабенко С.) пустили проти цього поїзда заводський паровоз, який на повній швидкості врізався в нього.
У травні 1920 року через Лебедин проходили частини кінної армії Будьонного. Із спогадів місцевого жителя села І. Г. Рудаса: « Коли їхала кіннота Будьонного на Польщу, то все було перевернуте по горищах і по скринях, де золоті сережки або персні – все було забрано. Жінок, дівчат зґвалтовано. Розстріляно двох попів відразу». По прибуттю частин 1-ї кінної армії в село прибули чекісти та продзагони. Чоловіків зігнали в центр села, призначили 120 заручників, які несли відповідальність за виконання продрозверстки. Їх попередили, що, в разі невиконання плану, кожен десятий буде розстріляний.
У відповідь спалахували численні селянські повстання. Керівниками цих заворушень ставали хоробрі і досвідчені ватажки із самих селян. Вони організовували невеликі загони для боротьби з радянською владою та її установами і військовими каральними формуваннями.
Згодом повстанський рух, який тривав у нашій місцевості до 1922 р. набув форми партизанської боротьби. Він складався з багатьох загонів, на чолі яких стояли отамани. Це були в основному освічені люди, які часто мали офіцерські чини царської армії, брали участь у 1-й світовій війні. Але головне – вони були патріотами свого краю, і це підтвердили гаслом: «Воля України або смерть!». Місцеве населення підтримувало повстанців і у всьому їм допомагало.
Край запалав у вогні селянських виступів. Багато керівників цих повстань вибирали собі псевдоніми, щоб москалі не помстилися їх родинам.
В нашій місцевості діяли отамани: Яблунька, Яблучко, Гопнежурись, Маруся, Гонта. Але найбільш відомим був Чорний Ворон. Його ще називають лебединським Чорним Вороном. Він часто бував у селі, з Лебедином пов’язані його бойові акції, тут він черпав кадри для свого загону, а інколи навідувався до привабливих жінок.
Справжнє прізвище отамана Чорноусов Іван Якович. Народився він в селі Товмач. Точна дата народження невідома. Повстанець мав псевдонім Чорний Ворон.
«Чорний Ворон – високого зросту, чорна довга борода, довге волосся до плечей, очі чорні, вираз обличчя суворий, серйозний, син селянина, одягнений у захисне, пише вірші та українські пісні. Називає себе поетом…» – так описав отамана таємний агент ЧК Завірюха (Степовий).
Загін повстанців базувався в лісовому масиві, який зараз носить назву Грабський. Його ще називали Лебединським, так як знаходився біля села Лебедина. Багато бійців у загоні Чорного Ворона були саме звідси. Чисельність загону була невелика, 70-80 осіб. Оперував у Звенигородському, Черкаському, Чигиринському повітах, зокрема в Холодному Яру, в Лебединському і Шполянському лісах, у районі сіл Товмач, Водяне, Лебедин та Златополь. Ватажок був досвідченим і невловимим отаманом, політично грамотним, добре знав тонкощі конспірації. Воював під гаслом «Бий комуністів і кацапів!». Про погляди отамана свідчать його відозви до населення у вигляді віршів. Збереглася одна з них – «До населення України», підписана трьома отаманами – Чорним Вороном, Бідою і Ламай – Ярмом. Ось ця відозва:

«Українці! Схаменіться! Буде спати, гей просніця,
Вже звернуло із півночі, протирайте свої очі.
Вже світові півні співають, а ви досі ще спите,
Жиди братів наших вбивають, а ви дома сидите.
Хіба ще вам не надоїло од жидів ховаця,
Свої хати кидать на всяж та в норах скитаця?
Чи не луче йти до гурту, та брати в руки зброю
Та вигнати оцих Кацапів геть з Неньки додому.
Нехай ідуть у Кацапщину та там і воюють,
А то прийшли до нас у хату та тут порядкують.
Ану, брати, всі до зброї! Годі вам журиця
Та станемо за Україну з ворогами биця.
Треба биця з ворогами, щоб добиця волі
Бо немає уже часу і не стало соли.

В 1922 році Лебединський загін Чорного Ворона входив до складу Холодноярської республіки.

« Ой не будемо проклятим,
Не будем коритись!
Єсть у нас ясне оружжя, -
Будемо боротися!»

Чорний Ворон часто навідувався до Товмача, Лебедина, Златополя, Шполи та інших сіл та хуторів.
Успішно пройшли операції лебединців, а саме вони були опорою Чорного Ворона, в розгромі чекістських формувань у Киселівці, Новомиргороді, Златополі, Капітановці. Ними був захоплений і роззброєний бронепотяг чекістів на станції Шпола.
Зрозуміло, таке нахабство козаків дуже турбувало ворогів. Тому ними був розроблений план по знищенню отаманів – холодноярівців. Вони заслали своїх таємних агентів чека Трохименко (Гамалія) і Терещенко (Завірюха – Степовий) в повстанські загони. Чекістам вдалося інспірувати «нараду» отаманів повстанських загонів у Звенигородці у ніч на 29 вересня 1922 року і арештувати їх.
Слід віддати належне Чорному Ворону і його земляку Івану Гонті. Вони не поїхали на нараду до Звенигородки, не спокусилися на високі чини, які їм обіцяли.
Після арешту частини популярних отаманів (Завгороднього, Залізняка, Гупала та їхніх ад’ютантів) повстанський рух почав занепадати. На це були також і інші причини. Повстанців перестало підтримувати сільське населення. Тривала партизанська війна породжувала настрої безнадійності боротьби як серед селян, так і серед повстанців. Селяни також зраділи новій економічній політиці, яка була проголошена у 1921році. З цього року в Лебедині почала діяти земельна реформа. Значна частина землі розподілялася між населенням в залежності від складу родини. Проводилась і реформа освіти. Був проголошений курс на українізацію. Під впливом цих факторів настрої селян почали змінюватися. Про це писав друг Чорного Ворона товмацький отаман Іван Гонта (Лютий): «Ставлення селянства до повстанців швидко і виразно мінялося. При зустрічі з дядьками у селі вже не помічалося щирості, колишньої приязні. Сміливіші з – поміж них відверто казали: «Покиньте, хлопці, своє діло, з нього нічого не вийде… ідіть додому – оріть, сійте, збирайте і будете жити, як люди. Послухайте нашої ради. Ми зла вам не хочемо». Терпко і прикро було слухати такі й подібні поради селян, за волю й долю яких ми, повстанці, жертвували себе самих – билися, вмирали, каліками ставали на все життя. Та ми ж впродовж років терпляче переживали неймовірні небезпеки та природні невигоди – бурі, дощі, осінні сльоти, сніговії і морози зимою без ніякого захисту на лоні природи. І за це нам селяни відплачували згірдливою неприхильністю».
Тим часом загони повстанців зменшувалися чисельно. Деякі отамани і повстанці повірили в амністії, які широко пропагувалася радянською владою. Пізніше їх майже всіх розстріляли.
В листопаді 1922 року в звіті Черкаського повітового відділення ГПУ з’явився запис: «29 жовтня в Ташлицькій волості вбито Чорного Ворона». Також у донесенні ГПУ в Чигиринському повіті від 21 жовтня 1922 року говорилося, що нарешті вдалося знищити ще одного бандита, який зайшов вночі на хутір Буду. Ним виявився сам отаман Чорний Ворон, про що засвідчили місцеві жителі.
Після загибелі Чорного Ворона загін продовжував іще деякий час діяти від його імені.
Про це свідчить такий документ: «3 июня имела место дерзкая бандитская выходка политического характера. Через село Сокирное, ранним утром в открытую, совершено демонстративно проехала конница из 11 всадников. При этом бандиты громко распевали «Ще не вмерла Украина…», а всадник, ехавший впереди, держал развевающийся черный флаг с надписью «Воля України або смерть». Продолжается планомерное изьятие и расстрел ответчиков из сел, содействующих бандитизму. Начокротд. ГПУ Бергавинов» (з місячного звіту Черкаського обласного відділу ГПУ за червень 1923 року)
Телефонограма начальника загону по боротьбі з бандитизмом Донця з села Радиванівка від 16 квітня 1923 року: «14 апреля соединенная банда Черного Ворона и Полевого разделилась на две. Группа Ворона направилась в Сердюковку. Полевой ранен и по сведениям находится в Лебединском монастыре». Вже мертвий отаман продовжував боротьбу з ворогами і викликав у їхньому таборі тривогу і занепокоєння. Але у 1924 році загін повстанців був остаточно розгромлений. Ті, хто залишився в живих, розбрелися, хто куди. Інші пристали до повстанського загону Яблуньки, який ще діяв у нашій місцевості до осені 1924 року.
І ще штрих щодо щирої пам’яті лебединців, нащадків бойових побратимів Чорного Ворона. У карній справі №2642П, яка стосується 12 лебединців – організаторів опору, відзначається, що надзвичайною сесією Шевченківського окружного суду 25 жовтня 1929 року засуджені чотири чоловіки (Шуліка Г., Луценко І., Бабенко Г., Онищенко К.) до вищої міри покарання – розстрілу, решта одержали від трьох до десяти років каторги. За спогадами свідків тюрму, де утримувалися в’язні з Лебедина (м. Харків, Холодна Гора) відвідав сам всеукраїнський староста Григорій Петровський, і деякі ув’язнені зверталися до нього з проханням про помилування, а Шуліка на Петровського кричав і сварився. До останніх хвилин життя проявив незламність характеру та зневагу до смерті. В останньому слові підсудний сказав: «…коли я заслужив розстріл, то я проти цього нічого не маю, мені умирати не страшно…» (витяг із судового процесу від 24 жовтня 1929р.)

Борці за волю України у спогадах людей живуть

Під час Визвольного руху у нашій місцевості отаман співпрацював і з Лебединським Миколаївським монастирем. Чорний Ворон, як і більшість його бійців, був людиною віруючою і тому підтримував зв’язки з керівництвом монастиря. Очолювала монастир в ті роки ігуменя Євпраксія (1918 -1924рр.), яка також не підтримувала «безбожну» владу. В монастирі надавали допомогу пораненим бійцям, переховували їх у разі потреби, допомагали харчуванням. «Біля монастиря, не доходячи до трьох криничок, поховано в могилі десять чоловік повстанців і жінка отамана Гризлова, яка супроводжувала завжди чоловіка у походах. Їздила верхи на коні у білому платті», – із спогадів Цяпкало П. К. Монашки доглядали за могилою.
До наших днів дійшли спогади послушниці Цяпкало Поліни Карпівни, 1908 року народження, яка потрапила в монастир трирічною дівчинкою разом зі своїми тітками – монахинями Клавдією та Ангеліною. В останні роки проживала в селі Лебедин на вулиці Кам’яна гора. Ось що вона розповідала: «Отамана Яблуньку бачила один раз. Низенький, повненький із загоном приїхав зі сторони села Макіївки. Чорного Ворона бачила три рази. Про бандитські акції не знаю. Він воював проти радянської влади. В нього було душ 80 бійців, були на конях і пішки. Одного разу послали мене по соснові шишки, було літо. Коли збирала шишки, то хтось по мені став ними кидати. Я побачила, що з сосни злазить якийсь дядько. Злякалася і хотіла тікать. А він просив, щоб не боялася і повернулася. Написав записку до монахині Петі, щоб та повідомила, хто під’їхав (вершники) з південної сторони. Я побігла в монастир і віддала записку Петі. Вона написала відповідь, і коли я вийшла з монастиря, то чоловік був на коні. Він був високий, стрункий і вродливий.
Наступна зустріч з отаманом також відбулася в лісі. Зі своєю тіткою я пішла збирати дрова, а він лежав у кущах ліщини. Коли ми підійшли, Чорний Ворон піднявся. Я дуже злякалася. Чоловік спитав, чи я знаю Агафію Конюкову. Потім вийняв пачку грошей (керенки, лопатки) і дав, щоб я однесла до неї. На ці гроші послушниця мала купити свічок і поставити Божій Матері і Миколі-угоднику. Ми пішли до монастиря, а він залишився в лісі.
Весняного Миколая в монастир на храмове свято завітав сам Чорний Ворон із трьома побратимами. На дзвіницях і на вході були поставлені вартові. Коли батюшка вийшов із вівтаря їх причащать, із Златополя приїхали чекісти, піднялася стрілянина. Тоді вбили шестеро коней і одинадцятирічного хлопчика. Люди тікали, хто куди бачив, а сусідка Уляна залізла під престол.
Для посилення боротьби із бандитизмом у радянські часи був утворений Златопільсько-Лебединський міліцейський район, у штаті якого було 26 чоловік. Вони і навідалися до монастиря травневого дня.
Жителі села, свідки тих подій Герасименко К. В. (1911р. н.), Москалик М. О. (1907р. н.), Пелих А. Я. (1906р. н.) стверджували, що Чорний Ворон не займався відвертим пограбуванням селян. Об’єктами його нападів були продзагони, склади продовольства, окремі заводи, сільради, чекісти. Хоча окремі випадки здирництва відносно селян були, бо у всіх цих отаманських формуваннях були присутні кримінальні елементи.
У своєму романі про Чорного Ворона Василь Шкляр згадує про цікавий документ. У доповіді таємно-інформаційного відділу при Раднаркомі УРСР за №154 так говорилося про отаманів, які добровільно погодилися на амністію у 1921 році: «…Прошлое всех атаманов характерно. Все они бывшие петлюровские офицеры, учителя, очень грамотные, есть даже члены царской охраны, которые, тем не менее, тоже всячески поддерживали идейность «за рідну неньку». Уголовщина в их среде преследовалась самым суровым образом, вплоть до расстрела.

«Ой, що ж бо то за ворон…»

В період Визвольного руху отаманів було багато, і в кожного свій псевдонім. Вони не повторювалися. А Чорних Воронів було п’ять. Це явище цікаве, і пояснити його можна тільки великою популярністю птаха ворона в українському фольклорі. Ворон згадується у піснях, легендах, казках. Він завжди здавався людям задумливим, мудрим. З іншого боку, це був хижак, зухвалий, підступний і нещадний. Мабуть, ці риси птаха приваблювали отаманів, і вони брали собі цей псевдонім.
Ворон згадується і в народній пісні про Лебедин, яка нараховує не одну сотню літ. Колись ця пісня була дуже популярною. У книзі «Холодний Яр» Горліс-Горський пише, що цю пісню дуже часто співали повстанці. Можливо, що її знав і співав наш Лебединський Чорний Ворон. Можливо, ця старовинна, сповнена журби і смутку пісня вічно поневоленого народу спонукала його взяти цей псевдонім.

Я знаю, що герої не вмирають,
Вони лишаються із нами на Землі.

видко плине час. Але, як і сто років тому назад, українські сини знову стають на захист волі та свободи України. Це герої сьогодення. Але обернімося назад… Скільки там залишилося лицарів України, що боролися за незалежність нашої країни, віддаючи своє життя.
Чиїсь імена блищать золотом на святих скрижалях нашої історії, а інші – припорошені пилом часу та долі. Їх майже ніхто не пам’ятає. Але вони були, вони, боролися за нашу соборну незалежну Україну.
І тому святий обов’язок наш – пам’ятати сьогодні тих, хто віддав своє життя за свій народ, за землю свою рідну.