Ми – діти заробітчан

Попов Дмитро, м. Волноваха, Донецька обл.

Економічні труднощі, з якими стикаються жителі будь-яких країн, змушують їх шукати роботу за межами своєї батьківщини. А головним фактором, який упливає на міграційну поведінку мешканців різних регіонів, є економічна ситуація. Наприклад, за офіційними даними у Донецькій області середній дохід на душу населення складає 683 долари, у той же час на Буковині – 352 долари.

Тому найбільша кількість громадян виїжджають із західних областей, найменше – з центральних і східних.
Я живу в невеликому містечку залізничників Волноваха, що на Донеччині: шістдесят кілометрів на північ – і ти у самому серці шахтарського краю, шістдесят на південь – і ти опинишся в Маріуполі, потужному центрі промислових гігантів «Азовсталь» та «Азовмаш». Не дивно, що проблеми безробіття не потребують від дорослого населення нашого міста закордонних паспортів. Наприклад, за даними Волноваського районного управління статистики у 2012 році загальний обсяг трудових мігрантів склав 159 осіб, це на 76 осіб менше, ніж прибулих у район.
Крім того, я провів власне журналістське розслідування в межах шкіл нашого міста. Так-от, кілька статистичних даних: у Волновасі сім шкіл, з них тільки в чотирьох навчаються учні, батьки яких виїхали на заробітки. У школі №2 – двоє учнів, у школі № 4 – один, у сьомій школі – чотири учні ( це дані за 2012 рік). За останні п’ять років із п’ятисот учнів нашого навчального закладу в двадцяти одного батьки виїжджали на певний час за межі області, країни на заробітки, а це 4, 2 % від загальної кількості ліцеїстів. У цьому році у восьми учнів батьки перебувають на заробітках ( 1 – у Києві, 1 – в Італії, 1 – у Греції, 1 – у Лівані, 2 – у Росії). Ніби й небагато, всього 1, 6 %, але що за ними?

П’ять недитячих історій

Їх – не п’ять. Їх набагато більше. У масштабах міста, області, країни. Тисячі українських дітей, покинутих напризволяще найріднішими людьми – батьками. І не має значення, якими добрими намірами вони керувалися, результат єдиний – скалічена душа.
Не придумали ще ліків від душевних ран, протезів для зламаних почуттів. А тому й пошук порятунку такий різний: від віртуального світу, вулиці, алкоголю, наркотиків до потойбіччя і Бога. Тільки марно це все – не лікується душа після такого, і навіть час тут безсилий.
Віталій П., 17 років, учень 11 класу. Невисокий, кремезний хлопець. Непогано вчиться, займається спортом. Зовні нічим не відрізняється від однолітків. Абсолютно адекватний у спілкуванні, легко йде на контакт. Але... якась незвична дорослість присутня у ньому: міміка, жести, фрази, вираз обличчя, думки. Звідки це?
Його історія розпочалася 5 років тому. Все ті ж «добрі наміри» спочатку розвели батьків Віталика по різних країнах, а потім врешті-решт призвели до розлучення. Першим на заробітки до Києва подався батько. Працював на будівництві, але висланих грошей вистачало лише на прожиття і ніяк не вдавалося відкладати на майбутнє навчання хлопця. Мати – колишній учитель іноземної мови нашого ліцею – вирішила покинути улюблену роботу і через рік виїхала до Італії, щоб стати доглядальницею, а потім працювати продавчинею. У 14 років хлопець залишився жити з бабусею. Тоді ж і закінчилося дитинство. «Чим ми відрізняємося від звичних дітей? Ми доросліші, ніж наші однокласники. Ми більш рішучі, не чекаємо ні від кого допомоги й самі вирішуємо свої проблеми». Голос звучить упевнено й без напруження.
– І ти задоволений своїм життям? – не здаюсь я.
– Так, у мене є все, що необхідно сучасній людині у ХХІ столітті: модний одяг, айпат, ноутбук, майбутнє навчання у престижному вузі, квартира, автомобіль.
– А сім’я?
– У мене є батько й мати, - після короткої паузи все ж таки відповів Віталик.
Батько й мати, як окремі планети, що рухаються кожний по своїй орбіті навколо їх «сонця». За останні п’ять років вони не перетинались. Але Віталик сподівається, що всупереч науковим даним великий парад планет відбуватиметься у його житті частіше, ніж раз на двадцять років. Можливо, ця знаменна подія трапиться вже цього року на випускному.
Випускний. З ним пов’язана моя друга історія.
Напередодні іспитів зникла випускниця 11 класу. Вдома двері ніхто не відчиняв, мобільний телефон не відповідав, подруги нічого сказати не могли й родичі ніякої інформації про місце перебування дівчини не знали. Це було надзвичайною подією не тільки для нашої школи, а й для всього міста. У справу втрутилась міліція. Через три дні пошуків вдалося знайти Ірину і з’ясувати причини, що змусили її так вчинити.
А почалось все ще років зо два до цих подій. Жила собі звичайна сім’я: батько, мати, дочка й син. І все було добре, аж поки батько не кинув їх заради іншої родини й не поїхав з міста. Через деякий час мати виїхала на заробітки до Італії, а дітей залишила на виховання бабусі. Оскільки Іра на той час уже навчалась у 10 класі, то жити з бабусею вона не захотіла й залишилась у своїй квартирі.
Фактично з шістнадцяти років вона жила сама і самостійно вела господарство. Але ця дорослість – лише зовнішній бік медалі, внутрішній мало кого цікавив. А найбільше в той період Іра потребувала відчуття фізичної і психологічної безпеки. Адже лише рідний дім, а не школа, вулиця, як дехто думає, може їх дати, стати фортецею, яка зуміє захистити від негараздів оточуючого життя, нагодує і зігріє, зрозуміє, підтримає, допоможе. Саме вдома нас сприймають такими, якими ми є, без критики й осуду, можуть утішити і підтримати, коли ми відчуваємо біль, невпевненість, переживаємо стрес. То чи був для Іри дім бажаним, незамінним притулком?
Останні півроку клас готувався до випускного. Це видатна подія в житті учнів і батьків, певна межа, перетинаючи яку стаєш дорослим. Ти цього і прагнеш, і одночасно боїшся. Хочеш побачити в очах найріднішої людини підтримку, впевненість у тобі й благословіння.
Мабуть, цього хотіла й Ірина. Але мати повідомила, що приїхати не зможе. Тоді дівчина вирішила просто зникнути і в такий спосіб змусила неньку покинути все, летіти додому, не спати три доби, об’їжджаючи з міліцією всіх знайомих, всі навколишні міста, розпитуючи пересічних людей з фотокарткою в руках. Потім зустріч, сльози, радість, біль.
На жаль, хепі енду не було. Після випускного мати повернулася до Італії, а Іру відправила до Москви під нагляд інших родичів.
Таких історій безліч. Коли батьки (особливо матері) перебувають довгий час за кордоном, поглиблюється психологічна відчуженість дітей. «Заробляючи трохи більше грошей, ми губимо дітей, тому треба думати, що важливіше», - усвідомлює мати Ірини.
Владислав Г., 14 років, учень 8 класу. Місцевий плейбой, у нього закохані майже всі дівчата класу. І не дивно: симпатичний, дотепний, рішучий, модно вдягнений, завжди має чималі кишенькові гроші, власний скутер. Є у нього й два мінуси – прогульщик і двієчник, але ці характеристики у дівочому рейтингу не мають пріоритетного значення.
« Мені було п’ять років, коли я позбавився товариства матері: вона поїхала до Москви за порадою якоїсь знайомої. І знаєш, хто зламався першим? Батько. Не витримав розлуки й завів іншу сім’ю. Слабак. А от я зробив усе, щоб повернути матір: від найпростішого – бешкетування, непослуху, ненавчання, до радикального – втечі. Правда, до останнього не дійшло, вистачило й простих методів. Бабуся протрималася тільки перший і другий класи, а потім разом з учителями домоглася приїзду матері й умовила її забрати мене з собою до Москви. Ура! Перемога! Ти не уявляєш, як я радів. Вирішив для себе, що тепер буду зразковим сином, щоб вона не пошкодувала про своє рішення...
– Вийшло? – перериваю довге мовчання.
– Ні, - виринає із неприємних спогадів Влад. – Реальність розбила мої «рожеві окуляри» в перші дні перебування в Москві. Новим учителям і однокласникам я виявився байдужий. Учителі, зрозумівши, що знання шкільної програми знаходяться у межах нуля, не захотіли безкоштовно витрачати свій час на заняття зі мною. А учні з відповідей «новачка» на уроках зробили висновок, що я – «дебіл», до того ж не маю модного телефону, багатих батьків, а тому й нецікавий. Я не пробачив їм жодного образливого слова: бився до першої крові, діяв жорстко й непередбачено. Ці постійні бійки додали авторитету серед однокласників, але ніяк не поліпшили стосунки з матір’ю. Виявилось, що за ті чотири роки, які жили окремо, ми втратили можливість розуміти один одного. До того ж її постійна зайнятість на роботі не давала нам змоги знову «познайомитись». По суті, я так само й був один. Ця самотність змусила мене швидко стати дорослим. І нікого не цікавило, що я так цього не хотів.
– А чому повернувся?
– Так вирішила мама. Промучившись п’ять років і зрозумівши, що повністю втратила контроль наді мною, відправила під нагляд бабусі. Але для мене це вже нічого не змінило».
Можливо, зачерствіла душа й не зреагувала на ще одну зраду. А може, Влад просто боїться здатися слабким і виказати свій внутрішній біль.
Наступна історія має трагічний фінал, який можна вважати закономірністю або випадковістю. Але якщо вона зупинить хоча б одну родину від фатального кроку, змусить замислитись батьків, а що ж є оте «найкраще» для дітей, – моя мета досягнута.
Батько поїхав до Москви, коли Андрію Ч. було три роки. Відтоді він його бачив раз або двічі на рік, а з появою мобільного телефону вони спілкувалися щотижня. Звичайно, Андрію не вистачало батька, але він звик так жити. Справжнє свято наставало тоді, коли сім’я нарешті могла з’єднатися. Цілий тиждень разом суцільної фієсти: Чорне море, лижні курорти, походи на байдарках річками Закарпаття, відпочинок з палатками у нашому Великоанадольському лісі. Або це був трудовий десант у бабусі з дідусем : ремонтування даху, паркану біля будинку, приведення до ладу городу. Не важливо, що – відпочивати, працювати – аби разом. Андрій у цей час навіть до школи не ходив. І вчителі розуміли : батько для нього – це святе.
Незважаючи на більші фінансові можливості родини, Андрій нічим не виділявся в класі. Йому купували лише необхідні речі для життя і навчання. А тому, коли хлопець раптом виявив бажання отримати скутер на шістнадцятиріччя, це викликало суперечки в родині. Батько не бачив у цьому необхідності, а мати чомусь підтримала сина.
Скутер Андрій таки отримав, але через місяць загинув на ньому у ДТП. Сім’я, не витримавши горя й докорів сумління, розпалась.
Жах! У шоці були всі, хто знав родину. Люди шукали й обговорювали причинно-наслідковий зв’язок цієї трагедії, але до остаточної версії так і не дійшли.
Правду говорять нам учителі, що людина навчається все життя, і помирає, нічого не знаючи. Тож, шановні батьки, не треба бити себе у груди й запевняти нас, що ви знаєте, як жити, вам більш відомо, що для нас найкраще. Навчіться спочатку самі розставляти акценти у своєму житті, виділяти пріоритети. Адже може трапитися так, що всі ті гроші для навчання, будинку, квартири, машини, лікування будуть уже нікому не потрібні.
Дмитро В., 16 років, 10 клас.
«У моєму житті немає нічого цікавого. Я народився в Росії, де моя мати перебувала на заробітках, жив разом з нею. Після одинадцяти років ми повернулися на її батьківщину – Україну. Ось уже чотири роки перебуваємо тут. Мені подобається.
– І ти ніколи не жив окремо від мами?
– Ніколи, ми ж сім’я...»
На перший погляд, дійсно, нічого цікавого у цій життєвій історії немає. Але я хотів розказати саме її тому, що якось нетипово виглядає вчинок матері. Замість того, щоб відправити сина до бабусі, вона не тільки залишає його, але й не покидає роботи у чужій країні. Мабуть, для неї сім’я – не порожній звук. Жінка, яка взяла на себе відповідальність не тільки матеріальну, а й моральну, не може не викликати захоплення. Я не думаю, що їй було легше, ніж іншим мамам- заробітчанкам. Так, значить, можна поліпшити матеріальне становище і при цьому не зруйнувати сім’ю ? Значить, вихід можна знайти завжди ?
Просто не треба шукати простих шляхів і виправдань, пам’ятати, що ми, хоча й діти, маємо такі ж сильні почуття, як і дорослі. Ваша батьківська любов – це наше друге дихання. Позбавивши її, ви позбавляєте нас і себе майбутнього. Адже ми зростаємо на вашому прикладі.
Китайська мудрість говорить: «Одне покоління саджає дерево, інше відпочиває під його тінню», а це значить – від того, яке життя подарують нам дорослі сьогодні, залежить, що отримають вони завтра.
Тема соціального сирітства для моєї сім’ї не порожній звук. Моя мама з семи років певний період часу жила без своєї неньки. Вона й досі не забула той момент прощання: «Якось осіннього ранку я прокинулася від того, що грюкнули двері. Мами в хаті не було. Я вибігла на двір. Біля брами стояла бабуся й плакала, зачиняючи хвіртку. Я побігла на дорогу й побачила, як мама з валізами віддаляється від нашого двору.
– Мамо, матусю! Не виїжджай! Я ж тебе так люблю! Не лишай мене!
Вона обняла, поцілувала мене в мокрі від сліз щоки.
– Так треба, - сказала, обтираючи собі й мені сльози.
Немає таких слів, щоб описати, як я сумувала за матір’ю ці півроку! Я спала, обнявши її подушку, бо вона пахла мамою. Поруч з ліжком висіла її сукня, до якої я притулялась і плакала. Коли я хворіла, то мріяла не про те, щоб припинилася лихоманка, а щоб мене обійняла та поцілувала ненька. Тата я не знала з трьох років, а тому матір для мене була цілим світом. Не хотілося вранці розплющувати очі, бо то був світ без мами...
Пройшло тридцять років, а біль не вщух. Потім ще не раз прийшлось розлучатися з ненькою: лікарні, санаторії, дитячі табори, відпустки мами, куди вона їхала одна. З кожним разом все відчутніше ставала ненависть до неї. У грудях щеміло, що я знову залишаюсь сам на сам зі своїми проблемами. У найважчі моменти життя не було її поруч, не було її порад, підтримки». Нині моя мама ніколи не порадиться з бабусею, бо то звичка з дитинства. Між ними немає довірливих стосунків. Мама любить бабусю, але ніколи їй про це не говорить.
Вихід є!
Сім’я – те місце, де проходять образи, де батьки люблять і жаліють нас, а ми – батьків. Тут ми вчимось любити і співпереживати. А не навчившись любити «ближнього свого», як ми зможемо полюбити людство взагалі? Як ми зможемо створити власну сім’ю, якщо не знаємо, як будувати стосунки й брати на себе відповідальність? От і виходить, що ми – діти без майбутнього. А значить, і країна без майбутнього. З депутатами, спікерами, віце-прем’єрами, але – без майбутнього. Тож замість того, щоб створювати якісь там інститути тимчасової опіки над дітьми, батьки яких виїхали на заробітки за кордон, дитбудинки, краще б розробляли алгоритми дій для шкільних психологів, які будуть працювати з такими дітьми і батьками.
Як стверджує наш психолог Ірина Миколаївна : «Якщо не вдається відмовити батьків від такого кардинального кроку, то можна хоча б навчити їх зробити його максимального безболісним». Але найбільша частина цієї роботи повинна проводитись з батьками, які вже тривалий час перебувають на заробітках, для того щоб зменшити негативний вплив їхньої відсутності на дітей.
Наприклад, допомогти подолати відстань може спілкування. Для цього Ірина Миколаївна радить використовувати і сучасні засоби комунікації – інтернет та вебкамери. «Чим більше засобів викликати почуття й емоції будуть використовуватись, тим краще», - говорить вона.
І ще кілька порад батькам : під час спілкування уникайте типових фраз «Як справи?», «Як здоров’я?». Можна навіть вести конспект розмов, щоб не забути, з якими проблемами або радощами зіткнулась ваша дитина, а при наступній розмові дізнаватись новини саме за тими конкретними випадками.
І ще : «Часто почуття провини спонукає дати дітям побільше на кишенькові витрати, але ви не зможете простежити, на що саме їх витратять», - говорить психолог. Також гроші не повинні бути інструментом для виховання : «Не вишлю, поки не дізнаюсь, що ти почав добре навчатись». Інакше дитина буде вважати, що гроші – єдиний спосіб впливати на близьких. І взагалі, гроші, які заробляють батьки на чужині, іноді обходяться їм надто дорого, адже вони складаються із страждань і сліз їхніх дітей. Вони міняють щоденне батьківське піклування, любов, спілкування з дітьми на долари й євро. Їхніх дітей виховує школа, суспільство, родичі, друзі, але не батьки. Невже не образливо?!
У нас є курси з надання першої медичної допомоги, де навчають, як обробляти рани на тілі. Але нам потрібні такі ж курси для психологічних травм. Подібно до того, як інфекція вражає все тіло, так і емоційна рана вражає душу, розповсюджуючись на думки, почуття і вчинки дітей.
В Україні виходить так, що імміграція вирішує проблему бідності однієї людини, але прискорює процес соціальної бідності держави. Тому й вирішувати її повинна не тільки школа, а і країна взагалі. Держава зобов’язана створити умови для батьків, щоб вони могли утримувати сім’ю. Інакше важко буде виховувати справжніх патріотів України із сучасного покоління. Є над чим замислитись!