Характерництво як частина бойової еліти українського козацтва

Пушкіна Софія, 14 р.ЗОШ-інтернат з поглибленим вивченням предметів гуманітарно-естетичного профілю,смт. Шевченкове, Черкаська обл.

З далекої давнини нашої історії дізнатися докорінно про справи тих днів у звичайний спосіб вже неможливо. Безкінечні війни, що повсякчас палали на території України-Русі упродовж віків, спалили і розпорошили безцінні надбання її етнічного підґрунтя.

Люди, свідчення яких покладено у запропонований нарис, йдуть шляхом Знання, розвиваючи у собі ті здібності, котрими володіли колись їхні пращури.

Чому вони звертаються до тих давніх часів? А ось через що. Людина, яка йде у дивовижний світ життя у змінених станах свідомості, повинна зробити перший крок, крок від самої себе. Для цього треба знати, на чому ти стоїш, хто ти, як на цій землі проростало Знання, щоб не накоїти прикрих помилок, що є згубними на шляху до його джерела.
Найбільш виразно ту форму езотеричного Знання, що панувало в Україні в ті часи, ми можемо прослідкувати на прикладі знань, якими володіли воїни-характерники з Запорозької Січі.
Запорожці… У кого при цьому слові не калатало серце і не здіймалася тепла хвиля у грудях? Воїни, які втілювали у своїй особі все те найкраще, що було притаманне українському народу. Невтомну волю та спрагу до свободи. Непідкупну щирість та спрямованість до правди-істини, за яку гідні були стояти на смерть. Серед загартованих у нескінченних битвах запорожців були і такі, що своїм знанням життя та військової справи виділялися навіть серед них. Це були воїни-кріри або характерники, як звали їх у Запорозькому війську.

Хто такі характерники? Корені характерництва

Лицарі великого Зеленого Лугу, козаки характерники запорозької Січи, залишили після себе великий спадок у галузі позаантропного буття людини, яке органічно вросло в етнічну культуру України, перейшовши в звичаєвості, тобто в ті практики, які повсякденно відтворює кожна людина в своєму житті. Осягнення тих істин досягалося у спеціальнім навчанні, які ми вище назвали характерницькими практиками, які були найрізноманітнішими, мабуть тому, що торкалися майже всіх сторін людського буття.
Що означає назва «характерники»? Звідки вона виникла? Може це були біоенергетики за сучасною міркою?
«Характерництво» йшло від сильного характеру, від міцної волі, коли сила її гори могла зрушити. Це магічна сила від народження. Характерники могли годинами знаходитись під водою, не замерзали під снігом, у хуртовину, у лицарському двобої, не маючи ніякої зброї голими руками йшли проти шабель, проти пістоль. Їх нічого не брало, вони проходили крізь стіни. В українській літературі для 5-ого класу є розповідь про характерника Кравчину, який ходив по воді. В деяких книгах розповідається про дива характерників. Зокрема, в книзі Івана Шаповала «В пошуках скарбів».
І. Шаповал вважав, що деякі елементи характерництва були властиві відомому історику Яворницькому. Легенди про Івана Сірка зібрав Микола Чхан, мешканець Апостольського району, де колись жив і легендарний отаман...
Треба сказати, що у війську запорозькому характерники складали окремий загін. Їх було небагато, деякі гетьмани, кошові, отамани були характерниками. Серед них – Петро Сагайдачний, Іван Сірко, Іван Богун, Максим Кривоніс, Северин Наливайко.
Доречно згадати, як у народі з покоління до покоління передавались легенди про уславленого кошового Івана Сірка. Говорили, що запорожці п’ять років не ховали Івана Сірка, коли він помер, а возили його за собою в походи і це їм забезпечувало перемогу.
Відомо, що у мертвого Івана Сірка відрізали праву руку і в критичну хвилину бою виставляли її перед собою, як прапор, і перемагали ворога. Тільки після ліквідації Січі побратими поховали правицю отамана.
Характерництво йшло від Київської Русі, характерником називали Вольгу, в билині розповідається, як він міг перекинутись на хорта, орлом літати. Характерником був князь Святослав.
Дружину Святослава не могла подолати закута в лати найкраща тоді в Європі рать Іоанна Цемісхія. Меч Святослава подолав хозарів і розгромив візантійців. Характерник народжувався один на сотню, а може й на тисячі майбутніх воїнів. Він чув степ і в ньому коней за два дні до їх приходу, він чув ворогів і відгадував їхні плани, він чув річку, кожну травинку в степу. Ця людина могла бачити й чути те, чого не бачили й не чули інші. Це був не тільки маг від природи, а навіть трошки вище, – людина, яка з'єднувалася з природою. Керований він був матінкою-Землею, тією, де народився. Запорозькі козаки-характерники володіли не тільки військовою магією, вона була присутня у них в приготуванні страв, в лікуванні хвороб і загоюванні ран.
Наших характерників багато чим нагадують японські ніндзя, про яких підлітки точно знають. Хоча у школах історії саме України, а не Японії, повинна бути більша увага…
Стрільців-розвідників у козацькому війську називали пластунами. На Запорозькій Січі вони створили навіть окремий Пластунівський курінь. Про них А. Чайковський пише: «Хто меткий та хитрий, вміє собі порадити, дістає від товариства прикметник характерника, якогось надчоловіка, котрого куля не бере і котрий самого чортяку вміє окульбачити і заставити собі служити». Д. Яворницький теж стверджує, що «між козаками завжди були так звані «характерники», яких ні вогонь, ні вода, ні шабля, ні звичайна куля, крім срібної, не брали.
Такі «характерники» могли відкривати без ключів замки, плавати на човнах по підлозі, як по морських хвилях, переходити через річку по сукняній повсті, брати в голі руки розпечені ядра, бачити за кілька верств довкола себе за допомогою особливих «верцаєл», перебувати на дні ріки, влазити і вилазити з туго зав’язаних і навіть зашитих мішків, «перекидатись» у котів, перетворювати людей у кущі, вершників на птахів, залазити у звичайне відро і плисти в ньому під водою сотні, тисячі верств». Так само і В. Голобуцький вважає, що характерники були «замовлені від кулі і шаблі».
Свій початок козаки-характерники ведуть ще від давньоукраїнських язичницьких волхвів (віщунів, чародіїв). У творах П. Куліша про походження козака-характерника читаємо:

О козаки! Зветесь ви християни,
І так шукаєте собі безпеки,
Як ваших предків хижаки погані
Навчили у віки якісь далекі.

В. Шевчук пише про волхвів таке: «Вони, вважалося, знали таємну силу речей, явищ і володіли своєю, виробленою в століттях, наукою і прийомами, з допомогою яких цю віру вселяли в маси. Вони займалися пророцтвом, тобто віщували про майбутнє, через що і називали їх віщунами».
На думку В. Пилата: «Після хрещення Русі, переслідувані князями та греками волхви, жерці і воїни-охоронці храмів об’єднувалися у таємні громади і у віддалених від великих міст місцях почали створювати Січі. На островах Дніпра, побережжях Бугу і Дністра, в Карпатах і багаточисельних лісах України (Русі) волхви заснували школи бойового гартування і вишколу, в яких шлях воїна до вершин досконалості опирався на рідну віру, одвічні звичаї та обряди». Тут ми можемо згадати попередників козаччини XVI ст., таємничих степових бродників, вигонців галицьких та інші військові громади.
Недаремно і Запорозька Січ виникла на острові Хортиця. Ще в першій половині Х ст. візантійський імператор Костянтин Багрянородний розповідав, що руси мають пристань на острові Святого Георгія (Хортиці), де біля велетенського дуба покладають свої жертви. Про те, що шанували і запорожці це місце, пише також Я. Новицький: «Легенда розповідає, що багатовіковий святий дуб був місцем, де збиралися запорожці і козацька рада для обговорення політичних та громадських питань; під дубом лунали запорозькі молитви.
Доказом того, що багато хто з характерників не був християнином, було те, що «їх ніколи не ховали попи, а ховали їх запорожці по-своєму».
Створюючи свою систему бойового вишколу, козаки-характерники були продовжувачами справи волхвів.
Крім того, українці мали можливість ознайомитись і з бойовими мистецтвами інших народів, адже серед запорожців були представники 20 націй. Наприклад, гетьмана Предслава Лянцкоронського сучасники величали як лицаря, вишколеного в рицарській штуці сучасної Європи.
Репутацію характерника мали деякі історичні особи. зокрема наказного гетьмана Івана Золотаренка, який прославився в роки Визвольної війни своїми успіхами в боях з поляками.
Багато чудернацьких історій розповідали про запорозького кошового Івана Сірка. За час свого отаманування з 1659 по 1680 роки Сірко брав участь у 55 битвах і скрізь виходив переможцем, не рахуючи безлічі дрібних сутичок з ворогами. За 22 роки обирали Сірка кошовим 22 рази! Вірили, що він знає наперед про те, хто з ним збирається воювати, що під час бою може перекинутися на хорта, вовка чи яструба, або заклясти вороже військо. Недаремно ж турки і татари прозвали його «урус шайтан». Татарські матері іменем Сірка лякали дітей. Турецький султан видав фірман (указ) про моління в мечетях на загибель Сірка. А. Кащенко писав про нього: «Чи зміг би простий чоловік з такою невеликою купкою товариства самостійно, без чужої допомоги відбитись від далеко більшого і краще озброєного війська турецького і татарського, і більше 30 тисяч яничарів, мов баранів, вирізати між січовими курінями? А хто ж, як не характерник, зміг би вскочити з купкою товариства у самий Крим, кубло великої орди, поруйнувати його городи, вирятувати невільників, що зігнані туди з усіх земель, і взяти велику здобич?»
Про запорозького кошового Сагайдачного говорили, що «його ні куля не брала, ні шабля не рубала. Він такий був, що із води виходив сухим, а з вогню мокрим. Він знав усі броди і чаклунські засоби. Одне слово, він був знаючим чоловіком». Славу характерника мав і фастівський полковник Семен Палій.
Взагалі, у козаків був звичай перед походом насипати своєї землі під устілку чобіт і в шапки. Вважалося, що «хто чоботи скине, тому смерть, а хто шапку зніме, тому голову знімуть».
П. Петерсон, швед, що був у Московщині в 1608 році і написав історію заворушень на Московщині в часи боротьби претендента на московський трон Дмитра, зазначає велику роль українських козаків. «Провідником козаків, – каже П. Петерсон, – був Кореля, спритний «чорнокнижник», котрий чудодійством багато допоміг Дмитрові».
Чимало характерників взяли участь у гайдамацькому русі. Сучасник поляк Корятович розповідав, що не один раз жовніри бачили, як гайдамаки збирали з себе кулі, які попадали їм у груди або обличчя, і кидали їх назад у ворога. Тому поляки, вирушаючи на гайдамаків, святили кулі.
Саме характерники, коли московські війська у 1775 році підійшли руйнувати Січ, на відміну від старшини і духовенства, які умовляли запорожців не проливати християнської крові, закликали вчинить ворогам опір. В одній з пісень співається, як характерник Васюта звернувся до кошового:

Дозволь, батьку отамане,
Нам на башті стати:
Москаль стане із мечами,
А ми з палашами,
Не виб’ємо палашами,
Виб’єм кулаками,
Нехай слава не поляже
Проміж козаками!. .

За переказами: «Як стало військо проти запорожців, а характерники і вийшли. «Ну, – кажуть, – здаватися не будемо, бийте!» Москалі за рушниці, цілять їх, а рушниці – клац, клац, клац! – і не палять. Глянули, аж порох мокрий… «Ну, – кажуть, – вас, мабуть, і чортяка не звоює». Характерники зовсім не хотіли здаватися Катерині». Однак більшість запорожців пристало на умовляння старшини з духовенством і здалися. Але найнепокірніші, очолювані характерниками, покинули Січ і втекли за Дунай в Туреччину, де вони заснували Задунайську Січ (на території сучасної Румунії). Проявили себе характерники і на новому місці – у війні козаків з липованами (російськими козаками-некрасівцями). За переказами, характерники допомогли козакам заволодіти липованським містечком Дунаєвець.
Чимало старих характерників залишилося на Великому Лузі і після зруйнування Січі. В народних оповіданнях збереглися прізвища декого з них: Джерелівський – «сам кував рушниці і умів заговорювати їх, був великим стрільцем і мисливцем, не боявся ні хмари, ні грому», а також Канцибера, Гайдук та інші. Прожили вони більше ста років. До нас дійшли деякі географічні назви, пов’язані з ними: Джерелівське урочище, Канциберівське озеро й урочище.
Характерництво, безумовно, приховує багато таємниць для істориків, лікарів, біологів, хіміків, фізиків, інженерів. Те, що нам відомо, тільки вершок айсберга, основа якого ховається в темних глибинах містики і парапсихології. На думку О. Бердника, «…характерництво було не винятком, а втаємниченим духом буття Січі Запорозької; вся Січ була «братерством Характерників».
За Радянських часів заборонялося навіть вживання цього терміну.
Так, у виданому вже в 1987 році «Українському радянському енциклопедичному словнику» слово «характерник» відсутнє.
У поемі «Хустина» Тарас Шевченко згадуючи компанійського полковника, лаконічно описує його – «характерник з Січі». І знову в жодному з видань творів Т. Шевченка слово характерник не коментується, не пояснюється. І такий «науковий» підхід був неодиничний. Якщо ж це слово і згадувалося, то майже завжди в негативному значенні, як чаклун, ворожбит, людина, яка пов’язана з темними силами. А в старовинних історичних джерелах під характерниками розуміли, насамперед, воїнів, наділених надзвичайними можливостями.
Корені характерництва прийшли до нас з тисячолітньої давнини, з часів великого переселення арійських племен з України в Індію. У Ведах, давніх арійських писаннях, говориться, що, серед другої касти кшатріїв – правителів-воїнів існують загони, основу яких складають махаратхи – могутні воїни, здатні поодинці боротися проти тисяч. Лише вони володіли всіма п’ятьма видами зброї: зброєю для індивідуального поєдинку (мечі, палиці); зброєю типу списів, котрі тримають в руках або метають; «муктами» – знаряддям для метання стріл; «янтра-муктами» – великими метальними машинами; містичними стрілами «астрами», зарядженими духовною енергією ведичних мантр. Оскільки префікс «ма» в санскриті означає «великий», то «харатхи» і є ті самі характерники – магічні воїни, які володіють надзвичайним бойовим мистецтвом.
Є реальні історичні факти, коли вороги, знаючи, що звичайні кулі характерників не беруть, виготовляли спеціальні срібні кулі та відповідно їх освячували.
А крім того і самі характерники часто використовували срібні кулі. «Розповідають, що Палій був чарівник і доводять це тим, що кулі вживав він завжди срібні і перед битвою надягав чисту білизну». Збереглися і народні зображення таких невразливих характерників – наприклад, картина «Козак-бандурист», намальована козаком Рибкою в 1834 році. На цій картині зображено, як московські солдати стріляють характерникові в спину, а він, мовби нічого й не було, спокійно грає на кобзі.
Характерниками ставали, як правило, люди з унікальними екстрасенсорними здібностями, схильністю до навіювання, гіпнозу, яснобачення, телекінезу та телепатії.
До речі, в козаків була своя спеціальна термінологія і для різних видів характерництва, що вже свідчить про надзвичайно високий рівень його розвитку. Наприклад, таке відоме в наш час явище, як гіпноз, (навіювання) в козаків називалося – «химорода», гіпнотизувати – «химородити».
Термін «каверзник» відповідав сучасному «штукар», «фокусник».
Цікаві також запорозькі терміни «галдовник», «голдовати». «Запорожці були лицарі і великі галдовники. Куля їх не брала, на Дніпрі, було, постелять повсть і ідуть», – згадували запорозькі нащадки. Виявляється, ще за часів Київської Русі слова «галдовати», «голдувати» – означали скласти васальну присягу на вірність, присягнути, «голдовник» – «заприсяжений васал», посвячений на вірність. Думаємо, на Запорозькій Січі слово «галдовник» означало посвяченого у таємниці характерництва воїна, який стояв нижче рангом, ніж характерник.
Характерників, котрі жили поза межами запорозьких земель, в народі часто називали знахарями (відунами). Такі знахарі, за народними повір’ями жили у кожному місті чи селі і мали обов’язок захищати народ від злих чарівників, відьом та іншої нечисті. На відміну від них знахарі вважалися людьми «від Бога», котрі роблять народу добро, лікують та оберігають його. Під час війни вони використовують свої знання для захисту рідної землі.
Як свідчать історичні джерела, центри характерництва в різний час існували на знаменитому Мігейському острові на річці Буг, в Карпатах, на Поділлі. Адже саме під час виконання неможливого завдання, де стирається грань між життям і смертю, у людини проявлялися надзвичайні надлюдські здібності, які пізніше складали основу характерництва. Крім того, кандидат на характерника мусів бути обраний Божим Провидінням, лише тоді він мав право на осягнення вищих таємних знань. Адже в його руки попадали могутні знання, котрі могли бути використані як на добро, так і на зло. Тому вимоги до кандидатів були жорсткі, навіть жорстокі. Тому й небагато охочих, знаючи ці складнощі, йшли осягати це мистецтво.
Подібні звичаї приходять до нас з сивої давнини. Жерці давніх країн охороняли свої знання надзвичайно ретельно: у країнах Стародавньої Азії й Африки існував такий жорстокий іспит для кандидатів у жерці чи знахарі. Перед бажаючим стати жерцем ставили сім однакових горняток, наповнених темною рідиною. В шести з них була смертельна отрута, і лише в одному – нешкідливий напій. Кандидат із зав’язаними очима мусив вибрати і випити один з них. Звичайно, в такому випадку в жерці та знахарі дійсно потрапляли люди з надзвичайними здібностями, а випадкові люди відсіювалися. Тому, на нашу думку, і подолання порогів (як смертельно небезпечне завдання) було випробуванням майбутніх характерників.

Розвиток надзвичайних можливостей характерників

Гетьман українського козацтва Володимир Мулява у своєму інтерв'ю «Українській газеті» наводить цікавий історичний документ – лист візира султанові, в якому той виправдовується з приводу здачі фортеці. Зокрема він пише: «Коли захисники фортеці побачили в морі козаків, які наближалися, то почали реготати, бо тих безумців було не більше 2-х тисяч, а турецького гарнізону – понад 30 тисяч. Крім того, у захисників фортеці були гармати, на мурах у чанах кипіла смола. Та коли козаки почали дертися на мури, туркам здалося, що це не люди. Бо хіба може, облита палаючою смолою, людина реготати так, що чути у кожному куточку фортеці? Хіба може людина, якій відрубали правицю, перехопити шаблюку лівою рукою і зарубати ще трьох яничарів? Хіба може, обтикана зусібіч отруйними стрілами, людина іти на лави яничарів, а ті немов скам'янілі, не в змозі підняти на неї зброю? Хіба може людина, коли їй перебили шаблю, вхопити яничара за ногу і ним убивати інших захисників фортеці?. . ». Володимир Мулява вивів цікаву теорію щодо таких надлюдських здібностей запорожців. Згідно з цією теорією, вони вироблялися в козаків, які довгий час перебували на турецьких галерах, і це було результатом виживання в жахливих умовах шляхом природного добору. Безумовно, ця версія заслуговує на існування, але викликає багато запитань. По-перше, не всі козаки побували на галерах. По-друге, подібних свідчень є дуже багато, та й ідуть вони ще з княжих часів.
Наприклад, в битві на Калці Данило Галицький, який в перших рядах атакував татар, був поранений в груди. Але незважаючи на поранення, яке він навіть не помітив «через силу й мужність віку свого», Данило до кінця битви «кріпко боровся побиваючи татар». І лише після битви він „відчув рану на тілі своєму», – свідчить літописець. Подібні факти зафіксовано і в інших джерелах. Так, французький автор Ла Круа, розповідаючи про героїчну оборону Чигирина 1678 року, пише: «Турки заявляли, що вони зазнали надто великих втрат і ніколи не зустрічалися з таким сильним опором, який їм вчинили козаки, котрі, втративши одну руку, продовжували битися другою, доки не вмирали».
У битві під Берестечком П'єр Шевальє описує подвиг трьохсот козаків, останній з яких «боровся протягом трьох годин проти всього польського війська; він знайшов на болотяному озерці човна і, прикриваючись його бортами, витримав стрілянину поляків проти нього, витративши весь свій порох, він потім узяв свою косу, якою відбивав усіх, хто хотів його схопити; якийсь московіт напав на нього з такою ж зброєю, але не міг нічого діяти і, незважаючи на свою меткість, ледве уникав, щоб той не перерізав його навпіл. Тоді якийсь шляхтич з Цехановщини та якийсь німецький улан, вважаючи, що московіт не дасть собі з ним ради, кинулися у воду по шию і знову почали бій. Козак, хоч і пробитий чотирнадцятьма кулями, зустрів їх ще з великою завзятістю, що дуже дивувало польське військо і навіть його королівську величність, в присутності якого закінчували бій».
Характерники у Війську Запорозькому мали свої прапори. На деяких із них був зображений своєрідний знак, шитий сріблом на багряному чи золотом на білому полі, який означав «проникнення», що стало одним з головних завдань характерників на Січі. У найближчому оточенні кошового передбачалася наявність особливо довірених осіб – двох-трьох характерників на випадок якоїсь критичної ситуації. Насамперед ідеться про охорону «батька-гетьмана» низовиків. Нерідко вони призначалися вчителями юнаків з військової справи. Високих посад, здебільшого, уникали.
Саме характерникам належить авторство кількох бойових технік, які робили козаків, як правило, непереможними у бою.
Характерники мали свій кодекс честі, правила, якими керувалися у житті. Вони принципово різнилися від східних. Якщо на Сході наголос робився на особистості, її внутрішньому світі, то в козацтві особисте підпорядкувалося «товариству», «загальному», пов'язаному з громадською справою.
Найважливіших правил, якими керувалися характерники, було декілька. Стосувалися вони, зокрема, навчання молоді.
Друге правило таке: «Вмій робити те, чого бажаєш собі сам». Не відступати ні перед чим, не «захоплюватися» принадами світу, постійно прислухатися до свого внутрішнього голосу – він підкаже, як слід поводитися.
Третє правило стосується взаємодії людини, її знання навколишнього середовища. Це – про рамки вчинків, вихід за їх межі.
Дитина народжувалася, а їй уже виготовили колиску, в бильці якої зроблено отвір («вхід», «вихід» чогось суттєвого?). Встановлювали її так, щоб промені вранішнього сонця лягали на обличчя немовляти. Отака була одна з перших ініціацій.
Навчання було тривалим і суворим. Характерник-учитель пильно слідкував за тренуваннями юнаків, зазначаючи хворостиною на землі ступінь розвитку природних здібностей кожного. Якщо виходив трикутник – це свідчило про середній рівень розвитку особистості, чотирикутник – широкі можливості, значні здібності (що, відповідно, вимагало більшої уваги, ґрунтовнішої підготовки). Коли ж виходило коло – то був знак універсальних можливостей, символ майбутнього характерника.
Вправи, які виконувала здібна козацька молодь, мали бути цікавими, повчальними, але не спрощеними.
Методик навчання було безліч. Однак для кожного вони складалися індивідуально. Здібного юнака досвідчені характерники вели «шляхом Знання» кожного дня. Це не обов'язково передбачало спеціальні тренування: біля вечірнього багаття точилися «звичайні» балачки про бойове життя, сутички з ворогами, події в Україні й за кордоном. А ще було доволі жартів, бо без них не міг існувати справжній «козацький дух».
Коли вчитель-характерник вважав, що учень науку опанував, відбувався ритуал посвячення у характерники, їх існувало кілька різновидів. Один з них відбувався в степу, де опівночі розкладалося велике багаття, біля якого широким півколом сідали «старші». Молодий характерник ставав між півколом і вогнем. Починали співати відповідних пісень, поступово створюючи у юнака належний настрій і водночас «приборкуючи полум'я». Нарешті вогонь згасав, і відкривався широкий тунель, складений із тесаних брил. Ним ішов юнак – ніби внутрішнім простором. Місце входження туди позначали двома волячими рогами за багаттям. Через лівий, місячний ріг відкривався шлях до простору, через правий, сонячний, молодикам іти заборонялося.
Про характерників і при житті, і після життя ходили найрізноманітніші легенди, їхні надлюдські здібності вражали навіть бувалих козаків. Простий люд називав їх чаклунами, а попи твердили, що в них вселився біс. Характерники на Січі складали козацьку старшину. Були хранителями культури, робили посвяти у козаки.
Висновків з наведених матеріалів може бути два:
1. Козацтво однозначно являло собою цілісний військовий орден, який мав високі моральні, ідеологічні та філософські мотиви для існування;
2. Історія українського козацтва однозначно древніша від «офіційної» і цілком вірогідно може сягати тисяч і тисяч років.
Шануймося, українці, бо маємо велику історію. Історію, яка тисячі років плекала найцінніші духовні істини світу, що їх берегли і захищали українські хранителі-козаки!
Призначення лицарства – давати лад у суспільстві, творити державу. Саме це – боротьбу за власну державу – ми і бачимо в усі періоди розквіту козацтва. Наївно думати, що наші викладки є суто теоретичними міркуваннями, далекими від нинішньої суспільно-політичної практики.
Сьогодні служити до війська може піти кожен, та чи піде? Піде лише той, хто відчуває в собі потяг, генетичну схильність до нелегкої, часто брудної роботи професійного воїна. Людина крім природних схильностей має мати ще і лицарське виховання, виростати в атмосфері пошанування засад честі, справедливості, та ін. лицарських чеснот. А для реального їх сприйняття юнацтвом вони мають бути престижними, цікавими, такими, що викликають до носія цих чеснот повагу оточуючих, дають йому право вважати себе кращим у своєму суспільстві.
Коли говорити формально, то Європа вважала козаків лицарським станом нашої нації (про це писав Г. Л. де Боплан, це доказувала козацька зброя на теренах усієї Європи).
А Січ, до речі, вважали класичним лицарським орденом. І це справедливо, зважаючи на наявність у Запорозького братства усіх формальних атрибутів лицарських орденів того часу, як зовнішніх (герб, гасло-пароль), так і засадничих: чітка, жорстка ієрархія; ціла низка ініціацій, починаючи від джури і закінчуючи майстром бойових мистецтв – козаком-характерником; а ще усвідомлення корпоративної спорідненості (запорожці, як і адепти лицарських орденів Європи, звали себе братами) та ледь не месіанське покликання – врятувати християнський світ від ісламу.
Процес відродження українських козацьких традицій сьогодні переживає значні труднощі, бо замість відновлення першооснови – козацько-лицарського бойового мистецтва, розпочалось утворення чогось іншого, що було позбавлене своєї природної сутності.
Тому глибинною сутністю української козацької спадщини є козацько-лицарське мистецтво на засадах характерництва. Звичайно, піднятись до цієї висоти зможе далеко не кожен, але розуміти її необхідність мають принаймні ті, хто став на шлях відродження козацьких традицій. І не тільки розуміти, але і намагатись відповідати цим вимогам. Тоді не буде зайвої балаканини про абстрактний патріотизм, духовне лицарство, військово-патріотичну діяльність, приватний бізнес чи ще щось другорядне, чим намагаються підмінити глибинну сутність української козацької спадщини – козацько-лицарське мистецтво.